Ухвала суду № 63274423, 02.12.2016, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа № 336/1808/16-к

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 11-кп/778/1547/16 Головуючий в 1-й інстанції: Суркова В.П.

Єдиний унікальний № 336/1808/16-к

Категорія: ст. 286 ч. 1 КК України Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 грудня 2016 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Запорізької області у складі:

головуючого Шаповал О.С.

суддів: Гріпаса Ю.О., Фоміна В.А.

при секретарі Бойко О.О.

за участю:

прокурора Стоматової В.П.

обвинуваченого ОСОБА_2

захисників адвоката ОСОБА_3 та адвоката ОСОБА_4

потерпілої ОСОБА_5

представника потерпілої адвоката ОСОБА_6,

розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12015080050005770, щодо

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця ІНФОРМАЦІЯ_2, зареєстрованого та проживаючого за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3,

обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України,

встановила:

До суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою звернувся захисник ОСОБА_3, в якій просить вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 04.08.2016 року щодо ОСОБА_2 змінити в частині призначення ОСОБА_2 покарання; скасувати призначене судом додаткове покарання у виді позбавлення права керування транспортним засобом на строк два роки та вважати ОСОБА_2 засудженим за ч. 1 ст. 286 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк три роки. На підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_2 від відбування призначеного основного покарання з іспитовим строком два роки, з покладенням на нього в силу ст. 76 КК України обов'язків: не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу кримінально-виконавчої інспекції, повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання та роботи.

Також апелянт просить зменшити розмір стягнення на користь потерпілої ОСОБА_5 в рахунок відшкодування моральної шкоди, стягнувши з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_7 10 000 грн. моральної шкоди. В решті вирок просить залишити без змін.

Апелянт вважає, що через спрощений порядок дослідження доказів відповідно до ч. 3 ст. 349 КПК України, судом не були досліджені та при призначенні обвинуваченому покарання не враховані обставини, що помякшують покарання, а саме: що він протягом останніх трьох років не притягувався до адміністративної відповідальності в якості водія, не порушував правил дорожнього руху на автомобілі, вчинив єдиний злочин з необережності, отже відсутні системність чи повторність таких порушень, до судового розгляду потерпілій було відшкодовано завдану шкоду у розмірі 13 000 грн., крім того, ОСОБА_2 усвідомив вчинення ними злочинного діяння, розкаявся та відшкодовує завдані наслідки, у звязку з чим, суд, відповідно до ч. 1 ст. 69 КК України, мав підстави для непризначення додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортним засобом.

Також апелянт вважає безпідставним та необґрунтованим задоволення судом цивільного позову про відшкодування моральної шкоди на суму 50000 грн., виходячи з того, що на підтвердження обґрунтування моральної шкоди ОСОБА_5 не було надано, у тому числі й до позовної заяви, жодного доказу; позивачка не зверталася за проходженням курсу медичного лікування до психолога, про що зазначила у позовній заяві; на підтвердження тяжкості у життєвих та виробничих стосунках не викликала для допиту свідків, не надавала будь-яких епікризів, амбулаторних карток чи інших доказів знаходження на обліку у психологічній лікарні.

Також захисник звертає увагу на те, що досудовим розслідуванням встановлено, що злочин був скоєний з необережності, глибини фізичних та душевних страждань не доведено жодним чином, а судом при задоволенні цивільного позову не було враховано матеріальне становище самого обвинуваченого, дохід якого за останні півроку становив 6 840, 20 грн., і це при тому, що йому вже вдалося виплатити 13 000 грн. потерпілій.

В запереченнях на апеляційну скаргу потерпіла ОСОБА_5 просить залишити скаргу без задоволення, а вирок без змін, оскільки суд першої інстанції в повній мірі зясував всі обставини у справі, перевірив всі надані докази та призначив обвинуваченому ОСОБА_2 покарання, яке є достатнім та необхідним для виправлення обвинуваченого і попередження вчинення ним нових злочинів.

Зазначеним вироком ОСОБА_2 визнано винним та засуджено за ч. 1 ст. 286 КК України до трьох років обмеження волі з позбавленням права керування транспортними засобами на строк два роки.

На підставі ст. 75 КК України звільнений від відбування призначеного основного покарання з іспитовим строком два роки, з покладенням на нього обовязків, передбачених ст. 76 КК України: не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу кримінально-виконавчої інспекції, повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання та роботи.

Цивільний позов ОСОБА_5 задоволений частково та постановлено стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 у рахунок відшкодування матеріальної шкоди 5 313 гривень 52 копійки, в рахунок відшкодування моральної шкоди 50000 гривень; в задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Постановлено стягнути з ОСОБА_2 на користь держави витрати на залучення експертів на проведення експертизи № 208/16 від 24.03.2016 року у розмірі 1 055 гривень 52 копійки, на проведення експертизи № 65/16 від 17.02.2016 року у розмірі 982 гривні 08 копійок.

Вирішена доля речових доказів на підставі ст. 100 КПК України.

Заслухавши доповідь судді про сутність судового рішення та апеляційної скарги, обвинуваченого та його захисників, які підтримали доводи та вимоги апеляційної скарги захисника адвоката ОСОБА_3 і просять її задовольнити; прокурора, потерпілу та її представника з запереченнями стосовно доводів та вимог апеляційної скарги захисника, вивчивши матеріали провадження, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів доходить наступного висновку.

Суд першої інстанції визнав обвинуваченого винним у порушенні правил безпеки дорожнього руху при обставинах, наведених у вироку, який допустив наїзд правою бічною частиною кузову керованого автомобіля на пішохода ОСОБА_5, спричинивши потерпілій, яка перетинала проїжджу частину зліва-направо за напрямком руху автомобіля по нерегульованому пішохідному переходу, тілесні ушкодження середнього ступеню тяжкості, не небезпечні для життя, але які потягли за собою тривалий розлад здоровя більше 21 дня, а також легкі тілесні ушкодження, перелічені у висновку судово-медичної експертизи № 1030 від 22.03.2016 року.

Також у вироку суд зазначив, що згідно з висновком судової автотехнічної експертизи № 208/16 від 24.03.2016 року, в даній дорожньо-транспортній ситуації, у діях водія ОСОБА_2 є невідповідність вимогам п. 18.1 Правил дорожнього руху України, що з технічної точки зору знаходиться у причинному звязку з подією дорожньо-транспортної пригоди. Водій ОСОБА_2 мав технічну можливість уникнути наїзду на пішохода ОСОБА_5 шляхом зниження швидкості руху керованого ним транспортного засобу аж до повної зупинки.

Зміст вироку в частині фактичних обставин подій, висновків суду першої інстанції про доведеність вини обвинуваченого у вчиненні інкримінованого йому злочину та кваліфікація його дій за ч. 1 ст. 286 КК України в апеляційній скарзі не оскаржуються, у звязку з чим, зазначені обставини згідно з вимогами ч. 1 ст. 404 КПК України в апеляційному порядку не переглядаються.

Згідно зі статтями 50, 65 КК України, особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нею нових злочинів.

Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Вирішуючи питання про призначення обвинуваченому покарання, суд першої інстанції, відповідно до вимог ст. ст. 65, 66, 67 КК України, врахував ступінь тяжкості вчиненого злочину, який відноситься до злочинів невеликої тяжкості, всі обставини по справі в їх сукупності, особу обвинуваченого, обставини, які пом'якшують та обтяжують покарання.

Дотримався суд першої інстанції і рекомендацій Верховного Суду України, викладених в Постанові № 14 від 23.12.2005 року (редакція від 19.12.2008 року) «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті», згідно з якими, у кожному випадку призначення покарання за частинами 1 та 2 ст. 286 КК України необхідно обговорювати питання про доцільність застосування до винного додаткового покарання позбавлення права керувати транспортними засобами.

Отже, призначаючи обвинуваченому покарання, суд врахував, що він вчинив злочин з необережності, раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, неодружений, на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, має постійне місце роботи, позитивно характеризується за місцем роботи, а також в якості обставин, що помякшують покарання, щире каяття та часткове відшкодування завданої шкоди, і за вчинений злочин призначив обвинуваченому основне покарання у виді обмеження волі, тобто більш суворий вид покарання, з числа передбачених за вчинений злочин, на максимальний строк, передбачений санкцією ч. 1 ст. 286 КК України, та додаткове покарання позбавлення права керувати транспортними засобами на строк два роки.

Призначивши обвинуваченому покарання, суд звільнив його від відбування основного покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України із застосуванням норм ст. 76 КК України.

Вирішуючи питання про можливість застосування ст. 75 КК України, суд фактично врахував загальні засади призначення покарання без посилання на норми зазначеної статті закону. Однак, вирок в цій частині в апеляційному порядку не оскаржується, у звязку з чим, колегія суддів, у тому числі з урахуванням встановлених судом обставин по провадженню, погоджується з таким рішенням суду.

Погоджується колегія суддів і з рішенням суду про призначення обвинуваченому додаткового покарання позбавлення права керувати транспортними засобами, що є предметом оскарження вироку в апеляційному порядку.

Вимоги апеляційної скарги про скасування вироку в частині призначення обвинуваченому додаткового покарання апелянт обґрунтував допущеною судом першої інстанції неповнотою дослідження даних про особу обвинуваченого.

При цьому, апелянт під час апеляційного розгляду на підтвердження своїх доводів не навів обставин, які б давали підстави для висновку, що суд неправомірно застосував норми ч. 3 ст. 349 КПК України, не дослідив надані йому стороною захисту дані про особу обвинуваченого, або відмовив в їх дослідженні. Не заявляв апелянт клопотання і під час апеляційного розгляду про дослідження додаткових даних про особу обвинуваченого, у тому числі тих, на які іде посилання в апеляційній скарзі. Не містяться такі дані і в матеріалах провадження.

При призначенні обвинуваченому покарання, у тому числі й додаткового, суд врахував також і ті обставини, на які іде посилання в апеляційній скарзі, а саме те, що злочин вчинений з необережності та частково відшкодована потерпілій шкода.

Під час апеляційного розгляду сторона захисту неодноразово посилалась на те, що обвинуваченому по роботі вкрай необхідно користуватись автомобілем, що потребує наявності права на керування транспортними засобами.

Але при цьому, представник потерпілої на спростування цих доводів зазначила про відсутність у обвинуваченого автомобіля, якого він позбувся ще на стадії судового розгляду у суді першої інстанції, що підтвердив і обвинувачений.

Колегія суддів, врахувавши думку потерпілої, яка не вбачає в діях обвинуваченого щирого каяття, обставини дорожньо-транспортної пригоди, особу винного, який до теперішнього часу навіть частково не відшкодував суму шкоди, визначену у вироку, доходить висновку про відсутність підстав для скасування вироку в частині призначеного обвинуваченому додаткового покарання і отже, для задоволення апеляційної скарги в цій частині.

Не є обґрунтованими доводи апеляційної скарги і в частині вирішеного судом цивільного позову потерпілої.

Суд своє рішення про суму моральної шкоди, якої зазнала потерпіла, належним чином вмотивував і обґрунтував.

Так, суд врахував, що потерпілій діями обвинуваченого заподіяно моральну шкоду, яка полягає у фізичному болю і стражданнях, яких вона зазнала у звязку з ушкодженням здоровя, врахував також матеріальне становище обвинуваченого, а також співмірність заподіяної матеріальної шкоди та заявленої потерпілою вимоги про відшкодування моральної шкоди і дійшов висновку про відшкодування моральної шкоди у сумі 50 000 грн.

Під час апеляційного розгляду апелянт не заперечував, що потерпіла за наслідками дорожньо-транспортної пригоди мала моральні та фізичні страждання, і не спростував висновки суду в частині визначеної суми шкоди.

З урахуванням встановлених судом першої інстанції обставин, які знайшли підтвердження під час апеляційного розгляду і не спростовані в апеляційній скарзі, колегія суддів не вбачає підстав для зменшення суми моральної шкоди відповідно до вимог апеляційної скарги.

Керуючись ст. ст. 404, 407 КПК України, колегія суддів

ухвалила:

Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_3 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 04.08.2016 року по кримінальному провадженню щодо ОСОБА_2 залишити без змін.

Ухвала Апеляційного суду Запорізької області набирає законної сили з моменту її проголошення, проте на неї учасниками судового провадження може бути подана касаційна скарга безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом трьох місяців з дня її проголошення.

Судді:

ОСОБА_1ОСОБА_8ОСОБА_9