Постанова № 63199979, 28.11.2016, Фастівський міськрайонний суд Київської області

ФАСТІВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД

КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

08500, м. Фастів, вул. Івана Ступака, 25, тел. (265) 6-17-89, факс (265) 6-16-76, inbox@fs.ko.court.gov.ua

______________

2-а/381/203/16

381/4404/16-а

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 листопада 2016 року суддя Фастівського міськрайонного суду Київської області Чернишова Є.Ю.,розглянувши у порядку скороченого провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 Фастівського об'єднаного управління пенсійного фонду України Київської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Фастівського об'єднаного управління пенсійного фонду України Київської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, мотивуючи вимоги тим, що 04.05.2016 року він звернувся до відповідача із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру», проте йому відмовлено за відсутністю стажу необхідного для призначення пенсії. Позивач вважає відмову неправомірною, оскільки в момент звернення його вислуга років складала 20 років 3 місяці 5 днів, що дає право на призначення пенсії за вислугу років, у відповідності до вимог ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року № 1789-ХІІ.

На підставі зазначеного просив визнати протиправним та скасувати рішення Фастівського об'єднаного УПФ про відмову у призначенні пенсії, зобов'язати призначити пенсію з 04 травня 2016 року відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року № 1789-ХІІ. та виплачувати її у розмірі 90 відсотків від суми заробітної плати з наступним проведення перерахунку у зв'язку із підвищенням заробітної плати працівникам органів прокуратури, виходячи із місячного заробітку за відповідною посадою, з якої призначено пенсію.

Від представника відповідача надійшли письмові заперечення, відповідно до яких вважає позовні вимоги ОСОБА_1 необґрунтованими, оскільки Законом України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність деяких законодавчих актів України» від 28.12.2014 року № 76, що набули чинність з 01.01.2015 року внесено зміни до ст. 50-1 Закону про прокуратуру, а саме, прокурори та слідчі мають право на пенсійне забезпечення не залежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менш, зокрема, з 1 жовтня 2015 року по 30 вересня 2016 року - 22 роки 6 місяців, в тому числі, на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 12 років 6 місяців. Пенсія призначається в розмірі 60 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до якої включаються всі види оплати праці, з якої біло сплачено єдиний внесок на загальнообов'язкове пенсійне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, одержаної перед місяцем звернення за призначенням пенсії. Відповідно наданих позивачем документів можливо зарахувати стаж у 17 років 10 місяців 7 днів при загальному стажі 22 роки 7 місяців 1 день, з урахуванням періоду навчання вислуга років складає 20 років 3 місяці 5 днів, що є недостатнім для призначення пенсії за вислугою років відповідно до ст. 50-1 Закону про прокуратуру в редакції, чинній на момент звернення позивача за призначенням пенсії.

Суд, відповідно до вимог статті 183-2 Кодексу адміністративного судочинства України, розглянувши матеріали справи, дослідивши наявні в матеріалах справи письмові докази, прийшов до наступного висновку.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 з 01.09.1993 року по 27.06.1998 року навчався у Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого. В період з 28.06.1998 року по 03.05.2016 року працював на прокурорських посадах, що підтверджується копією трудової книжки.

Відповідно до довідки від 04.05.2016 року № 18-661зн виданої Генеральною прокуратурою України, ОСОБА_1 працює в Генеральній прокуратурі України на посаді заступника начальника відділу.

04.05.2016 року позивач звернувся до відповідача із заявою про призначення пенсії за вислугою років у відповідності до ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру», однак рішення № 16 від 12.05.2016 року Фастівського об'єднаного УПФ Київської області позивачеві відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років за відсутності необхідного стажу для призначення пенсії.

На час прийняття положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» №213-VIII від 02.03.2015р., а також з 1 червня 2015 року до 15 липня 2015 року діяв Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.1991р. №1789-ХІІ, яким регулювались питання пенсійного забезпечення прокурорів і слідчих органів прокуратури України, зокрема ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру».

Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.1991р. №1789-ХІІ втратив чинність з 15.07.2015р. у зв'язку з набранням чинності нового Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014р. №1697-VII, яким визначено та на сьогоднішній день регулюються питання пенсійного забезпечення працівників прокуратури України, зокрема ст.86 Закону України «Про прокуратуру».

Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014р. №1697-VII, який вступив в дію з 15 липня 2015 року, визначено спеціальний вид пенсійного забезпечення для працівників прокуратури України.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 р. «№1-рп/99 у справі щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) надання зворотної дії в часі нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Будь-які зміни до ст.86 вказаного Закону України «Про прокуратуру» №1697-VII щодо відсутності (скасування) права працівників прокуратури України на звернення до державних органів Пенсійного фонду України на призначення пенсії за вислугу років законодавцем, Верховною Радою України, на сьогоднішній день не внесені.

Положення цієї статті є чинними і дають право працівникам прокуратури України за наявності на день звернення з 01.10.2014 р. по 30.09.2015 р. вислуги років не менше 22 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 12 років, звертатися до органів Пенсійного фонду України із заявами про призначення відповідної пенсії за вислугу років.

Разом з тим, судом встановлено, що до липня 2011 року діяв Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.1991р. №1789-XII.

Відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991р. №1789-XII (в редакції від 2001 року) право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку мають прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років.

Таким чином, з 2001 по 2011 рік, коли позивач працював на посадах в органах прокуратури, для нього діяли гарантії пенсійного забезпечення як для працівника прокуратури.

Діючий на сьогодні Закон України «Про прокуратуру» від 14.10.2014р. №1697-VII погіршує становище позивача та обмежує в реалізації його законних прав та інтересів, які гарантувалися державою упродовж 10 років Законом України «Про прокуратуру» від 05.11.1991р. №1789-XII, та на які розраховував позивач працюючи в органах прокуратури.

Отже, Закон України «Про прокуратуру» від 14.10.2014р. №1697-VII значно обмежує права ОСОБА_1, призводить до звуження їх змісту і обсягу, погіршує матеріальне становище та рівень життя позивача.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що позивач має право на призначення пенсії за вислугу років на підставі Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991р. №1789-XII в редакції 2001 року, яка діяла до липня 2011 року.

Зазначене право гарантується Конституцією України, рішеннями Конституційного суду України та нормами міжнародного права.

Так, відповідно до частини першої статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Отже, згідно Основного Закону України, вирішальним є право, а не закон.

Складовою верховенства права є принцип правової визначеності, основу якого утворює ідея передбачуваності очікування суб'єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам.

Із цього приводу Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що принцип правової визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, щоб ситуації й правовідносини залишалися передбачуваними.

Громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене (правові позиції Конституційного Суду України в таких рішеннях: від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005, від 29 червня 2010 року №17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року №23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року №10-рп/2011 (рішення № 10-рп/2011)).

Стабільність правового регулювання проявляється, зокрема, у неприпустимості внесення довільних змін до наявної системи норм та є віддзеркаленням підтримання довіри громадян до законів та дій держави. Збереження розумної стабільності означає, серед іншого, обов'язок законодавця при зміні умов набуття права на отримання соціальних благ враховувати законні очікування, пов'язані з виконанням (повністю або частково) умов набуття такого права.

Забезпечення верховенства права має враховуватися законодавцем і при внесенні змін до законів, передусім забезпечувати недопустимість звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод (стаття 22 Конституції України).

Питання недопущення звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод неодноразово було предметом конституційного розгляду.

Зокрема, у абзаці шостому пункту 4 Рішення Конституційного Суду України від 14 червня 2007 року №3-рп/2007 зазначається, що звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод - це зменшення розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики.

Конституційний Суд України в Рішенні №9-рп/2009 від 28 квітня 2009 року, вказуючи на недопустимість звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод, що об'єктивно призведе до погіршення становища особи в суспільстві через їх обмеження, зробив концептуальне застереження органам державної влади про те, що невиконання державою своїх зобов'язань призводить до порушення принципів правової держави, ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави (абзац п'ятий пункту 5 мотивувальної частини).

У Рішенні від 20 березня 2002 №5-рп/2002 Конституційний Суд України визначив, що Конституція України відокремлює категорії громадян України, які потребують додаткових гарантій держави, зокрема гарантій соціального захисту. До них, насамперед, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органів, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку. Зупинення пільг, компенсацій і гарантій для зазначених категорій громадян без відповідної матеріальної компенсації є порушенням гарантованого державою права на їх соціальний захист та членів їх сімей.

У мотивувальній частині Рішення від 6 липня 1999 року N 8-рп/99 Конституційний Суд України також зазначив: «Служба в міліції, прокуратурі, державній пожежній охороні передбачає ряд специфічних вимог, які дістали своє відображення у законодавстві. Норми, що регулюють суспільні відносини у цих сферах, враховують екстремальні умови праці, пов'язані з постійним ризиком для життя і здоров'я, жорсткі вимоги до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення».

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України багато пільг, встановлених законами, зокрема, Законом України «Про прокуратуру», є не пільгами, а гарантіями та іншими засобами забезпечення професійної діяльності окремих категорій громадян, ефективного функціонування відповідних органів. Зупинення пільг, компенсацій і гарантій для працівників таких органів без відповідної матеріальної компенсації є порушенням гарантованого державою права на їх соціальний захист та членів їхніх сімей (Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 року №5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).

Оскільки для значної кількості громадян України пільги, компенсації і гарантії, право на які передбачене чинним законодавством, є додатком до основних джерел існування, необхідною складовою конституційного права на забезпечення життєвого рівня (стаття 46 Конституції України), то, відповідно до статті 22 Конституції України, звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається.

Правова позиція Конституційного Суду України з питань обмеження пільг, компенсацій і гарантій певним категоріям громадян, у тому числі працівникам прокуратури, полягає також у тому, що комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення соціального захисту їх та їхніх сімей, зумовлено не втратою працездатності, безробіттям або відсутністю достатніх засобів для існування (стаття 46 Конституції України), а особливістю професійних обов'язків, пов'язаних з ризиком для життя та здоров'я, певним обмеженням конституційних прав і свобод. Здійснення таких заходів не залежить від розміру їх доходів чи наявності фінансування з бюджету, а має безумовний характер (рішення Конституційного Суду України: від 6 липня 1999 року №8-рп/99 у справі щодо права на пільги; від 20 березня 2002 року №5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій; від 17 березня 2004 року №7-рп/2004 у справі про соціальний захист військовослужбовців та працівників правоохоронних органів) (Рішення від 1 грудня 2004 року №20-рп/2004).

Конституційний Суд України вважає, що законодавець, маючи дискреційні повноваження щодо визначення умов, порядку та розміру матеріального забезпечення, повинен ураховувати, що не може запроваджуватися правове регулювання, за якого особа, реалізовуючи одне конституційне право, позбавляється можливості реалізовувати інше право (гарантію).

Всупереч викладеному, внесені зміни до Закону України від 05.11.1991р. №1789-XIIсуттєво звужують зміст і об'єм прав позивача на призначення пенсії, кожного року збільшуючи необхідну вислугу років, що є несправедливим.

Більше того, вказаний закон ставить у нерівні умови працівників органів прокуратури, які виконують однакові функціональні обов'язки в однакових умовах та в той же період часу. Як наслідок, прокурори, які працювали в органах прокуратури у той же період що і позивач, але звернулися за пенсією до внесення відповідних змін до законодавства, яке регулює пенсійне забезпечення прокурорів, опинилися в набагато вигідніших умовах ніж позивач, хоча вони виконували одинакові функції, мали однакове навантаження і обмеження, пов'язані з виконанням прокурорських функцій тощо.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику європейського суду з прав людини - як джерело права.

Аналіз практики Європейського суду з прав людини дає підстави для формування позиції, відповідно до якої при вирішенні питань щодо порушення державами - учасницями Ради Європи положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї велика увага акцентується на дотриманні державою принципу «правомірних або законних очікувань» та захисту прав людини через призму цього принципу.

Зокрема, у справах «ПайнВеліДевелопмент ЛТД та інші проти Ірландії» та «Федоренко проти України» Європейський суд констатував, що відповідно до прецедентного права органів, які діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., PressosCompaniaNaviera S. A. v. Belgium, Рішення від 20 листопада 1995 року, серія НОМЕР_1, с 21, п. 31; пункт 21 Рішення ЄСПЛ у справі «Федоренко проти України»).

У межах вироблених Європейським судом підходів до тлумачення поняття «майно», а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності» (пункт 74 Рішення ЄСПЛ від 2 березня 2005 року у справі «VonMaltzanandOthers v. Germany»).

Європейський суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що може вважатися «активом»: вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема, є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) - на момент дії цієї норми є «активом», на який може розраховувати громадянин як на свою власність.

Отже, статтю 1 вказаного Першого протоколу слід застосовувати для захисту «правомірних (законних) очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. Правомірні очікування виникають в особи, якщо вона дотримала всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому мала всі підстави вважати таке рішення дійсним і розраховувати на певний стан речей.

Тобто в зазначених рішеннях Європейський суд установив, що наявність «правомірних (законних) очікувань» є передумовою для відповідного захисту. У свою чергу, умовою наявності «правомірних очікувань», у розумінні практики Європейського суду, є достатні законні підстави. Інакше кажучи, «правомірні (законні) очікування» - це очікування можливості здійснення певного права, як прямо гарантованого, так і опосередкованого, у разі якщо особа прямо не виключена з кола осіб, які є носіями відповідного права.

Крім того, згідно з приписами частини першої статті 58 Конституції України, закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Конституція України має вищу юридичну силу, а закони й інші нормативно-правові акти повинні відповідати їй.

Законодавець, змінюючи чинне законодавство, має балансувати між необхідністю змін у законодавчому регулюванні та збереженням стабільності в суспільстві, однак слід пам'ятати, що першочерговими є інтереси громадян.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 13 травня 1997 року №1-зп зазначив, що стаття 58 Конституції України 1996 рокузакріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи в громадян упевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршено прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (абзаци перший і другий пункту 5 мотивувальної частини вказаного рішення).

Суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності тільки за умови, якщо вони: скасовують або пом'якшують відповідальність особи (абзац другий пункту 2 рішення Конституційного Суду України №6-рп/2000 від 19 квітня 2000 року). Мета принципу незворотності - блокувати ущемлення прав і свобод людини з боку держави. Така направленість тлумачення цього принципу робить його однією з важливих гарантій захисту від свавілля з боку влади, безпеки людини як громадянина, довіри до державних інституцій. Надання зворотної сили законам суперечить духу правової держави.

Таким чином, Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014р. значно звужено обсяг права позивача на соціальний захист як прокурора, установлений Конституцією України та спеціальним законами в частині права на отримання пенсії, яке існувало до 2011 року, що суперечить статті 58 Конституції України.

А тому, Законом України від 14.10.2014р. №1697-VII установлено менш сприятливі умови соціального захисту прокурорів порівняно з тими умовами, що були законодавчо передбачені в період з 2001 по 2011 рік, що означає порушення конституційного принципу рівності всіх перед законом (частина перша статті 24 Конституції України).

Рівність усіх перед законом, що згідно частини першої статті 24 Конституції України, впливає на регулювання всіх суспільних відносин. Дотримання цього принципу означає, зокрема, й безпідставну заборону без розумного виправдання запроваджувати різницю в правах осіб, які належать до однієї й тієї самої категорії (заборону відмінного поводження з особами, які знаходяться в однакових чи споріднених ситуаціях).

Рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено в міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (статті 14, 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (стаття 14), Протоколі №12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (стаття 1), ратифікованих Україною, та в Загальній декларації прав людини 1948 року (статті 1, 2, 7).

А тому, суд приходить до висновку, що Фастівське об'єднане управління пенсійного фонду України Київської області незаконно відмовило позивачу в призначені пенсії за вислугу років.

Так, частиною 1 статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991р. №1789-ХІІ в редакції Закону України «Про прокуратуру» №2663-ІІІ від 12.07.2001р., передбачено, що прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержувані перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку.

Відповідно до частини 2 статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції Закону України № 2663-ІІІ) розмір виплат (крім посадових окладів, надбавок за класні чини, вислугу років), що включаються в заробіток для обчислення пенсії, визначається за вибором того, хто звернувся за пенсією, за останні 24 календарні місяці роботи, яка дає право на даний вид пенсії, підряд перед зверненням за пенсією або за будь-які 60 календарних місяців такої роботи підряд перед зверненням за пенсією незалежно від наявності перерв протягом цього періоду на даній роботі.

Частиною 13 статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції Закону України №2663-ІІІ) встановлено, що обчислення (перерахунок) пенсій проводиться за документами пенсійної справи та документами, додатково поданими пенсіонерами, виходячи з розміру місячного заробітку за відповідною посадою, з якої особа вийшла на пенсію, станом на час звернення за призначенням або перерахунком.

Таким чином, позивач має право на призначення йому пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» з дня звернення із заявою про призначення пенсії, а саме з 04.05.2016 р. у розмірі 90% від середньомісячного заробітку.

Разом з тим суд зазначає, що вимоги позивача про зобов'язання проводити перерахунок пенсії у зв'язку з підвищенням заробітної плати працівників органів прокуратури є передчасними, оскільки стосуються спонукання відповідача на вчинення певних дій з перерахування пенсії позивачу у майбутньому, то у суду на теперішній час відсутній предмет розгляду по справі (рішення, дія чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень), який би можливо було перевірити на предмет відповідності вимогам ч.3 ст. 2 КАС України. Отже, захисту в судовому порядку підлягають порушені права, а не можливість їх порушення у подальшому. До того ж, немає потреби спонукати суб'єкта владних повноважень до виконання законних дій, обов'язок вчинення яких буде встановлений державою у майбутньому. Крім того, суд не може перебирати на себе функцію здійснення перерахунку пенсії замість органу, якому надані такі повноваження.

Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку про часткове задоволення позовних вимог.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст.8, 19, 22, 58 Конституції України, ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991р. №1789-ХІІ в редакції Закону № 2663-ІІІ від 12.07.2001р., ст.ст.1-4, 6-9, 18, 41, 71, 72, 158-163, 183-2 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Позов ОСОБА_1 до Фастівського об'єднаного управління пенсійного фонду України Київської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправнимта скасувати рішення Фастівського об'єднаного управління пенсійного фонду України Київської області №16 від 12.05.2016 року щодо відмови у призначенні пенсії ОСОБА_1 пенсії за вислугу років відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року № 1789-ХІІ.

Зобов'язати Фастівське об'єднане управління пенсійного фонду України Київської області призначити пенсію ОСОБА_1 з 04 травня 2016 року за вислугою років відповідно ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» у розмірі 90 відсотків від середньомісячного заробітку та забезпечити її виплату.

У задоволені іншої частини позову - відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Фастівського об'єднаного управління Пенсійного Фонду України Київської області на корить ОСОБА_1 275,60 грн. сплаченого судового збору.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку відповідно до статті 186 КАС України. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з моменту отримання копії постанови.

Головуючий суддя Є.Ю.Чернишова