Ухвала суду № 63032687, 10.11.2016, Апеляційний суд Чернігівської області

Справа № 742/2077/16-ц Провадження № 22-ц/795/2087/2016 Категорія -цивільнаГоловуючий у I інстанції -Циганко М. О. Доповідач - Губар В. С.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 листопада 2016 року м. Чернігів

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

головуючого - суддіГубар В.С.,суддів:Скрипки А.А., Страшного М.М.при секретарі:Халимон Т.Ю.за участю:ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_8, представника позивачів ОСОБА_9, представника відповідача ОСОБА_10,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Прилуцький завод - Білкозин» на рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 20 вересня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_11, ОСОБА_5, ОСОБА_7 та ОСОБА_7 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_8 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Прилуцький завод - Білкозин» про відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и в:

Рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 20 вересня 2016 року позов ОСОБА_11, ОСОБА_5, ОСОБА_7 в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_8 задоволено частково, стягнуто з ТОВ „Прилуцький завод - „Білкозин" на користь кожного з позивачів по 4000 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди та по 551 грн. 20 коп. судового збору. В іншій частині позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ТОВ „Прилуцький завод - „Білкозин", посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову повністю. На думку відповідача, суд порушив принцип змагальності сторін та не сприяв у всебічному і повному з'ясування обставин справи, а також послався на неіснуючі у справі докази. Вказує, що позивачам було відмовлено судом у вимогах про вселення, усунення перешкод в користування житлом та виплаті моральної шкоди. Відповідач наголошує, що неможливо виконати рішення суду про відновлення в будівлі водопостачання та електропостачання. Зазначає, що за відсутності між позивачами та відповідачем договору про надання житлово-комунальних послуг відсутні підстави для стягнення моральної шкоди.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

Відповідно до ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач тривалий час не виконує судові рішення, якими відновлено порушені відповідачем житлові права позивачів, які змушені прикладати значні зусилля для організації свого життя, а тому вимоги про відшкодування їм завданої моральної шкоди є законними та підлягають задоволенню у визначеному судом розмірі.

Апеляційний суд повністю погоджується з таким висновком оскаржуваного рішення, оскільки судом першої інстанції обставини справи з'ясовані в обсягу, необхідному для правильного вирішення спору, відповідно до встановлених обставин, правильно визначено суть і характер правовідносин сторін та норми матеріального права, що їх регулюють.

Перевіряючи аргументи скарги, апеляційним судом встановлено, що між ТОВ „Прилуцький завод - „Білкозин" та ОСОБА_11, ОСОБА_5, ОСОБА_7 існує тривалий спір щодо права останніх на проживання та користування житловим приміщенням - гуртожитком, розташованим за адресою АДРЕСА_1. Справи судами розглядались неодноразово.

Так, рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 11 жовтня 2013 року позов ТОВ „Прилуцький завод - „Білкозин" задоволено: виселено ОСОБА_11, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15 із адміністративно-побутового корпусу (гуртожитку) за адресою АДРЕСА_1.

Рішенням апеляційного суду Чернігівської області від 10 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 26 лютого 2014 року, зазначене вище рішення Прилуцького міськрайонного суду від 11 жовтня 2013 року скасовано та в позові ТОВ „Прилуцький завод - „Білкозин" відмовлено.

Відповідно до ст. 61 ЦПК України рішення апеляційного суду Чернігівської області від 10 грудня 2013 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 26 лютого 2014 року набрали законної сили та є преюдиціальними при вирішенні цієї справи і встановлені ними обставини не доказуються при розгляді цієї справи.

Отже, рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 10 грудня 2013 року, встановлені наступні обставини, які не потребують доказування при вирішенні цього спору, зокрема:

згідно акту прийому в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта пускового комплексу Прилуцького заводу „Білкозин", складеного Державною прийомною комісією 30 грудня 1980 року, під № 3 в експлуатацію було прийнято адміністративно-побутовий корпус (побутові приміщення). В подальшому, в ході роботи підприємства, з метою забезпечення житлом його робітників, було збудовано новий Адміністративний побутовий корпус, який значиться на генеральному плані за переліком під № 5, а приміщення адміністративно-побутового корпусу за позначкою „ побутові приміщення„, що було збудовано у 1980 році, адміністрацією підприємства було переобладнано та передано для проживання робітників підприємства, у зв"язку з чим після слів адміністративно-побутовий корпус було дописано в дужках слово «гуртожиток»

В указаний період часу лише одне приміщення, наведене вище, слугувало для проживання робітників як гуртожиток, за рішенням виконавчого комітету Прилуцької міської ради народних депутатів № 573 від 16 вересня 1983 року зазначеному гуртожитку заводу „Білкозин„ було присвоєно поштову адресу: м. Прилуки, південна промзона, гуртожиток заводу „Білкозин„ без визначення номеру будинку.

Окрім наведеного рішення, виконавчим комітетом Прилуцької міської ради народних депутатів 4 листопада 1983 року за № 678 було прийнято рішення про надання гуртожитку заводу „ Білкозин" статусу гуртожитку для проживання малосімейних, та рішення № 785 від 16 грудня 1983 року про внесення змін до рішення міськвиконкому від 4 листопада 1983 року № 678, яким будинок за адресою Південна промзона було визнано гуртожитком заводу „ Білкозин".

Наведені вище обставини свідчать про те, що приміщення адміністративно-побутового корпусу (побутові приміщення), збудоване заводом „ Білкозин", було переобладнано у приміщення для проживання на час роботи працівників підприємства, вказаний будинок відповідав вимогам, що пред'являлись до приміщень гуртожитків, що вбачається з планів цього приміщення, його було зареєстровано в якості гуртожитку заводу „Білкозин" рішенням виконкому міської ради відповідно до положень ст.127 ЖК України.

Цим же судовим рішення встановлено, що твердження представників позивача про те, що спірне приміщення є нежитловим приміщенням через те, що в матеріалах інвентаризаційної справи і зокрема, в експлікації внутрішніх площ до плану житлового будинку, зазначено лише загальну площу жилих квартир , без конкретного поділу цієї площі на жилу та підсобну, не можуть бути враховані апеляційним судом, оскільки з наведених вище доказів судом встановлено, що спірне приміщення має статус гуртожитку та відноситься до житлового фонду України згідно з приписами ст. 4 ЖК України.

Зазначеним рішенням суду апеляційної інстанції також встановлено, що відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_12 працювали на заводі „ Білкозин" починаючи 1980 року, отримали приміщення в зазначеному гуртожитку для проживання, були зареєстровані в них зі згоди адміністрації та профкому підприємства, а інші відповідачі вселились та були зареєстровані в законному порядку, будучи членами сім"ї указаних осіб.

Як визначено вказаним рішенням апеляційного суду, за таких обставин, висновок суду першої інстанції про самоправне та без належних правових підстав вселення відповідачів до приміщень гуртожитку, не відповідає фактичним обставинам справи та суперечить вимогам закону.

За висновком у цьому рішенні колегії суддів, посилання позивача на ту обставину, що відповідачі вселились в гуртожиток без ордерів, оскільки вони не представлені суду, критично сприймається судом, оскільки за положеннями ст.129 ЖК України спеціальний ордер видається адміністрацією лише для вселення в гуртожиток, при цьому для реєстрації дітей та онуків мешканців гуртожитку, які все життя проживають в ньому, видача окремих ордерів законом не вимагається. Що стосується ордерів на право вселення в гуртожиток ОСОБА_5 та ОСОБА_12, указані документи представлені суду не були, однак незважаючи на такі обставини, вселення не можна вважати неправомірним , оскільки здійснивши реєстрацію відповідачів в гуртожитку та отримуючи від них протягом всього часу проживання плату за проживання в гуртожитку , що підтверджено квитанціями на аркушах справи 71-79, завод „ Білкозин" визнавав правомірним проживання відповідачів у спірному приміщенні.

Проживання відповідачів у гуртожитку, який належав до його відчуження позивачеві, заводу „Білкозин„ , з часу здійснення їх реєстрації сторонами не заперечується та підтверджено численними доказами у даній цивільній справі.

Суд апеляційної інстанції у вказаному рішенні також встановив, що та обставина, що адміністрацією заводу „Білкозин„ при наданні дозволу на реєстрацію відповідачів помилково було вказано номер будинку гуртожитку 42 замість номеру 44 та саме за цією адресою і було зареєстровано відповідачів, не змінює їх права на проживання у спірному будинку та не свідчить про наявність у них права на проживання у будь-якому іншому будинку, оскільки допущення помилки в зазначенні номеру будинку при реєстрації не впливає на зміст права відповідачів на проживання у спірному гуртожитку. Про те, що мала місце саме помилка в зазначенні номеру будинку при реєстрації мешканців гуртожитку, свідчать матеріали тому 4 інвентаризаційної справи , на аркушах якого за № № 28-30, 33, 35 містяться клопотання адміністрації Прилуцького заводу „Білкозин" про проведення поточної інвентаризації гуртожитку для малосімейних та виконання поетажних планів вказаного приміщення, які подавались у різний період часу, але відносно одного і того ж об'єкту нерухомості, адреса розташування якого зазначалась наступним чином: у січні 1983 року розташування будівлі гуртожитку вказано у південній промзоні, поряд з територією заводу „Білкозин"; у січні та листопаді 1988 року - по АДРЕСА_2; у березні 2007 року та у послідуючі періоди - АДРЕСА_1 , після чого в матеріалах інвентаризаційної справи без належно оформлених застережень працівниками МБТІ було внесено виправлення номеру гуртожитку з 42 на № 44.

Цим же судовим рішенням апеляційного суду встановлено, що виправлення до паспортів відповідачів відносно номеру будинку, в якому вони зареєстровані та проживають, внесені не були, хоча така можливість за чинним законодавством не виключена. Судом також встановлено, що фактично між попереднім власником гуртожитку та його мешканцями - відповідачами у справі виникли правовідносини найму житлових приміщень у гуртожитку, а відтак, виходячи з припису ст. 814 ЦК України, при зміні власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов"язки наймодавця, при цьому правовідносини між сторонами не припиняються.

В цьому ж судовому рішенні, апеляційний суд зробив висновок, що за обставин, коли відповідачі на законних підставах користуються житловими приміщеннями гуртожитку по АДРЕСА_1, підстав для задоволення позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Прилуцький завод - «БІЛКОЗИН» про їх виселення та зобов"язання звільнити приміщення від особистих речей, передати позивачеві ключі від приміщень корпусу, апеляційний суд не знаходить.

Відповідно до ст. 61 ЦПК України встановлені судовим рішенням апеляційної інстанції у цивільній справі № 742/4567/13-ц вищенаведені обставини не підлягають доказуванню у цій справі (№ 742/2077/16-ц).

З огляду на викладене, апеляційний суд приходить до висновку, що позивачі ОСОБА_11, ОСОБА_5, ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_8, на законних підставах мають право користування та проживання у житловому приміщенні гуртожитку по АДРЕСА_1

При вирішенні цієї справи, апеляційний суд зважає, що, як убачається з огляду практики Європейського суду із прав людини, термін «житло» в тлумаченні Суду означає переважне місце, де особа мешкає на постійній основі, або де особа мала твердий намір мешкати - справи Новоселецький проти України, Кривіцька та Кривіцький проти України, Прокопович проти Росії, або місце, куди особа має намір повернутися - рішення у справі Гіллоу проти Сполученого Королівства.

Суд нагадує про практику органів Конвенції, за якою концепція житла у розумінні ст. 8 не обмежується площами, які є законно заселеними або були законно оформлені. «Житло» - це автономна концепція, яка не залежить від її кваліфікації за національним законодавством. Відповідь на запитання є чи не є певне приміщення житлом, що підпадає під захист статті 8 Конвенції буде залежати від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх та безперервних зв»язків особи з конкретним місцем, яке вона визначає як своє житло.

Ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає і таке основне право особи, як недоторканість житла, яке охоплює насамперед право безперешкодного доступу та перебування в ньому. а також право не бути виселеним. Крім того, це право включає захист від втручання з боку державних органів та інших суб»єктів втручання і у разі порушення цього права особи держава та інші суб»єкти втручання повинні мати вагомі підстави, які виправдовували б їх дії.

З урахуванням принципу верховенства права, беручи до уваги сукупність обставин цієї конкретної справи, втручання відповідача у житлові права позивачів не можна вважати виправданими та необхідними у демократичному суспільстві та у соціально орієнтованій правовій державі, зважаючи, що позивачі у спірному помешканні проживають на законних підставах понад тридцять років.

З точки зору верховенства права і ст. 8 Конвенції втручання відповідача у житлові права позивачів могло б бути виправданим лише у тому разі, якби було доведено, що позивачі дійсно мають інше житло для постійного проживання і не мають намірів і потреби проживати у спірному гуртожитку. Проте, належних і допустимих документальних доказів, які б могли виправдати дії відповідача, не надано суду першої інстанції і не представлено апеляційному суду.

З огляду на викладене, апеляційний суд відхиляє як юридично неспроможні доводи скарги про те, що спірне приміщення не є гуртожитком та не є житловим приміщенням і вважає безпідставними твердження відповідача про те, що позивачі не вправі користуватись цим житлом.

Перевіряючи доводи скарги, апеляційним судом встановлено, що відповідачем не надано суду першої інстанції і не представлено апеляційному суду ніяких належних і допустимих доказів на підтвердження тих обставин, що позивачі у постійному користуванні мають інші житлові помешкання і не доведено, що вони не мають намірів проживати у гуртожитку по АДРЕСА_1 та втратили інтерес до спірного житла як такого.

Перевіряючи доводи скарги, апеляційним судом встановлено, що рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 04 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 06 травня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 7 жовтня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_11, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16 задоволено частково та зобов'язано ТОВ „Прилуцький завод - „Білкозин" відновити постачання води та електроенергії до житлових приміщень, які займають та якими користуються позивачі у гуртожитку, який розташовано по АДРЕСА_1

Вказані рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 04 березня 2015 року та судові рішення апеляційної і касаційної інстанцій набрало законної сили і є преюдиціальними при вирішенні цієї справи відповідно до ст. 61 ЦПК України.

Апеляційний суд відхиляє як необгрунтовані посилання відповідача у скарзі на висновок експерта № ЧК-249 від 05 серпня 2016 року, на технічний звіт ФОП ОСОБА_17 № 22.02/07-16 від 01.07.2016 р., на акт комісії спеціалістів технічної служби ТОВ «Прилуцький завод -«Білкозин» від 03.03.2016 р., на лист Прилуцького міськрайонного управління Головного управління Держсанепідемслужби у Чернігівській області № 384 від 18.04.2014 року, оскільки зазначені документи не можуть звільнити відповідача від обов»язку по виконанню рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 04 березня 2015 року.

Відповідно до положень ст. 124 Конституції України, ст.14 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Невиконання ТОВ „Прилуцький завод - „Білкозин" рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 04 березня 2015 року, яким зобов'язано ТОВ „Прилуцький завод - „Білкозин" відновити постачання води та електроенергії до житлових приміщень, які займають та якими користуються позивачі у гуртожитку по АДРЕСА_1, порушує принцип правової визначеності та позбавляє статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод усього її практичного значення, що є неприпустимим у демократичному суспільстві та у соціально орієнтованій правовій державі.

Судом встановлено і не заперечується відповідачем, що припинене відповідачем 9 вересня 2013 р. постачання води та електроенергії до житлових приміщень, якими користуються позивачі в гуртожитку за адресою АДРЕСА_1, дотепер не відновлено. Отже рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 04 березня 2015 року, яке набрало законної сили, ТОВ «Прилуцький завод - «Білкозин» не виконане, внаслідок чого позивачі не в змозі користуватись та проживати у своїх помешканнях, що є достовірним доказом порушення відповідачем житлових прав позивачів в сенсі права на повагу до житла особи за ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Сукупність досліджених доказів та обставин справи приводить апеляційний суд до переконання, що доводи відповідача про відсутність коштів на фінансування робіт, необхідних для відновлення постачання води та електроенергії до помешкань позивачів, не заслуговують на увагу як такі, що не звільняють відповідача від Конституційного обов»язку виконання судового рішення.

Так, розглядаючи справу «Христов проти України», Європейський суд чітко вказав, що «принцип юридичної визначеності вимагає поваги до остаточного рішення». Отже, враховуючи практику Європейського суду з прав людини, невиконання рішення суду є порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод.

Право на справедливий суд, передбачене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, включає в себе як право звернутися до суду із будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов'язків, право отримати вирішення спору судом, так і обов'язок виконання судового рішення.

Як убачається з матеріалів справи, 9 вересня 2013 року відповідач відключив постачання води та електроенергії і вчинив неправомірні та самоправні дії щодо виселення позивачів із займаних приміщень гуртожитку, позбавивши їх доступу до гуртожитку.

Вищевказаними судовими рішеннями, які набрали законної сили, захищено та відновлено порушене відповідачем право позивачів на користування та проживання в житловому приміщенні гуртожитку за адресою АДРЕСА_1

Сукупність обставин справи та наявних у справі доказів приводить апеляційний суд до переконання, що суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про спричинення відповідачем моральної шкоди позивачам. Розмір моральної шкоди судом визначений на засадах виваженості та розумності з дотриманням справедливої рівноваги між інтересами сторін.

Оскільки відповідачем не доведено наявність у позивачів іншого житла для постійного проживання, оскаржуване рішення про відшкодування моральної шкоди з точки зору верховенства права і ст. 8 Конвенції є виправданим, зважаючи, що порушення такого основоположного права людини як право на житло не могло не спричинити душевних страждань позивачів внаслідок невизначеності, невпевненості та необхідності докладання додаткових зусиль для організації свого життя та цілком мотивованих побоювань перетворювання їх у безхатченків зо всіма вкрай негативними наслідками.

Твердження апелянта про те, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки не впливають на вирішення спору по суті.

На спростування висновків суду щодо наявності моральної шкоди відповідачем в апеляційному суді не надано ніяких належних і допустимих документальних доказів.

Відтак, суд першої інстанції повно і об»єктивно встановив всі обставини справи, надав їм належну правову оцінку та ухвалив законне і обґрунтоване та справедливе рішення по суті спору.

З огляду на вищевикладене, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а тому апеляційну скарга має бути відхилена, а оскаржуване рішення суду залишене без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315, 317, 319, 324 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Головуючий:Судді: