Ухвала суду № 63122387, 29.11.2016, Апеляційний суд Вінницької області

Справа № 127/17350/16-ц Провадження № 22-ц/772/3577/2016Головуючий в суді першої інстанції ОСОБА_1Категорія 54Доповідач Ковальчук О. В.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 листопада 2016 рокум. Вінниця

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Вінницької області в складі :

головуючого Ковальчука О.В.,

суддів : Вавшка В.С., Іващука В.А.

при секретарі Ліннік Я.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеру про визнання незаконними та скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за вимушений прогул,

за апеляційною скаргою Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеру на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 жовтня 2016 року у цій справі,

В С Т А Н О В И Л А:

У серпні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що з 1985 року він працював у Вінницькому обласному клінічному шкірно-венерологічного диспансері (далі - ВОКШВД) на посаді лікаря-дерматовениролога. Наказом головного лікаря цієї установи від 1 серпня 2016 року № 124-к ОСОБА_2 було звільнено з 0,75 ставки займаної посади у звязку зі скороченням штату та чисельності працівників на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України. Підставою для винесення наказу про звільнення позивача є наказ головного лікаря ВОКШВД від 28 квітня 2016 року № 43 «Про зміни в організації виробництва і праці».

Своє звільнення позивач вважає незаконним, оскільки при скороченні штату його кандидатура не розглядалась відповідною комісією, створеною зазначеним наказом від 28 квітня 2016 року № 43, як така, що має переважне право залишення на роботі, не враховано обґрунтоване рішення профспілкового комітету щодо відмови у наданні згоди на його звільнення.

Із вказаними наказами позивач не погоджується, просив суд визнати їх незаконними та скасувати, поновити його на займаній посаді та стягнути із відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19 жовтня 2016 року позов задоволено частково, зокрема, визнано незаконним та скасовано наказ від 1 серпня 2016 року, зобовязано відповідача поновити ОСОБА_2 на займаній посаді, ухвалено стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 8250 грн. (без вирахування податків й обовязкових платежів), вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Не погодившись із ухваленим рішенням у частині задоволених вимог, відповідач, посилаючись на неповне зясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, в апеляційній скарзі просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Рішення суду переглядається в його оскаржуваній частині, а тому з огляду на положення ст. 303 ЦПК України в іншій частині щодо його законності та обґрунтованості не переглядається.

Судом встановлено, що згідно трудової книжки серії БТ-І № 6942917 позивач ОСОБА_2 з 1985 року по 1 серпня 2016 року працював у ВОКШВД на посаді лікаря-дерматовенеролога диспансерного відділення (а.с. 11).

Наказом головного лікаря ВОКШВД № 124-к від 1 серпня 2016 року «Про звільнення з роботи» ОСОБА_2 було звільнено з 0,75 ставки посади лікаря-дерматовенеролога у звязку зі скороченням штату та чисельності працівників за п. 1 ст. 40 КЗпП України (а.с. 39).

Підставою для звільнення з роботи ОСОБА_2 є наказ головного лікаря № 43 від 28 квітня 2016 року «Про зміни в організації виробництва і праці» (а.с. 15-16). Цим же наказом вирішено створити комісію по розгляду кандидатур, що мають переважне право на залишення на роботі, якій доручено розглянути кандидатури, що мають переважне право залишення на роботі, та провести спільні консультації з профкомом, провести засідання розгляду таких кандидатур до 3 червня 2016 року.

Цією комісією було проведено два засідання від 24 травня 2016 року (а.с. 56-58) та від 26 травня 2016 року (а.с. 59-60) на яких розглянуто питання щодо визначення осіб, які мають переважне право на залишення на роботі. Кандидатура позивача комісією не розглядалася, не встановлювалися обставини, які б могли впливати на наявність переважного права залишення позивача на роботі та не проводився їх аналіз.

Згідно з актом ВОКШВД від 26 травня 2016 року ОСОБА_2 був попереджений про майбутнє звільнення із займаної посади за п. 1 ст. 40 КЗпП (у звязку із скороченням штату), яке планується 29 липня 2016 року (а.с. 68). У попереджені позивача (а.с. 69) зазначено, що йому пропонується переведення на 0,25 ставки посади лікаря-дерматовенеролога консультативно-діагностичного відділу. Із попередженням та запропонованим переведенням ОСОБА_2 ознайомився. Від переведення відмовився. Підписуватись про те, що ознайомлений з попередженням про скорочення та що відмовляється від переведення відмовився.

Відповідно до протоколу № 11 засідання профспілкового комітету ВОКШВД від 11 липня 2016 року (а.с. 23-38) цим органом розглядалось подання головного лікаря ВОКШВД ОСОБА_3 про надання згоди на розірвання трудового договору з лікарем диспансерного відділення ОСОБА_2 у звязку зі змінами в організації виробництва і праці відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП. Профспілковий комітет у наданні такої згоди відмовив, зазначивши, що з урахуванням того, що власник, або уповноважений ним орган консультацій із приводу наявності переважного права у позивача не проводив, з врахуванням наданих ОСОБА_2 доказів, у останнього наявне переважне право на залишення на роботі, яке роботодавцем не враховано. Зокрема, у ОСОБА_2 наявне переважне право залишення на роботі, оскільки має вищу освіту, безперервний стаж роботи понад 30 років, якість виконуваної роботи, наявність заохочень у даному медичному закладі, в сімї позивача немає інших осіб із самостійним заробітком, ОСОБА_2 віднесений до 3 категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Оскільки ОСОБА_2 був звільнений з роботи 1 серпня 2016 року, то вимушений прогул останнього за період з 2 серпня 2016 року по 19 жовтня 2016 року становить 55 робочих днів.

Згідно довідки № 610 від 30 серпня 2016 року (а.с.98) середньоденний заробіток ОСОБА_2 складає 150 грн.

Встановивши вказані обставини, заслухавши свідків ОСОБА_4 і ОСОБА_5, та оцінивши докази у їх сукупності, суд, керуючись ст.ст. 40, 43, 235 КЗпП України, ст. 27 Закону України «Про оплату праці», встановив неправомірність дій відповідача в частині звільнення позивача та дійшов вірного висновку про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення позивача, поновлення його на роботі, оскільки відповідачем, як роботодавцем, при звільненні ОСОБА_2 не було враховано обґрунтованого рішення профспілкового органу про відмову у наданні згоди на його звільнення. Тобто, на момент звільнення працівника відповідач був обізнаний про прийняте профспілковим органом рішення, однак звільнив вказану особу на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України, що, з огляду на положення ст. 43 КЗпП України, можливо лише за згодою профспілкової організації. Встановивши порушення прав позивача його звільненням, суд дійшов вірного висновку про стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 8250 (без вирахування податків і обовязкових платежів), провівши відповідний розрахунок.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, які фактично зводяться до посилань на те, що зазначене рішення профспілкового комітету не могло бути прийнято до уваги адміністрацією відповідача, оскільки профспілковий комітет повідомив про прийняте рішення керівництво ВОКШВД понад триденний строк з моменту його прийняття, що суперечить вимогам ст. 43 КЗпП України. Окрім того, прийняте профспілковим комітетом рішення щодо відмови у звільненні позивача є необґрунтованим. Із такими твердженнями апелянта погодитись не можна з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 43 КЗпП України у випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п'ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником. Виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) повідомляє власника або уповноважений ним орган про прийняте рішення у письмовій формі в триденний строк після його прийняття. У разі пропуску цього строку вважається, що виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) дав згоду на розірвання трудового договору. Рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Наведений вище протокол засідання профспілкового комітету ВОКШВД датовано 11 липня 2016 року, однак, як пояснив ОСОБА_5, (який безпосередньо входить до складу профспілкового комітету та за участі якого приймалось рішення щодо відмови у наданні згоди на звільнення позивача) допитаний у судовому засіданні в суді першої інстанції в якості свідка, дане засідання профспілкової організації тривало два дні, почавшись 11 липня 2016 року, а фактично закінчилось 12 липня 2016 року розглядом усіх питань, винесених на порядок денний. Оформлений протокол засідання керівництву ВОКШВД було надано 15 липня 2016 року.

У суді апеляційної інстанції представник відповідача цю обставину визнала, але все одно повязувала початок перебігу строку на подання висновку адміністрації установи з 11 липня 2016 року.

Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню (ч. 1 ст. 61 ЦПК України).

Крім того, зі змісту вказаного протоколу вбачається, що окрім вирішення питання щодо надання згоди на звільнення позивача, профспілковий комітет вирішував такі ж питання щодо інших лікарів, тому засідання комітету тривало так довго.

Таким чином, враховуючи фактичну дату закінчення засідання профспілкового клмітету, прийняте за результатом засідання рішення було надано адміністрації суду у визначений ст. 43 КЗпП України строк. Зі змісту рішення вбачається, що ним обґрунтовано відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору з ОСОБА_2, а відповідач, знаючи про таке рішення, 1 серпня 2016 року звільнив позивача із займаної посади, чим грубо порушив вимоги трудового законодавства, оскільки не мав підстав вважати, що профспілковий комітет надав згоду на розірвання трудового договору.

Не можна взяти до уваги доводи апелянта й про те, що суд, визначивши середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 8250 грн. зазначив «без вирахування податків і обовязкових платежів», в той час як середньоденний заробіток ОСОБА_2 у розмірі 150 грн., проведений з урахуванням податків.

Такі твердження апелянта є безпідставними та такими, що не ґрунтуються на вимогах закону.

Так, у п. 6 постанови від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» Пленум Верховного Суду України розяснив, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Тобто, в резолютивній частині оскаржуваного рішення сума в розмірі 8250 грн. вказана саме тому без вирахування податків і обовязкових платежів, що справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника.

Оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують і не дають підстав для висновку про незаконність чи необґрунтованість рішення суду в оскаржуваній частині, тому відповідно до положень ст. 308 ЦПК України вказану апеляційну скаргу слід відхилити, а оскаржуване рішення залишити без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 315, 317, 319, 324 ЦПК України, колегія суддів,

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеру відхилити, рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 жовтня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення.

На ухвалу може бути подана касаційна скарга до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий О.В. Ковальчук

Судді : В.С. Вавшко

ОСОБА_6