Рішення № 63087625, 21.11.2016, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.11.2016№910/15937/16

За позовом Публічного акціонерного товариства "Банк національний кредит" в особі

уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення

ліквідації Паламарчука Віталія Віталійовича

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ВГФ 2014"

про визнання нікчемного правочину недійсним,

Суддя Літвінова М.Є.

Представники сторін:

від позивачa: Шлапак І.С. за довіреністю № 53 від 30.08.2016 р.;

від відповідача: Коновалов О.С. за довіреністю від 14.01.2016 р.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Публічне акціонерне товариство "Банк національний кредит" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Паламарчука Віталія Віталійовича (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ВГФ 2014" (далі - відповідач) про визнання недійсним нікчемного Договору про внесення змін №1 від 27.06.2014 та нікчемного Договору про внесення змін від 29.04.2015 до Депозитного договору № DU1236/2014-1 в частині незастосування заниженої процентної ставки при достроковому розірванні договору з ініціативи вкладника.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначає, що Договір про внесення змін № 1 від 27.06.2014 та Договір про внесення змін від 29.04.2015 до Депозитного договору № DU1236/2014-1 є нікчемними з підстав, визначених статтею 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у зв'язку із незастосуванням перерахунку нарахованих процентів за зниженою відсотковою ставкою, внаслідок чого позивач відмовився від власних майнових вимог, що потягло за собою необґрунтовану виплату відповідачу грошових коштів у розмірі 341 698,63 грн.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 31.08.2016 порушено провадження у справі №910/15937/16, її розгляд призначено на 21.09.2016.

21.09.2016 через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого відповідач проти задоволення позову заперечує.

В судовому засіданні 21.09.2016, на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України, оголошено перерву до 12.10.2016.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 12.10.2016, в порядку ст. 77 ГПК України, відкладено розгляд справи на 26.10.2016.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 26.10.2016, в порядку ст. 77 ГПК України, відкладено розгляд справи на 09.11.2016.

27.10.2016 через відділ діловодства господарського суду міста Києва від позивача надійшли додаткові документи для долучення до матеріалів справи долучення до матеріалів справи копії ухвали ВГСУ від 04.10.16.

У судове засідання 09.11.2016 року повноважні представники відповідача не з'явилися, витребуваних судом документів не надали, про поважні причини неявки суд не повідомили, заяв, клопотань не подали. Представник позивача в судовому засіданні заяв, клопотань не подав.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 09.11.2016, на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи відкладено на 21.11.2016.

В судовому засіданні 21.11.2016 представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні 21.11.2016 проти задоволення позову заперечив.

В судовому засіданні 21.11.2016 проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

26.06.2014 між позивачем (Банк) та відповідачем (Вкладник) було укладено Договір про депозитний вклад «Стандартний» № DU1236/2014-1 строком на 12 місяців + 1 день (367 днів) в національній валюті (без капіталізації процентів) (далі - Договір), відповідно до п. 2.1. якого Вкладник передає, а Банк приймає на депозитний рахунок № 26156099516002 в ПАТ «Банк «Національний Кредит», Код Банку 320702, грошові кошти в сумі 2 000 000,00 гривень в національній валюті на умовах цього Договору.

Згідно з п.2.2. Договору Депозит розміщується на строк з 26.06.2014 по 27.06.2015 включно.

Відповідно до п.2.3. Договору Банк сплачує Вкладнику процентну ставку за користування депозитом у розмірі 22 % річних.

Пунктом 3.2. Договору передбачено, що період нарахування процентів починається з наступного дня після надходження від Вкладника грошових коштів і закінчується в той день, який передує поверненню грошових коштів Вкладнику або списанню з депозитного рахунку Вкладника.

За умовами п. 3.7. Договору Вкладник має право звернутися з проханням про дострокове розірвання Договору і повернення суми депозиту в робочий день протягом операційного часу, письмово попередивши про це Банк за 10 робочих днів до бажаної дати повернення суми Депозиту та нарахованих процентів, шляхом подання заяви про дострокове розірвання дії Договору. Датою розірвання Договору вважається дата повернення суми депозиту та нарахованих процентів Вкладнику. Банк повертає суму депозиту та нарахованих процентів протягом 10 днів з дня подання Вкладником заяви про дострокове розірвання дії Договору шляхом перерахування відповідної суми коштів на рахунок Вкладнику №26005099516001, відкритий у ПАТ «Банк «Національний Кредит», Код банку 320702. У випадку розірвання цього Договору з ініціативи Вкладника, проценти нараховуються та сплачуються за ставкою у розмірі 2,0% річних за весь період знаходження коштів на депозитному рахунку.

Якщо сума раніше сплачених Вкладнику процентів перевищує суму Процентів, що належить до виплати по перерахуванню, то різниця між ними утримується Банком в момент дострокового повернення вкладу з суми вкладу або вноситься Вкладником на рахунок Банку.

27.06.2014 між сторонами було укладено Договір про внесення змін № 1 до Договору про депозитний вклад «Стандартний» № DU1236/2014-1 строком на 12 місяців + 1 день (367 днів) в національній валюті від 26.06.2014, яким п. 3.7. Договору викладено в новій редакції, а саме: « 3.7. Вкладник має право після припинення дії Договору застави майнових прав №04-1277/1-11 (вимоги отримання грошових коштів, що розміщені на вкладному (депозитному) рахунку) від 27.06.2014, звернутися з проханням про дострокове розірвання Договору і повернення суми Депозиту в робочий день протягом операційного часу, письмово попередивши про це Банк за 10 робочих днів до бажаної дати повернення суми депозиту та нарахованих процентів, шляхом подання відповідної заяви про дострокове розірвання дії Договору. Датою розірвання Договору вважається дата повернення суми Депозиту та нарахованих процентів Вкладнику. Після припинення дії Договору застави майнових прав № 04-1277/1-1 (вимоги отримання грошових коштів, що розміщені на вкладному (депозитному) рахунку) від 27.06.2014, банк повертає суму депозиту та нарахованих процентів протягом 10 днів з дня подання Вкладником заяви про дострокове розірвання Договору шляхом перерахування відповідної суми коштів на рахунок Вкладника №26005099516001/980, відкритий у ПАТ «Банк «Національний Кредит», МФО 320702.

29.04.2015 сторони уклали Договір про внесення змін до Договору банківського вкладу «Стандартний» №DU1236/2014-1 строком на 12 місяців + 1 день (367 днів) в національній валюті (без капіталізації процентів) від 26.06.2014, яким п. 3.7. Договору викладено в новій редакції, а саме: « 3.7. Вкладник має право звернутися з проханням про дострокове розірвання Договору і повернення суми депозиту в робочий день протягом операційного часу, письмово попередивши про це банк за 10 робочих днів до бажаної дати повернення суми Депозиту та нарахованих процентів, шляхом подання заяви про дострокове розірвання дії Договору. Датою розірвання Договору вважається дата повернення суми депозиту та нарахованих процентів Вкладнику. Банк повертає суму депозиту та нарахованих процентів протягом 10 днів з дня подання Вкладником заяви про дострокове розірвання дії Договору шляхом перерахування відповідної суми коштів на рахунок Вкладнику №26005099516001, відкритий у ПАТ «Банк «Національний Кредит», Код Банку 320702. У випадку розірвання цього Договору з ініціативи Вкладника, проценти нараховуються та сплачуються за ставкою у розмірі 22,00% річних за весь період знаходження коштів на депозитному рахунку.».

На підставі постанови Правління Національного банку України №358 від 05.06.2015 «Про віднесення публічного акціонерного товариства «Банк «Національний Кредит» до категорії неплатоспроможних», виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №114 від 05.06.2015 «Про запровадження тимчасової адміністрації у публічному акціонерному товаристві «Банк «Національний Кредит», згідно з яким 08.06.2015 запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у публічному акціонерному товаристві «Банк «Національний Кредит».

Постановою Правління Національного банку України №563 від 28.08.2015 розпочата процедура ліквідації ПАТ «Банк «Національний Кредит».

Відповідно до рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №1554 від 18.08.2016 строк здійснення процедури ліквідації ПАТ «Банк «Національний Кредит» та повноваження ліквідатора Паламарчука В.В. продовжено на 2 роки по 31.08.2018 включно.

Частиною 2 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлено, що протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.

Уповноваженою особою Фонду було здійснено перевірку Договору про внесення змін до Договору банківського вкладу № DU1236/2014-1 від 26.06.2014, та виявлено, що він є нікчемним з підстав, визначених п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», про що відповідачу було направлено повідомлення № 04-08/9911 від 22.12.2015.

Так, позивач зазначає, що оспорювані правочини про внесення змін до Договору банківського вкладу є нікчемними на підставі п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у зв'язку із незастосуванням перерахунку нарахованих процентів за зниженою відсотковою ставкою, внаслідок чого Банк відмовився від власних майнових вимог, що потягло за собою необґрунтовану виплату відповідачу грошових коштів в сумі 341 698,63 грн., яка розрахована як різниця між процентами за ставкою 22% річних, що за розрахунком позивача становить 367 671,23 грн., та заниженою ставкою 2% річних, що становить 25 972,60 грн.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 № 18-рп/2004, поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (частина 2 статті 20 Господарського кодексу України).

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містяться у статті 20 Господарського кодексу України.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Як наголошено в постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними», вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та приписів Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Так, відповідно до вказаної норми зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

В силу статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Пунктом 2.5.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» передбачено, що необхідно з урахуванням приписів статті 215 ЦК України та статті 207 ГК України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, частина перша статті 220, частина друга статті 228 ЦК України, частина друга статті 207 ГК України, стаття 13 Закону України "Про створення вільної економічної зони "Крим" та особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України"), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора (зокрема, частина перша статті 227, частина перша статті 229, частина перша статті 230, частина перша статті 232 ЦК України, частина перша статті 207 ГК України). За змістом частини другої статті 215 ЦК України нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду. Однак це не виключає можливості подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину (господарського договору) недійсним. Отже, спори про визнання нікчемних правочинів недійсними підлягають вирішенню господарськими судами у загальному порядку. З'ясувавши, що оспорюваний правочин є нікчемним, господарський суд зазначає в резолютивній частині рішення про його недійсність або, за відсутності підстав для такого визнання, відмовляє в задоволенні позову.

Як роз'яснено у другому та четвертому абзацах пункту 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд, за наявності спору сторін щодо дійсності нікчемного правочину, не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.

Отже, посилання позивача на нікчемність правочину за ознаками пункту 1 частини 3 статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", не є безспірним, враховуючи те, що інша сторона заперечує наявність у банка права вимоги на момент укладення спірного договору, у зв'язку з чим необхідно надати правову оцінку нікчемному договору, з урахуванням усіх обставин у спірних правовідносинах, тобто спірний правочин є оспорюваним.

Частиною 3 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав:

1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог;

2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим;

3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору;

4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна;

5) банк прийняв на себе зобов'язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність";

6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України.

9) здійснення банком, віднесеним до категорії проблемних, операцій, укладення (переоформлення) договорів, що призвело до збільшення витрат, пов'язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства.

Укладений між сторонами Договір за своєю правовою природою є договором банківського вкладу.

Згідно з ч. ч. 1, 3 ст. 1058 Цивільного кодексу України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 1060 Цивільного кодексу України (в редакції чинній станом на дату розірвання депозитного договору), договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).

За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором.

Частинами 1 та 2 статті 1061 Цивільного кодексу України передбачено, що банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу.

Банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу, якщо інше не встановлено договором.

Згідно з ч. 3 ст. 1060 Цивільного кодексу України (в редакції чинній станом на дату розірвання депозитного договору), якщо відповідно до договору банківського вкладу вклад повертається вкладникові на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, проценти за цим вкладом виплачуються у розмірі процентів за вкладами на вимогу, якщо договором не встановлений більш високий процент.

Як встановлено судом, в пункті 3.7. депозитного договору передбачені умови повернення депозиту та сплати відсотків у разі дострокового розірвання договору.

Абзацом 3 п. 3.7. договору передбачено, що у випадку розірвання цього договору з ініціативи вкладника, проценти нараховуються та сплачуються за ставкою у розмірі 2,0% процента річних за весь період знаходження коштів на депозитному рахунку.

Однак, 27.06.2014 між ПАТ "Банк національний кредит" та ТОВ "ВГФ 2014" було укладено договір про внесення змін №1 до депозитного договору, яким, зокрема, було змінено пункт 3.7. депозитного договору з викладенням вказаного пункту повністю в іншій редакції.

Відповідно до п. 3.7. Депозитного договору, в редакції Договору про внесення змін № 1 від 27.06.2014, Вкладник має право після припинення дії договору застави майнових прав №04-1277/1-1 від 27.06.2014 (вимоги отримання грошових коштів, що розміщені на вкладному (депозитному) рахунку) від 27.06.2014, звернутися з проханням про дострокове розірвання договору і повернення суми депозиту в робочий день протягом операційного часу, письмово попередивши про це Банк за 10 (десять) робочих днів до бажаної дати повернення суми депозиту та нарахованих процентів, шляхом подання відповідної заяви про дострокове розірвання дії договору. Датою розірвання договору вважається дата повернення суми депозиту та нарахованих процентів Вкладнику.

Після припинення дії Договору застави майнових прав № 04-1277/1-1 від 27.06.2014 Банк повертає суму депозиту та нарахованих процентів протягом 10 (десяти) днів з дня подання Вкладником заяви про дострокове розірвання договору шляхом перерахування відповідної суми коштів на рахунок Вкладника.

При цьому, в Договорі про внесення змін №1 від 27.06.2014 не міститься застережень про залишення в силі третього абзацу пункту 3.7. Депозитного договору в попередній редакції.

Проаналізувавши положення депозитного договору та договору про внесення змін № 1 і встановивши наведені обставини, суд дійшов висновку, що уклавши договір про внесення змін № 1 від 27.06.2014 до депозитного договору та виклавши пункт 3.7. Депозитного договору в іншій редакції, сторони виключили з пункту 3.7. положення третього абзацу, які передбачали виплату процентів по депозиту за заниженою відсотковою ставкою у разі дострокового розірвання договору.

Нормою п. 3 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України закріплено, що свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами, сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ч. ч. 2, 3 ст. 6 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).

З огляду на викладене, суд вважає, що виклавши пункт 3.7. у новій редакції, сторони дійшли згоди про виключення з депозитного договору умови щодо виплати відсотків за зменшеною ставкою у разі дострокового розірвання договору, і положення вказаного пункту у зміненій сторонами редакції не суперечить вимогам чинного законодавства, оскільки право сторін договору банківського вкладу встановлювати в договорі розмір процентів на банківський вклад, в т.ч. і більш високий розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу, передбачено ч. 3 ст. 1060 ЦК України (в редакції, чинній станом на дату укладення договору №1 від 27.06.2014 про внесення змін до депозитного договору) та ч. ч. 1, 2 ст. 1061 ЦК України.

Слід також зазначити, що Договір про внесення змін від 29.04.2015 до депозитного договору, на нікчемність якого послався позивач, фактично не змінює умов виплати відсотків за депозитом у разі дострокового розірвання депозитного договору на вимогу вкладника, оскільки на дату підписання договору про внесення змін від 29.04.2015 положення про застосування зниженої відсоткової ставки за погодженням сторін вже були виключені із умов депозитного договору на підставі договору про внесення змін № 1 від 27.06.2014.

Таким чином, виплата банком відсотків за користування депозитом з розрахунку 22% річних є належним виконанням Банком своїх зобов'язань за депозитним договором і не може вважатись відмовою банку від власних майнових вимог в розумінні статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а тому підстави вважати Договір про внесення змін № 1 від 27.06.2014 та нікчемного Договору про внесення змін від 29.04.2015 до Депозитного договору № DU1236/2014-1 в частині незастосування заниженої процентної ставки при достроковому розірванні договору з ініціативи вкладника нікчемними відсутні.

Відповідно до приписів ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, з якими закон пов'язує недійсність оспорюваного правочину, у зв'язку з чим позовні вимоги не можна вважати обґрунтованими.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскільки, як зазначалось вище, судом не встановлено наявність обставин, з якими закон пов'язує визнання спірного правочину недійсним, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

З урахуванням зазначеного, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог відмовити.

2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 28.11.2016

Суддя М.Є. Літвінова