Постанова № 63043594, 29.11.2016, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра, 8, корпус 1

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

29 листопада 2016 року 13 год. 10 хв. № 826/14323/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Данилишина В.М. розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовами ОСОБА_1 та народного депутата України Левченка Юрія Володимировича до Київської міської ради, треті особи: департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), товариство з обмеженою відповідальністю "Інститут міського цивільного проектування", сільськогосподарське публічне акціонерне товариство "Київська овочева фабрика", приватне акціонерне товариство "Центр агропромислових технологій" та товариство з обмеженою відповідальністю "Столична проектно-будівельна компанія", про визнання незаконним та скасування рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва (також далі - суд) надійшли позови:

1) ОСОБА_1 (далі - позивач-1, ОСОБА_1) до Київської міської ради (далі - відповідач, Київрада) про визнання незаконним та скасування рішення Київради від 14 липня 2016 року №725/725 "Про затвердження детального плану території по вулиці Академіка Туполєва, 12 у Шевченківському районі м. Києва" (далі - оскаржуване рішення). Відповідною ухвалою суду (суддя Данилишин В.М.) відкрито провадження в адміністративній справі №826/14323/16 (далі - справа №826/14323/16), яку призначено до розгляду у судовому засіданні.

У відповідних судових засіданнях судом задоволено відповідні клопотання та, згідно з ч. 2 ст. 53 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), до участі у справі №826/14323/16 як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача залучено (допущено) департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - третя особа-1, Департамент), товариство з обмеженою відповідальністю "Інститут міського цивільного проектування" (далі - третя особа-2, ТОВ "Міськцивілпроект"), сільськогосподарське публічне акціонерне товариство "Київська овочева фабрика" (далі - третя особа-3, СПАТ "Київська овочева фабрика"), приватне акціонерне товариство "Центр агропромислових технологій" (далі - третя особа-4, ПАТ "Центр агропромислових технологій") та товариство з обмеженою відповідальністю "Столична проектно-будівельна компанія" (далі - третя особа-5, ТОВ "Столична проектно-будівельна компанія");

2) народного депутата України Левченка Юрія Володимировича (далі - позивач-2, народний депутат Левченко Ю.В.) до Київради про визнання незаконним та скасування оскаржуваного рішення. Відповідними ухвалами суду (суддя Погрібніченко І.М.) відкрито провадження в адміністративній справі №826/16459/16 за позовом Левченка Юрія Володимировича до Київради про визнання незаконним та скасування оскаржуваного рішення (далі - справа №826/16459/16), а також відмовлено у задоволенні відповідного клопотання Левченка Юрія Володимировича про забезпечення його позову.

Відповідною ухвалою судді Данилишина В.М. справи №826/14323/16 та №826/16459/16 об'єднано в одне провадження із присвоєнням об'єднаній справі загального №826/14323/16 (далі - справа).

У подальшому, у судовому засіданні 21 листопада 2016 року судом з'ясовано, що Левченко Юрій Володимирович звернувся до суду із позовом саме як народний депутат України.

Під час переходу до розгляду справи по суті позивач-1, позивач-2 та їх представники підтримали свої позови та просили задовольнити їх повністю з підстав, зазначених у них та поясненнях по суті позовних вимог, на обґрунтування яких надано письмові докази, а представник відповідача не визнав позови та разом із представниками третіх осіб 1-3, 5 просили відмовити у їх задоволенні повністю з підстав, зазначених у письмових запереченнях проти позову та поясненнях по суті позовних вимог, наданих суду разом із письмовими доказами на їх обґрунтування.

Представник третьої особи-4 у судове засідання 21 листопада 2016 року не прибув, хоча про дату, час та місце судового розгляду справи третя особа-4 повідомлена належним чином, заява про розгляд справи за відсутності її представника до суду не надійшла. Поряд з цим, до суду через канцелярію від представника третьої особи-4 надійшли письмові заперечення проти позовів разом із письмовими доказами на їх обґрунтування, які судом долучено до матеріалів справи для врахування під час прийняття судового рішення по суті позовних вимог.

Враховуючи вище викладене та зважаючи на достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи по суті, у судовому засіданні 21 листопада 2016 року судом, відповідно до ч. 6 ст. 128 КАС України, прийнято рішення про подальший розгляд та вирішення справи у порядку письмового провадження.

У подальшому, 25 листопада 2016 року до суду через канцелярію від представника народного депутата Левченка Ю.В. надійшло письмове клопотання про надання часу до 30 грудня 2016 року для подачі додаткових доказів (далі - заявлене клопотання), оскільки заперечення на його позов подані тільки 21 листопада 2016 року, та у зв'язку із необхідністю отримання відповідей держаних органів (інших установ) на його депутатські звернення, які матимуть значення для вирішення справи.

Однак, заявлене клопотання суд вважає не обґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню, оскільки, за переконанням суду, народний депутат Левченко Ю.В. мав достатньо часу для надання усіх необхідних доказів, у тому числі пояснень (заперечень) на заперечення проти його позову, для захисту прав та інтересів, які він вважає порушеними. Крім того, заявлене клопотання суперечить вимогам чинного законодавства щодо розумності строку розгляду та вирішення справи.

До того ж, суд переконаний, що всебічно, повно і об'єктивно розглянути та вирішити справу із прийняттям у ній законного і обґрунтованого рішення можна на підставі письмових доказів, які уже містяться у матеріалах справи.

Оцінивши у порядку письмового провадження належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд -

ВСТАНОВИВ:

14 липня 2016 року Київрадою прийнято оскаржуване рішення, згідно з яким, відповідно до ст. 19 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" від 17 лютого 2011 року №3038-VI (далі - Закон №3038-VI), Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року №280/97-ВР (далі - Закон №280/97-ВР) та рішення Київради "Про затвердження міської програми створення (оновлення) містобудівної документації у м. Києві" від 13 листопада 2013 року №518/10006 (далі - рішення №518/10006), вирішено затвердити детальний план території по вулиці Академіка Туполєва, 12 у Шевченківському районі міста Києва (далі - ДПТ) відповідно до основних техніко-економічних показників, що додаються, як основу визначення планувальної організації і функціонального призначення, просторової композиції і параметрів забудови, розташування червоних ліній вулиць і доріг та ландшафтної організації місцевості.

При цьому, за переконанням ОСОБА_1 і народного депутата Левченка Ю.В. та їх представників, оскаржуване рішення, яким затверджено ДПТ, є незаконним та підлягає скасуванню, оскільки: ДПТ не відповідає положенням Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року, затвердженого рішенням Київради від 28 березня 2002 року №370/1804 (далі - Генплан до 2020 року); ДПТ затверджено без урахування державних та громадських законних прав та інтересів; не враховано негативний вплив на функціонування водо-, електро- і теплопостачання мікрорайону, а також на вулично-дорожню мережу.

Однак, суд не погоджується із такими доводами, виходячи із наступного.

Так, згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 8 Закону №3038-VI, планування територій здійснюється на державному, регіональному та місцевому рівнях відповідними органами виконавчої влади, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування.

Рішення з питань планування та забудови територій приймаються сільськими, селищними, міськими радами та їх виконавчими органами, районними, обласними радами, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями в межах визначених законом повноважень з урахуванням вимог містобудівної документації.

Відповідно до п. 42 ч. 1 ст. 26 Закону №280/97-ВР, виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання, зокрема, затвердження в установленому порядку місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації

Згідно з ч.ч. 1, 4 ст. 12 Закону України "Про основи містобудування" від 16 листопада 1992 року №2780-XII, до компетенції сільських, селищних, міських рад у сфері містобудування на відповідній території належить затвердження відповідно до законодавства місцевих програм, генеральних планів відповідних населених пунктів, планів зонування територій, а за відсутності затверджених в установленому законом порядку планів зонування території - детальних планів територій.

До компетенції виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у сфері містобудування належать: затвердження детальних планів територій за наявності затверджених в установленому законом порядку планів зонування території; визначення територій для містобудівних потреб; внесення пропозицій щодо встановлення і зміни меж населених пунктів відповідно до закону.

Тобто, прийняття рішення про розробку та затвердження детальних планів території у межах міста Києва нормами чинного законодавства віднесено до виключної компетенції Київради, на яку покладено обов'язок реалізації планування території на місцевому рівні.

Відповідно до п.п. 2, 3, 7 ч. 1 ст. 1, ч. 2 ст. 2, ч. 1 ст. 16, ч.ч. 1, 4, 5, 8, 9 ст. 19, ч.ч. 1, 2 ст. 20, ч.ч. 1-3 ст. 21 Закону №3038-VI, містобудівна документація - затверджені текстові та графічні матеріали з питань регулювання планування, забудови та іншого використання територій; генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту; детальний план території - містобудівна документація, що визначає планувальну організацію та розвиток території.

Інструментом державного регулювання планування територій є містобудівна документація, яка поділяється на документацію державного, регіонального та місцевого рівнів.

Планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них.

Детальний план у межах населеного пункту уточнює положення генерального плану населеного пункту та визначає планувальну організацію і розвиток частини території.

Детальний план розробляється з метою визначення планувальної організації і функціонального призначення, просторової композиції і параметрів забудови та ландшафтної організації кварталу, мікрорайону, іншої частини території населеного пункту, призначених для комплексної забудови чи реконструкції.

Детальний план території визначає: 1) принципи планувально-просторової організації забудови; 2) червоні лінії та лінії регулювання забудови; 3) функціональне призначення, режим та параметри забудови однієї чи декількох земельних ділянок, розподіл територій згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами; 4) містобудівні умови та обмеження (у разі відсутності плану зонування території) або уточнення містобудівних умов та обмежень згідно із планом зонування території; 5) потребу в підприємствах і закладах обслуговування населення, місце їх розташування; 6) доцільність, обсяги, послідовність реконструкції забудови; 7) черговість та обсяги інженерної підготовки території; 8) систему інженерних мереж; 9) порядок організації транспортного і пішохідного руху; 10) порядок комплексного благоустрою та озеленення, потребу у формуванні екомережі; 11) межі прибережних захисних смуг і пляжних зон водних об'єктів (у разі відсутності плану зонування території).

Детальний план території складається із графічних і текстових матеріалів.

Детальний план території у межах населеного пункту розглядається і затверджується виконавчим органом сільської, селищної, міської ради протягом 30 днів з дня його подання, а за відсутності затвердженого в установленому цим Законом порядку плану зонування території - відповідною сільською, селищною, міською радою.

Детальний план території не підлягає експертизі.

Для професійного обговорення проектних рішень у сфері містобудування центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування, уповноважені органи містобудування та архітектури можуть утворювати архітектурно-містобудівні ради як дорадчі органи, що діють на громадських засадах.

Результати розгляду проектів містобудівної документації архітектурно-містобудівною радою враховуються під час подальшого доопрацювання та затвердження таких проектів.

Громадським слуханням підлягають розроблені в установленому порядку проекти містобудівної документації на місцевому рівні: генеральні плани населених пунктів, плани зонування територій, детальні плани територій.

Затвердження на місцевому рівні містобудівної документації, зазначеної у ч. 1 цієї статті, без проведення громадських слухань щодо проектів такої документації забороняється.

Сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи зобов'язані забезпечити: 1) оприлюднення прийнятих рішень щодо розроблення містобудівної документації на місцевому рівні з прогнозованими правовими, економічними та екологічними наслідками; 2) оприлюднення проектів містобудівної документації на місцевому рівні та доступ до цієї інформації громадськості; 3) реєстрацію, розгляд та узагальнення пропозицій громадськості до проектів містобудівної документації на місцевому рівні (у разі її утворення); 4) узгодження спірних питань між громадськістю і замовниками містобудівної документації на місцевому рівні через погоджувальну комісію; 5) оприлюднення результатів розгляду пропозицій громадськості до проектів містобудівної документації на місцевому рівні.

Механізм розроблення або внесення змін до містобудівної документації з планування території на державному рівні в частині схем планування окремих частин території України та містобудівної документації з планування території на регіональному і місцевому рівнях визначений Порядком розроблення містобудівної документації, затвердженим наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 16 листопада 2011 року №290.

Згідно з п. 1.4 вказаного Порядку, організація розроблення містобудівної документації або внесення змін до неї здійснюється шляхом забезпечення: оприлюднення рішення про розроблення містобудівної документації або внесення змін до неї; визначення розробника містобудівної документації або внесення змін до неї та укладання договору з урахуванням положень, встановлених Законом України "Про здійснення державних закупівель"; складання разом із розробником та затвердження проекту завдання на розроблення містобудівної документації або внесення змін до неї; надання розробнику вихідних даних, а також вимог щодо розміщення об'єктів державного й регіонального значення або доручення щодо їх збирання; фінансування розроблення містобудівної документації або внесення змін до неї відповідно до укладеного договору; надання розробнику оновленої картографічної основи, складеної відповідно до вимог законодавства; здійснення контролю за розробленням або внесенням змін до містобудівної документації; узгодження проекту містобудівної документації з органами місцевого самоврядування, що представляють інтереси суміжних територіальних громад, в частині врегулювання питань щодо територій спільних інтересів; розгляду проекту містобудівної документації архітектурно-містобудівною радою згідно зі ст. 20 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності"; подання проекту містобудівної документації з планування території на державному рівні в частині схем планування окремих частин території України, містобудівної документації з планування територій на регіональному рівні, генерального плану міст експертній організації для проведення експертизи в порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 2011 року №548 "Про затвердження Порядку проведення експертизи містобудівної документації"; подання на затвердження завершеного проекту містобудівної документації.

Київрадою 13 листопада 2013 року прийнято рішення №518/10006, яким затверджено Програму створення (оновлення) містобудівної документації у м. Києві (далі - Програма №518/10006).

Відповідно до п. 75 переліку містобудівної документації для розроблення (оновлення) у м. Києві у 2013-2016 рр. (додаток до Програми №518/10006), у 2013-2016 роках передбачено розроблення ДПТ.

На підставі рішення №518/10006 Департаментом разом із ТОВ "Міськцивілпроект" (виконавець) та СПАТ "Київська овочева фабрика" (інвестор) укладено договір №27/05-2014 від 30 травня 2014 року про розробку ДПТ.

Замовником ДПТ виступив Департамент, а розробником - ТОВ "Міськцивілпроект".

Згідно з п. 11 завдання на розроблення ДПТ, що є додатком №1 до договору №27/05-2014 від 30 травня 2014 року, встановлені вимоги до забудови шляхом передбачення, крім іншого, комплексної забудови території, що забезпечить належну інфраструктуру громадського обслуговування (в т.ч. розміщення дитячих установ) за містобудівним розрахунком; визначення розміщення на території житлової малоповерхової, багатоповерхової та громадської забудови.

У ході розгляду справи судом з'ясовано, що розроблений проект ДПТ виносився на громадське обговорення, про що замовником - Департаментом, розміщено оголошення у газеті "Хрещатик" (випуск №36 (4806) від 04 квітня 2016 року.

Зокрема, у спосіб та протягом строку, що визначені у вказаному оголошенні, Департаментом приймалися пропозиції громадськості для їх розгляду та врахування у проекті ДПТ, що підтверджується наявними у матеріалах справи копіями журналу реєстрації пропозицій та зауважень громадян до проекту ДПТ, звітом про результати розгляду та врахування громадських інтересів.

Поряд з цим, суд звертає увагу, що у матеріалах справи відсутні належні докази звернення ОСОБА_1 та народного депутата Левченка Ю.В. із зауваженнями та/або пропозиціями щодо проекту ДПТ, представленого для обговорення.

Крім того, ОСОБА_1 і народним депутатом Левченком Ю.В. та їх представниками також не надано суду належних доказів того, що зауваження та/або пропозиції громадськості щодо проекту ДПТ не розглянуті та/або не враховані.

Суд звертає також увагу, що проект ДПТ отримав усі необхідні погодження, що підтверджується, зокрема, листом департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) від 23 травня 2016 року №0570291-9912, листом департаменту міського благоустрою та збереження природного середовища виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) від 23 травня 2016 року №064-4752, листом головного управління Держпродспоживслужби в місті Києві від 23 травня 2016 року №230, листом головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у місті Києві від 24 червня 2016 року №65/9/5052, листом головного управління національної поліції у місті Києві №055-5440 від 19 травня 2016 року, листом департаменту освіти і науки, молоді та спорту виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) від 20 травня 2016 року №063-4624, а також ДПТ розглянутий та рекомендований до затвердження Архітектурно-містобудівною радою при Департаменті (протокол від 25 травня 2016 року у справі №007-а-16).

При цьому, суд не погоджується із доводами ОСОБА_1 і народного депутата Левченка Ю.В. та їх представників стосовно того, що ДПТ не відповідає положенням Генплану до 2020 року, виходячи із наступного.

Зокрема, як з'ясовано судом у ході розгляду справи, відповідно до схеми функціонального зонування чинного Генплану до 2020 року, територія по вулиці Академіка Туполєва, 12 у Шевченківському районі міста Києва поділяється на кілька ділянок різного призначення, а саме: території сільськогосподарського призначення, території громадських будівель та споруд, території середньо- та малоповерхової житлової забудови, багатоповерхової житлової забудови та садибної забудови. Унаслідок того, що ситуація на території об'єднала декілька форм використання, ця територія віднесена до поліфункціональної зони використання, як встановлено схемою планувальній структури Генплану до 2020 року. На даний час, на території земель комунальної власності по вулиці Академіка Туполєва, 12 Генпланом до 2020 року, а саме встановленою схемою організації промислових та комунально-складських територій, визначені наступні напрямки використання території: поліфункціональне використання без збереження пріоритету існуючих функцій.

ДПТ бере за основу встановлене схемою функціонального зонування Генплану до 2020 року призначення, а саме функцію житлової та громадської забудови, та систематизує її показники. А тому, розробку ДПТ у такий спосіб не можна вважати зміною зонування території, а навпаки слід вважати його уточненням. Саме у такий спосіб, згідно зі ст. 19 Закону №3038-VI, ДПТ уточнює положення Генплану до 2020 року та визначає його планувальну організацію і розвиток частини території.

Крім того, суд звертає увагу, що відповідно до листа ДП "Інститут генерального плану міста Києва" (розробник Генплану до 2020 року) від 28 жовтня 2016 року №216, положення ДПТ не суперечать чинному Генплану до 2020 року, не змінюють функціональне зонування його територій, а саме уточнюють положення чинного Генерального плану та систематизують містобудівну ситуацію, яка була зафіксована під час розробки та затвердження чинного Генерального плану. А, згідно з листом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 10 листопада 2016 року №8/14.3-1198-16, передбачене проектними рішеннями ДПТ функціональне призначення території (для житлової та громадської забудови) не суперечить визначеному у Генеральному плані поліфункціональному використанню без збереження пріоритету існуючих функцій, а є уточненням положень Генплану щодо планувальної структури і функціонального призначення території, просторової композиції, параметрів забудови та ландшафтної організації частини населеного пункту.

Під час розгляду справи судом також з'ясовано, що ДПТ передбачено комплексну забудову території, яка включає реконструкцію існуючих інженерних мереж та будівництво нових інженерних мереж і об'єктів інженерно-транспортної інфраструктури для забезпечення надання якісних послуг тепло- електро- та водопостачання мешканцям території, а також збільшення пропускної спроможності автотранспорту на прилеглих вулицях.

Зокрема, передбачено шляхи вирішення питання щодо транспортного обслуговування майбутнього житлового комплексу - організацію 6-рядного дорожнього руху, із розширенням проїзної частини до 24,0 м по вулиці Щербакова, від вулиці Стеценка до проспекту Перемоги, у межах діючих червоних ліній - 50 м; розширення проїзної частини до 15,0 м із організацією 4-х рядного дорожнього руху по вулиці Академіка Туполєва від проспекту Перемоги до вулиці Стеценка без розширення вулиці у межах червоних ліній тощо.

Крім того, нормами чинного законодавства як початковий етап проектування та будівництва об'єктів визначено отримання замовником або проектувальником вихідних даних (п. 1 ч. 5 ст. 26 Закону №3038-VI). Зокрема, до таких вихідних даних віднесено технічні умови (п. 2 ч. 1 ст. 29 Закону №3038-VI).

Відповідно до ч.ч. 1, 4 ст. 30 Закону №3038-VI, технічні умови - комплекс умов та вимог до інженерного забезпечення об'єкта будівництва, які повинні відповідати його розрахунковим параметрам, зокрема щодо водо-, тепло-, енерго- і газопостачання, каналізації, радіофікації, зовнішнього освітлення, відведення зливових вод, телефонізації, телекомунікації, диспетчеризації, пожежної та техногенної безпеки.

У технічних умовах враховується, що місце приєднання інженерних мереж замовника до магістральних чи інших інженерних мереж розташовується на межі земельної ділянки замовника або за його згодою на території такої земельної ділянки.

Згідно з п. 6 Порядку надання вихідних даних для проектування об'єктів містобудування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року №489, за відсутності на відповідній території необхідного джерела водо-, тепло-, електро-, газопостачання, його недостатньої потужності або за бажанням замовника може бути передбачено застосування автономних систем інженерного забезпечення в установленому законодавством порядку.

У технічних умовах обов'язково передбачаються виключно ті роботи і в тих обсягах, що необхідні для здійснення інженерного забезпечення проектованого об'єкта.

Тобто, для будівництва об'єктів на території, що охоплюється ДПТ потенційним замовникам в обов'язковому порядку необхідно буде отримати технічні умови, як складову частину вихідних даних, та виконати їх умови. Саме у технічних умовах відповідними контролюючими органами буде визначено пропускну спроможність інженерних мереж та необхідність її збільшення.

До того ж, відповідно до ч. 2 ст. 40 Закону №3038-VI, замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених ч. 4 цієї статті.

Отже, враховуючи вище викладене у сукупності, суд вважає необґрунтованими доводи ОСОБА_1 і народного депутата Левченка Ю.В. та їх представників стосовно того, що ДПТ не відповідає положенням Генплану до 2020 року, ДПТ затверджено без урахування державних та громадських законних прав та інтересів, а також не враховано негативний вплив на функціонування водо-, електро- і теплопостачання мікрорайону та на вулично-дорожню мережу.

З урахуванням вище викладеного, суд також звертає увагу на наступне.

Згідно з ч.ч. 2, 6 ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Як розтлумачено рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 248-2 Цивільного процесуального кодексу України (справа громадянки ОСОБА_3 щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи) від 25 листопада 1997 року №6-зп, "Частину Другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді".

Поряд з цим, завданням адміністративного судочинства, відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України, є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Згідно з ч. 1 ст. 6, ч. 1 ст. 9 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: 1) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; 2) суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

При цьому, як зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 55 Конституції України, ч. 2 ст. 2, п. 2 ч. 3 ст. 17 КАС України, ч. 3 ст. 110, ч. 2 ст. 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень ст.ст. 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, ст.ст. 3, 4, 17 КАС України в аспекті ст. 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо заяв про злочини), права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 55 Конституції України.

Крім того, у рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004, дано визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес", а саме, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "право" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

Тобто, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване ст. 55 Конституції України та конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Вище викладені норми не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно тільки тому, що заявники вважають, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище. До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 15 грудня 2015 року у справі №800/206/15 та Вищий адміністративний суд України у постанові від 21 січня 2016 року у справі №К/800/38720/15.

Поряд з цим, відповідно до ч. 1 ст. 2, п.п. 6, 8 ч. 1 ст. 3, ч. 1 ст. 6 КАС України, предметом захисту в адміністративному судочинстві є саме порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, їхніх посадових чи службових осіб права та інтереси осіб, тобто суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 26 березня 2013 року у справі №21-438а12.

Крім того, як зазначено Верховним Судом України у постанові від 10 квітня 2012 року у справі №21-1115во10, із аналізу положень ч. 1 ст. 2 та ст. 17 КАС України вбачається суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені ним рішенням.

Тобто, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, та це право, свобода або інтерес порушені відповідачем. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.

Однак, протягом судового розгляду справи ОСОБА_1 і народним депутатом Левченком Ю.В. не надано належних доказів того, що оскаржуваним рішенням порушено їх законні права та інтереси.

Зважаючи на вище викладене, суд критично відноситься до доводів ОСОБА_1 і народного депутата Левченка Ю.В. стосовно їх звернень до суду із позовами як представників Українського народу (територіальної громади), оскільки нормами чинного законодавства, зокрема, Закону України "Про статус народного депутата України" та Закону України "Про статус депутатів місцевих рад", не передбачено право народного депутата України та/або депутата сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради звертатися до суду із позовом в інтересах Українського народу та/або територіальної громади.

Згідно з ч. 1 ст. 11, ч. 1 ст. 69, ч.ч. 1, 2, 6 ст. 71 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів.

Таким чином, із системного аналізу вище викладених норм та з'ясованих судом обставин вбачається, що позови ОСОБА_1 та народного депутата України Левченка Юрія Володимировича до Київської міської ради, треті особи: департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), товариство з обмеженою відповідальністю "Інститут міського цивільного проектування", сільськогосподарське публічне акціонерне товариство "Київська овочева фабрика", приватне акціонерне товариство "Центр агропромислових технологій" та товариство з обмеженою відповідальністю "Столична проектно-будівельна компанія", про визнання незаконним та скасування рішення є безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню повністю.

Відповідно до ч. 2 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз. У зв'язку з ухваленням судового рішення на користь суб'єкта владних повноважень та відсутністю з його сторони судових витрат, пов'язаних із залученням свідків та проведенням судових експертиз, судові витрати стягненню з позивача не підлягають.

На підставі вище викладеного, керуючись ст.ст. 69-71, 86, 128, 158-163, 167 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити повністю у задоволенні адміністративних позовів ОСОБА_1 та народного депутата України Левченка Юрія Володимировича.

Копії постанови направити сторонам та третім особам (вручити їх уповноваженим представникам) у порядку та строки, встановлені ст. 167 КАС України.

Згідно із ст.ст. 185, 186 КАС України, постанова може бути оскаржена шляхом подання до Київського апеляційного адміністративного суду через Окружний адміністративний суд міста Києва апеляційної скарги протягом десяти днів із дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Київського апеляційного адміністративного суду.

Відповідно до ст. 254 КАС України, постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Суддя В.М. Данилишин