Ухвала суду № 63021868, 17.10.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 жовтня 2016 року м. Київ К/800/24692/14

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:ГоловуючогоНечитайла О.М.СуддівБорисенко І.В. Олендера І.Я.розглянувши у попередньому судовому засіданнікасаційну скаргу Житомирської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Житомирській області

на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2014 року

та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 09 квітня 2014 року

у справі №806/6326/13-а

за позовом Публічного акціонерного товариства «Житомир-Авто»

до Житомирської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Житомирській області

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИВ :

Публічне акціонерне товариство «Житомир-Авто» (далі - позивач) звернулось до суду з позовом до Житомирської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Житомирській області (далі - відповідач) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.

Житомирський окружний адміністративний суд постановою від 10 лютого 2014 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 09 квітня 2014 року, задовольнив адміністративний позов. Визнав протиправними та скасував податкові повідомлення - рішення від 28 серпня 2013 року №000086222, №000087222, №000088222 та №000167222.

Вважаючи, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просив їх скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні адміністративного позову.

Позивач надіслав на адресу суду касаційної інстанції письмові заперечення на касаційну скаргу відповідача, за змістом яких просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили такі фактичні обставини справи.

Уповноважені особи контролюючого орану провели виїзну планову перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01 жовтня 2011 року по 31 грудня 2012 року, про що склали акт від 09 серпня 2013 року №98/22-2/03112857, яким встановили порушення позивачем вимог підпункту 14.1.225, підпункту 14.1.257 пункту 14.1 статті 14, пункту 44.1 статті 44, підпункту 135.5.4 пункту 135.5 статті 135, підпункту 138.1.1 пункту 138.1, пунктів 138.2, 138.8, 138.10 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139, підпункту 140.1.2 пункту 140.1 статті 140, пункту 144.1 статті 144, пунктів 146.12, 146.13, 146.14 статті 146, пункту 150.1 статті 150 Податкового кодексу України, у результаті чого позивач занизив податок на прибуток у розмірі 743 960,00 грн. та завищив розмір від'ємного значення об'єкта оподаткування у розмірі 2 661 498,00 грн.; пункту 44.1 статті 44, пунктів 198.1, 198.2, 198.3, 198.6 статті 198, пунктів 201.1, 201.4, 201.6, 201.10 статті 201 Податкового кодексу України, у результаті чого занизив податок на додану вартість у розмірі 937 529,00 грн.

За результатами перевірки контролюючий орган прийняв податкові повідомлення-рішення від 28 серпня 2013 року №000086222, яким збільшив позивачу суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 1 406 293,00 грн., з яких основний платіж - 937 529,00 грн., штрафні (фінансові) санкції - 468 764,00 грн.; №000087222, яким збільшив суму грошового зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 744 578,00 грн., з яких основний платіж - 743 960,00 грн., штрафні (фінансові) санкції - 618,00 грн.; №000088222, яким зменшив суму від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток у розмірі 2 661 498,00 грн.; №000167222, яким, на підставі підпункту 54.3.3 пункту 54.3 статті 54 Податкового кодексу України, застосував штрафні (фінансові) санкції у розмірі 95 071,90 грн.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Фактичною підставою для прийняття спірних податкових повідомлень-рішень слугував висновок податкового органу про безпідставне включення позивачем до складу валових витрат та податкового кредиту з податку на додану вартість вартість товарів (робіт, послуг), отриманих від ПАТ «Торговий дім «Укравтоваз», ТОВ «Авто Просто», з ПАТ «АІСЕ Україна» та АТ «Українська автомобільна корпорація» за нікчемними правочинами.

Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовні вимоги у частині визнання протиправними та скасування спірних податкових повідомлень-рішень, виходили з відсутності порушень у діях позивача вимог податкового законодавства при формуванні складу валових витрат та податкового кредиту з податку на додану вартість по господарським операціям з придбання товарів (робіт, послуг) у зазначених контрагентів.

Як вбачається з матеріалів справи, у перевіряємий період позивач мав господарські відносини з ПАТ «Торговий дім «Укравтоваз», ТОВ «Фалькон-Авто», ТОВ «Авто Просто», ПАТ «АІСЕ Україна» та АТ «Українська автомобільна корпорація».

У відповідності до приписів підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Згідно з пунктом 138.2 статті 138 Податкового кодексу України, витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

За приписами підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Згідно з частини 2 статті 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Статтею 1 цього Закону визначено, що первинний документ це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи (стаття 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»).

Як встановлено судами попередніх інстанцій, надані позивачем на підтвердження фактичного здійснення господарських операцій з вищевказаними контрагентами документи є первинними документами в розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

Отже, виходячи з положень Податкового кодексу України, до складу валових витрат включаються будь-які витрати, які пов'язані з господарською діяльністю платника податку та підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами.

За умови реального здійснення платником податків (покупцем) господарських операцій з придбання товарів, які призвели до фактичного руху активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю, за відсутністю з боку такого платника порушення вимог наведених норм закону при формуванні валових витрат підстави для позбавлення його права на зазначені витрати відсутні.

Висновки про нереальність господарських операцій з придбання платником податків товару має підтверджуватися належними та допустимими доказами і не може ґрунтуватися на припущеннях, зокрема обумовлюватись лише зафіксованими в актах перевірок постачальників з посиланням на акти перевірок контрагентів таких постачальників порушеннями усіма останніми вимог податкового законодавства щодо відображення у податковому обліку податкового кредиту та податкових зобов'язань.

Судами попередніх інстанцій належним чином досліджено питання щодо фактичного вчинення господарських операцій у межах господарської діяльності, в результаті чого встановлено, що такі операції мали реальний характер, товари (роботи, послуги) придбані з метою використання в господарській діяльності, оприбутковані позивачем, що підтверджено відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Щодо доводів відповідача про безпідставне включення позивачем до складу собівартості реалізованих товарів придбання товарно-матеріальних цінностей на суму 5 335 567,00 грн., оскільки первинні документи, зокрема товарно-транспортні накладні, оформлені не належним чином або взагалі відсутні, слід зазначити наступне.

Відповідно до розділу 1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 року №363, товарно-транспортна документація - комплект юридичних документів, на підставі яких здійснюють облік, приймання, передавання, перевезення, здавання вантажу та взаємні розрахунки між учасниками транспортного процесу, а товарно-транспортна накладна - єдиний для всіх учасників транспортного процесу юридичний документ, що призначений для списання товарно-матеріальних цінностей, обліку на шляху їх переміщення, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, а також для розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи.

Згідно з пунктами 11.1, 11.5 зазначених Правил основними документами на перевезення вантажів є товарно-транспортні накладні та дорожні листи вантажного автомобіля. Товарно-транспортну накладну на перевезення вантажів автомобільним транспортом Замовник (вантажовідправник) повинен виписувати в кількості не менше чотирьох екземплярів. Замовник (вантажовідправник) засвідчує всі екземпляри товарно-транспортної накладної підписом і при необхідності печаткою (штампом).

Разом з тим, вказані Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні не встановлюють правил податкового обліку, а лише встановлюють права, обов'язки та відповідальність власників автомобільного транспорту (перевізників). При цьому, документ обумовлений вказаними правилами, зокрема, товарно-транспортна накладна не є документом первинного бухгалтерського обліку, що підтверджують обставини придбання та продажу товарно-матеріальних цінностей.

Відтак наявність чи відсутність товарно-транспортних накладних не впливає на формування платником податку валових витрат, за результатами здійснення господарських операцій, за наявності інших належним чином складених первинних документів, що свідчить про правомірність включення позивачем до складу собівартості реалізованих товарів, вартості придбаних товарно-матеріальних цінностей на суму 5 335 567,00 грн.

Також судами попередніх інстанцій обґрунтовано визнані безпідставними доводи відповідача щодо неправомірного включення позивачем до складу валових витрат вартості отриманих послуг за користування торгівельною маркою (Роялті) від АТ «Українська Автомобільна Корпорація» у розмірі 369 310,00 грн., по яких не надано належним чином оформлених документів та не підтверджено необхідність та доцільність використання у господарській діяльності.

Так, за умовами ліцензійного договору від 02 квітня 2007 року №791/112, АТ «Українська автомобільна корпорація» (Ліцензіар) надає позивачу (Ліцензіат) невиключну ліцензію на використання торгівельної марки для ідентифікації товарів і послуг, на які зареєстрована торгівельна марка.

Відповідно до абзацу першого підпункту 140.1.2 пункту 140.1 статті 140 Податкового кодексу України, при визначенні об'єкта оподаткування враховуються такі витрати подвійного призначення, зокрема, витрати з нарахування роялті для їх використання в господарській діяльності платника податку.

Підпунктом 14.1.225 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України визначено, що роялті - будь-який платіж, отриманий як винагорода за користування або за надання права на користування будь-яким авторським та суміжним правом на літературні твори, мистецтва або науки, включаючи комп'ютерні програми, інші записи на носіях інформації, відео - або аудіокасети, кінематографічні фільми або плівки для радіо - чи телевізійного мовлення, передачі (програми) організацій мовлення, будь-яким патентом, зареєстрованим знаком на товари і послуги чи торговельною маркою, дизайном, секретним кресленням, моделлю, формулою, процесом, правом на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що практичним використанням об'єкту авторського права - Товарного знаку Корпорації «УкрАВТО» у позивача та його підрозділах є використання відповідного Товарного знаку на матеріальних носіях.

Доказами використання позивачем товарного знаку Корпорації «УкрАВТО» є фотографії, наявні у матеріалах справи, які підтверджують розміщення на рекламних буклетах, візитках, листівках, веб-сайтах, друкованих засобах, біл-бордах тощо. Також на підтвердження фактично понесених витрат позивачем надані акти виконаних робіт та податкові накладні.

Наведені обставини, на думку попередніх судових інстанцій, свідчать про відсутність порушень податкового законодавства з боку позивача та безпідставність висновків контролюючого органу про непідтвердження використання роялті позивачем у своїй господарській діяльності.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що авторське право і право власності на матеріальний об'єкт, в якому втілено твір, не залежать одне від одного. Відчуження матеріального об'єкта, в якому втілено твір, не означає відчуження авторського права і навпаки.

Враховуючи вказане, висновок відповідача, за яким він ототожнює сплачені позивачем кошти із поняттям «роялті», визначеного Податковим кодексом України, є помилковим.

Щодо завищення позивачем показників інших витрат за рахунок невірного відображення збитків по операції з продажу станції технічного обслуговування Малинської філії у сумі 33 966,00 грн., суд зазначає наступне.

Доводи відповідача про неправомірність відображення в бухгалтерському обліку операції з продажу об'єкту нерухомості зводяться до того, що позивачем продано об'єкт нерухомості нижче його балансової вартості (оціночна вартість - 421 947,00 грн., вартість продажу - 387981,00 грн.).

Однак, як вбачається з незалежної оцінки майна від 21 листопада 2012 року №1/160, ринкова вартість будівлі склала 421 947,00 грн. (без урахування податку на додану вартість), при цьому будівля реалізована за ціною 465 577,34 грн., включаючи податок на додану вартість, що свідчить про реалізацію будівлі за ціною не нижчою її балансової вартості, що також підтверджується видатковою накладною від 22 листопада 2012 року № МлЛНА-003.

Викладене свідчить про те, що позивач сформував валові витрати на підставі належним чином оформлених первинних бухгалтерських документів, отриманих від вказаних контрагентів, що відповідає вищенаведеним вимогам законодавства.

Також колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо правомірності формування позивачем податкового кредиту спірного періоду за результатом виконання господарських взаємовідносин з контрагентами.

У відповідності до приписів підпункту 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Відповідно до пункту 198.3 статті 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Отже, достатніми підставами для виникнення у платника податку права на податковий кредит є наявність податкових накладних, виданих йому підприємством-контрагентом, оформлених з дотриманням вимог чинного законодавства, встановлення судом реальності та товарності господарської операції.

Відповідно до пункту 198.2 статті 198 Податкового кодексу України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Судами попередніх інстанцій обґрунтовано встановлено, що включення позивачем до податкового кредиту суми податку на додану вартість, сплаченої у ціні отриманих товарів (робіт, послуг) на підставі податкових накладних, оформлених у відповідності до вимог законодавства, свідчить про правомірність формування податкового кредиту спірного періоду.

Натомість, відповідачем не наведено жодних доводів та не надано будь-яких доказів, які б могли свідчити про недобросовісність позивача як платника податків або про наявність обставин, що виключають обґрунтованість включення позивачем до складу податкового кредиту спірної суми податку по господарським операціям із зазначеними контрагентами.

При цьому, не заслуговують на увагу доводи податкового органу про те, що порушення контрагентами позивача норм податкового законодавства при формуванні своїх податкових зобов'язань, свідчать про відсутність у останнього права на формування складу валових витрат та податкового кредиту, оскільки чинне податкове законодавство не ставить у залежність право позивача на формування валових витрат та податкового кредиту від податкового обліку (стану) інших осіб і фактичної сплати контрагентами податку до бюджету. Питання визначення складу валових витрат та податкового кредиту поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставить цей факт у залежність від розрахунку з бюджетом третіх осіб.

Крім того, укладені договори не визнані у встановленому законом порядку недійсними, інших відомостей, які б свідчили, зокрема, про необґрунтоване завищення позивачем суми витрат та податкового кредиту, відповідачем до суду не надано, а судами попередніх інстанцій таких обставин не встановлено.

Зважаючи на встановлення факту документального підтвердження формування позивачем валових витрат та податкового кредиту за результатом здійснення господарської діяльності з вказаними контрагентами, а також використання придбаного товару (робіт, послуг) підприємством у власній господарській діяльності, податковим органом безпідставно донараховано податкові зобов'язання з податку на додану вартість, з податку на прибуток та зменшено позивачу суму від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток.

Підставою для застосування до позивача штрафних (фінансових) санкцій спірним податковим повідомленням-рішенням від 28 серпня 2013 року №000167222 у розмірі 95 071,90 грн., слугували висновки контролюючого органу про неоприбуткування суми по Z-звітах з 06 червня 2012 року по 11 червня 2012 року включно, у розмірі 19 014,38 грн.

Відповідно до пункту 2.6 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 15 грудня 2014 року №637 у разі проведення готівкових розрахунків із застосуванням РРО або використанням РК оприбуткуванням готівки є здійснення обліку зазначених готівкових коштів у повній сумі їх фактичних надходжень у книзі обліку розрахункових операцій на підставі фіскальних звітних чеків РРО (даних РК).

Тобто, при здійсненні розрахунків із застосуванням РРО оприбуткуванням готівки є сукупність законодавчо встановлених дій: реєстрація коштів через РРО та відображення цієї готівки у КОРО.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем проведена реєстрація отриманих коштів через РРО, що підтверджується відповідними Z-звітами від 06 червня 2012 року №921, 07 червня 2012 року №922, від 08 червня 2012 року №923, 09 червня 2012 року №924, 11 червня 12 року №925 та відображення зазначеної готівки у КОРО, що свідчить про відсутність порушення з боку позивача вимог Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні.

Згідно частини 2 статті 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на припис наведеної норми процесуального права при розгляді судом спору щодо правомірності рішення органу державної податкової служби, яким платнику податків донараховані податкові зобов'язання, презумується добросовісність платника податків, якщо зазначеним органом не доведено інше.

За встановлених обставин, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог та скасування спірних податкових повідомлень-рішень.

Мотивація та докази, наведені у касаційній скарзі, не дають адміністративному суду касаційної інстанції підстав для постановлення висновків, які б спростовували правову позицію судів попередніх інстанцій.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах касаційної скарги порушень судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана правильно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення - залишити без змін.

На підставі викладеного, керуючись статтями 210-231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу Житомирської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Житомирській області залишити без задоволення.

2. Постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2014 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 09 квітня 2014 року у справі №806/6326/13-а залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя:Нечитайло О.М. Судді:Борисенко І.В. Олендер І.Я.