Ухвала суду № 63349138, 06.12.2016, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 466/4997/13 Головуючий у 1 інстанції: Донченко Ю.В.

Провадження № 22-ц/783/4252/16 Доповідач в 2-й інстанції: Шумська Н. Л.

Категорія:27

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 грудня 2016 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Львівської області у складі:

головуючий суддя Шумська Н.Л.

судді: Левик Я.А., Шандра М.М.

секретар Симець В.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 28 липня 2015 року у справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення із зняттям із реєстрації, -

ВСТАНОВИЛА:

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 28 липня 2015 року позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № LVH9GK00000174 від 15.05.2007р. в розмірі 128 445,41 доларів США, що еквівалентно станом на 15.04.13р. 1 026 278,33 грн. - звернуто стягнення на квартиру, заг. площею 73,9 кв.м., житловою площею 45.2 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмету іпотеки у Державному реєстрі речових на нерухоме майно, з проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування та перебудови, з проведенням дій щодо оформлення та з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ "Приватбанк" всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій для продажу предмету іпотеки. Виселено ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, які зареєстровані та /або проживають у квартирі (предмет іпотеки). Розташовану за адресою: АДРЕСА_1 із зняттям з реєстраційного обліку у територіальному органі державної міграційної служби України відповідного району. Зупинено виконання рішення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Вирішено питання судових витрат.

Рішення в загальному порядку оскаржили відповідачі. Вважають його незаконним та необґрунтованим, постановленим з порушенням норм процесуального та матеріального права. Скаргу мотивують тим, що позовна заява не містить жодного нормативно-правового обґрунтування, а також документального підтвердження обґрунтованості заявлених вимог та їх розміру. Наявний у справі розрахунок заборгованості не містить графіку нарахування та сплати поточних платежів. Не містить вказівки на суму заборгованості, на яку здійснювалось нарахування пені. Вказівка в розрахунку банку на збільшення процентної ставки по кредиту з 10,08% до 13,20% є безпідставною, оскільки в п.1.7 Кредитного договору визначена чітка фіксована ставка в розмірі 10,08%, а згідно ч.3 ст. 1056-1 ЦК України фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Зазначає, що вказана сума пені нарахована позивачем за період, котрий перевищує строк позовної давності в 1 рік. А відтак не підлягає до стягнення у зв»язку із пропуском строку позовної давності. Таким чином, сума нарахованої пені, не враховуючи наведеного, не може перевищувати суми в розмірі 1515, 81 дол. США. Також безпідставною, необґрунтованою та передчасною вважають вимогу щодо виселення відповідачів, які зареєстровані та/або проживають у спірні квартирі із зняттям із реєстраційного обліку, оскільки ст. 41 Конституції України та ст. 321 ЦК України визначено непорушність права приватної власності. Навіть при ухваленні рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, відповідач не буде позбавлений його права власності, а тому відсутні правові підстави для його виселення. Просять рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів не знаходить підстави для зміни чи скасування рішення суду, тому залишає його без змін.

Відповідно до вимог ст.ст.11, 59, 60 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до вимог цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. При цьому кожна із сторін зобов»язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до вимог ст.213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з»ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Судом встановлено, що 15.05.07 р. між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_2укладено кредитний договір № LVH9GK00000174, за умовами якого позичальнику надано кредит в сумі 64 000 доларів США. грн. із кінцевим терміном повернення до 14.05.2036 року та сплатою за користування кредитом 10,08 % річних.

15.05.07 р., в якості забезпечення виконання умов кредитного договору, між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_2укладено договір іпотеки № LVH9GK00000174, згідно якого останній надав в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру, заг. площею 73,9 кв.м., житловою площею 45.2 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.

З наданого банком розрахунку кредитної заборгованості за кредитним договором від 15 травня 2007 року вбачається, що станом на 15 квітня 2013 року у ОСОБА_2 існує кредитна заборгованість в загальному розмірі 128 445,41 доларів США (а. с. 7-9).

Частиною 1 ст. 1054 ЦК України врегульовано, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа зобов"язується надати грошові кошти позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов"язується повернути кредит та сплачувати проценти.

Згідно ст.ст. 525, 526, 530 ЦК України зобов"язання повинні виконуватися належним чином і в термін, передбачений договором. Одностороння відмова від виконання зобов"язання не допускається. Боржник не звільняється від відповідальності за невиконання грошового зобов"язання.

Відповідно до ч. 1ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов"язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов"язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог позивача, суд виходив з того, що згідно договорів позивач має право на звернення стягнення на предмет іпотеки, внаслідок невиконання позичальником своїх зобов'язань, а порядок звернення стягнення на нерухоме майно не суперечить вимогам закону.

Згідно ч. 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі: 1) рішення суду; 2) виконавчого напису нотаріуса або 3) згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

З матеріалів справи вбачається, що іпотекодержатель не реалізував спосіб позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки та звернувся до суду з метою звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до положень ст. 39 цього Закону, а також виселення та зняття з реєстрації місця проживання.

Як роз'яснив Пленум ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ у п.9 постанови «Про практику застосування судами законодавства при вирішення спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 №5, право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором (дострокове стягнення кредиту, стягнення заборгованості, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки/застави, одночасне заявлення відповідних вимог у разі, якщо позичальник є відмінною від особи іпотекодавця (майновий поручитель), одночасне заявлення вимог про стягнення заборгованості з позичальника з вимогами про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет застави/іпотеки, належні іпотекодавцю, який не є позичальником, розірвання кредитного договору, набуття права власності на предмет іпотеки тощо) належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК, статті 3 і 4 ЦПК).

Згідно ст. 40 Закону України «Про іпотеку», звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У п.43 постанови «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 року №5, Пленум ВССУ роз'яснив, що при розгляді позову іпотекодержателя про виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення в разі задоволення вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки суд має враховувати таке. Згідно з частиною четвертою статті 9, статті 109 Житлового кодексу України, статтей 39-40 Закону України «Про іпотеку», виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, проводиться в порядку, встановленому законом. При цьому суд за заявою іпотекодержателя одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки за наявності підстав, передбачених законом, ухвалює рішення про виселення мешканців цього житлового будинку чи житлового приміщення. При цьому примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк.

Судом встановлено, що власником спірної квартири являється ОСОБА_2, спірна квартира використовується іншими відповідачами як місце проживання. 01.03.2013 року ПАТ КБ «Приватбанк» направляв відповідачу вимогу про усунення порушення відповідно до ст. 35 Закону України «Про іпотеку» та за вихідним №30.1.0.0/2-777 від 01.03.2013 року письмову вимогу про добровільне звільнення квартири.

Установивши у справі, яка переглядається, що в іпотеку передано житлове приміщення, що був придбаний за рахунок отриманих кредитних коштів, суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність передбачених законом підстав для виселення мешканців зазначеного будинку.

7 червня 2014 року набув чинності ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Поняття мораторій у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільнення від його виконання. Відтак установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України», наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»», мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке є предметом іпотеки.

Крім того, згідно з пунктом 4 даного Закону протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Отже, вказаний Закон є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону.

Поняття мораторій у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (п. 2 ч. 1 ст. 263 ЦК України).

Відтак установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 03 червня 2014 року за № 1304-VII мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 03 червня 2014 року за № 1304-VII, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Оскільки вказаний Закон не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону.

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії вказаного Закону не підлягає виконанню.

Вказані правові висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 27 травня 2015 року (справа № 6-57цс15).

Суд першої інстанції при розгляді даної справи врахував, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 03 червня 2014 року за № 1304-VII не є підставою для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника)

За таких обставин колегія суддів переконана, що доводи апеляційної скарги, що наведені на її обґрунтування, які фактично зводяться до незгоди з ухваленим місцевим судом по справі справедливим рішенням та його суб'єктивної переоцінки, в даному випадку є несуттєвими, рішення суду, прийняте по суті розглянутого цивільно-правового спору не спростовують і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, колегія суддів прийшла до висновку, що посилання скаржника нанедоведеність обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального та процесуального права, є безпідставним, не обґрунтованим та таким, що суперечить вимогам Закону та матеріалам справи, а тому апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду -залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 307 ч.1 п.1, 308, 314 ч.1 п.1, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,-

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 відхилити.

Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 28 липня 2015 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий суддя

Судді: