Рішення № 63154244, 21.11.2016, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.11.2016№910/15195/16

За позовом ОСОБА_1

до Закритого акціонерного товариства «Виробничо-торговельна фірма

«Укрторгсервіс»

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача 1. Відділ з питань державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб -

підприємців Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації

2. Відділ з питань державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб -

підприємців Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації

про визнання недійсним та скасування державної реєстрації установчих

документів, припинення юридичної особи, скасування державної реєстрації

суб'єкта підприємницької діяльності

Суддя Літвінова М.Є.

Представники учасників судового процесу:

від позивача: не з'явився;

від відповідача: Полтавець В.В. за довіреністю від 19.09.2016 р.;

від третьої особи-1: не з'явився;

від третьої особи-2: не з'явився.

вільний слухач: Линник С.В.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Закритого акціонерного товариства «Виробничо-торговельна фірма «Укрторгсервіс» (далі - відповідач) про:

- визнання недійсним рішення про затвердження статутних документів Акціонерного товариства закритого типу виробничо-торгівельної фірми «Укрторгсервіс»: про затвердження Статуту, Установчого договору та «Положення про виплату дивідендів», про обрання складу керівних органів, оформленого Протоколом № 1 від 28.12.1994 р., що порушують положення установчих документів Організації орендарів виробничо-торгівельної фірми «Укрторгсервіс» щодо порядку перетворення, з дня його прийняття;

- визнання недійсним Установчого договору про створення Акціонерного товариства закритого типу «Виробничо-торгівельна фірма «Укрторгсервіс» від 28.12.1994 р.;

- визнання недійсним Статуту в редакції, затвердженій рішенням загальних зборів засновників товариства від 28.12.1994 р. з моменту реєстрації;

- припинення юридичної особи - Закрите акціонерне товариство «Виробничо-торговельна фірма «Укрторгсервіс»;

- внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про судове рішення та проведення державної реєстрації припинення юридичної особи - Закритого акціонерного товариства «Виробничо-торговельна фірма «Укрторгсервіс».

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказує на те, що при створенні Товариства було порушено вимоги Закону України «Про господарські товариства» та діюче на момент створення законодавство щодо процедури скликання установчих зборів, порядку їх проведення та порушено компетенцію установчих зборів акціонерного товариства. Оскільки допущені порушення не можуть бути усунуті, позивач вважає, що установчі документи Товариства підлягають визнанню недійсними повністю.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 25.08.2016 р. порушено провадження у справі № 910/15195/16, на підставі статті 27 ГПК України залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Відділ державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців Шевченківського району Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві, розгляд справи призначено на 12.09.2016 р.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 12.09.2016 р. на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 26.09.2016 р.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 26.09.2016 р. на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 12.10.2016 р.

12.10.2016 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого відповідач проти задоволення позову заперечує, а також заяву про застосування строків позовної давності.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 12.10.2016 р. на підставі статті 27 Господарського процесуального кодексу України залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Відділ державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців Дніпровського району реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві, на підставі ст. 77 ГПК України розгляд справи відкладено на 26.10.2016 р.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 26.10.2016 р. в порядку ст. 38 ГПК України витребувані додаткові докази у справі, відповідно до ст. 77 ГПК України розгляд справи відкладено на 09.11.2016 р.

08.11.2016 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані письмові пояснення по справі.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 09.11.2016 р. на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 21.11.2016 р.

В судовому засіданні 21.11.2016 р. представник відповідача проти задоволення позову заперечив, просив суд застосувати строки позовної давності.

В судове засідання 21.11.2016 р. представники позивача та третіх осіб не з'явились, про причину неявки суд не повідомили.

Судом враховано, що відповідно до п. 3.9. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на те, що неявка представників позивача та третіх осіб не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України.

При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені статтею 69 Господарського процесуального кодексу України, не знаходить підстав для повторного відкладення розгляду справи.

Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України від 25 січня 2006 р. № 1-5/45, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

У судовому засіданні 21.11.2016 р. судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Як стверджує позивач, Рішенням загальних зборів трудового колективу (протокол № 3 від 28.11.1990 р.) було затверджено Статут орендної виробничо-торговельної фірми «Укрторгсервіс», свідоцтво про державну реєстрацію № 003 від 16.12.1991 р., у зв'язку з перереєстрацією господарського формування орендного Українського виробничо-торговельного об'єднання «Союзторгобладнання», заснованого згідно договору оренди від 03.01.1991 р. Згідно з п. 6.2 Вищим органом фірми є Рада директорів. Рада правомочна приймати рішення при участі в засіданні не менш 2/3 (двох третин) її членів, кожний член Ради користується правом одного голосу. Рішення Ради приймаються відкритим та тайним голосуванням та вважаються прийнятим, якщо за нього проголосувало більшість від кількості членів Ради. Відповідно до п. 6.3 Рада директорів фірми правомочна приймати рішення з любих питань діяльності фірми. Виключною компетенцією Ради є, зокрема, вирішення питань про припинення діяльності фірми. Згідно п. 6.4 Статуту Рішення Ради фірми з питань, що відносяться до виключної компетенції, вважаються прийнятими, якщо за них проголосувало не менш 2/3 (двох третин) членів Ради. Зборами членів трудового колективу організації орендарів було затверджено Положення про організацію орендарів виробничо-торгової фірми «Укрторгсервіс» згідно протоколу зборів № 6 від 09.06.1992 року. Згідно вказаного Положення організація орендарів є об'єднанням працівників, створеним по рішенню загальних зборів трудового колективу орендної виробничо-торгівельної фірми «Укрторгсервіс». Відповідно до п. 4.2 Статуту Орендної виробничо-торгівельної фірми «Укрторгсервіс» майно, що закріплене за фірмою, відображається на її самостійному балансі та може бути викуплено у держави до 31.12.1992 р. Так, згідно договору від 07.09.1993 року Фонд державного майна України, як продавець, передав, а Організація орендарів Виробничо-торгівельної фірми «Укрторгсервіс», як покупець, придбало державне майно цілісного майнового комплексу ВТФ «Укрторгсервіс», що знаходиться в м. Києві по вул. Вільнюській, 33, на земельній ділянці площею 14 000 кв.м. і відповідно до договору оренди № 381-Ф від28.12.1991року з Фондом державного майна України, яке було передано організації орендарів Виробничо-торгівельної фірми «Укрторгсервіс» в платне користування з правом викупу. Згідно свідоцтва про власність за реєстраційним номером № П-375 від 29.09.2014 р. право власності на майно цілісного майнового комплексу належить Виробничо-торгівельної фірми «Укрторгсервіс», м. Київ, вул. Некрасівська, 6. Означене свідоцтво було видано покупцеві на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Першою Київською державною нотаріальною конторою 07.09.1993 р. в реєстрі за № 142, а також акту прийому-передачі від 20.10.1993 р., між покупцем та Фондом державного майна України згідно з Законом України «Про приватизацію майна державних підприємств» від 04.03.1992 р.

16.12.1991 р. було проведено державну перереєстрацію господарського формування - орендної виробничо-торгівельної фірми «Укрторгсервіс».

Згідно протоколу № 1 від 28.12.1994 року 52 особами, які володіли 2507 акцій, а також особами, уповноваженими іншими акціонерами за заявами, що володіли акціями у кількості 4 496 штук, загальна сума яких складала 29 551 шт., що загалом складало 60,6% від загальної кількості акцій було прийнято рішення про затвердження установчих документів акціонерного товариства закритого типу виробничо-торгівельна фірма «Укрторгсервіс», а саме: було затверджено Статут, Установчий договір та «Положення про виплату дивідендів», обрано склад керівних органів.

29.12.1994 року Голова Правління Голуб Т.І. звернувся до Шевченківської районної державної адміністрації м. Києва з листом, у якому просив провести державну реєстрацію акціонерного товариства закритого типу виробничо-торгівельна фірма «Укрторгсервіс», що є правонаступником орендної виробничо-торгівельної фірми «Укрторгсервіс», та знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Некрасівська, 6.

Згідно установчого договору про створення АТЗТ ВТФ «Укрторгсервіс» від 28.12.1994 року, а саме пункту 2 сторони уклали цей договір про перетворення Орендної Виробничо-торговельної фірми «Укрторгсервіс» в Закрите Акціонерне товариство Виробничо-торгівельна фірма «Укрторгсервіс», що знаходиться за юридичною адресою: місто Київ, вул. Некрасівська, будинок № 6.

В той же час, згідно п. 1 вказаного Установчого договору засновниками АТЗТ ВТФ «Укрторгсервіс» виступили фізичні особи, згідно списку, що був додатком до Установчого договору, які, належними їм майновими сертифікатами, особистими власними коштами, та коштами, заробленими за час перебування фірми «Укрторгсервіс» на оренді, прийняли участь у викупі майна цілісного майнового комплексу ВТФ «Укрторгсервіс».

Згідно п. 1.1 Статуту АТЗТ ВТФ «Укрторгсервіс» засновано згідно з ухвалою установчих зборів засновників від 28.12.1994 року шляхом перетворення суб'єкта підприємницької діяльності Орендної Виробничо-торгівельної фірми «Укрторгсервіс».

Відповідно до п. 3.2 Статуту Товариство є правонаступником суб'єкта підприємницької діяльності Орендної Виробничо-торгівельної фірми «Укрторгсервіс».

В той же час, згідно п. 3.5 Статуту майно Товариства складається з основних фондів та обігових коштів, а також цінностей, вартість яких відображається у балансі.

Загальними зборами акціонерів ЗАТ «ВТФ «Укрторгсервіс» (протокол № 1/05 від 10.06.2005 року) було затверджено Статут Товариства у новій редакції, згідно п. 1.1 статті 1 якого Товариство, утворене згідно з Установчим договором про створення АТЗТ ВТФ «Укрторгсервіс» та Протоколом № 1 від 28.12.1994 року установчих Зборів Засновників Товариства як правонаступник Орендної Виробничо- торгівельної фірми «Укрторгсервіс», зареєстроване 29.12.1994 року виконавчим комітетом Шевченківської районної ради народних депутатів м. Києва та діє на підставі цього Статуту.

Як стверджує позивач, при створенні підприємства відповідача, Орендна виробничо-торгівельна фірма «Укрторгсервіс» не була припинена, а майно, що обліковувалось на її балансі, не перейшло за розподільчим балансом до товариства.

Позивач також зазначає, що при створенні підприємства відповідача, 52 особи, які володіли 2507 акцій, а також особи, уповноважені іншими акціонерами за заявами, що володіли акціями у кількості 4 496 штук, загальна сума яких складала 29 551 шт., що загалом складало 60,6% від загальної кількості акцій, та було меншим ніж 2/3 членів Організації орендарів ВТФ «Укрторгсервіс», тобто членів з правом вирішального голосу, а отже, при проведенні засіданні установчих зборів засновників товариства 28.12.1994 р. рішення на них прийнято за відсутності кворуму, а тому рішення (Протокол № 1) від 28.12.1994 р. має бути визнано недійсним на підставі ст. 48 ЦК України (в редакції, що діяла на момент прийняття рішення), як неправомірне і таке, що не відповідає нормам чинного законодавства, зокрема ст. 203 ЦК України.

Крім того, позивач вказує на те, що до порядку денного установчих зборів, що були проведені 28.12.1994 р. було включено питання про затвердження установчих документів АТЗТ ВТФ «Укрторгсервіс», однак, згідно відповідного протоколу затверджено Статут, Установчий договір та «Положення про виплату дивідендів», а також включено питання про обрання керівних органів АТЗТ ВТФ «Укрторгсервіс» - ревізійної комісії, наглядової ради, правління, а також їх керівників, визначено строк їх повноважень. Проте, ці питання не відносяться до компетенції установчих зборів акціонерного товариства, оскільки відповідно до ст. 4 Закону України «Про господарське товариство» акціонерне товариство створюється і діє на підставі Установчого договору і Статуту. При цьому, позивач посилається на те, що відповідно до п. 15 Установчого договору строк повноважень органів управління Товариства визначається загальними зборами акціонерів, а згідно п. 8.4. Статуту строк, на який обирається Голова правління визначається загальними зборами. Таким чином, Установчі збори 28.12.1994 р. не мали права приймати рішення про затвердження «Положення про виплату дивідендів» та про обрання керівних органів АТЗТ ВТФ «Укрторгсервіс» - ревізійної комісії, наглядової ради, правління, а також їх керівників, визначення строку їх повноважень, оскільки такі рішення відповідно до Закону України «Про господарські товариства» приймаються виключно загальними зборами акціонерного товариства після його державної реєстрації як юридичної особи.

Крім того, позивач посилається на те, що Протокол № 1 від 28.12.1994 р. підписали члени президіуму - голова Голуб Т.І. та секретар Белокур Т.І., однак у складі органів управління організації орендарів згідно п. 5.1. Положення такий органі Управління як Президіум відсутній. Також до порядку денного не було віднесено обрання Голови та секретаря таких зборів.

При цьому, позивач вказує, що підписи акціонерів у Протоколі були посвідчені президентом фірми, а згідно тексту протоколу зазначено, що виступили особи, які запропонували затвердити Статут, Установчий договір, «Положення про виплату дисидентів», які підписані засновниками товариства, а фактично під текстом Установчого договору та Протоколу № 1 від 28.12.1994 р. містяться підписи голови зборів та секретаря, що ніколи не обирались, а під статутом, начебто, підписи акціонерів, однак засвідчені лише підписом президента.

Також, позивач зазначає, що Установчий договір та Статут не містять відомостей про порядок прийняття рішень органами АТЗТ «ВТФ «Укрторгсервіс», порядок внесення змін до установчих документів, наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій, у зв'язку з чим орган державної реєстрації повинен був відмовити у державній реєстрації відповідача як юридичної особи, але не вчинив цього.

Крім цього, позивач зазначає, що під час створення та проведення державної реєстрації відповідача були допущені порушення, які є такими, що не можуть бути усунуті, а тому установчі документи підлягають визнанню недійсним повністю.

Зокрема, позивач вказує, що до новоствореного підприємства, яке є відповідачем у справі, не передано за розподільчим актом майно цілісного майнового комплексу, хоча за даними установчих документів підприємство відповідача створювалось в результаті перетворення Орендної ВТФ «Укрторгсервіс».

Таким чином, позивач вважає, що у зв'язку з допущеними порушеннями порядку створення АТЗТ ВТФ «Укрторгсервіс», що мало відбутись шляхом перетворення Орендної ВТФ «Укрторгсервіс», не відбулась передача цілісного майнового комплексу до новоствореного підприємства, та, таким чином було порушено права позивача на участь у розподілі прибутку товариства та одержання його частки (дивідендів), оскільки наявність вказаного майна на балансі товариства, створеного у наслідок перетворення, призвело б до зміни майнового стану підприємства.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Статтею 24 Цивільного кодексу Української РСР (чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що юридичними особами є: державні підприємства та інші державні організації, що перебувають на господарському розрахунку, мають закріплені за ними основні і оборотні засоби та самостійний баланс; установи та інші державні організації, що перебувають на державному бюджеті і мають самостійний кошторис, керівники яких користуються правами розпорядників кредитів (за винятками, встановленими законом); державні організації, що фінансуються за рахунок інших джерел і мають самостійний кошторис і самостійний баланс;колгоспи, міжколгоспні й інші кооперативні організації та їх об'єднання, інші громадські організації, а також у випадках, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР, підприємства і установи цих організацій та їх об'єднань, що мають відокремлене майно і самостійний баланс;державно-колгоспні та інші державно-кооперативні організації; інші організації у випадках, передбачених законодавством Союзу РСР. Зазначені в цій статті установи та інші державні організації, що перебувають на державному бюджеті, у випадках, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР, діють від імені відповідно Союзу РСР або Української РСР.

Юридична особа діє на підставі статуту (положення). Установи та інші державні організації, що перебувають на державному бюджеті, а у випадках, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР, також і інші організації можуть діяти на підставі загального положення про організації даного виду (стаття 25 ЦК УРСР в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Згідно зі ст. 28 ЦК УРСР (чинній на момент виникнення спірних правовідносин) юридичні особи утворюються в порядку, встановленому законодавством Союзу РСР і Української РСР. Громадські організації, порядок виникнення яких законодавством не передбачений, утворюються в порядку, встановленому їх статутом.

Відповідно до ст. 29 ЦК УРСР (чинній на момент виникнення спірних правовідносин) юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за законом або статутом (положенням). Порядок призначення або обрання органів юридичної особи визначається їх статутом (положенням).

В силу приписів ст. 37 ЦК УРСР (чинній на момент виникнення спірних правовідносин) юридична особа припиняється шляхом ліквідації або реорганізації (злиття, поділу або приєднання). При злитті і поділі юридичних осіб майно (права і обов'язки) переходить до нововиниклих юридичних осіб. При приєднанні юридичної особи до іншої юридичної особи її майно (права і обов'язки) переходить до останньої. Майно переходить в день підписання передаточного балансу, якщо інше не передбачене законом або постановою про реорганізацію. Порядок ліквідації і реорганізації юридичних осіб визначається законодавством Союзу РСР і постановами Ради Міністрів Української РСР. Порядок ліквідації і реорганізації кооперативних та інших громадських організацій може бути визначений їх статутами (положеннями).

Статтею 4 Закону України «Про господарські товариства» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі установчого договору і статуту, повне і командитне товариство - установчого договору. Установчі документи повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків та збитків, склад та компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства. Установчі документи повинні також містити відомості, передбачені статтями 37, 51, 65, 67 і 76 цього Закону. Відсутність зазначених відомостей в установчих документах є підставою для відмови у державній реєстрації товариства. До установчих документів можуть бути включені інші умови, що не суперечать законодавству України.

Частиною 2 статті 6 Закону України «Про господарські товариства» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що державна реєстрація товариства проводиться за правилами, встановленими Законом Української РСР "Про підприємства в Українській РСР".

Статут є локальним нормативним актом, а не правочином, тому до нього не можуть застосовуватися положення статей 203 та 215 ЦК України (ст. 48 ЦК УРСР), які визначають підстави недійсності правочину.

Частинами 1 та 2 статті 1 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 "У справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес)" поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. В аспекті поставленого у конституційному поданні питання положення частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України треба розуміти так, що акціонер може захищати свої права та охоронювані законом інтереси шляхом звернення до суду у випадку їх порушення, оспорювання чи невизнання самим акціонерним товариством, учасником якого він є, органами чи іншими акціонерами цього товариства.

Таким чином, вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Як на тому наголошено у п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.10.2008 р., відповідно до вимог статей 88, 143, 154 ЦК, статей 57, 82 ГК, статей 4, 37, 51, 65, 67, 76 Закону про господарські товариства, статей 27, 30 Закону про державну реєстрацію суди вправі визнати недійсними установчі документи товариства за одночасної наявності таких умов:

- на момент розгляду справи установчі документи не відповідають вимогам законодавства;

- порушення, допущені при прийнятті та затвердженні установчих документів, не можуть бути усунені;

- відповідні положення установчих документів порушують права чи охоронювані законом інтереси позивача.

Згідно з п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 25.02.2016 р. № 4 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин» господарським судам під час вирішення спорів, що виникають з корпоративних відносин, слід враховувати приписи статті 1 ГПК України та з'ясовувати наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного права або законного інтересу у правовідносинах, на захист яких подано позов, а також питання про наявність чи відсутність факту їх порушення, невизнання або оспорювання.

Суди мають враховувати, що для визнання недійсним рішення органу управління товариства необхідно встановити факт порушення цим рішенням прав та законних інтересів учасника (акціонера) товариства. Якщо за результатами розгляду справи факт такого порушення не встановлено, господарський суд не має підстав для задоволення позову (п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 року № 13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів»).

Отже, обов'язковою умовою визнання установчих документів недійсними є порушення у зв'язку з їх прийняттям прав та законних інтересів позивача.

Якщо за наслідками розгляду справи господарським судом не встановлено порушення прав або охоронюваних законом інтересів позивача у зв'язку з невідповідністю змісту установчих документів закону або недотриманням закону під час їх прийняття, суд не має підстав для прийняття рішення про визнання установчих документів товариства або їх окремих положень недійсними.

Як на тому наголошено у п. 2.4. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 25.02.2016 р. № 4 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин» господарським судам слід виходити з того, що особа стає носієм корпоративних прав з моменту набуття права власності на акції АТ або вступу до інших юридичних осіб. Тому рішення органів юридичної особи, прийняті до вступу позивача до складу її учасників або придбання ним акцій, не можуть бути визнані такими, що порушують його корпоративні права. Недотримання вимог закону та установчих документів юридичної особи під час скликання і проведення загальних зборів не може визнаватися порушенням прав тих позивачів, які не є учасниками (акціонерами, членами) цієї особи.

В обґрунтування наявності порушення його прав позивач зазначає, що він є акціонером відповідача, про що свідчить приватизаційне платіжне доручення № 443 від 08.07.1994 р. та Свідоцтво № 443, і володіє 12238 акціями, що складає 25,096383% від загальної кількості акцій відповідача. Проте, на момент прийняття оспорюваного рішення позивач був неповнолітнім, на той час учасником та акціонером товариства був його батько ОСОБА_1, у зв'язку з чим з порядком денним він особисто не знайомився, під час прийняття оскаржуваного рішення присутнім не був, а про порушення своїх прав дізнався лише у 2016 році.

Проте, позивачем всупереч вимог статті 33 Господарського процесуального кодексу України не було надано суду жодних належних та допустимих доказів в підтвердження того, яким саме чином оспорювані рішення, Установчий договір та Статут порушують його права як акціонера Товариства.

Чинне законодавство України не допускає можливості ототожнення власних прав і інтересів одного учасника господарського товариства з правами та інтересами іншого учасника товариства, навіть у випадку коли ці учасники син і батько.

Доводи позивача в частині того, що у зв'язку з допущеними порушеннями порядку створення АТЗТ ВТФ «Укрторгсервіс», що мало відбутись шляхом перетворення Орендної ВТФ «Укрторгсервіс», не відбулась передача цілісного майнового комплексу до новоствореного підприємства, та, таким чином, було порушено права позивача на участь у розподілі прибутку товариства та одержання його частки (дивідендів), оскільки наявність вказаного майна на балансі товариства, створеного у наслідок перетворення, призвело б до зміни майнового стану підприємства, суд вважає необґрунтованими та не приймає до уваги, оскільки позивачем всупереч приписів статті 33 Господарського процесуального кодексу України не доведено, яким саме чином змінився прибуток підприємства та розмір дивідендів учасників відповідача у випадку передачі цілісного майнового комплексу до новоствореного підприємства.

За таких обставин, суд дійшов висновку про те, що оскаржувані позивачем рішення, Статут та Установчий договір відповідача жодним чином не порушують його корпоративних прав та законних інтересів як учасника товариства, у зв'язку з чим суд відмовляє у задоволенні позову.

Що стосується позовних вимог про припинення юридичної особи та внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, то такі вимоги є похідними від вимог про визнання установчих документів недійсними, у зв'язку з чим суд також відмовляє у їх задоволенні.

Крім того, відповідачем було надано суду заяву про застосування строку позовної давності до спірних правовідносин.

За змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Оскільки позивачем не було доведено наявності порушеного права, за захистом якого він звернувся до суду, а тому, з огляду на безпідставність позовних вимог, позовна давність не може бути застосована.

Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 32,33,44,49,82- 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити.

2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 28.11.2016

Суддя М.Є. Літвінова