Ухвала суду № 63145640, 30.11.2016, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 листопада 2016 р.м.ОдесаСправа № 815/3816/16

Категорія: 12.3 Головуючий в 1 інстанції: Завальнюк І. В.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого - судді Скрипченка В.О.,

суддів Золотнікова О.С., Осіпова Ю.В.,

за участю секретаря судового засідання Сівєлькіної С.Є.,

представника позивача ОСОБА_1, представника відповідача/апелянта Масловського М.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Одеській області на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Головного управління Національної поліції в Одеській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

03 серпня 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції в Одеській області, в якому просила визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати їй одноразової грошової допомоги при звільненні; зобов'язати відповідача виплатити позивачу одноразову грошову допомогу при звільненні в розмірі 29925 грн. та середній заробіток за весь час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні в сумі 33075 грн., встановивши судовий контроль за виконанням рішення суду.

В обґрунтування позову зазначено, що з 31.03.1996 р. по 06.11.2015 р. ОСОБА_3 проходила службу в органах внутрішніх справ України на різних посадах; з 07.11.2015 р. по 01.03.2016 р. проходила службу в Національній поліції України. Наказом ГУНП в Одеській області від 29.02.2016 р. №79 о/с позивачку звільнено зі служби в поліції за п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» (далі - Закон) (за власним бажанням). На момент звільнення стаж служби позивачки в поліції складав 19 років 11 місяців і відповідно до ст. 102 Закону України «Про Національну поліцію», ч. 2 ст. 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», п. 10 постанови КМУ №393 від 17.07.1992 р. позивачка має право на виплату одноразової грошової допомоги в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, що за розрахунком складає 29925 грн. (6300 грн. х 25 % х 19 років). 29 березня 2016 р. позивачка звернулася до т.в.о. начальника ГУНП в Одеській області із заявою щодо виплати всіх належних сум, у т.ч. означеної одноразової грошової допомоги. У відповідь позивачці листом від 18.04.2016 р. №14/1-К-134 роз'яснено, що відповідна грошова допомога буде виплачена після внесення змін у наказ ГУНП по особовому складу в частині встановлення стажу служби для виплати одноразової грошової допомоги. Такі зміни були внесені наказом ГУНП від 30.05.2016 р. №416, однак станом на 03.08.2016 р. відповідної виплати на користь позивачки здійснено не було, що й зумовило її звернутися за судовим захистом. Крім того, позивачка просила стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП в сумі 33075 грн.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2016 року адміністративний позов ОСОБА_3 задоволений частково. Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національно поліції в Одеській області щодо своєчасної невиплати ОСОБА_3 одноразової грошової допомоги при звільненні. Зобов'язано Головне управління Національно поліції в Одеській області виплатити ОСОБА_3 (іпн НОМЕР_1) середній заробіток за весь час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні в сумі 33075 грн. (тридцять три тисячі сімдесят п'ять гривень). В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із постановленим у справі судовим рішенням Головне управління Національної поліції в Одеській області подало апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права та неповне з'ясування обставин справи, просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову, якою повністю відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_3.

Представник позивачки надіслав до апеляційного суду заперечення, у якому зазначив про законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, пояснення на неї представника позивача ОСОБА_1, представника відповідача/апелянта Масловського М.О., вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість постанови суду в межах апеляційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_3 з 31.03.1996 р. по 06.11.2015 р. проходила службу в органах внутрішніх справ України на різних посадах. Наказом від 07.11.2015 р. №129 о/с призначена на посаду старшого слідчого Київського відділу поліції в місті Одесі ГУНП в Одеській області.

Наказом ГУНП в Одеській області від 29.02.2016 р. №79 о/с майора поліції ОСОБА_3, старшого слідчого Київського відділу поліції в місті Одесі ГУНП в Одеській області звільнено з 01.03.2016 р. за п. 7 ч. 1 ст. 77 (за власним бажанням) Закону України «Про Національну поліцію». В наказі зазначено, що стаж її служби в поліції на день звільнення становить 19 років 11 місяців.

29 березня 2016 р. позивачка звернулася до т.в.о. начальника ГУНП в Одеській області Лорткіпанідзе Г. із письмовою вимогою здійснити виплату всіх належних їй сум, у тому числі одноразової грошової допомоги, визначеної ч. 2 ст. 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Листом від 14/1-К-134 від 18.04.2016 р. за підписом заступника начальника відділу УФЗБО ГУНП в Одеській області Жигарєвої Л.В. позивачку повідомлено, що нарахування одноразової грошової допомоги здійснюється у відповідності до Закону України «Про Національну поліцію» та наказу про звільнення з Національної поліції. Виплата буде здійснена після внесення змін у наказ ГУНП в Одеській області по особовому складу в частині встановлення стажу служби для виплати одноразової грошової допомоги.

В подальшому наказом ГУНП в Одеській області від 30.05.2016 р. №416 внесено зміни до наказу ГУНП в Одеській області від 29.02.2016 р. №79 о/с в частині звільнення, згідно якого для ОСОБА_3 слід вважати вислугу років на день звільнення для виплати одноразової грошової допомоги при звільнення зі служби 19 років 11 місяців.

Судом першої інстанції встановлено, що в серпні 2016 р. ОСОБА_3 була нарахована одноразова грошова допомога при звільненні в сумі 29925 грн. та 04.08.2016 р. виплачена за вирахуванням податків (військовий збір 1,5% - 448,88 грн.) в розмірі 29476,12 грн. (платіжне доручення № 1853 від 04.08.2016 р.), згідно листа УФЗБО ГУНП в Одеській області від 10.08.2016 р. №14/1-526 (а.с. 56). В судових засіданнях судів 1-ї та 2-ї інстанцій представник позивачки зазначену обставину не заперечував.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оскільки на момент вирішення спору відповідачем у добровільному порядку здійснено нарахування та виплату заявленої до стягнення в позові суми одноразової грошової допомоги при звільненні, то, відповідно, п. 2 прохальної частини позову задоволенню не підлягає, адже відповідне порушене право відновлене.

Задовольняючи частково адміністративний позов ОСОБА_3 суд першої інстанції виходив з того, що ГУНП в Одеській області несвоєчасно виплачено ОСОБА_3 одноразову грошову допомогу при звільненні згідно ч. 2 ст. 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», у зв'язку із чим відповідні вимоги підлягають задоволенню, що також обумовлює виникнення передбаченого ст. 117 КЗпП обов'язку виплатити середній заробіток за весь час затримки такої виплати по день фактичного розрахунку, з чим погоджується апеляційний суд.

Так, правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України «Про Національну поліцію».

У своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами (ст. 3 Закону).

Відповідно до ч. 1 ст. 102 Закону України «Про Національну поліцію» пенсійне забезпечення поліцейських та виплата одноразової грошової допомоги після звільнення їх зі служби в поліції здійснюються в порядку та на умовах, визначених Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Згідно ч. 2 ст. 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, при звільненні зі служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, які мають вислугу 10 років і більше, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

З огляду на викладені вище обставини, ОСОБА_3 мала право на виплату одноразової грошової допомоги в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний календарний рік служби, що складає 29925 грн., згідно довідки УФЗБО ГУНП в Одеській області від 20.05.2016 р. (6300 грн. х 25% х 19 років), що не заперечується сторонами.

Однак, Закони України «Про Національну поліцію» та «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» не врегульовують питання строків здійснення виплати одноразової грошової допомоги при звільненні з Національної поліції України, у зв'язку із чим суд першої інстанції обґрунтовано, згідно з ч. 7 ст. 9 КАС України, застосував в спірних правовідносинах закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону).

При цьому правове регулювання спеціальними законами України статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, що не врегульовані спеціальними законами (рішення КСУ від 07.05.2002 р. №8-рп/2002).

Також, за правовою позицією Верховного Суду України трудове законодавство підлягає застосування у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних правовідносин, або коли про це йдеться у спеціальному законі (постанова від 17.02.2015 р. №21-8а15).

Відповідно до ч. 1 ст. 244-2 КАС України рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.

Згідно з ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, враховуються іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

З огляду на викладене, колегія суддів відхиляє посилання апеляційної скарги про неможливість застосування норм інших нормативних актів лише з тих підстав, що проходження служби в поліції є специфічним видом служби та в достатній мірі унормовано Законом України «Про Національну поліцію».

У свою чергую, строки розрахунку при звільненні встановлені статтею 115 КЗпП, відповідно до якої при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

У постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №13 від 19.12.2014 р. «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя» наголошено, що Європейський суд з прав людини визначив таким, що має автономне значення, не залежне від того, яке надається в правових системах держав - учасниць Конвенції, серед іншого, «майно» (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції). Як норми прямої дії підлягають застосуванню судом, зокрема, норми міжнародних договорів України, які закріплюють права людини та основоположні свободи.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. N475/97-ВР (далі - Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.), передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.).

Згідно з усталеною практикою Суду стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «Іммобіліаре Саффі проти Італії» [ВП], заява N 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Перепьолкінс проти Латвії» [ВП], заява N 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року).

Європейський Суд також наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП], заява N31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії», заява N48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року).

З матеріали справи вбачається, що виплата одноразової грошової допомоги при звільненні ОСОБА_3 здійснено 04.08.2016 р. в сумі 29925 грн. (з відрахуванням військового збору в розмірі 1,5% в сумі 448,88 грн.), отже затримка виплати зазначеної допомоги склала більше п'яти місяців, що суд першої інстанції обґрунтовано оцінив як порушення права позивачки на мирне володіння своїм майном внаслідок неправомірної бездіяльності відповідача.

Адже з матеріалів справи вбачається, що лише листом від 24.05.2015 р. №14/1-306, тобто майже через три місяці після звільнення позивачки, ГУНП в Одеській області здійснило запит до Департаменту фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку щодо виплати одноразової грошової допомоги за КПКВ 10007020 за рахунок залишку коштів на рахунку, на який було отримано відповідь від 27.07.2016 р. №1931/29/2/01-2016.

Як вже зазначалося вище, відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

За правовою позицією Верховного Суду України, викладеній у постанові від 15.09.2015 р. №21-1765а15, передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнення настає за умови невиплати з його вини належним звільненому працівникові сум у строки, визначені ст. 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

При цьому відсутність спору про розмір одноразової грошової допомоги при звільненні ОСОБА_3 підтверджена представниками сторін в судовому засіданні та вбачається з матеріалів справи (лист ГУНП в Одеській області від 18.04.2016 р. №14/1-К-134).

Таким чином, беручи до уваги невиплату ОСОБА_3 одноразової грошової допомоги при звільненні (29.02.2016 р.) в належній сумі та факт нарахування і виплати останньої лише 04.08.2016 р., колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який дійшов висновку про наявність правових підстав для покладення на ГУНП в Одеській області передбаченого ч. 1 ст. 117 КЗпП обов'язку щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку з позивачкою при її звільненні.

Також, апеляційний суд відхиляє посилання апеляційної скарги на відсутність коштів в бюджеті відповідача, оскільки згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеній в постанові від 27.03.2013 р. по справі № 6-15цс13, відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. Крім того, у справі «Кечко проти України» ЄСПЛ констатував, що не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов'язань.

Порядок та умови виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ визначає Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 р. №499.

Згідно з п. 1.7 Інструкції №499 при виплаті особі рядового чи начальницького складу грошового забезпечення за неповний місяць розмір виплати за кожний календарний день визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення за повний місяць на кількість календарних днів у місяці, за який здійснюється виплата.

Таким чином, якщо грошове забезпечення ОСОБА_3 на момент звільнення, згідно довідки УФЗБО ГУНП в Одеській області від 20.05.2016 р. складало в січні-лютому 6300 грн., її середньоденний заробіток складає 315 грн. ((6300 грн. + 6300 грн.) / 40 робочий день), які слід помножити на 105 робочих днів, що дорівнює 33075 грн., у зв'язку із чим суд першої інстанції правильно зобов'язав Головне управління Національної поліції в Одеській області здійснити нарахування та виплату на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час затримки по день фактичного розрахунку в межах заявлених позовних вимог.

Конституція України, проголосивши Україну соціальною, правовою державою, визначила зміст і спрямованість діяльності держави, зокрема її обов'язок щодо утвердження, забезпечення і гарантування прав і свобод людини (статті 1, 3). Складовою цього обов'язку є забезпечення державою соціальної спрямованості економіки, створення умов та гарантування можливостей для громадян заробляти собі на життя працею і своєчасно одержувати винагороду за працю (частина четверта статті 13, частини перша, друга, сьома статті 43 Конституції України). Конституційний Суд України в Рішенні від 29 січня 2008 року №2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід'ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене (абзац другий підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини).

Як зазначено в рішенні по справі Black Clawson Ltd. v. Papierwerke AG, (1975) AC 591 at 638, сприйняття верховенства права як конституційного принципу вимагає того, аби будь-який громадянин, перед тим, як вдатися до певних дій, мав змогу знати заздалегідь, які правові наслідки настануть.

Сутність принципу правової визначеності Європейський суд визначив як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються, цей принцип не дозволяє державі посилатись на відсутність певного правового акта, який визначає механізм реалізації прав і свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах. На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок («Лелас проти Хорватії» і «Тошкуце та інші проти Румунії») і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах («Онер'їлдіз проти Туреччини»).

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків.

З урахуванням викладеного, судом першої інстанції обґрунтовано відхилено заперечення відповідача проти задоволення позовних вимог, що зводяться до відсутності визначеного в Закону України «Про Національну поліцію» строку на виплату одноразової грошової допомоги при звільненні, відсутності власних коштів в Управлінні для проведення таких виплат, відсутності вини у такій затримці тощо, оскільки така аргументація суперечить базовим принципам соціальної та правової держави, основною цінністю якої є людина.

За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову ОСОБА_3

При цьому апеляційний суд відхиляє посилання апеляційної скарги на необхідність залучення до справи, що розглядається, Національної поліції, адже позивачка перебувала в трудових відносинах саме із ГУНП в Одеській області, отримувала від нього грошове забезпечення, була звільнена наказом його начальника, одноразова грошова допомога виплачувалася саме відповідачем ГУНП в Одеській області. Крім того, несвоєчасна виплата одноразової грошової допомоги була здійснена з вини посадових осіб ГУНП в Одеській області.

Разом з тим, ч. 1 ст. 15 Закону України «Про Національну поліцію» встановлено, що територіальні органи поліції утворюються в АРК, областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах, районах у містах як юридичні особи публічного права в межах граничної чисельності поліції і коштів, визначених на їх утримання. Відповідно до п. 7 Положення про національну поліцію, затвердженого постановою КМ України від 28.10.2015 р. №877, Національна поліція здійснює свої повноваження через центральний орган управління та утворені в установленому порядку територіальні органи в АРК, областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах, районах у містах.

Отже, системний аналіз вищевикладених норм дає підстави вважати, що в межах адміністративно-територіальних одиниць України у відносинах, що виникають з поліцейськими, Національна поліція діє через відповідні територіальні органи. Таким чином, колегія суддів вважає, що в залученні до участі в даній справи ще й Національної поліції не має ніякої необхідності.

Відповідно до вимог ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, свою позицію не довів та не обґрунтував. Натомість позивачка довела протиправність бездіяльності відповідача.

Колегія суддів вважає рішення суду першої інстанції правильним і таким, що відповідає вимогам ст. ст. 2, 7, 10, 11, 70, 71 КАС України та не приймає доводи, наведені в апеляційній скарзі про те, що постанова підлягає скасуванню.

Відповідно до ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та не допустив порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність рішення суду не спростовують.

Відтак, апеляційна скарга Головного управління Національної поліції в Одеській області задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 184, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, апеляційний суд,-

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Одеській області залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2016 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня складення ухвали апеляційного суду в повному обсязі.

Головуючий В.О.Скрипченко

Суддя О.С.Золотніков

Суддя Ю.В.Осіпов