Ухвала суду № 63249720, 05.12.2016, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 353/238/16-ц

Провадження № 22-ц/779/2301/2016

Категорія 19

Головуючий у 1 інстанції Луковкіна У. Ю.

Суддя-доповідач ОСОБА_1

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 грудня 2016 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючої Горейко М.Д.

суддів: Бойчука І.В., Ясеновенко Л.В.

секретаря Возняк В.Д.

з участю представника позивача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення коштів за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» на заочне рішення Тлумацького районного суду від 21 липня 2016 року, -

в с т а н о в и л а :

16.03.2016 року ОСОБА_3 звернувся в суд з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО», в якому просив визнати недійсним договір фінансового лізингу №003084 від 04.03.2016 року, укладений між ним і відповідачем, та стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» 49 000 грн. сплаченого адміністративного платежу.

Заочним рішенням Тлумацького районного суду від 21 липня 2016 року задоволено позов ОСОБА_3. Визнано недійсним договір №003084 фінансового лізингу від 04.03.2016 року, який укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» та ОСОБА_3; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» на користь ОСОБА_3 49 000 грн. витрат, понесених ним по сплаті адміністративного платежу; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» на користь держави 551,20 грн. судового збору.

Ухвалою цього суду від 05 жовтня 2016 року залишено без задоволення заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» про перегляд вищевказаного заочного рішення.

Не погодившись з таким рішенням суду, ТОВ «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» подало апеляційну скаргу, в якій посилається на неповне зясування судом обставин справи, неналежну оцінку доказів, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

Зокрема апелянт вказує, що ухвалюючи оскаржуване рішення про задоволення позову ОСОБА_3, суд першої інстанції невірно керувався положеннями ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки вказаний закон не регулює правовідносини у сфері укладання, виконання, розірвання договорів фінансового лізингу. Вказані правовідносини регулюються нормами спеціального закону, яким в даному випадку є Закон України «Про фінансовий лізинг». Будучи вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору сторони уклали оспорюваний договір фінансового лізингу від 04.03.2016 року, який повністю відповідає положенням цивільного законодавства та Закону України «Про фінансовий лізинг». Підтвердженням ознайомлення позивача з усіма істотними умовами цього договору є його особистий підпис на кожній сторінці договору, а тому його твердження про те, що договір укладений на умовах, які є несправедливими та порушують його права, є безпідставними.

Помилковим, на думку апелянта, є висновок суду першої інстанції про обовязкову наявність у договорі лізингу умови, яка вказує у кого саме буде придбано товар для лізингоодержувача, оскільки така умова не є істотною для договорів фінансового лізингу та не вимагається законодавством. Лізингодавець вправі обирати на свій власний розсуд продавця обраного товару. Крім того, лізингодавець на момент укладення договору не може передбачити в якого саме продавця буде придбаний товар, оскільки саме від лізингоодержувача залежить коли саме товар буде придбано, де саме лізингоодержувач забажає отримати придбаний товар тощо.

Хибним є і висновок суду про те, що в спірному договорі лізингу звужені права лізингоодержувача як споживача по відношенню до лізингодавця у випадку неналежного виконання договору лізингу і одночасно розширені права лізингодавця, що суперечить вимогам чинного законодавства.

Також апелянт зазначає, що суд помилково дійшов висновку про те, що договір фінансового лізингу підлягає нотаріальному посвідченню. При цьому судом не враховано, що до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) і відносини предмету договору найму, плати за користування, строку договору, правові наслідки неналежного виконання договорів врегульовані ст.ст. 759-786 ЦК України. Загальні положення про найм (оренду) не встановлюють вимог про обовязкове нотаріальне посвідчення договорів оренди або лізингу.

На думку апелянта необґрунтованим є і висновок суду щодо відсутності у товариства відповідної ліцензії (дозволу) для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб. Відповідно до п. 2.1 ст. 2 Положення про надання окремих фінансових послуг юридичними особами субєктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, юридична особа має право надавати послуги з фінансового лізингу за наявності довідки про взяття на облік юридичної особи, виданої Нацкомфінпослуг. Саме така довідка видана відповідачу 11 червня 2015 року Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг та її копія долучена до матеріалів справи.

Крім того апелянт зауважує, що сплачені позивачем лізингові платежі (включаючи адміністративний платіж) були оподатковані за загальною ставкою і до Державного бюджету України були сплачені відповідні податки. Застосування наслідків недійсності правочину в даному випадку створить безпідставність нарахування податкового кредиту, що підлягає поверненню платнику податків, що вплине на інтереси держави. Таким чином при вирішенні даного спору суду слід було залучити до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Державне казначейство України.

З цих підстав апелянт просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити.

У засіданні апеляційного суду представник позивача доводи апеляційної скарги заперечив, просив їх відхилити. Рішення суду першої інстанції вважав законним та обґрунтованим.

Представник апелянта в засідання апеляційного суду не з'явився, про час та день розгляду справи повідомлений у встановленому законом порядку. Причину неявки суду не повідомив.

З урахуванням положень ст. 305 ЦПК України колегія суддів ухвалила про розгляд справи за його відсутності.

Заслухавши доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши відповідність висновків суду фактичним обставинам справи та правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права у вирішенні даного спору, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід відхилити з наступних підстав.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, що викладені в пункті 2 Постанови від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до ст. 2 ЦПК України, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми.

Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає.

Задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що укладений між сторонами договір фінансового лізингу від 04.03.2016 року містить несправедливі умови, а також, що відповідач не мав ліцензії для здійснення фінансової послуги, якою є фінансовий лізинг.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Згідно частини 2 статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Виходячи з аналізу наведених правових норм договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Крім того, стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.

Так, за змістом ч. 5 цієї ж статті у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, може бути визнано недійсним або змінено таке положення, а не сам договір. У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина 6 статті 18 цього Закону).

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в ч. 2 ст. 18 цього Закону. Зокрема, умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи норму статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», можна дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обовязків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими відповідно до ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (пункти 2, 3); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13).

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 04.03.2016 року між ТОВ «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» та ОСОБА_3 був укладений договір фінансового лізингу №003084, відповідно до умов якого товариство зобовязалось придбати у власність транспортний засіб - трактор марки МТЗ 82.1.26, обєм двигуна 4.75/дизель, вартістю 18 148,15 доларів США, що на дату підписання договору становить 490 000 грн., та передати його в користування лізингоодержувачу на строк та на умовах, передбачених цим договором (а.с. 6-14).

Відповідно до пункту 1.7. ст. 2 договору предмет лізингу передається в користування лізингоодержувачеві протягом строку, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати лізингоодержувачем на рахунок лізингодавця: адміністративного платежу; авансового платежу; комісії за передачу предмета лізингу; у разі наявності, сплати різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах викладених у п. 9.4. ст. 9 даного договору, або різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах викладених у п. 9.6. ст. 9 даного договору.

Згідно пунктів 9.1., 9.7. ст. 9 договору, авансовий платіж складає частину від вартості предмета лізингу в розмірі 50 відсотків від вартості предмета лізингу зазначеного у даному Договорі та у Специфікації. Кошти, які сплачуються лізингоодержувачем до моменту отримання предмета лізингу, незалежно від їх призначення, яке вказується у квитанції, зараховуються по даному договору у наступному порядку: - адміністративний платіж; - авансовий платіж; - комісія за передачу предмета лізингу; - у разі наявності, різниця до вже сплаченого авансового платежу на умовах викладених у п. 9.4. ст. 9 даного договору, або різниця до вже сплаченого авансового платежу на умовах викладених у п. 9.6. ст. 9 даного договору.

Згідно квитанції №0.0.515636515.1 ОСОБА_3 04.03.2016 року сплатив на рахунок ТзОВ «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» 49 000 грн., вказавши при цьому призначення платежу: «адміністративний платіж» (а.с. 15).

Як вбачається з договору та додатку №1 до нього, сплачені позивачем 49 000 грн. є першочерговим адміністративним платежем у розмірі 10% від вартості предмета лізингу, за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення.

Також судом першої інстанції встановлено, що згідно п. 1.1. ст. 1 договору фінансового лізингу від 04.03.2016 року та Додатку №2 до нього (Специфікації) предметом фінансового лізингу є транспортний засіб - трактор марки МТЗ 82.1.26, обєм двигуна 4.75/дизель.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 3 Закону України «Про фінансовий лізинг» та ч. 1 ст. 807 ЦК України предметом договору лізингу може бути не споживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

Частиною 1 ст. 184 ЦК України передбачено, що річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.

Таким чином, суд першої інстанції вірно дійшов висновку про те, що в порушення вищенаведених норм предмет фінансового лізингу не визначений належним чином, зокрема відсутні технічні та індивідуальні характеристики трактора, рік його випуску, колір, номер шасі/кузова.

В пунктах 8.2., 8.3. ст. 8 договору сторонами погоджена вартість предмета лізингу, однак лише на момент укладення договору 18 148,15 доларів США, що станом на дату укладення договору становить 490 000 грн. За умовами договору, вона може бути змінена, в залежності від зміни обмінного курсу долара США до української гривні або у разі зміни відпускної ціни транспортного засобу у продавця.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Крім того, з огляду на юридичну природу договору фінансового лізингу та положень статті 692 ЦК України споживач послуг, укладаючи такий договір, має право знати обсяг своїх фінансових зобов'язань та ціну транспортного засобу, який лізингодавець передає йому в користування за плату з правом викупу. При цьому ціна предмета лізингу є істотною умовою такого договору згідно вимог статей 638, 655, 691 ЦК України.

Відповідно до п. 13 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору є несправедливою умовою договору.

За наведених обставин висновок суду першої інстанції про те, що пункти 8.2., 8.3. ст. 8 договору фінансового лізингу від 04.03.2016 року є несправедливими умовами цього договору є обґрунтованим.

Відповідно до п. 10.1. ст. 10 договору, лізинговим платежем є платіж, що сплачується кожного місяця лізингоодержувачем на користь лізингодавця відповідно до графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів. Кожний лізинговий платіж включає: - відсотки (проценти) за користування обсягом фінансування в розмірі 21 відсотків річних на залишок частини від обсягу фінансування (винагорода лізингодавця за отримане в лізинг майно); - частина від обсягу фінансування (сума, яка відшкодовує частину вартості предмету лізингу); - комісія за супроводження договору в розмірі 7 відсотків.

Суд першої інстанції вірно встановив, що графік покриття витрат, виплати лізингових платежів та сам обсяг таких платежів в момент укладання договору між сторонами не погоджено, що вказує на невизначеність загального обсягу фінансування та є істотним порушенням принципу справедливості та добросовісності.

Судом також встановлено, що згідно п. 1.4 ст. 1 договору фінансового лізингу від 04.03.2016 року лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобовязання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За вищенаведеними зобовязаннями відповідає продавець.

Проте, в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має звертатися споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару.

Таким чином, вказані положення договору містять односторонню відповідальність лізингоодержувача за невиконання будь-якого зобов'язання, що не узгоджується з положеннями ст. 808 ЦК України, в силу якої якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

За таких обставин суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що умови п. 1.4. договору є також несправедливими.

Правильним є висновок суду щодо несправедливості умов договору в п. 5.4. ст. 5 та в 7.3. ст. 7 договору, оскільки наслідком таких є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживачу.

Також встановлено, що відповідно до п. 12.1. ст. 12 договору фінансового лізингу від 04.03.2016 року лізингоодержувач, який не сплатив лізингові платежі, що передбачені в п. 1.7., та не отримав транспортний засіб, має право розірвати даний договір за власним бажанням, письмово повідомивши лізингодавця. В такому випадку поверненню підлягає 60% від сплаченого авансового платежу та/або частини авансових платежів, а 40% лізингодавець утримує в якості штрафу за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж в такому випадку поверненню не підлягає.

За змістом ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до несправедливих умов договору відноситься надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору.

Відтак, суд також прийшов до вірного переконання, що положення статті 12 договору є несправедливими, оскільки встановлюють жорстку відповідальність за порушення умов договору лише споживача, усувають відповідальність відповідача, не надають право споживачу вимагати дострокового розірвання договору, передбачають покладення на споживача штрафу за дострокове розірвання договору, і надають відповідачу право не повертати суму комісії за організацію договору у випадку дострокового розірвання договору споживачем.

Правильно судом встановлено також і інші правові підстави для задоволення позову ОСОБА_3

Так, згідно пункту 4 частини 1 статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Разом з тим, як передбачено частиною 1 статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що доказів наявності у відповідача відповідної ліцензії на здійснення фінансових послуг відповідачем не надано. Не є такою і представлена відповідачем довідка Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 11 червня 2015 року (а.с. 112).

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Враховуючи вищенаведене колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив характер спірних правовідносин та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову ОСОБА_3

Виходячи зі змісту ч. 2 ст. 303 ЦПК України суд апеляційної інстанції не вправі переоцінювати докази, які судом першої інстанції досліджені у встановленому законом порядку, а апеляційна скарга не містить посилання на нові докази, що давало б підставу для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.

Фактично всі доводи апелянта зводяться до переоцінки доказів. Будь-яких інших доказів, які б вказували на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права апелянтом не надано, як і доказів, що висновки суду не відповідають встановленим обставинам справи.

Доводи апеляційної скарги були предметом дослідження суду першої інстанції, не спростовують висновки суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни судового рішення.

Розглянувши справу в межах заявленого позову та в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що фактичні обставини справи судом першої інстанції зясовано всебічно та повно, дано їм вірну правову оцінку, а рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Отже, відповідно до положень ст. 308 ЦПК України апеляційну скаргу слід відхилити, а рішення суду залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія судів, -

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» відхилити.

Заочне рішення Тлумацького районного суду від 21 липня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуюча Горейко М.Д.

Судді: Бойчук І.В.

ОСОБА_4