Рішення № 63107093, 10.11.2016, Придніпровський районний суд м. Черкас

Придніпровський районний суд м.Черкаси

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 711/7536/16-ц

Номер провадження2/711/2239/16

10 листопада 2016 року

Придніпровський районний суд міста Черкаси у складі:

головуючий суддя: Дунаєв С.О.

при секретарі: Нарадько Л.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Черкаський шовковий комбінат», Черкаської міської ради, в особі департаменту економіки та розвитку, про визнання права власності на квартиру, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_2,

ВСТАНОВИВ:

Позивачка звернулась до суду з позовом, в якому зазначила, що вона разом із сином ОСОБА_2 проживає на підставі ордеру від 11.03.1993р. у квартирі гуртожитку, який перебуває на балансі ПАТ «ЧШК». З метою реалізації права на приватизацію квартири вона зверталась до відповідачів, але їй було відмовлено через відсутність законних підстав. На підставі рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 15.01.2013р. ПАТ «ЧШК» видало наказ від 10.04.2013р. №104 про проведення приватизації квартири. Натомість в департаменті економіки та розвитку Черкаської міської ради їй відмовлено в оформленні документів про приватизацію. У зв'язку з тим, що такі відмови фактично позбавляють її права на набуття у власність житла вона звернулась до суду з зазначеним позовом, в якому просить визнати за нею право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідачі не надали ніяких заперечень проти позовних вимог.

В судове засідання позивач не з'явилась, проте від представника позивача адвокат ОСОБА_3 надійшла заява, в якій вона просила розглянути справу у відсутність сторони позивача та зазначила, що підтримує позовні вимоги в повному обсязі і наполягає на їх задоволенні.

Представник Черкаської міської ради, ОСОБА_4, та третя особа, ОСОБА_2, надали суду заяви, в яких просили розглянути справу у їх відсутність та зазначили, що не заперечують проти задоволення позовних вимог.

Представник ПАТ «ЧШК» в судове засідання не зявився, про час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки не повідомив.

Дослідивши наявні в матеріалах справи письмові докази та оцінивши їх у сукупності, судом встановлені наступні обставини справи та відповідні їм правовідносини.

Будинок по вул. Волкова, 17, м. Черкаси є житловим будинком готельного типу і перебуває на балансі ПАТ «ЧШК» /а.с.53-55/.

ПАТ «ЧШК» є підприємством приватної форми власності.

Позивачка та її син ОСОБА_2, 04.02.1977р.н., проживають в житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_1 (далі Квартира), - на підставі ордеру від 11.03.1993р. №42 /а.с.8/. При цьому початком користування Квартирою суд вважає 30.03.1993р., що підтверджується відповідною довідкою від 29.07.2016р. /а.с.10/.

15.01.2013р. Соснівським районним судом м. Черкаси ухвалено рішення, яким зобовязано ПАТ «ЧШК» видати наказ на проведення приватизації Квартири шляхом передачі її у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та доручення проведення оформлення документів відділу приватизації житла Придніпровського району, управління власністю департаменту економіки та розвитку Черкаської міської ради за рахунок ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

10.04.2013р. головою правління ПАТ «ЧШК» винесено відповідний наказ №104 про проведення приватизації Квартири на користь позивачки та її сина /а.с.13/.

Для подальшого оформлення права власності в порядку приватизації позивачка звернулась до Черкаської міської ради, але листом від 29.08.2016р. за №153 її було повідомлено про відсутність підстав для задоволення її вимог, оскільки будівля будинку не перебуває у комунальній власності /а.с.14/.

За таких обставин, позивачка вважає порушеним своє право на набуття у власність житла, у зв'язку з чим звернулась до суду з зазначеним позовом.

Тож спір виник з житлових правовідносин і регулюється нормами Конституції України, Цивільного кодексу України (далі - ЦК), Житлового кодексу України (далі ЖК), Законів України №2482-XII від 19.06.1992р. «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі Закон №2482-XII), №147/98-ВР від 03.03.1998р. «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» (далі Закон №147/98-ВР) та іншими нормативно-правовими актами.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК).

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, субєктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

При здійсненні правосуддя у цивільних справах суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом (ст.4 ЦПК). Способи захисту цивільних прав та інтересів передбачені ст.16 ЦК. Натомість зі змісту ст.16 ЦК вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес лише таким способом, що встановлений договором або законом.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, і які визначені у главі 24 ЦК, зокрема із правочинів.

Відповідно до ст.392 ЦК власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Виходячи зі змісту ст.ст.15, 392 ЦК, потреба в такому способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб'єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або ними оспорюється. Тобто метою подання цього позову є усунення невизначеності у взаємовідносинах субєктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню.

Аналіз вищезазначених норм свідчить, що з позовом про визнання права власності до суду може звернутись лише власник майна, який набув право власності у спосіб, передбачений законом, але його право не визнається іншими особами або оспорюється.

Відповідно до ч.1 ст.8 Закону №2482-ХІІ приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

З системного аналізу зазначеної норми закону вбачається, що повноваженнями на прийняття рішення про проведення приватизації наділені органи місцевої державної адміністрації, державні підприємства, організації, установи - щодо обєктів житлового фонду, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ - , органи місцевого самоврядування щодо обєктів житлового фонду комунальної власності.

Як встановлено судом будинок є обєктом державного житлового фонду, що перебував у господарському віданні державного підприємства, в якому відбулася зміна форми власності в процесі приватизації цього підприємства на ПАТ «ЧШК». До теперішнього часу будинок не переданий у власність Черкаської міської ради, а відтак зазначений орган місцевого самоврядування не уповноважений приймати рішення про приватизацію такого житла.

Отже, доводи позивача про порушення його права на приватизацію з боку Черкаської міської ради є помилковими.

Так само є помилковими доводи про те, що право позивачки порушується ПАТ «ЧШК», оскільки зазначене підприємство не наділено правом приймати рішення про приватизацію обєктів державного житлового фонду, а відтак рішення суду від 15.01.2013р. /а.с.11-12/ та наказ підприємства від 10.04.2013р. /а.с.13/ не є належними доказами на підтвердження набуття позивачкою права власності на квартиру.

Щодо доводів позивача про порушення прав позивачки на житло, то суд зауважує, що відповідно до ст.47 Конституції України задля реалізації права на житло держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Відповідно до ст.9 ЖК громадяни мають право на 1) приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад; 2) придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах; 3) шляхом індивідуального житлового будівництва; 4) одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Судом встановлено, що право користування позивачкою квартирою забезпечено належним чином і не оспорюється сторонами, а тому доводи про порушення її права на житло є необґрунтованими. Обставини, які ускладнюють процедуру набуття права власності в порядку приватизації не свідчать про порушення її права на житло.

Також суд відхиляє доводи позивачки щодо неможливості набуття у власність квартири в інший спосіб, окрім як за рішенням суду. В цьому контексті суд зауважує, що за змістом ч.ч.3, 9, 10 ст.8 Закону №2482-ХІІ у разі зміни форми власності, злиття, приєднання, поділу, перетворення, виділу або ліквідації підприємств, установ, організацій, у повному господарському віданні яких перебуває державний житловий фонд, останній одночасно передається у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських рад.

Аналіз наведених положень дозволяє дійти висновку, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування не можуть бездіяти, тобто не прийняти рішення про передачу будинку до комунальної власності або прийняття рішення про його приватизацію. У Законі відсутні обставини, які б дозволяли органам держави та місцевого самоврядування на власний розсуд вирішувати, чи передавати (приймати) обєкти житлового фонду, чи ні. У разі неприйняття рішення про передачу (прийняття) обєкту житлового фонду таке рішення замість органів держави, органів місцевого самоврядування приймає суд.

З урахуванням зазначеного вбачається, що позивачка має правову заінтересованість у питанні передачі квартири у власність територіальної громади або винесення рішення про приватизацію квартири відповідним місцевим державним органом, а відтак має право звертатися до органів, уповноважених управляти державним майном з ініціативою про передачу (прийняття) квартири до комунальної власності, або проведення приватизації, і на захист цього права у суді у разі неналежного розгляду та вирішення цієї ініціативи шляхом покладання на відповідні органи обов'язку вчинити зазначені дії.

Разом з тим, відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленому статтею 11 ЦПК, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням, зокрема, фізичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. У зв'язку з цим, суд розглядає позовні вимоги лише в контексті наявності у позивачки права власності на квартиру та необхідності захисту цього права.

Таким чином, враховуючи, що житлове приміщення не передано у комунальну власність у встановленому законом порядку, до відповідних місцевих державних органів уповноважених на управління державним майном позивачка не зверталась, то відсутні правові підстави стверджувати про виникнення у позивачки права власності. Отже позивачка не набула права власності на квартиру у спосіб, передбачений законом, а відтак таке право не підлягає захисту у спосіб, визначений ст.392 ЦК.

Щодо доводів про набуття позивачкою права власності на квартиру за набувальною давністю, то суд звертає увагу, що відповідно до ч.3 ст.344 якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять років з часу спливу позовної давності. Позивачка набула права користування квартирою на підставі ордеру від 11.03.1993р.. Наявність ордеру свідчить про укладання сторонами договору найму житлового приміщення. Зі змісту ордеру вбачається, що він укладений на період до звільнення позивачки з ПАТ «ЧШК». Тож право власності за набувальною давністю може виникнути у позивачки після спливу вісімнадцяти років з моменту її звільнення з ПАТ «ЧШК», за умови відсутності іншого порядку врегулювання відносин сторін. Всупереч вимог ст.60 ЦПК позивачем не надано суду відповідних доказів на підтвердження обставин, які свідчать про наявність підстав для набуття позивачкою права власності на квартиру за набувальною давністю, а відтак зазначені доводи є необґрунтованими.

За таких обставин позовні вимоги не підлягають задоволенню.

На підставі ст.88 ЦПК судові витрати, понесені позивачкою, відшкодуванню не підлягають.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст.7, 10, 11, 60, 88, 209, 212-215 Цивільно-процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.

Рішення може бути оскаржене особами, які брали участь у справі, шляхом подання апеляційної скарги до Апеляційного суду Черкаської області через Придніпровський районний суд міста Черкаси. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Головуючий: ОСОБА_5