Постанова № 63187604, 06.12.2016, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/5040/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 грудня 2016 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд колегією в складі:

головуючого судді Кравченка М.М.;

суддів Балан Я.В., Бутенка А.В.,

розглянувши в письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 Абдульгкафур до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення від 17.03.2016 року № 166-16, зобовязання вчинити певні дії, -

СУТЬ СПОРУ:

Позивач звернувся з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, в якому просив суд: визнати неправомірним та скасувати рішення від 17.03.2016 року № 166-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобовязати прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив наступне.

У 2012 році позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні.

Рішенням Державної міграційної служби України від 17.03.2016 року № 166-16 ОСОБА_1 Абдульгкафур було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

26.09.2016 року позивач отримав повідомлення Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 142 від 31.03.2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач не погоджується з рішенням відповідача від 17.03.2016 року № 166-16, вважає його неправомірним, необґрунтованим та таким, що належить до скасування.

Суд, з урахуванням ст.122 та ст.128 КАС України, вирішив розглянути дану адміністративну справу в письмовому провадженні.

Дослідивши надані письмові докази, перевіривши матеріали справи, а також проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що адміністративний позов належить задовольнити частково. Свій висновок суд вмотивовує наступним чином. Так, суд, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 Абдульгкафур, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець ІНФОРМАЦІЯ_2, є громадянином ОСОБА_2, за національністю араб, за віросповіданням мусульманин-суніт.

До України позивач потрапив з ОСОБА_2 01.02.2009 року легально на підставі національного паспорту № 004529985 та мульти-візи № УО 2780578 авіарейсом м. Дамаск (ОСОБА_2) м. Київ (Україна), з того часу Україну не залишав.

01.11.2012 року позивач звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування поданого клопотання позивач зазначив, що приїхав в Україну через те, що тут жив його брат, який вже мав свій бізнес і міг забезпечити роботою; крім того позивач розвівся зі своєю дружиною, з якою в нього двоє дітей і йому було вкрай тяжко залишатися в ОСОБА_2; бізнес в ОСОБА_2 не розвивався, він був вимушений його закрити, а в Йорданії все дуже дорого і жити там вкрай важко; під час свого перебування в Україні в країні громадянського походження почалась громадянська війна; позивач займав сторону опозиціонерів, приймав участь 12.10.2011 року у мітингу в м. Одеса біля Облдержадміністрації; повертатися на батьківщину зараз не може через вкрай нестабільну ситуацію; в Україні він жив у цивільному шлюбі з гp. України ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3, у 2010 році в них народився син ОСОБА_3 Гіоргій ОСОБА_1; позивач не хоче покидати свого сина самого та не може і не хоче повертатися в ОСОБА_2 через громадянську війну там.

За результатами розгляду документів щодо надання позивачеві статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, проведених співбесід Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняло висновок від 29.12.2014 року по справі № ODS 12/449, яким ОСОБА_1 Абдульгкафур відмовило у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відмова мотивована тим, що громадянська війна в країні не розглядається саме як причина виїзду заявника в Україну, так як він виїхав на територію України ще в 2009 році у пошуках кращого життя, з тих пір на Батьківщину не повертався, за захистом звернувся практично через півтора роки після початку військового конфлікту в ОСОБА_2. Ані під час анкетування, ані при проведення співбесіди заявник не надає жодної інформації про соціально-політичну ситуацію в регіоні постійного проживання, лише зазначає, що в ОСОБА_2 йде війна. За словами іноземця, він вибув з ОСОБА_2 у пошуках кращого життя, через невдалі спроби відкрити бізнес на території ОСОБА_2 та Йорданії.

Таким чином, відповідно до зазначеного висновку аналізом наданих матеріалів із наявною інформацією по країні громадянського походження ОСОБА_1 Абдульгкафур можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження, також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.

Державна міграційна служба України своїм рішенням від 27.02.2015 року № 139-15 підтримала висновок Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області та відмовила ОСОБА_1 Абдульгкафур у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у звязку з відсутністю умов, що передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

20.04.2015 року ОСОБА_1 Абдульгкафур отримав повідомлення Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 189 від 19.03.2015 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України від 27.02.2015 року № 139-15 ОСОБА_1 Абдульгкафур звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 11.06.2015 року у справі № 815/2310/15 адміністративний позов ОСОБА_1 Абдульгкафур було задоволено частково, визнано неправомірним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 27.02.2015 року № 139-15 та зобовязано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 Абдульгкафур про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та вирішити питання щодо визнання ОСОБА_1 Абдульгкафур особою, яка потребує додаткового захисту, в іншій частині позовних вимог було відмовлено.

Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 19.08.2015 року у справі № 815/2310/15 апеляційну скаргу Державної міграційної служби України було залишено без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 11.06.2015 року залишено без змін.

Рішенням Державної міграційної служби України від 16.09.2015 року № 50-15 було зобовязано Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 Абдульгкафур про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами повторного розгляду документів щодо надання позивачеві статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, проведених співбесід Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняло висновок від 09.03.2016 року по справі № ODS 12/449, яким ОСОБА_1 Абдульгкафур відмовило у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відмова мотивована тим, що побоювання заявника зазнати примусового призову до збройних сил у разі повернення на Батьківщину і побоювання зазнати переслідування з боку державної влади ОСОБА_2 через власні опозиційні погляди вважаються сумнівними; відсутність проблем з державними органами ОСОБА_2, в тому числі повязаними з можливим невиконанням громадянських обовязків іноземця, підтверджуються матеріалами особової справи та ІКП; загальновідома ускладнена наявна ситуація в ОСОБА_2 не може бути розглянута як причина для набуття захисту в нашій країні; заявник не зміг надати до управління обґрунтованих доказів загрози життю, здоровю або свободі у разі добровільного повернення на Батьківщину; безперешкодне звернення до дипломатичної установи ОСОБА_2 свідчить про відсутність побоювання зазнати переслідування з боку державних органів та користування захистом країни громадянського походження; надання завідомо неправдоподібної інформації та зловживання процедурою набуття захисту надають підстави вважати, що звернення особи до управління відбулось лише з метою тимчасової легалізації в нашій країні або для пошуків більш кращого життя поза межами Батьківщини.

Таким чином, відповідно до зазначеного висновку аналізом наданих матеріалів із наявною інформацією по країні громадянського походження ОСОБА_1 Абдульгкафур можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження, також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.

Державна міграційна служба України своїм рішенням від 17.03.2016 року № 166-16 підтримала висновок Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 09.03.2016 року з урахуванням постанови Одеського окружного адміністративного суду від 11.06.2015 року у справі № 815/2310/15 та відмовила ОСОБА_1 Абдульгкафур у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у звязку з відсутністю умов, що передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч.3 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), добросовісно; розсудливо; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

Перевіривши законність дій та рішень відповідача, суд дійшов висновку, що адміністративний позов слід задовольнити частково з наступних підстав.

Свій висновок суд вмотивовує наступним чином.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

В свою чергу, відповідно до п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, суд зазначає, що ст.6 вказаного вище Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачає умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, відповідно до ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до статті 4 ОСОБА_4 Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з ч.5 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Крім того, суд зазначає, що відповідно до п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

З огляду на матеріали особової справи № ODS 12/449 суд встановив, що ОСОБА_1 Абдульгкафур звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області у звязку з неможливістю виїзду на Батьківщину через громадянську війну, побоювання бути насильно мобілізованим до лав армії або позбавленим життя.

У липні 2012 року Міжнародний Комітет Червоного Хресту визнав конфлікт у ОСОБА_2 збройним конфліктом не міжнародного характеру. Кількість осіб, які постраждали під час конфлікту на даний момент дуже висока та продовжує зростати. ООН постійно інформує про акти насилля та вбивствах у ОСОБА_2. З початку березня 2011 року постійно надходять відомості щодо порушення права людини та основних свобод, у тому числі страти без суду, тортури, арешти, застосування тяжкої зброї проти мирного населення.

Станом на час прийняття відповідачем оскаржуваного рішення щодо відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, офіційною позицією УВКБ ООН державам-членам ООН рекомендовано у звязку з проведенням постійних бойових дій у ОСОБА_2 з березня 2011 року, які продовжуються і до тепер, ввести тимчасовий мораторій на всі повернення до ОСОБА_2 до моменту, коли ситуація в країні дозволятиме безпечне та гідне повернення (http://unhcr.org.ua/).

За інформацією Департаменту імміграційних питань Великобританії (Методичні рекомендації з розгляду справ шукачів притулку із ОСОБА_2. Січень 2013 року. United Kingdom: Home Office, Operational Guidance Note: Syria, 15 January 2013, Syria OGN v 8, доступно за адресою: http://www.refworld.org/docid/50f55c8d2.html [accessed 21 May 2013]), враховуючи ситуацію в ОСОБА_2 та рішучість влади утримувати контроль над усією країною, альтернатива внутрішнього переміщення в основному не вважається реальним способом уникнути переслідувань, які підтримуються владою чи які дозволяються владою. Переміщення також не буде раціональною опцією в тих регіонах, де вираження народного незадоволення вирішується із застосуванням сили із смертельним результатом. Також все частіше зявляються дані про порушення прав людини з боку озброєних опозиційних груп, включаючи тортури та страти, в Алеппо, Ідлібі та інших містах. Також є повідомлення про використання опозиційними групами смертоносної сили, в тому числі й в житлових районах.

В Рекомендаціях УВКБ ООН з питання міжнародного захисту осіб, що покинули Сирійську Арабську Республіку (редакція ІV від 15.11.2015 року) зазначено, що численні антиурядові озброєні групи - з різними ідеологічними та політичними поглядами і що примикають до постійно мінливих альянсів - діють переважно в південних провінціях ОСОБА_3 і Ель-Кунейтра, провінції Риф, ОСОБА_3, на півночі провінції Хомс, в сільській місцевості провінції Латакія, а також в провінціях Ідліб і Алеппо. Як повідомляється, антиурядові озброєні групи досягли помітних тактичних успіхів в діях проти урядових сил в провінціях ОСОБА_3, Алеппо і Ідліб, зокрема, в кінці березня 2015 року вони повністю взяли під свій контроль центр провінції Ідліб. Крім того, антиурядові озброєні групи продовжують періодично вступати в сутички з ИГИШ в сільській місцевості провінції Алеппо і в південному регіоні провінції ОСОБА_3. Фронт «Ан-Нусра» (ФАН), за повідомленнями, грає домінуючу роль серед антиурядових збройних груп і прагне нав'язати свою екстремістську ідеологію общинам.

Конфлікт в ОСОБА_2 триває вже п'ятий рік, і гуманітарна ситуація як і раніше швидко погіршується. Загальна кількість осіб, які потребують гуманітарної допомоги в ОСОБА_2 досягло 13,5 млн. осіб (тоді як в лютому їх було 12,2 млн.). Хоча конфліктом порушена вся територія ОСОБА_2, більшість осіб, які потребують допомоги, зосереджено в провінціях Алеппо, ОСОБА_5 і Ідліб. За оцінками, на кінець 2014 року понад чотири з кожних п'яти сирійців жили в бідності, при цьому майже 65 відсотків - в крайній бідності, маючи можливість забезпечити себе лише самими основними продовольчими і непродовольчими товарами, необхідними для виживання їх сімей. 30 відсотків населення, як встановлено, живе в крайній убогості: сім'ї не можуть навіть забезпечити нагальні потреби в їжі, а ті, що живуть в районах конфлікту, стикаються з проблемами голоду, недоїдання і виснаження.

У 2015 році в ОСОБА_2 загинули понад 55 тисяч осіб про що повідомлялось в Сирійському центрі з моніторингу за дотриманням прав людини. Майже 21 тисяча загиблих - цивільні особи, серед них 2574 дітей. У кількості загиблих також враховано понад 16 тисяч ісламістів включно з бойовиками «Фронту аль-Нусра» та «Ісламської держави».

Таким чином, регіон м. Дамаск, у якому проживав позивач, характеризується надзвичайно високим рівнем насильства (включаючи повітряне бомбардування), через що існує високий ризик стати жертвою нападу та поранення.

На теперішній момент в країні громадянського походження позивача склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування.

Європейський суд з прав людини у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (пп. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

Отже ситуації в ОСОБА_2 за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини, яку висилають в цю країну. Так, сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення.

При цьому, ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Аналогічна позиція викладена у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» зі змінами та доповненнями.

Враховуючи викладене, суд не погоджується з доводами відповідача, що викладені у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно того, що внутрішній конфлікт в країні походження позивача не розглядається в якості основної причини звернення за захистом, оскільки його виїзд до України в 2009 році не був пов'язаний з конфліктом у ОСОБА_2, відсутні факти серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження, не встановлено фактів щодо можливості застосування нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.

Відповідно до п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях. При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Тобто, суд встановив, що відповідач не взяв до уваги інформацію по країні походження позивача, зокрема того факту, що на теперішній час в ОСОБА_2 триває громадянська війна, систематично порушуються права людини та основні свободи, які здійснюються сирійською владою.

Відповідно до Керівництва УВКБ ООН із процедур та критеріїв визначення статусу біженців згідно Конвенції 1951 року і протоколу 1976 року, що стосуються статусу біженця (п.43) побоювання стати жертвою переслідувань не повинні обовязкового ґрунтуватися на особистому досвіді заявника. Те, що, наприклад, сталося з його друзями, родичами та іншими членами тієї ж расової або соціальної групи, може бути свідченням того, що його побоювання стати рано чи пізно жертвою переслідувань цілком обґрунтовані.

З огляду на матеріали справи суд встановив, що позивач в ході співбесід із співробітниками міграційної служби зазначив, що на його адресу приходили повістки для звернення до служби Мухабарат та до військомату, з огляду на що має цілком обґрунтовані побоювання повертатись до ОСОБА_2 та бути мобілізованим до лав армії. При цьому, позивач пояснив, що не бажає повертатися до ОСОБА_2, оскільки там йде війна, люди помирають, постійні вибухи, викрадають людей, там неможливо жити, та у разі повернення його там чекає смерть, а позивач хоче безпеки. Однак, під час прийняття оскаржуваного рішення відповідачем зазначені обставини не були взяті до уваги.

Суд вважає, що формальне ставлення відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, порушило принцип рівності перед законом, що призвело до прийняття противоправного рішення в частині відмови ОСОБА_1 Абдульгкафур у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту.

Під час розгляду справи відповідач не надав доказів, які спростовують встановлені вище факти.

Адже, відповідно до ч.2 ст.71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно з ч.2 ст.11 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

На підставі викладено, суд вважає, що порушене право позивача підлягає поновленню шляхом скасування рішення Державної міграційної служби України від 17.03.2016 року № 166-16 та зобовязання визнати ОСОБА_1 Абдульгкафур особою, яка потребує додаткового захисту, що узгоджується з позицією Вищого адміністративного суду України у постанові Пленуму від 25.06.2009 року № 1.

Так, згідно з п.25 зазначеної постанови Пленуму суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Згідно з ч.1 ст.86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Відповідно до вимог ст.94 КАС України судові витрати не стягуються.

У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

На підставі викладеного, керуючись Конституцією України, Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ст.ст.2, 7, 8, 9, 11, 27, 69-71, 86, 94, 122, 128, 159-163 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Адміністративний позов задовольнити частково.

2. Визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 17.03.2016 року № 166-16, яким ОСОБА_1 Абдульгкафур було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3. Зобовязати Державну міграційну службу України визнати ОСОБА_1 Абдульгкафур особою, яка потребує додаткового захисту.

4. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Порядок і строки оскарження постанови визначаються ст.ст.185, 186 КАС України.

Постанова набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст.254 КАС України.

Головуючий суддяМ.М. Кравченко

СуддіЯ.В. Балан

ОСОБА_6