Рішення № 63269741, 02.12.2016, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/31879/15-ц

Провадження № 2/761/2159/2016

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 грудня 2016 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:

головуючого - судді Рибака М.А.,

при секретарі Сівоха І.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Шевченківського районного суду міста Києва в залі судових засідань цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Василенко Олег Анатолійович про визнання договору купівлі-продажу нежилих приміщень недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння -

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2010 року ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 (далі по тексту - відповідач-1), ОСОБА_3 (далі по тексту - відповідач-2) та ОСОБА_4 (далі по тексту - відповідач-3), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Василенко Олег Анатолійович (далі по тексту - третя особа) про визнання договору купівлі-продажу нежилих приміщень.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 є сином ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року.

04 квітня 2012 року позивач прийняв спадщину після смерті свого батька шляхом подання до Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини після смерті його батька, ОСОБА_6

З-поміж іншого, до спадкового майна батька позивача, ОСОБА_6, за життя належали на праві власності нежилі приміщення з № 1 по № 9 (групи приміщень №2) (в літ. А), загальною площею 70,60 кв. м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу нежилих приміщень від 13 грудня 2007 року, зареєстрованого в реєстрі за № 2564.

В процесі оформлення спадщини позивачу стало відомо про те, що 24 жовтня 2011 року ОСОБА_2, діючи від імені ОСОБА_6, на підставі дублікату довіреності від ІНФОРМАЦІЯ_1 року, виданої 24 жовтня 2011 року Василенком О.А., приватним нотаріусом Київського міського і нотаріального округу, та зареєстрованого за р. № 2982, продав ОСОБА_3 нежилі приміщення (в літ. А) загальною площею 70,80 кв. м., які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1.

Звертав увагу суду на те, що продаж вказаних нежилих приміщень було вчинено всього за 61601,00 грн., хоча в 2007 році ОСОБА_6 придбав ці приміщення за 1616000,00 грн., що в доларовому еквіваленті більш ніж в 41 раз більше від суми продажу за спірними договором.

Зазначений Договір купівлі-продажу нежилих приміщень посвідчено 24.10.2011 року Василенком О.А., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, і зареєстрований за реєстровим № 2986.

Враховуючи, що представництво за довіреністю припинилося у зв'язку зі смертю довірителя ОСОБА_6 на час укладення та нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу зазначених нежилих приміщень від 24 жовтня 2011 року, ОСОБА_2 без законних підстав розпорядився майном померлого ОСОБА_6, а ОСОБА_3 незаконно набула у власність ці приміщення, добре знаючи про те, що її батько помер ще за 15 днів до дня укладення спірного договору.

Зазначав, що вказані дії відповідачів щодо відчуження спірного нерухомого майна були свідомо направлені на позбавлення майнового права позивача на успадкування зазначеного майна.

В свою чергу договір купівлі-продажу нежилих приміщень є таким, що укладений всупереч положенню ст. 237 Цивільного кодексу України, без належних повноважень представника на укладення такого правочину, оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на момент укладення Договору купівлі-продажу нежилих приміщень від 24 жовтня 2011 року не мали необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки довіреність від ІНФОРМАЦІЯ_1 року припинила свою дію ІНФОРМАЦІЯ_1 року в день смерті довірителя.

Вчиненням зазначеного правочину були порушені спадкові права позивача - ОСОБА_1 на вказані нежилі приміщення, що за життя належали ОСОБА_6, тому позивач має право пред'явити цей позов до суду.

Окрім того, зазначав, що зазначені нежитлові приміщення підлягають витребуванню з чужого незаконного володіння ОСОБА_4, який набув у власність ці приміщення за договором купівлі-продажу нежилих приміщень від 15.05.2012 року

Крім того, ОСОБА_4 не є добросовісним набувачем спірних нежилих приміщень, адже йому як внуку ОСОБА_6 (ОСОБА_3 є матір'ю ОСОБА_4) було добре відомо, що його дідусь помер ІНФОРМАЦІЯ_2 року, а договір купівлі-продажу нежилих приміщень від 24.10.2011 року, на підставі якого ці приміщення належали його матері, був вчинений від імені дідуся через 14 днів після його смерті.

Тому ОСОБА_4 було добре відомо, що його мати ОСОБА_7 в змові з ОСОБА_2 заволоділа спірними нежитловими приміщеннями незаконно і не мала права їх відчужувати.

Таким чином, вимога позивача щодо витребування нежилих приміщень (в літ. А) загальною площею 70,80 кв. м., які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 також підлягає задоволенню.

Також зазначав, оскільки станом на час розгляду справи відбулось перепланування цих приміщень, внаслідок чого їх загальна площа збільшилась до 83,8 кв.м., тому витребуванню підлягають нежилі приміщення (в літ. А), групи приміщень № 2 загальною площею 83,8 кв. м., які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1.

Посилаючись на викладене, позивач просив суд, з урахуванням заяви від 20.05.2016 року про зміну предмету позову, визнати недійсним договір купівлі-продажу нежилих приміщень (в літ. А) загальною площею 70,80 кв. м., які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений 24 жовтня 2011 року Василенком Олегом Анатолійовичем, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу і зареєстрований за реєстровим № 2986. Витребувати нежилі приміщення (в літ. А), групу приміщень №2, загальною площею 83,8 кв. м., які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, з чужого незаконного володіння ОСОБА_4.

В судовому засіданні позивач та його представник позовну заяву підтримали та просили суд про її задоволення з урахуванням заяви про зміну предмету позову від 20.05.2016 року.

В судове засідання 02.12.2016 року відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не з'явились, про причини неявки суд не повідомили, про дату, час і місце судового засідання повідомлялись належним чином. Від ОСОБА_2 надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутності.

В судовому засіданні представник ОСОБА_4 - ОСОБА_8 позов не визнав та просив суд відмовити у його задоволенні з підстав, зазначених в письмових запереченнях по справі. При цьому вказував, що правові підстави для задоволення позову відсутні, оскільки позивач не є стороною спірного правочину, а вимога про витребування приміщень не конкретизована на користь якої особи необхідно здійснити витребування. Також зазначав, що ОСОБА_4 є добросовісним набувачем вказаних приміщень, який в свою чергу здійснив їх поліпшення та перепланування, внаслідок чого їхня площа була змінена. Окрім того, просив суд застосувати позовну давність до позовних вимог за даним позовом, оскільки позивачу було відомо про порушення його прав ще під час судового розгляду справи за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення права на спадщину у вересні 2012 року.

Третя особа в судове засідання не з'явилась, надала суду клопотання про розгляд справи за її відсутності.

Суд, заслухавши пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи, вважає, що позов підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Згідно з приписами ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За змістом ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. А частиною другою цієї статті передбачені загальні умови, додержання яких необхідно для чинності правочину, в тому числі: особа яка вчинила правочин, повинна мати необхідних обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст. ст. 215 - 235 ЦК України, особа, яка вважає, що її права, речові права порушені, має право звернутися до суду з вимогами про визнання правочину недійсним, вказавши конкретну підставу для визнання його недійсним.

Згідно з вимогами ст. 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач у силу ст. 10 Цивільного процесуального кодексу України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину.

Так, відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Так, судом встановлено, що 24.10.2011 року між ОСОБА_2, який діяв від імені ОСОБА_6 на підставі дублікату довіреності, посвідченої Василенком О.А., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ІНФОРМАЦІЯ_1 року за реєстровим № 2781 (за договором - продавець) та ОСОБА_3 (за договором - покупець) було укладено договір купівлі-продажу нежилих приміщень, за умовами якого продавець передав у власність покупця, а покупець прийняв нежилі приміщення (в літ. А) загальною площею 70,80 кв.м., які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 (Т.1, а.с. 10).

Вказаний договір було підписано ОСОБА_2 від імені ОСОБА_6 на підставі дублікату довіреності від ІНФОРМАЦІЯ_2 року, якою останній уповноважив ОСОБА_2 та ОСОБА_3, серед іншого представляти його інтереси у всіх державних, громадських, господарських та інших органах і організаціях незалежно від підпорядкування форм власності, галузевої приналежності, в органах державної виконавчої влади та місцевого самоврядування (їх структурних підрозділах), підприємствах, установах і організаціях, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання (в т.ч. правоохоронних), перед фізичними особами-підприємцями, само зайнятими особами в органах нотаріату тощо з усіх без винятку питань, що стосуватимуться прав та інтересів довірителя, а також з питань, пов'язаних з відчуженням (продаж, міна, рента) від його імені будь-якого належного йому майна. Вчиняти будь-які передбачені законодавством договори (за винятком договорів дарування), включаючи договори купівлі-продажу, ренти, застави. (Т.1, а.с. 13).

В подальшому, нежилі приміщення (в літ. А) загальною площею 70,80 кв.м., які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 були відчужені ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу нежилих приміщень від 15.05.2012 року (Т.1, а.с. 11).

Відповідно до ч.ч. 1 та 3 ст. 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Відповідно до ч. 1 ст. 247 ЦК України строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії.

Згідно із п. 6 ч. 1 ст. 248 ЦК України представництво за довіреністю припиняється у разі смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 року, що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим Відділом реєстрації смерті у місті Києві 11.10.2011 року, актовий запис № 17511 (а.с. 8).

Оскільки із матеріалів справи вбачається, що особа, яка видала довіреність на розпорядження його майном - ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 року, а спірний правочин було вчинено 24.10.2011 року після його смерті, коли повноваження ОСОБА_2 за довіреністю припинилися, суд приходить до висновку про те, що вказаний правочин було вчинено поза волею ОСОБА_6 після його смерті, а тому позовні вимоги в частині визнання згаданого правочину недійсним підлягають задоволенню.

Згідно із п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» норма частини першої статті 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК.

Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому слід зазначити, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК.

Відповідно до п. 25 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 7 лютого 2014 року N 5, набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з'ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника. До вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК) відносяться, зокрема, такі випадки, як вчинення правочину під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника власника з другою стороною, тобто у всіх випадках, коли майно вибуло з володіння поза волею власника (або законного володільця). Відповідач може бути визнаний добросовісним набувачем за умови, що правочин, за яким він набув у володіння спірне майно, відповідає усім ознакам дійсності правочину, за винятком того, що він вчинений при відсутності у продавця права на відчуження. Власник має право спростувати заперечення набувача про його добросовісність, довівши, що під час вчинення правочину набувач повинен був засумніватися у праві відчужувача на відчуження майна.

Заперечуючи проти позовних вимог, представник відповідача-3 посилався на те, що є добросовісним набувачем вказаних приміщень, який в свою чергу здійснив їх поліпшення та перепланування, внаслідок чого їхня площа була змінена.

Відповідно до Правової позиції, висловленої Верховним Судом України у справі № 6-1203цс15: «Стаття 41 Конституції України проголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статей 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов'язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Указана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав його, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність в діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна з чужого незаконного володіння, суди повинні були встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна з чужого володіння».

З огляду на зазначене, оскільки майно, а саме: нежилі приміщення (в літ. А) загальною площею 70,80 кв.м., які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, було придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна з чужого володіння.

Окрім того, відповідно до п. 26 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 7 лютого 2014 року N 5, відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК.

Оскільки відповідно до статті 1218 ЦК до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК, переходить до спадкоємців власника.

Недійсність правочину, на виконання якого передано майно, сама по собі не свідчить про його вибуття із володіння особи, яка передала це майно, не з її волі. При цьому суд має встановити, чи була воля власника на передачу права володіння іншій особі.

Із матеріалів справи вбачається, що позивач був рідним сином померлого ОСОБА_6, що підтверджується свідоцтвом про народження, копія якого міститься в матеріалах справи (а.с. 7).

Відповідно до ч. 1 ст. 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

04.04.2012 року, після смерті ОСОБА_9, позивач ОСОБА_1 звернувся до Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини (Т.1, а.с. 202 зворот).

Згідно зі ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

На підставі ч. 5 ст. 1268 ЦК України спадщина належить спадкоємцю незалежно від часу її прийняття з часу відкриття спадщини.

Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.

Таким чином, оскільки, як установлено судом, спірне майно було відчужене від імені ОСОБА_6 поза його волею, то він мав право домагатися відновлення свого права на них. Прийнявши в установленому законом порядку спадщину позивач з часу її відкриття набув речові права на частину успадкованого майна разом із іншими спадкоємцями, володіння та право користування ними і, відповідно, право на захист цих прав.

З огляду на зазначене, вимоги позивача про витребування нежилих приміщень із чужого незаконного володіння підлягає задоволенню.

Разом із тим, із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_4 було здійснено перепланування приміщень (в літ. А) по АДРЕСА_1, внаслідок чого їх загальна площа збільшилась до 83,8 кв.м. (Т.1, ас. 162-171), а тому витребуванню підлягають вказані приміщення у зазначеній площі.

Разом із тим, відповідно до п. 32 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 7 лютого 2014 року N 5, вирішуючи спори щодо відповідальності добросовісного та недобросовісного набувача після витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні враховувати таке: добросовісний набувач (володілець) може залишити за собою здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені без завдання майну шкоди. Під поліпшенням слід розуміти такі витрати на майно, які, з одного боку, не зумовлені необхідністю його збереження, але, з іншого, мають обґрунтований характер, оскільки поліпшують експлуатаційні властивості майна.

Якщо відокремлення поліпшень неможливе, добросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість майна (частина четверта статті 390 ЦК).

Крім того, добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) майна має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна, або на передання доходів (частина третя статті 390 ЦК). У цьому разі необхідними є такі витрати, без яких стан майна істотно погіршився би, унаслідок чого його не можна було б використати за прямим призначенням.

А отже ОСОБА_4 не позбавлений права вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, а також відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість майна.

Щодо заяви відповідача-3 про застосування строку позовної давності слід зазначити наступне.

Так, відповідач-3 зазначав, що позивачу було відомо про порушення його прав ще під час судового розгляду справи за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення права на спадщину у вересні 2012 року, оскільки ОСОБА_3 не заявлялось позовних вимог щодо нежилих приміщень (в літ. А) загальною площею 70,80 кв.м., які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, а тому позивачеві було достовірно відомо про те, що вони не входили до складу спадкової маси ще у 2012 році.

Відповідно до ч. 1 ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно із ч. 1 ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

У відповідності до ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Частиною 4 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Разом із тим, позивач, зазначаючи про строки звернення до суду із даним позовом, посилався на те, що йому стало відомо про порушення його прав в процесі оформлення спадщини після смерті батька. А конкретно, із постанови слідчого про закриття кримінального провадження від 22.02.2013 року, в якому слідчий, за результатами запиту до Київського міського бюро технічної інвентаризації, з'ясував, що спірні приміщення належать ОСОБА_4 (Т.1., а.с. 187).

Також посилався на довідку Київського міського бюро технічної інвентаризації від 15.02.2013 року, яка була надана на запит слідчого, із якою вбачається, хто є власником вказаних нежитлових приміщень (Т.1, а.с. 188).

Відповідно до Правової позиції Верховного Суду України у справі за № 6-2469цс16: «Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме : забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше».

Так, обґрунтовуючи свою заяву про застосування позовної давності до позовних вимог за даним позовом, відповідач-3 посилався на те, що позивачу було відомо про порушення його прав ще під час судового розгляду справи за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення права на спадщину у вересні 2012 року.

Разом із тим, відповідно до інформації Солом'янського районного суду міста Києва, отриманої на запит суду, вбачається, що справа № 2-2609/14507/12 знищена за закінченням строків зберігання (Т.2, а.с. 16).

Водночас, відповідачем-3, в свою чергу, не надано належних і допустимих доказів про те, що позивач знав, довідався або міг довідатись про порушення його прав під час розгляду даної справи, оскільки саме по собі заявлення позовних вимог ОСОБА_3 щодо не всього складу спадкового майна, не означає, що ОСОБА_1 було відомо про те, що спірні нежитлові приміщення вибули зі складу спадкового майна його батька ще в 2011 році.

За таких обставин суд приходить до висновку про те, що позивачем строк для звернення до суду із даним позовом пропущено не було, а тому заяву представника відповідача-3 про застосування позовної давності задоволенню не підлягає.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Статтею 10 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Згідно з вимогами ст.ст. 57-60 ЦПК України засобами доказування в цивільній справі є пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази і висновки експертів. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Кожна сторона має довести ті обставини, на які посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

За таких обставин суд приходить до висновку про задоволення позову в повному обсязі.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 10, 11, 57-60, 88, 212, 213, 215, 218 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Василенко Олег Анатолійович про визнання договору купівлі-продажу нежилих приміщень недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння - задовольнити.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу нежилих приміщень (в літ. А) загальною площею 70,80 кв.м., які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений 24 жовтня 2011 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу і зареєстрований за реєстровим № 2986.

Витребувати нежилі приміщення (в літ. А), групу приміщень № 2, загальною площею 83,8 кв.м., які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_4.

Стягнути з ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 6888,18 грн. судового збору по 2296,06 грн. з кожного.

Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Шевченківський районний суд м. Києва шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

СУДДЯ М.А. РИБАК