Ухвала суду № 63295179, 30.11.2016, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/4671/16

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Громік Р. Д.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

30.11.2016 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого - Громіка Р.Д.,

суддів Панасенкова В.О., Парапана В.Ф.,

при секретарі Томашевській К.В.,

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3, третя особа: Суворовський РВ ГУДМС України в Одеській області про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та за зустрічним позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа: Суворовський РВ ГУДМС України в Одеській області, про визнання права користування житловим приміщенням,

встановила:

Позивачка звернулась до суду з позовом, в якому просить визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням квартирою №95 у будинку №69 по проспекту Добровольського у м. Одесі, посилаючись на те, що вона є власником зазначеної квартири. Після придбання житла зясувалося, що в квартирі залишились проживати відповідачі, які не являються членами її сімї та перешкоджають у можливості мирного володіння своєю власністю позивачкою. Неодноразові звернення до відповідачів через свого представника проігноровані відповідачами, чим порушуються права позивачки, у звязку з чим, посилаючись на вимоги ст.ст. 319, 321, 386, 391 ЦК України, просила позов задовольнити.

Відповідачі звернулися до суду із зустрічним позовом та після уточнення позовних вимог просили визнати за кожним з них право користування квартирою №95 у будинку №69 по проспекту Добровольського у м. Одесі, посилаючись на те, що з 1993 року вони проживають у квартирі як члени сімї власника квартири ОСОБА_5, та вважають, що їх право користування квартирою передбачено нормами ст.ст. 64, 156 ЖК України, ст.ст. 401, 403 ЦК України, а для втрати права користування квартирою мають бути умови, передбачені ст. 405 ЦК України.

У судовому засіданні представник позивачки ОСОБА_6 вимоги за позовом підтримав та просив задовольнити їх повністю, повідомивши, що відповідач ОСОБА_2 перешкоджаючи йому як представнику власника квартири у можливості доступу до електролічильника квартири, були завдані тілесні ушкодження, з приводу чого він звернувся до органів поліції та медичного закладу.

Відповідач ОСОБА_2 та його представник адвокат ОСОБА_7 проти позову заперечували, наполягаючи на задоволенні зустрічних позовних вимог у повному обсязі, підтвердивши у судовому засіданні наявність у відповідачів права на проживання у квартирі, що виникло як сервітут у відповідності до Закону, оскільки вони були членами сімї власника. Також представник у судовому засіданні висловив думку, що позивачка у справі взагалі не існує, вона жодного разу не приходила особисто, тому двічі заявляв клопотання про її виклик до суду особисто, при цьому жодного запитання до представника позивачки, на яке б останній не зміг відповісти, не поступило, у звязку з чим в задоволенні такого клопотання було відмовлено.

Відповідач ОСОБА_3 подав заяву, згідно якої позовні вимоги ОСОБА_4 не визнав і в її позові просив відмовити, та просив суд задовольнити його вимоги у повному обсязі, розглянувши справу за його відсутності.

Третя особа за позовами сторін у судове засідання не з'явилася, про день, час та місце розгляду справи були своєчасно повідомлені у встановленому законом порядку, про причини неявки суд не повідомили.

Рішенням суду позов ОСОБА_4 задоволено частково.

Визнано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 втратившими право користування житловим приміщенням квартирою №95 у будинку №69 по проспекту Добровольського у м. Одесі.

В іншій частині позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено.

У зустрічному позові ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовлено повністю.

На вказане рішення суду ОСОБА_2, ОСОБА_3 подали апеляційну скаргу, в якій просять скасувати вказане рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 у повному обсязі та задовольнити зустрічний позов ОСОБА_2, ОСОБА_3, посилаючись при цьому на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги та перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає у зв'язку з тим, що районний суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази згідно ст.ст. 10, 60, 212 ЦПК України, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин та застосував необхідні норми матеріального права.

Згідно ч. 1 статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних підстав.

Судом першої інстанції правильно були встановлені наступні обставини.

Позивачка придбала у свою власність квартиру АДРЕСА_1 згідно договору купівлі-продажу від 06.02.2016 року, посвідченого ОСОБА_8, приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу м. Одеси. Дійсність вказаного договору на час розгляду справи судом першої інстанції ніким не оспорювалась.

Відповідач ОСОБА_2 являється колишнім чоловіком попереднього власника квартири ОСОБА_5, відповідач ОСОБА_9 приходиться сином попереднього власника.

Після відчуження ОСОБА_5 вказаної квартири відповідачі залишилися в ній проживати та по цей час зареєстровані у квартирі (реєстрація з 1993 року).

У відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.346 ЦК України, право власності припиняється у разі відчуження власником свого майна.

Таким чином, право власності колишньої дружини і матері відповідно відповідачів ОСОБА_5 дійсно припинилося з 06.02.2016 року, новим законним власником зазначеної квартири стала позивачка, відповідачі не є членами сімї нового власника позивача, між ними відсутня угода про користування спірним житлом, проживаючи у зазначеній квартирі, відповідачі порушують права позивача, як нового власника квартири, що є підставою для визнання їх такими що втратили право користування квартирою.

Згідно ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Згідно вимог ст.319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, що передбачено ч.1 ст.321 ЦК України. За приписами ч.1 ст.383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сімї. Статтею 150 ЖК України, визначено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Ст.391 ЦК України передбачає, що власник майна може вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно розяснень п.34 Постанови Пленуму вищого спеціалізованого Суду України №5 з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав, …право власності є абсолютним правом, яке включає право володіння, користування та розпорядження майном... У звязку із цим під час розгляду позовів про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, судам необхідно чітко розмежовувати правовідносини, які виникають між власником та попереднім власником житла, і правовідносини, які виникають між власником житла та членами його сімї, попередніми членами його сімї, а також членами сімї попереднього власника житла. Так, власник житла має право вимагати визнання попереднього власника таким, що втратив право користування житлом, що є наслідком припинення права власності на житлове приміщення (пункт 3 частини першої статті 346 ЦК) із зняттям останнього з реєстрації. Усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку, залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад, статті 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; стаття 405 ЦК), а саме від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням. П.35 даної Постанови передбачає, що задовольняючи позов про захист права власності від порушень, не повязаних із позбавленням володіння, суд має право як заборонити відповідачу вчиняти певні дії, так і зобовязати відповідача усунути наслідки порушення права позивача. Відсутність заперечень попереднього власника майна проти порушення права власності, не повязаних із позбавленням володіння, не може бути підставою для відмови в задоволенні позову нового власника про усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Cтаття 1 Першого протоколу до Європейської конвенції з прав людини визначає: Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном…

Таким чином право власності є абсолютним та непорушним і ніким не може бути обмежено.

З приводу заявлених вимог про зобовязання Суворовського РВ ГУДМС України в Одеській області зняти відповідачів з реєстрації по квартирі, суд правильно виходив з наступного.

Позивачка дійсно зверталась через свого представника до Суворовського РВ ГУДМС України в Одеській області з вимогами про зняття відповідачів з реєстрації та отримала відмову з посиланням на необхідність надати паспорти та військові квитки в оригіналі.

У позові представником позивачки зазначено Суворовський РВ ГУДМС України в Одеській області у якості третьої особи без самостійних вимог.

Ч.1 ст.30 ЦПК України визначено, що сторонами у цивільному процесі є позивач та відповідач. У відповідності до ч.1 ст.33 ЦПК України, судза клопотанням позивача… залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

Разом з тим, представник позивачки у судовому засіданні клопотань про залучення третьої особи в якості співвідповідача не заявляв, а зобовязувати третю особу вчиняти ті чи інші дії суд з власної ініціативи не може, виходячи з принципу диспозитивності судового процесу, передбаченого статтею 11 ЦПК України.

При цьому, суд звернув увагу на те, що у відповідності зі ст.7 Закону України „Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні від 11 грудня 2003 року, який відповідно до Конституції України регулює відносини, пов'язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі : заяви особи або її законного представника; судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавленняправа власності на житлове приміщення абоправа користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Виходячи із встановлених при розгляді справи обставин, суд правильно та обґрунтовано вважав, що зустрічні позовні вимоги задоволенню не підлягають, посилання представника позивача за зустрічним позовом ОСОБА_2 і адвоката ОСОБА_7 на необхідність застосування ст.ст.401, 403 ЦК України та відсутність умов для втрати права користування квартирою, передбачених ст.405 ЦК України, суд вірно вважав помилковими, оскільки ОСОБА_2 і ОСОБА_3 членами сімї нового власника ОСОБА_4 не являються, доказів укладення з попереднім власником ОСОБА_5 договір найму, сервітути тощо і реєстрації їх у встановленому Законом порядку до суду не надано. Сумніви представника відповідача та відповідача ОСОБА_2 в існуванні позивачки не обґрунтовані жодним належним і допустимим доказом та спростовуються наданими договором купівлі-продажу та довіреністю представника, що посвідчені нотаріально, а обовязковою умовою посвідчення будь-якого правочину нотаріусом є встановлення особи.

Рішення суду про відмову у визнанні втратившим право користування відповідача за позовом його колишньої дружини, на що звертав увагу представник у судовому засіданні як на підставу для задоволення зустрічного позову, не стосується нового власника та дійсно не могло бути враховане судом під час розгляду даної справи, встановлені ж судом обставини мають значення виключно для сторін, які брали участь у справі, що визначено частиною 3 статті 61 ЦПК України.

Таким чином, відповідачі, котрі були членами сім'ї попереднього власника і користувались житлом як члени сімї ОСОБА_5, втратили це право разом з попереднім власником у звязку з переходом права власності на квартиру до іншої особи позивачки у справі.

За таких обставин, суд, враховуючи практику Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справприрозгляді цивільних справ такої категорії, вважає, що права та інтереси позивачапідлягають захистувідповідно до положень ст.ст.15,16, 319, 391 ЦК України, а зустрічні позовні вимоги не ґрунтуються на Законі.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з діючими нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин та дійшов до правильного висновку що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Апелянти не довели обставини, на які посилалися як на підставу своєї зустрічної позовної заяви та апеляційної скарги.

Твердження апелянта в апеляційній скарзі про те, що рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам закону, є неспроможними.

Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують зазначених вище висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Тому, на думку колегії суддів, справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає.

Керуючись ст. ст. 303-304, 307 ч.1 п.1, 308, 313, 315, 317, 319, 324-325 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відхилити, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2016 року залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції може бути оскаржена в касаційному порядку до касаційного суду протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили ухвалою.

Головуючий ОСОБА_10

Судді ОСОБА_11

В.О. Панасенков