Ухвала суду № 63321554, 07.12.2016, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 810/2370/16 Головуючий у 1-й інстанції: Панова Г.В. Суддя-доповідач: Чаку Є.В.

У Х В А Л А

Іменем України

07 грудня 2016 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді: Чаку Є.В.,

суддів: Файдюка В.В., Мєзєнцева Є.І.

за участю секретаря Муханькової Т.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Київського окружного адміністративного суду від 01 вересня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_2 (далі - позивач) звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної міграційної служби України (далі - відповідач) про визнання протиправними та скасування рішення Державної міграційної служби України № 339-16 від 30 червня 2016 року про втрату статусу біженця ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1.

Київський окружний адміністративний суд своєю постановою від 01 вересня 2016 року адміністративний позов задовольнив повністю.

Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського окружного адміністративного суду від 01 вересня 2016 року та постановити нову про відмову в задоволенні адміністративного позову. На думку апелянта, зазначену постанову суду прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду - без змін, з наступних підстав.

Як убачається з матеріалів справи, громадянин Грузії, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, був визнаний біженцем, відповідно до наказу управління у справах національностей та міграції Київської міської державної адміністрації № 95 від 11 лютого 2000 року за ознакою віросповідання, що не заперечується відповідачем.

05.02.2016 року управлінням ДМС у Київській області було продовжено термін дії посвідчення біженця серії НОМЕР_1 до 05.02.2017 року, що підтверджується копією вказаного посвідчення, яке знаходиться в матеріалах справи.

09.02.2016 року управлінням ДМС у Київській області було направлено до Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства лист № 4/8-490 від 09.02.2016 року щодо сприяння у наданні інформації про перетин державного кордону України громадянином Грузії ОСОБА_2

Своїм листом № 55/259 від 23.02.2016 року Департамент у справах іноземців та осіб без громадянства надав відповідь з посиланнями на лист Адміністрації Державної прикордонної служби України № 259 від 23.02.2016 року, відповідно до якого, станом на 22.02.2016 року встановлено, що ОСОБА_2 26.08.2002 року вилетів з пункту пропуску Бориспіль, рейсом № 2121 Київ-Тбілісі, користуючись довідкою № 036120, а повернувся до пункту пропуску Бориспіль 16.09.2002 року рейсом № 2122 Тбілісі-Київ.

Також, у вказаному листі вказано, що позивач 19.09.2003 року вилетів з пункту пропуску Бориспіль, рейсом № 658 Київ-Тбілісі, користуючись паспортом НОМЕР_2, а повернувся до пункту пропуску Бориспіль 03.10.2003 року рейсом № 657 Тбілісі-Київ.

Крім того, у вказаному листі Департаментом у справах іноземців та осіб без громадянства зазначено про необхідність розпочати процедуру стосовно ОСОБА_2, передбачену статтею 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».

З наданої, відповідачем копії протоколу додаткової співбесіди з особою, яку визнано біженцем № 12Г/20 від 11.04.2016 року, убачається, що він не заперечує, що в 2002 та 2003 роках виїзджав до Грузії та пояснює, це тим, що його брат знаходився в тяжкому стані.

Також, позивач надав пояснення, що він звернувся «…до посольства Грузії в Україні, мені надали довідку, тому що закінчився термін дії паспорта. А там я продовжив термін дії паспорта і по ньому в'їхав назад до України».

28.04.2016 року управлінням державної міграційної служби України в Київській області направлено до Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства Державної міграційної служби України подання про втрату статусу біженця, яке мотивовано тим, що звернення позивача до посольства Грузії в Україні для отримання одноразового документу для виїзду до країни свого походження, а надалі ще й продовження терміну дії свого паспорта НОМЕР_2 на території Грузії, можна вважати дипломатичним захистом з боку держави, громадянином якої є біженець, а отже, діяв він з власної волі/добровільно, звернувшися до влади країни своєї громадянської належності.

30.06.2016 року Державною міграційною службою України було прийнято оскаржуване позивачем рішення про втрату статусу біженця № 339-16.

Крім підстав втрати позивачем статусу біженця, що зазначені вище, відповідач у вказаному рішення, зазначає, що «…Аналіз інформації по країні громадянської належності фігуранта з відкритих інформаційних джерел дає ДМС підстави вважати, що обставини, за яких фігуранта було визнано в 2000 році біженцем, більше не існують. Зокрема, на засіданні Комітету з ліквідації расової дискримінації ООН від 31.10.2014 року, де були представлені звіти країн - учасників Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, встановлено, що кожен громадянин Грузії користується правом відкрито сповідувати свою релігію і/або переконання. В Конституції і різноманітних законодавчих актах забороняється втручання та переслідування будь-якого виду на релігійному підґрунті (Комитет по ликвидации расовой дискриминации, Рассмотрение докладов, представляемых государствами - участниками в соответствии со статьей 9 Конвенции. Шестой - восьмой периодические доклади государетв - участников, подлежащие представленню в 2014 году: Грузия, 31 октября 2014,GERG/C/GEO/6-8, http://www.refworld.org.ru/docid/566547e34.html). Також, у звітах міжнародних правозахисних організацій відсутня інформація про наявність на території Грузії фактів дискримінації та переслідування за ознакою належності до певної етнічної меншини та сповідування певної релігії (зокрема єзидів) як зі сторони представників діючої влади Грузії, так і зі сторони суспільства.

Позивач, не погоджуючись з таким рішенням відповідача, звернувся до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.

Колегія суддів апеляційної інстанції з приводу даних спірних правовідносин, вважає за необхідне звернути увагу на наступне.

У відповідності до статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

Правові підстави і порядок розгляду питання щодо втрати і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також порядок прийняття відповідного рішення з таких питань і наслідки прийняття такого рішення визначається статтею 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» від 8 липня 2011 року № 3671-VI (далі по тексту - Закон від 08.07.2011 року № 3671-VI у відповідній редакції).

Так, відповідно до пункту 1 частини першої статті 11 вказаного Закону статус біженця та додатковий захист втрачаються у разі, якщо особа добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства).

Пункту 6 частини першої статті 11 вказаного Закону статус біженця та додатковий захист втрачаються у разі, якщо особа не може відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставин, на підставі яких особу було визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, більше не існує.

Підставою для подання центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, про втрату статусу біженця або додаткового захисту може бути особиста заява біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, або клопотання органу Служби безпеки України, іншого органу державної влади (частина 4 статті 11 Закону від 08.07.2011 року № 3671-VI).

Згідно частина 9 статті 11 Закону від 08.07.2011 року № 3671-VI у поданні про втрату або позбавлення статусу біженця або додаткового захисту чи про скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, мають бути викладені обставини та долучені документи, що підтверджують наявність підстав для втрати або позбавлення статусу біженця чи додаткового захисту або для скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У відповідності до частини 10 статті 11 Закону від 08.07.2011 року № 3671-VI рішення про втрату або позбавлення статусу біженця або додаткового захисту чи скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за поданням уповноважених посадових осіб центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання подання та його особової справи.

Рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилається разом з особовою справою біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, до відповідних посадових осіб цього центрального органу виконавчої влади (частина 15 статті 11 Закону від 08.07.2011 року № 3671-VI).

Як вбачається з оскаржуваного Рішення, як на правову підставу для його прийняття відповідач посилається на пункт 1 та 6 частини першої статті 11 Закону від 08.07.2011 року № 3671-VI, стверджуючи при цьому, що позивач добровільно скористався захистом країни громадянської належності (підданства).

При цьому, як правильно зазначив суд першої інстанції, Законом поняття добровільного захисту згідно вказаної норми не уточнена і не деталізована.

Вказане положення закону відповідає статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року, згідно якої (розділ С) положення цієї Конвенції більше не поширюються на особу, яка підпадає під визначення розділу A, та яка добровільно повторно скористалася захистом країни своєї громадянської належності.

Тлумачення поняття «добровільне поновлення використання захисту країни громадянської належності» надано в Керівництві з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН (Женева, 1992), згідно п.п.119-121 якого:

« 119. Це положення про припинення передбачає три умови:

а) добровільність: біженець має діяти добровільно;

b) намір: біженець повинен мати намір вчинити дію з метою знову скористатися захистом своєї громадянської належності;

c) поновлення: біженець має дійсно отримати такий захист.

120. Якщо біженець діє не добровільно, він не перестає бути біженцем. Якщо він отримав розпорядження країни, наприклад, країни свого перебування, здійснити всупереч своїм намірам вчинок, що може бути розцінений як використання захисту країни свого громадянського походження, наприклад, звернення до консульства за національним паспортом - він не перестає бути біженцем лише тому, що підкорився такому розпорядженню. З причин, що не залежать від його волі, він може бути змушений скористатися засобами захисту країни свого громадянського походження...

121. При з'ясуванні питання, чи втрачено статус біженця саме за таких обставин, необхідно розрізняти дійсне використання захисту своєї країни та випадковими, несуттєвими контактами з владою цієї країни...»

Як зазначено в пункті 134 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця, положення пункту 4 розділу С статті 1 Конвенції про статус біженців відноситься до добровільного поселення. При цьому розуміється повернення в країну своєї громадянської належності з метою постійного проживання. Тимчасовий візит не означає поселення і не тягне за собою втрату статусу біженця.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм матеріального права міститься і в Ухвалі Вищого адміністративного суду України від 12 липня 2016 року (справа № 826/20820/14 - К/800/35015/15).

Надані суду документи та пояснення учасників по справі свідчать про те, що в даному випадку підстави для застосування пункту 1 частини 1 статті 11 Закону відсутні.

Так, згідно наявних у справі доказів однією із підстав для висновку про наявність підстав для позбавлення статусу біженця став факт відвідування позивачем країни громадянської належності, тоді як відповідач не з'ясовував, з яким наміром особа, що отримала статус біженця відвідувала країну походження, а також чи мав біженець намір вчинити дію з метою знову скористатися захистом своєї громадянської належності, які дії ним для цього вживалися і чи дійсно він отримав такий захист. Сам по собі факт перебування на території Грузії, хоча і міг би викликати сумніви щодо правдивості тверджень позивача про наявність у нього обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань в країні походження, однак, не може свідчити про намір або факт отримання біженцем добровільного повторного захисту в країні своєї громадянської належності.

Позивач стверджує, що відвідував Грузію у зв'язку із сімейними обставинами, а саме у зв'язку з тим, що його брат знаходився в тяжкому стані (хворий).

Крім того, цю інформацію, позивач вказав під - час додаткової співбесіди, про що зазначено в протоколі № 12Г/20 від 11.04.2016 року (а.с. 29-30).

Відповідачем не надано доказів в спростування наявності у позивача особистих (сімейних) причин для відвідування країни походження, у зв'язку з чим суд не має підстав ставити під сумнів вказане твердження позивача.

Таким чином, намір позивача скористатися захистом країни громадянської належності не може вважатися доведеним, як і фактичне використання позивачем такого захисту в будь-якій формі.

З урахуванням викладеного, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про не доведення відповідачем правомірності прийняття рішення № 339-16 від 30 червня 2016 року про втрату статусу біженця, з підстав викладених в пункті 1 частини першої статті 11 Закону від 08.07.2011р. № 3671-VI.

Також, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на те, що відповідач вказує однією із підстав втрати статусу біженця позивачем, пункт 6 частини першої статті 11 Закону від 08.07.2011 року № 3671-VI, яким визначено, що особа не може відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставин, на підставі яких особу було визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, більше не існує.

На обґрунтування вказаної підстави, відповідач в самому оскаржуваному рішенні посилається на звіти, які були представлені на засіданні Комітету з ліквідації расової дискримінації ООН від 31.10.2014 року.

Колегія суддів, зазначає, що вказане засідання комітету з ліквідації расової дискримінації ООН, відбулося раніше ніж відповідачем в останній раз було розглянуто питання про продовження терміну дії посвідчення позивачу.

Водночас, представник відповідача не пояснив чому вказані звіти неодноразово не враховувалися відповідачем при попередньому вирішенні питання про продовження терміну дії посвідчення біженця до 03.04.2015 року, до 11.02.2016 року, а також стосовно того, що на момент прийняття оскаржуваного рішення термін дії посвідчення був продовжений до 05.02.2017 року.

Крім того, як убачається зі змісту протоколу додаткової співбесіди з особою, яку визнано біженцем (а.с. 29-30), під час співбесіди із позивачем йому не задавалися питання з приводу саме тих обставин на підставі яких він здобув цей статус, а також не пропонувалося надати будь-які документи або відомості відносно наявності обставин за яких особа не може користуватися захистом своєї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань і співбесіда стосувалась саме обставин виїзду позивача за межі України. Тобто, це питання відповідачем взагалі не з'ясовувалося.

Згідно з частиною 2 статті 71 цього Кодексу в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до статті 200 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, дослідивши всі матеріали справи, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що у відповідача не було законних підстав приймати рішення про втрату позивачем статусу біженця на підставі пункту 1 частини першої статті 11 Закону від 08.07.2011 року № 3671-VI, тому позовні вимоги позивача підлягають задоволенню, а рішення Державної міграційної служби України № 339-16 від 30 червня 2016 року про втрату позивачем статусу біженця скасуванню.

Приймаючи до уваги те, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду доводами апелянта не спростовані, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення апеляційної скарги.

Керуючись ст. ст. 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.

Постанову Київського окружного адміністративного суду від 01 вересня 2016 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя:

Судді:

Повний текст ухвали виготовлено 07.12.2016 року.

Головуючий суддя Чаку Є.В.

Судді: Мєзєнцев Є.І.

Файдюк В.В.