Постанова № 63142560, 02.11.2016, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

02 листопада 2016 року № 826/10460/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Келеберди В.І. при секретарі судового засідання Дробчак М. В., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Прокуратури Київської області

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії

Обставини справи:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Прокуратури Київської області та просить суд: визнати протиправним та скасувати наказ прокурора Київської області №375к від 01.07.2016, зобов'язати прокурора Київської області поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу нагляду за додержанням законів органами СБУ та державної прикордонної служби управління нагляду у кримінальному проваджені прокуратури Київської області; зобов'язати прокурора Київської області нарахувати (обчислити) та виплатити заробітну плату за час вимушеного прогулу; стягнути з прокуратури Київської області моральну шкоду у розмірі 300 000, 00 грн.

Позивач вважає своє звільнення незаконним, проведеним у порушення вимог статей 42, 492 та частини другої статті 40 Кодексу законів про працю України, з тих підстав, що відповідачем не дотримано порядку вивільнення працівників, допущено порушення норм трудового законодавства та не враховано переважного права на залишенні на роботі.

Відповідач проти позову заперечив з підстав, які викладені в письмових запереченнях та долучені до матеріалів справи.

В судовому засіданні судом на підставі ч. 4 ст. 122 КАС України ухвалено про подальший розгляд справи в порядку письмового провадження.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Наказом прокурора Київської області від 27.01.2015 №181к позивач призначений на посаду начальника відділу нагляду за додержанням законів органами СБУ, державної митної служби та державної прикордонної служби управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні Київської області в порядку переведення з прокуратури м. Києва.

В подальшому, наказом Прокуратури Київської області від 01.07.2016 №375к керуючись пунктом 3 частини 1 статті 11, підпунктом 4 пункту 5-1 Перехідних положень Закону України «Про прокуратуру» звільнено старшого радника юстиції ОСОБА_1 з посади начальника відділу нагляду за додержанням законів органами СБУ, державної митної служби та державної прикордонної служби управління нагляду за додержанням законів у кримінальному проваджені прокуратури області, у зв'язку з реорганізацією органів прокуратури та скорочення кількості прокурорів прокуратури Київської області відповідно до вимог пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України.

Підставою для прийняття спірного наказу був наказ Генерального прокурора України №46ш від 15.07.2015, попередження про звільнення від 09.11.2015, 18.04.2016.

Позивач категорично не погоджується з оскаржуваним наказом, вважає його протиправним та таким, що підлягає скасуванню, з огляду на що звернувся до суду з метою захисту своїх порушених прав та охоронюваних законом інтересів.

Оцінивши наявні документи в матеріалах справи, з урахуванням пояснень сторін суд за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому та об'єктивному дослідженні доказів дійшов до висновку про наявність підстав для часткового задоволення адміністративного позову мотивуючи це наступним.

Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України врегульовано Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII (далі - Закон №1697-VII).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону №1697-VII прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 1 ст. 4 Закону №1697-VII).

Згідно п. 9 ст. 51 Закону №1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

В той же час, Закон №1697-VII не врегульовано порядок звільнення працівників у випадку ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, а тому, в даному випадку застосуванню підлягають загальні норми Кодексу законів про працю України.

Кодекс законів про працю України (далі - КЗпП України) визначає правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці.

Статтею 1 вказаного кодифікованого акту передбачено, що Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Відповідно до ст. 5 1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно п. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

При цьому, звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (ч. 2 ст. 40 КзПП України).

Статтею 49 2 КЗпП України передбачено порядок вивільнення працівників.

Так, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Аналіз вказаного в сукупності дає суду підстави дійти висновку, що власник або уповноважений ним орган зобов'язані повідомити працівника про наступне вивільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці не пізніше ніж за два місяці та одночасно запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади в цій же установі, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, а також довести до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

В той же час, у п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» вказано, що «Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п. 1 ст. 40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.».

Судом встановлено, що позивача повідомлено про звільнення із займаної посади з 09.01.2016 у зв'язку із змінами у структурі та штатному розписі органів прокуратури Київської області. З вказаним попередженням ОСОБА_1 ознайомився 09.11.2015, про що свідчить його власноручний підпис та не заперечується останнім у позовній заяві.

Разом з цим, у попереджені позивача повідомлено, що на теперішній час вакантні посади, які б могли бути йому запропоновані відсутні, а у випадку наявності відповідних посад, упродовж двомісячного строку останні будуть запропоновані.

В подальшому, листом №11-181 вих - 16 від 29.02.2016 позивачу запропоновано перелік вакантних або тимчасово вакантних посад органів прокуратури Київської області станом на 29.02.2016, який отримано останнім 30.06.2016.

В той же час, судом встановлено, що 18.04.2016 ОСОБА_1 знову повідомлено про заплановане вивільнення та запропоновано посаду начальника відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів прокуратури області на період відпустки ОСОБА_2 для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

05.05.2016 позивачу надано перелік вакантних або тимчасово вакантних посад органів прокуратури Київської області.

На вказаному переліку міститься відмітка ОСОБА_1 про ознайомлення з ним та відмову від зайняття вакантної або тимчасово вакантної посади органів прокуратури Київської області, що зазначена в переліку та запропонована в попереджені від 18.04.2016, оскільки остання є меншими по оплаті праці.

Водночас, з матеріалів особової справи слідує, що позивачу було надано перелік перелік вакантних або тимчасово вакантних посад органів прокуратури Київської області станом на 29.06.2016 на якому міститься його відмітка про згоду на зайняття посади заступника прокурора області.

Аналіз вказаного в сукупності дає суду підстави дійти висновку, що ОСОБА_1 повідомлено про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці та запропоновано певні вакантні або тимчасово вакантні посади органів прокуратури Київської області.

З наданих відповідачем доказів судом вбачається, що відповідно до п. 1 наказу Генеральної прокуратури України від 15.07.2015 №46ш наказано ліквідувати у структурі та штатному розписі прокуратури Київської області ряд підрозділів, у тому числі управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні; загальну штатну чисельність ліквідованих управлінь 168 одиниць з відповідним фондом заробітної плати зарахувати до резерву Генеральної прокуратури України.

Пунктом 2 вказаного вище наказу передбачено скорочення у структурі та штатному розписі прокуратури Київської області 126,5 одиниць з відповідним фондом заробітної плати та зарахування до резерву Генеральної прокуратури України, у тому числі: заступник прокурора Київської області, головний спеціаліст - психолог відділу роботи з кадрами, спеціаліст ІІ категорії секретаріату, журналіст, завідувач складу відділу матеріально-технічного забезпечення та соціально-побутових потреб; водій відділу матеріально-технічного забезпечення та соціально-побутових потреб, старші прокурори територіальних прокуратур Київської області у кількості 27 одиниць та заступник прокурора Києво-Святошинського району, головні спеціалісти територіальних прокуратур Київської області у кількості 18 одиниць.

Відповідно до п. 3 наказу Генеральної прокуратури України від 15.07.2015 №46ш утворено у структурі та штатному розписі прокуратури Київської області управління нагляду у кримінальному провадженні у складі 7 відділів, у тому числі відділу нагляду за додержанням законів органами СБУ, Державної митної служби та Державної прикордонної служби України штатною чисельністю 4 одиниці, з яких 1 -начальник відділу, 3 - прокурор відділу.

З вказаного слідує, що фактично наказом Генеральної прокуратури України від 15.07.2015 №46ш управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та створення управління нагляду у кримінальному провадженні у складі відділів мало місце лише перейменування, а не реорганізація структурного підрозділу прокуратури Київської області, без будь - яких змін трудових функцій відповідних працівників, що саме собою свідчить про відсутність реальних змін в організації виробництва та праці.

На думку суду, у разі перетворення одного структурного підрозділу юридичної особи публічного права в інший або при його перепрофілюванні звільнення з публічної служби, зміна її істотних умов можуть мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності чи штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями тощо.

Саме по собі перетворення одного структурного підрозділу юридичної особи публічного права в інший без скорочення штату не може бути підставою для звільнення з публічної служби чи зміни істотних умов її проходження. Скорочення штату встановлюється шляхом порівняння штатних розписів цієї юридичної особи до і після її реорганізації.

Аналогічна позиція висловлена Вищим адміністративним судом України в ухвалі від 09.12.2012 №К-20764/08.

Слід вказати, що виходячи зі змісту наказу Генеральної прокуратури України від 15.07.2015 №46ш у межах спірних правовідносин фактично відбулося перейменування управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні на управління нагляду у кримінальному провадженні та перейменування відділу нагляду за додержанням законів органами СБУ, Державної митної служби та Державної прикордонної служби на відділ нагляду за додержанням законів органами СБУ, Державної митної служби та Державної прикордонної служби України.

При цьому, скорочення посади начальника відділу, яку обіймав позивач, не відбулося.

У свою чергу відповідач не надав суду доказів, які б підтверджували, що відбулось скорочення чисельності керівного складу прокуратури Київської області.

Крім того, матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 у зв'язку зі змінами у структурі та штатному розписі прокуратури Київської області, відповідно до наказу Генеральної прокуратури України від 15.07.2015 №46ш 21.07.2016 подано рапорт про призначення на посаду начальника відділу нагляду за додержанням законів органами СБУ, Державної митної служби та Державної прикордонної служби на відділ нагляду за додержанням законів органами СБУ, Державної митної служби та Державної прикордонної служби України, звільнивши з посади начальника відділу нагляду за додержанням законів органами СБУ, державної митної служби та державної прикордонної служби управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні Київської області.

В матеріалах справи відсутні будь - які належні та допустимі докази, які б підтверджували факт розгляду відповідачем поданого позивачем рапорту.

Водночас, в ході розгляд справи відповідачем не надано суду пояснень чому та за яких обставин, рапорт позивача не було враховано.

Аналізуючи вищевикладені обставини в сукупності суд приходить до висновку, що звільнення позивача відбулося за відсутності фактичного скорочення займаної ним посади, тобто, за відсутності законодавчо встановлених підстав, а отже - протиправно. Доказів зворотного відповідачем не надано, а судом не встановлено.

Поряд з цим, як зазначено позивачем він 30.09.2015 та 18.02.2016 звертався до керівництва прокуратури з метою призначення останнього на рівнозначну посаду, з огляду на наявність в нього переважного права.

Статтею 42 КЗпП України визначено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається, зокрема, сімейним - при наявності двох і більше утриманців; особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації;

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

З матеріалів особової справи слідує, що позивач працює безперервно в органах прокуратури з 1998 в сім'ї якого немає інших працівників з самостійним заробітком.

Таким чином, суд приходить до висновку, що відповідачем не надано доказів скорочення посади, яку обіймав позивач, та доказів неможливості переведення позивача з його згоди на іншу роботу, та/або доказів відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також, що відповідач не врахував переважне право позивача щодо залишення на роботі.

За таких обставин, на думку суду, відповідачем не дотримано порядку вивільнення працівників, встановленого статтею 492 КЗпП України.

Як наслідок судом вбачається наявність підстав для визнання протиправним та скасування спірного наказу та поновлення ОСОБА_1 на раніше займаній посаді.

Статтею 235 КЗпП України передбачено, зокрема, що у разі незаконного звільнення працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Разом з тим, суд звертає увагу на те, що, в разі відсутності посади позивача (з об'ємом повноважень, які існували на дату звільнення) роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику іншу посаду відповідно до його кваліфікації, а в разі незгоди працівника на іншу роботу, роботодавець зобов'язаний виконати судове рішення, здійснивши відповідні зміни в організації праці.

Таким чином, суд вважає за необхідне з акцентувати увагу, що позивач, в контексті ст. 235 КЗпП підлягає поновленню саме на посаді, з якої був звільнений, тобто на посаді начальника відділу нагляду за додержанням законів органами СБУ, державної митної служби та державної прикордонної служби управління нагляду за додержанням законів у кримінальному проваджені прокуратури області.

Що ж стосується позовних вимог про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд звертає увагу на наступне.

Так, згідно ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника згідно з частиною першою ст. 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у порядку.

Із пункту 5 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100) вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку №100).

Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку №100 середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 14 січня 2014 року №21-395а13.

Згідно з довідкою прокуратури Київської області від 01.09.2016 №18ф-359 середньомісячний заробіток позивача становить 15 391, 90 грн., а середньоденна заробітна плата - 810, 10 грн.

Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, в даному випадку з 01.07.2016 по 02.11.2016, що становить 87 робочих днів.

Таким чином, сума середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 становить 70 478, 70 грн. (810, 10 грн. * 87).

Водночас, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог про відшкодування шкоди, з огляду на наступне.

Згідно ч. 1 ст. 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Частиною 2 ст. 23 ЦК України передбачено, що моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб (ч. 3 ст. 23 ЦК України).

При цьому, розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Пунктом 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №5 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» встановлено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Суд зазначає, що позивачем ані в позовні заяві, ані під час розгляду справи по суті не зазначено, у чому полягає моральна шкода, якими діями та/або рішеннями вона завдана та яким доказами підтверджена. Крім того, ОСОБА_1 не наведено яких саме моральних та душевних страждань йому було завдано та з яких міркувань він виходив визначаючи розмір моральної шкоди.

Таким чином, враховуючи вище викладене в сукупності суд дійшов висновку, що позивачем не доведено факт завдання йому моральної шкоди, а відтак позовні вимоги в цій частині є безпідставним.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову 2 ст. 71 КАС України).

Так, відповідач заперечуючи проти позову не спростовував доводів позивача, у той час коли останнім в порядку ч. 1 ст. 71 КАС України частково доведено ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Відповідно до п. 2, 3 ч. 1 ст. 256 Кодексу адміністративного судочинства України постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.

За таких обставин, суд вважає, що постанова в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення суми середнього заробітку, підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

При цьому, суд звертає увагу, що позивачем фактично позовні вимоги викладені некоректно, а відтак в резолютивній частині рішення суд вважає за необхідне викласти їх у формі, що забезпечить реалізацію та захист його прав та охоронюваних законом інтересів.

Керуючись ст. ст. 69-71, 160-165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Адміністративний позов задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ прокуратури Київської області від 01.07.2016 №375к про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу нагляду за додержанням законів органами СБУ, державної митної служби та державної прикордонної служби управління нагляду за додержанням законів у кримінальному проваджені прокуратури області, у зв'язку з реорганізацією органів прокуратури та скорочення кількості прокурорів прокуратури Київської області відповідно до вимог пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України.

3. Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу нагляду за додержанням законів органами СБУ, державної митної служби та державної прикордонної служби управління нагляду за додержанням законів у кримінальному проваджені прокуратури області.

4. Стягнути з прокуратури Київської області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 70 478 (сімдесят тисяч чотириста сімдесят вісім) грн. 70 коп.

5. В іншій частині адміністративного позову відмовити.

6. Допустити негайне виконання постанови в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу нагляду за додержанням законів органами СБУ, державної митної служби та державної прикордонної служби управління нагляду за додержанням законів у кримінальному проваджені прокуратури області та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць.

Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В.І. Келеберда