Постанова № 63011708, 23.11.2016, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" листопада 2016 р. Справа№ 910/12637/16

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Мальченко А.О.

суддів: Дикунської С.Я.

Жук Г.А.

при секретарі судового засідання Яценко І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Комунального підприємства «Київпастранс»

на рішення Господарського суду міста Києва від 29.09.2016

у справі №910/12637/16 (суддя Маринченко Я.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Вастон»

до Комунального підприємства «Київпастранс»

про стягнення 239 141,75 грн,

за участю представників сторін:

від позивача: Сидорова І.М. - представник (довіреність №06-5/725 від 12.09.2016);

від відповідача: Твердохліб І.Ю. - представник (довіреність №29 від 01.02.2016),

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Вастон» (надалі - ТОВ «Вастон», позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Комунального підприємства «Київпастранс» (надалі - КП «Київпастранс», позивач) про стягнення 115 711,53 грн інфляційних втрат та 123 430,22 грн 3% річних, нарахованих на заборгованість відповідача перед позивачем за договором про закупівлю нафтопродуктів від 23.12.2008 №23/12-08, стягнутої рішенням Господарського суду міста Києва від 12.04.2010 у справі №37/67.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 29.09.2016 у справі №910/12637/16 позов задоволено частково. Стягнуто з Комунального підприємства «Київпастранс» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Вастон» 102 832,39 грн інфляційних втрат, 109 703,82 грн 3% річних та витрати зі сплати судового збору в сумі 3 188,05 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, Комунальне підприємство «Київпастранс» звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 29.09.2016 та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що рішення судом першої інстанції прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, неправильним і неповним дослідженням доказів, порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 27.10.2016 зазначену апеляційну скаргу у складі колегії суддів: головуючий суддя Мальченко А.О., судді Дикунська С.Я., Жук Г.А., прийнято до провадження, розгляд справи призначено на 23.11.2016.

Позивач скористався правом, наданим статтею 96 Господарського процесуального кодексу України, через відділ забезпечення документообігу та моніторингу виконання документів суду надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін.

У судовому засіданні 23.11.2016 представник відповідача підтримав вимоги апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Представник позивача проти доводів апеляційної скарги заперечив, вважає їх необґрунтованими та безпідставними, а рішення суду законним та мотивованим, у зв'язку з чим просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити рішення суду першої інстанції без змін.

23.11.2016 в судовому засіданні колегією суддів було оголошено вступну та резолютивну частини постанови апеляційного господарського суду.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши наявні у справі докази, заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування господарським судом норм чинного законодавства, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з огляду на наступне.

Місцевим господарським судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що рішенням Господарського суду міста Києва від 12.04.2010 у справі №37/67 позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Нафто-Комерц», в подальшому перейменованого на Товариство з обмеженою відповідальністю «Вастон», до Комунального підприємства «Київпастранс» задоволено частково та стягнуто з відповідача на користь позивача 1 117 864,13 грн основного боргу, 56 048,82 грн інфляційних нарахувань, 20 300,87 грн 3 % річних, 51 375 ,93 грн витрат на оплату послуг адвоката, 11 942,14 грн витрат зі сплати державного мита та 202,08 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

При вирішенні справи №37/67 судом було встановлено факт неналежного виконання КП «Київпастранс» своїх зобов'язань з оплати поставленого товару за договором про закупівлю нафтопродуктів від 23.12.2008 №23/12-08, внаслідок чого у нього утворилась заборгованість перед ТОВ «Вастон» в розмірі 1 117 864,13 грн.

Відповідно до частини 3 статті 35 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

За змістом наведеної норми, неодмінною умовою її застосування є один і той самий склад сторін як у справі, що розглядається господарським судом, так і у справі (або справах) зі спору, що вирішувався раніше, і в якій встановлено певні факти, що мають значення для розглядуваної справи.

Так, преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

У преамбулі та статті 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, рішенні Європейського суду з прав людини Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, §77, від 25.07.2002, а також рішенні Європейського суду з прав людини Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§42 та 60, від 22.11.2007 встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

В силу частини 3 статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" згадані судові рішення та зміст самої Конвенції про захист прав та свобод людини є пріоритетним джерелом права для національного суду.

Враховуючи наведене, висновок Господарського суду міста Києва про факт прострочення виконання КП «Київпастранс» грошового зобов'язання за договором про закупівлю нафтопродуктів від 23.12.2008 №23/12-08 у сумі 1 117 864,13 грн, відповідає принципу правової певності, регламентованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, та практиці Європейського суду з прав людини, які в якості джерел права мають застосовуватися судами при розгляді справ.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що чинне законодавство України не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків.

Колегія суддів погоджується з таким висновком місцевого господарського суду, вважає його законним та обґрунтованим, виходячи з наступного.

Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Ця норма кореспондується з приписами частини 1 статті 193 Господарського кодексу України.

Частиною 1 статті 598 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Згідно з статтею 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За приписами частини 1 статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Згідно з частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанова Верховного Суду України від 06.06 2012 у справі №6-49цс12).

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постановах від 20.12.2010 у справі №3-57гс10, від 04.07. 2011 у справі №3-65гс11, від 12.09.2011 у справі №3-73гс11, від 24.10.2011 у справі №3-89гс11, від 14.11.2011 у справі №3-116гс11, від 23.01.2012 у справі №3-142гс11, наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України

Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання.

Місцевим господарським судом у даній справі встановлено, що відповідач на виконання судового рішення 25.06.2013 перерахував 1 518 347,62 грн на рахунок відділу Державної виконавчої служби Подільського районного управління юстиції у м. Києві, що підтверджується банківською випискою по рахунку КП «Київпастранс» за 25.06.2013.

Проте, як вбачається з банківської виписки по рахунку позивача, вказана грошова сума, на його рахунок надійшла від ВДВС Подільського РУЮ у м. Києві лише 31.07.2013 трьома платежами: 357 733,97 грн, 450 000,00 грн та 450 000,00 грн.

Відповідно до положень пункту 30.1. статті 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» моментом виконання грошового зобов'язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про те, що відповідачем виконані свої зобов'язання за договором з моменту зарахування вказаної суми на рахунок позивача, тобто 31.07.2013.

Твердження апелянта щодо належного виконання ним рішення суду 25.06.2013 відхиляються колегією суддів як необґрунтовані.

У зв'язку з простроченням виконання зобов'язання позивач заявив до стягнення з відповідача 115 711,53 грн інфляційних втрат та 123 430,22 грн 3% річних, нарахованих за період з 24.04.2010 по 30.07.2013.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок, колегія суддів встановила, що вказані нарахування здійснено, виходячи з розміру заборгованості 1 257 733,97 грн, тобто на стягнуті за рішенням суду основну заборгованість, інфляційні втрати, 3% річних, витрати на оплату адвокатських послуг та судові витрати.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що грошове зобов'язання у відповідача виникло з договору закупівлі товару, укладеного з позивачем, а стягнуті судом 3% річних та інфляційні втрати є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

Відшкодування відповідачем за рішенням суду суми судових витрат понесених позивачем не тягне за собою виникнення зобов'язальних відносин між сторонами.

Частина 2 статті 625 Цивільного кодексу України поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов'язання, а не на невиконання будь-якого судового рішення, яким стягнуто кошти. Прийняття судового рішення про стягнення 3 % річних, інфляційних втрат, відшкодування судового збору не змінює їх правову природу. Обов'язок сплатити зазначені вище вимоги, що не виконані відповідачем за рішенням суду - не є грошовими зобов'язаннями в розумінні положень частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про відсутність підстав для нарахування 3% річних та інфляційних втрат на вказані суми, стягнуті рішенням господарського суду.

Таким чином, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню 3% річних та інфляційні втрати, нараховані на суму основного боргу 1 117 864,13 грн за період з 24.04.2010 по 30.07.2013, а саме, 102 832,39 грн інфляційних втрат та 109 703,82 грн 3 % річних.

В апеляційній скарзі відповідач зазначив, що суд першої інстанції неправомірно відмовив у задоволенні його клопотання про застосування наслідків спливу строків позовної давності до вимог про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних.

Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні даного клопотання, вважає його таким, що відповідає обставинам справи та положенням чинного законодавства, виходячи з наступного.

Стаття 256 Цивільного кодексу України визначає, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Положеннями статті 267 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Як встановлено судом, відповідачем порушено свої грошові зобов'язання за договором, внаслідок чого рішенням суду визначено обсяг заборгованості та підтверджено факт порушення відповідачем умов договору а також вказану заборгованість стягнуто з відповідача на користь позивача.

Враховуючи, що рішення суду є обов'язковим до виконання, порядок і строки його виконання встановлені спеціальними нормами законодавства, права позивача на отримання ним заборгованості за договором, яка стягнута з відповідача на підставі рішення суду порушувались до моменту отримання позивачем суми боргу - 31.07.2013.

Таким чином, перебіг позовної давності щодо заявлених позивачем вимог розпочався 01.08.2013.

Як вбачається із вхідного штампу Господарського суду міста Києва, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою 11.07.2016 (вх.№12637/16), тобто в межах строку позовної давності.

За приписами статей 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

З огляду на вищевикладене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарським судом міста Києва від 29.09.2016 у справі №910/12637/16 прийнято з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги обґрунтованих висновків суду не спростовують, у зв'язку з чим оскаржуване рішення має бути залишеним без змін, а апеляційна скарга Комунального підприємства «Київпастранс» без задоволення.

Судовий збір за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні на підставі статті 49 Господарського процесуального кодексу України покладається на апелянта.

Керуючись статтями 4-3, 32-34, 43, 44, 49, 96, 99, 101 - 106 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Комунального підприємства «Київпастранс» на рішення Господарського суду міста Києва від 29.09.2016 у справі №910/12637/16 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 29.09.2016 у справі №910/12637/16 залишити без змін.

3. Матеріали справи №910/12637/16 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів.

Головуючий суддя А.О. Мальченко

Судді С.Я. Дикунська

Г.А. Жук