Рішення № 63015399, 16.11.2016, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/11312/16-ц

Провадження № 2/761/4569/2016

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 листопада 2016 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:

головуючого - судді: Волошина В.О.

при секретарі: Гончар Я.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Шевченківського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк», Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк» про визнання правочину нікчемним, -

в с т а н о в и в :

В березні 2016р. позивачка ОСОБА_1 звернулася до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до відповідачів: ПАТ «Альфа-Банк» (далі по тексту - відповідач 1), ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі по тексту - відповідач 2), в якому просила суд: визнати договір відступлення прав вимоги від 17 грудня 2012р., укладений між відповідачами 1, 2, щодо прав вимоги за кредитним договором № 25/22-07 від 27 червня 2007р. (далі по тексту - кредитний договір) нікчемним.

Свої позовні вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що 17 грудня 2012р. між відповідачами 1 і 2 було укладено договір відступлення прав вимоги, згідно з умовами якого відповідач 2 відступив відповідачу 1 право вимоги до неї (ОСОБА_1.), за умовами кредитного договору. На думку позивачки вищезазначений договір є факторинговою операцією, а на час його укладення діяло розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03 квітня 2009р., відповідно до якого (п.1), заборонялося здійснення факторингових операцій відносно фізичних осіб. Вказані обставини є підставою для визнання вищезазначеного договору відступлення права вимоги від 17 грудня 2012р. нікчемним.

В судовому засіданні представник позивачки заявлені позовні вимоги підтримав в повному обсязі, з підстав, викладених в позові просив суд позов задовольнити на підставі ст. ст. 203, 215 ЦК України.

Представник відповідача 1 в судове засідання не з'явився; про час та місце розгляду справи повідомлений у встановленому законом порядку; на адресу суду подав письмові заперечення по справі та клопотання про розгляд справи у відсутність їх представника; проти задоволення позовних вимог ОСОБА_1 заперечував в повному обсязі.

Відповідач 2, про час та місце судового розгляду справи оповіщався в установленому законом порядку, у судові засідання свого представника не направив, про поважність причин його неявки суд не повідомляв та не просив розглядати справу у його відсутність, заперечення проти позову не подавалися.

Суд, заслухавши пояснення представника позивачки, розглянувши подані сторонами документи, повно і всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи і це встановлено судом, що 17 грудня 2012р. між відповідачами 1 і 2 було укладено договір відступлення прав вимоги, відповідно до п.п. 2.1 цього договору, на умовах, встановлених цим договором, первісний кредитор - відповідач 2 (ПАТ «АКПІБ») передає, а новий кредитор - відповідач 1 (ПАТ «Альфа-Банк») приймає кредитний портфель та зобов'язується сплатити за нього первісному кредиторові грошову винагороду (ціну продажу) на умовах, визначених цим договором (а.с.31-41).

Згідно п.2.2., вищезазначеного договору, відповідач 1 набув усіх прав вимог відповідача 2 за кредитним договором та іпотечним договором, що були укладені з позивачкою, про що також свідчить додаток № 1 до договору відступлення прав вимоги від 17 грудня 2012р. (а.с.46-48).

17 грудня 2012р. між відповідачами 1 і 2 було укладено договір про передачу прав за договорами забезпечення (а.с.42-45).

У відповідності з ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 57 ЦПК України).

Частиною 2 ст. 59 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За змістом ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі ( ч.1, 3 ст.203 ЦК України).

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно роз'яснень, які містяться в п.п. 4, 5 Постанови Пленуму Верхового Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06 листопада 2009р., судам, відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220, ч. 1 ст. 224 ЦК тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (ч. 2 ст. 222, ч. 2 ст. 223, ч. 1 ст. 225 ЦК України тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Відповідно до ст. ст. 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.

Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги.

Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.

Відповідно до ст. ст. 215 та 216 ЦК України, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивачка просила суд визнати нікчемний укладений між відповідачами 1, 2 договір відступлення прав вимоги від 17 грудня 2012р., оскільки, відповідно до ст.215 ЦК України на її думку наявні усі підстави вважати, що він є нікчемним, наголошувала, що оспорюваний правочин на її думку є факторинговою операцією, а тому на підставі п. 1 розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03 квітня 2009р. заборонялось здійснення факторингових операцій відносно фізичних осіб.

Згідно з умовами оспорюваного правочину від 17 грудня 2012р. та у відповідності до ст. ст. 512, 514, 1077, 1078, 1079, 1082, 1084 ЦК України відповідач 2 передав, а відповідач 1 прийняв право вимоги за кредитним договором, укладеним між відповідачем 2 та позивачкою. На підтвердження цього, відповідачем 1 долучено зазначений договір та витяг з Додатку до даного договору із зазначенням інформації щодо позивачки.

Так, відповідно до ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.

У частині 2 ст. 517 ЦК України передбачено, що боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.

Отже, за змістом наведених положень закону, боржник, який не отримав повідомлення про передачу права вимоги іншій особі, не позбавляється обов'язку погашення заборгованості, а лише має право на погашення заборгованості первісному кредитору і таке виконання є належним.

Вказаний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015р. в справі № 6-979цс15.

Відповідно до ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Згідно ст. 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події.

В ст. 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначено право на здійснення операцій з надання фінансових послуг. Виключне право або інші обмеження щодо надання окремих фінансових послуг встановлюються законами про діяльність відповідної фінансової установи та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг. Згідно ст. 23 цього Закону державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється: щодо інших ринків фінансових послуг - спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг. Відповідно до п. 1 Положення про державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 лютого 2010р. № 157, Держфінпослуг є спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг у межах, визначених законодавством. Зазначеним законом визначено, що виключне право та/або обмеження щодо надання окремих фінансових послуг встановлюється законами та нормативно-правовими актами державного органу, що здійснює регулювання ринків фінансових послуг.

В п. 1 Положення про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг, затвердженого розпорядженням Держфінпослуг № 231 від 03 квітня 2009р., визначено, що до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому,до боржників-суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Згідно пп. «а» п. 2 ст. 1 Конвенції Міжнародного інституту уніфікації приватного права (УНІДРУА) про міжнародний факторинг визначено, що «договір факторингу» означає договір, укладений між однією стороною (позичальником) та іншою стороною (фактором), відповідно до якого, зокрема, постачальник відступає або може відступати фактору право грошової вимоги, яке випливає з договорів купівлі-продажу товарів, укладених між постачальником та його покупцями ( боржниками), крім договорів купівлі-продажу товарів, придбаних в першу чергу для їхнього особистого, сімейного або домашнього використання. Для особистого, сімейного або домашнього використання товари можуть придбавати лише фізичні особи.

Зміни до розпорядження Держфінпослуг №231 від 03 квітня 2009р. «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» були внесені розпорядженням комісії №352 від 06 лютого 2014р., а тому передача права вимоги, яка виникне в майбутньому, могла мати місце до суб'єкта господарювання.

Протягом всього часу розгляду справи в суді стороною позивача не було надано суду належних і допустимих доказів, в обґрунтування заявлених вимог.

Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності суд приходить до висновку, про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки заявлені позовні вимоги не ґрунтуються на вимогах закону. Судом не встановлено, що до, і при укладанні оспорюваного договору відступлення прав вимоги, з боку сторони відповідачів 1, 2 було недотримання вимог закону.

Керуючись ст. ст. 3, 8, 10, 11, 17, 57 - 60, 88, 169, 179, 208, 209, 212-215, 218, 223, 294 ЦПК України; ст. ст. 192, 203, 215, 229, 230, 627, 638, 1054 ЦК України; ст. ст. 10, 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів»; Постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 2009р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», суд, -

в и р і ш и в :

Позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк», Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк» про визнання правочину нікчемним - залишити без задоволення.

Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Шевченківський районний суд м. Києва шляхом подання апеляційної скаргипротягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя: