Постанова № 63011648, 17.11.2016, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" листопада 2016 р. Справа№ 910/6405/16

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Зубець Л.П.

суддів: Мартюк А.І.

Алданової С.О.

секретар: Горбунова М.Є.

за участю представників

позивача: Глевацька О.В.;

відповідача-1: не з'явився;

відповідача-2: Передня І.В.;

третя особа: не з'явився;

розглядаючи у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк"

на рішення Господарського суду міста Києва

від 07.06.2016р.

у справі №910/6405/16 (суддя: Ващенко Т.М.)

за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк"

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Грін Грей"

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Кримська

девелоперська компанія"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Національний банк України

про визнання договору недійсним

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Дельта банк" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Грін Грейн" (далі - відповідач-1) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Кримська девелоперська компанія" (далі - відповідач-2) про визнання недійсним договору поруки №П-2010395-2 від 24.07.2014р., укладеного між позивачем та відповідачем-1.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний договір поруки не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки укладений з порушенням норм чинного законодавства та всупереч обмеженням, встановленим Національним банком України на підставі постанови Правління від 30.10.2014р. №692/БТ «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до категорії проблемних» та №560 від 11.09.2014р. «Про встановлення особливого режиму контролю за діяльністю Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» шляхом призначення куратора» щодо: здійснення погашення заборгованості, що виникла за будь-якими активними операціями банку тільки в грошовій формі, а також щодо заборони відносно передачі в забезпечення третім особам майна та активів банку без погодження з куратором банку від Національного банку України та вивільнення отриманого банком забезпечення за кредитними операціями до часу повного погашення позичальниками заборгованості.

Відповідач-1 явку представника у судові засідання місцевого господарського суду не забезпечив, відзиву на позов не надав, у зв'язку з чим справа розглядалася місцевим господарським судом на підставі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними у справі матеріалами.

Відповідач-2 проти позову заперечував, посилаючись на необґрунтованість та непідтвердженість позовних вимог, просив суд в позові відмовити. Зокрема, відповідач-2 зазначав наступне:

- спірний договір не передбачав платіж чи передачу майна, в тому числі з метою надання пільг чи переваг окремим кредиторам;

- позивач не надав доказів, які б свідчили, що оспорюваний договір має ознаки нікчемності;

- під час укладення спірного договору на його учасників не розповсюджувалися обмеження, встановлені постановою правління Національного банку України №692/БТ від 30.10.2014р.;

- договір укладено у відповідності до положень ст. 553 Цивільного кодексу України, його зміст не суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;

- позивачем не доведено існування обставин, з якими законодавець пов'язує недійсність правочинів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.04.2016р. (том справи - 1, аркуші справи - 1-2), на підставі ст. 27 Господарського процесуального кодексу України, було залучено до участі в розгляді справи як третю особу без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Національний банк України (далі - третя особа).

Третя особа підтримала позов, просила суд позовні вимоги задовольнити, посилаючись на недотримання позивачем обмежень, встановлених постановою правління Національного банку України №692/БТ від 30.10.2014р.

Рішенням Господарського суду міста Києва у справі №910/6405/16 від 07.06.2016р. в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 07.06.2016р. у справі №910/6405/16 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що місцевим господарським судом було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права. Зокрема, позивач звертав увагу суду апеляційної інстанції на наступні обставини:

- судом порушені норми ст. ст. 7, 15, 55 Закону України «Про Національний банк України», ст. ст. 66, 67, 73, 75 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст. 84 Господарського процесуального кодексу України;

- суд, ухвалюючи рішення, не дослідив ту обставину, що поручитель (відповідач-1) провів погашення заборгованості по кредиту в сумі 8 869 880,86 дол. США 30.12.2014р. через перерахування з рахунку поручителя в банку №26004002026969 суми в розмірі 139 865 213,05 грн. на транзитний рахунок позичальника (відповідача-2) №29091012010395 з подальшим погашенням кредиту. Тобто, вказане погашення було проведено з рахунку поручителя в банку, проблемність якого була встановлена постановою №692/БТ, в період неможливості виконання банком своїх зобов'язань перед кредиторами;

- погашення кредиту відбувалось без погодження з куратором банку, незважаючи на те, що таким погашенням було порушено суть та мету встановлених постановою №692/БТ обмежень;

- суд не звернув увагу на те, що поручитель (відповідача-1) був одночасно кредитором банку, при цьому залишок грошових коштів на рахунку відповідача-1 взагалі не підпадав під встановлені державою гарантії, а, отже, у випадку прийняття рішення про ліквідацію існували ризики неможливості повного або часткового задоволення вимог цих кредиторів;

- укладення договорів поруки призводить до виникнення у третьої особи (поручителя) права зворотньої вимоги (регресу) до позичальника. Договір поруки, який є предметом даного спору, був укладений без погодження з куратором банку;

- майнові права позивача, як кредитора, за кредитним договором були передані в заставу третій особі за договором застави майнових прав №08/ЗМП від 04.03.2014р. При цьому, в п.2.1 названого договору зазначено про те, що майнові права за кредитними договорами мають бути не обтяженими іншими зобов'язаннями, а тому на укладення договору поруки потрібна згода третьої особи.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 05.10.2016р. (головуючий суддя Зубець Л.П., судді: Алданова С.О., Мартюк А.І.) апеляційну скаргу було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 03.11.2016р.

31.10.2016р. через Відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду надійшли пояснення по справі від третьої особи, в яких викладено клопотання про розгляд справи без участі її повноважного представника.

Вказане клопотання було задоволено судом.

01.11.2016р. через Відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від позивача надійшло клопотання про здійснення технічного фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального пристрою

Колегія суддів задовольнила клопотання позивача.

02.11.2016р. через Відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від відповідача-2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він зазначав про необґрунтованість доводів апеляційної скарги та просив суд залишити скаргу без задоволення.

В судове засідання 03.11.2016р. з'явилися лише представники позивача та відповідача-2. Представники відповідача-1 та третьої особи не з'явилися. Представник відповідача-1 про поважність причин нез'явлення суд не повідомив, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 03.11.2016р., на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи було відкладено на 17.11.2016р.

07.11.2016р. через Відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від позивача надійшло клопотання про залучення до матеріалів справи додаткових доказів, а саме: копії договору застави майнових прав №37/ЗМП від 11.04.2014р. та додаткового договору №1 від 02.03.2015р. до нього; реєстру укладених позивачем кредитних договорів з фізичними та юридичними особами, що пропонувалися у забезпечення Національному банку України (пул кредитів), заборгованість за якими класифікована за ІІ категорією якості; копії позабалансового меморіального ордеру №10367639 від 30.12.2014р.; інформаційної довідки про функціонування облікової системи Б2.

17.11.2016р. через Відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від відповідача-2 надійшли заперечення на клопотання позивача про залучення до матеріалів справи додаткових доказів.

В судовому засіданні 17.11.2016р. представник позивача підтримав апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, просив суд скаргу задовольнити, рішення Господарського суду міста Києва від 07.06.2016р. у справі №910/6405/16 скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

В судовому засіданні 17.11.2016р. представник відповідача-2 заперечував проти доводів апеляційної скарги з підстав, наведених у відзиві на апеляційну скаргу, просив суд залишити скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду - без змін як таке, що було прийнято з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Представники відповідача-1 та третьої особи в судове засідання 17.11.2016р. не з'явилися. Представник відповідача-1 про поважність причин нез'явлення суд не повідомив, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.

Оскільки явка представників сторін та третьої особи у судові засідання не була визнана судом обов'язковою, а також зважаючи на наявні в матеріалах справи докази належного повідомлення сторін та третьої особи про місце, дату і час судового розгляду, колегія суддів визнала за можливе розглядати справу у відсутності представників відповідача-1 та третьої особи за наявними у справі матеріалами.

В судовому засіданні 17.11.2016р. було оголошено вступну та резолютивну частини постанови суду.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача-2, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

26.04.2012р. між позивачем, як кредитором, та відповідачем-2, як позичальником, було укладено кредитний договір №К-2010395 (далі - Кредитний договір) (том справи - 1, аркуші справи - 121-127).

За умовами Кредитного договору (п.п.1.1.1, 1.1.2 п.1.1, п.п.1.2, 1.3) кредитор зобов'язується надавати позичальнику грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання (далі - кредит). Надання кредиту здійснюється на умовах, визначених цим договором, в сумі 19 700 000,00 грн. зі сплатою 22% річних з кінцевим терміном повернення заборгованості за кредитом 25.09.2015р. на умовах, визначених цим договором. Повернення кредиту здійснюється у валюті наданого кредиту згідно графіку, який викладений в Додатку №1 та є невід'ємною частиною цього договору, але в будь-якому разі не пізніше кінцевого терміну повернення заборгованості за кредитом, вказаного в п.п.1.1.1 цього договору. Кредит надається позичальнику для поповнення обігових коштів (погашення заборгованості за договором позики №П-012 від 23.03.2012р. в сумі 5 000 000,00 грн. та договором позики №П-009 від 02.03.2012р. в сумі 14 700 000,00 грн., що укладені між відповідачем-2 та ТОВ «КУА «Акерс Інвест», яке діє в інтересах Пайового недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду закритого типу «Арсенал»). Забезпеченням позичальником виконання своїх зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів, можливих штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпеченої заставою (іпотекою) вимоги виступає забезпечення, яке не суперечить вимогам кредитора та діючого законодавства України, про що укладаються відповідні договори, а саме:

- договір іпотеки нежитлового приміщення літер «А», загальною площею 5 575,60 кв. м., за адресою: АР Крим, м. Сімферополь, вул. Євпаторійське шосе, 8;

- договір іпотеки нежитлового приміщення літер «Д», загальною площею 15 062,00 кв. м., за адресою: АР Крим, м. Сімферополь, вул. Євпаторійське шосе, 8.

В п.8.3 Кредитного договору передбачено, що останній набирає чинності з дати його укладання та діє до остаточного виконання сторонами прийнятих на себе зобов'язань за договором.

В подальшому між позивачем та відповідачем-2 було погоджено внесення змін до Кредитного договору, зокрема, в частині визначення ліміту заборгованості за кредитом в гривні у розмірі 284 407 297,34 грн. та за кредитом в доларах США у сумі 15 713 047,72 доларів США, зі сплатою за користування кредитом 11,23% річних та кінцевим терміном погашення заборгованості не пізніше 10.03.2018р.

На виконання умов Кредитного договору позивач надав відповідачу транш у розмірі 15 713 000,00 доларів США, що за курсом НБУ станом на 19.03.2014р. еквівалентно 156 498 337,40 грн.

Вказані обставини було встановлено рішенням Господарського суду міста Києва від 13.10.2015р. у справі №910/21732/15 за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кримська девелоперська компанія" про стягнення 305 366 340,29 грн., яке залишено без змін постановами Київського апеляційного господарського суду від 08.12.2015р. та постановою Вищого господарського суду України від 24.02.2016р. (том справи - 1, аркуші справи - 106-114), а відтак відповідно до ст. 35 Господарського процесуального кодексу України вищезгадані обставини не потребують повторного доведення у даній справі.

24.07.2014р. між позивачем, як кредитором, відповідачем-2, як позичальником, та відповідачем-1, як поручителем, було укладено договір поруки №П-2010395-2 (далі - Договір поруки) (том справи - 1, аркуші справи - 23-24).

За умовами Договору поруки (п.п.1.1, 1.2) поручитель зобов'язується перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником зобов'язань щодо повернення суми кредиту, сплати процентів за користування кредитом, комісій, а також можливих штрафних санкцій та пені, у розмірі та у випадках, передбачених Кредитним договором, укладеним між кредитором та позичальником, за умовами якого позичальник зобов'язаний повернути кредитору отриманий кредит в розмірі 284 407 279,34 грн. та 15 713 047,72 доларів США зі сплатою процентів у розмірі, у строки (терміни) та на умовах, зазначених в договорі кредиту та договорах про внесення змін і доповнень до Кредитного договору, що укладені на дату цього договору та/або можуть бути укладені в майбутньому, з кінцевим терміном повернення кредиту по 10.03.2018р. включно або термін, що вказаний в п.1.1 кредитного договору, а також сплачувати можливі штрафні санкції у розмірі та у випадках, передбачених Кредитним договором та цим договором, а також інші витрати на здійснення забезпеченої порукою вимоги. Поручитель ознайомлений з умовами Кредитного договору, ніяких заперечень, а також непорозумінь щодо його положень не має.

У статті 2 Договору поруки визначено зміст зобов'язання, забезпеченого порукою, згідно з п.п.2.1, 2.2 якого зміст забезпеченого порукою зобов'язання: погасити основну суму заборгованості за договором кредиту в сумах та в терміни, зазначені в Кредитному договорі; сплатити проценти за користування кредитом в розмірі, строки (терміни) та на умовах, визначених в Кредитному договорі; сплатити можливі штрафні санкції, визначені Кредитним договором; сплатити інші витрати, пов'язані зі здійсненням забезпеченої порукою вимоги. Загальний обсяг відповідальності поручителя за цим договором не може перевищувати 8 915 000,00 дол. США.

Відповідно до п.6.2 Договору поруки останній набирає чинності з дати його укладання. Дія цього договору припиняється на підставах, передбачених чинним законодавством, але не пізніше 31.03.2015р.

Позивач просив суд визнати недійсним Договір поруки, обґрунтовуючи свої вимоги наступним:

- майнові вимоги позивача за Кредитним договором №К-2010395 від 26.04.2012р. було передано в заставу третій особі;

- постановою Національного банку України №692/БТ "Про віднесення АТ "Дельта Банк" до категорії проблемних" позивача віднесено до категорії проблемних та заборонено передавати в забезпечення третім особам майно та активи банку без погодження з куратором банку;

- відповідач-1, як поручитель за спірним правочином, був також кредитором банку та пов'язаною з ним особою, а отже, внаслідок укладання Договору поруки №П-2010395-2 від 24.07.2014р. фактично забезпечувались його права, як кредитора та надавались переваги;

- після введення у позивача тимчасової адміністрації відповідачам направлялось повідомлення про нікчемність договору поруки на підставі п.7 ч.3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Місцевий господарський суд в задоволенні позову відмовив, визнавши позовні вимоги необґрунтованими та документально не підтвердженими.

Колегія суддів погоджується з висновками місцевого господарського суду, вважає їх такими, що відповідають фактичним обставинам справи, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

В ч.1, п.2 ч.2 ст. 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.

Відповідно до ч.1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно зі ст. 215 Цивільного кодексу України у разі, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

В ст. ст. 2, 6 Закону України «Про Національний банк України» передбачено, що Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України. Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України. При виконанні своєї основної функції Національний банк має виходити із пріоритетності досягнення та підтримки цінової стабільності в державі. Національний банк у межах своїх повноважень сприяє фінансовій стабільності, в тому числі стабільності банківської системи за умови, що це не перешкоджає досягненню цілі, визначеної у частині другій цієї статті. Національний банк також сприяє додержанню стійких темпів економічного зростання та підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України за умови, що це не перешкоджає досягненню цілей, визначених у частинах другій та третій цієї статті.

Відповідно до ст. 7-1 названого Закону Національний банк України за наявності ознак нестійкого фінансового стану банківської системи, виникнення обставин, що загрожують стабільності банківської та/або фінансової системи країни, має право визначати тимчасові особливості регулювання та нагляду за банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України, у тому числі особливості підтримання ліквідності банків, застосування економічних нормативів, формування та використання резервів для відшкодування можливих втрат за активними операціями банків, запроваджувати обмеження на їх діяльність, у тому числі обмежувати або забороняти видачу коштів з поточних та вкладних (депозитних) рахунків фізичних та юридичних осіб, а також обмежувати або тимчасово забороняти проведення валютних операцій на території України, зокрема операцій з вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей. Наявність ознак нестійкого фінансового стану банківської системи, а також обставин, що загрожують стабільності банківської та/або фінансової системи країни, підтверджується відповідним рішенням Ради з фінансової стабільності, повноваження якої визначаються указом Президента України.

Згідно зі ст. 56 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк України Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. Нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно із законом пом'якшують або скасовують відповідальність. Нормативно-правові акти Національного банку, що містять інформацію з обмеженим доступом, не підлягають опублікуванню та доводяться до відома юридичних та фізичних осіб, на яких поширюється їх дія.

Структуру банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків визначає Закон України «Про банки і банківську діяльність», згідно зі ст. ст. 66, 73, 75 якого Національний банк України здійснює регулювання банківської діяльності у формах адміністративного та індикативного регулювання. Здійснюючи адміністративне регулювання, Національний банк України встановлює вимоги та обмеження щодо діяльності банків.

У разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів Національного банку України, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об'єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких належать, зокрема: віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного.

Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії проблемних за умови його відповідності хоча б одному з таких критеріїв:

1) банк протягом звітного місяця допустив зменшення на 5 і більше відсотків: щоденного розміру регулятивного капіталу нижче встановленого нормативно-правовими актами Національного банку України мінімального розміру регулятивного капіталу - п'ять і більше разів та/або значення нормативу достатності (адекватності) регулятивного капіталу нижче встановленого нормативно-правовими актами Національного банку України нормативного значення цього нормативу - два і більше разів;

2) банк не виконав вимогу вкладника або іншого кредитора, строк якої настав п'ять і більше робочих днів тому, та/або встановлено факти невідображення в бухгалтерському обліку документів клієнтів банку, що не виконані банком у встановлений законодавством України строк;

3) системне порушення банком законодавства, що регулює питання запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму;

4) банк протягом звітного місяця допустив зменшення на 5 і більше відсотків значення хоча б одного з нормативів ліквідності нижче мінімальних нормативних значень, встановлених нормативно-правовими актами Національного банку України, що розраховуються: за щоденними розрахунками - п'ять і більше разів; щодекади - два і більше разів;

4-1) обсяг негативно класифікованих активів банку (крім санаційного) становить 40 відсотків і більше загальної суми активів, за якими має оцінюватися ризик та формуватися резерв згідно з нормативно-правовими актами Національного банку України;

5) банк не має ефективних та адекватних систем внутрішнього контролю та/або управління ризиками, що створює загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку;

6) систематичне подання та/або оприлюднення недостовірної інформації або звітності з метою приховування реального фінансового стану банку, у тому числі щодо операцій із пов'язаними з банком особами.

Національний банк України має право віднести банк до категорії проблемних з інших підстав, визначених нормативно-правовими актами Національного банку України. Рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії проблемного є банківською таємницею. Проблемному банку забороняється використовувати для розрахунків прямі кореспондентські рахунки в національній та іноземній валюті. Проведення розрахунків здійснюється виключно через консолідований кореспондентський рахунок у Національному банку України. Ця норма не поширюється на операції щодо виконання зобов'язань у міжнародних та внутрішньодержавних платіжних системах і системах розрахунків та на операції з цінними паперами, що здійснюються згідно із законодавством. Проблемний банк у строк до 180 днів зобов'язаний привести свою діяльність у відповідність із вимогами законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України. Проблемний банк зобов'язаний у строк до семи днів повідомити Національний банк України про заходи, які він вживатиме з метою приведення своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства, та на вимогу Національного банку України повідомляти його про хід виконання цих заходів. Національний банк України протягом 180 днів з дня віднесення банку до категорії проблемних має право прийняти рішення про визнання діяльності банку такою, що відповідає законодавству, або про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Національний банк України зобов'язаний не пізніше ніж через 180 днів з дня віднесення банку до категорії проблемних прийняти рішення про визнання діяльності банку такою, що відповідає законодавству, або про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

Постановою Правління Національного банку України №692/БТ від 30.10.2014р. «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до категорії проблемних», якою вирішено віднести позивача до категорії проблемних банків строком до 180 днів. Для стабілізації діяльності банку та відновлення його фінансового стану з дня прийняття цієї постанови до кінця строку, який визначений в п.1 цієї постанови, запровадити для банку, зокрема, такі обмеження в його діяльності:

- не передавати в забезпечення третім особам майно та активи банку без погодження з куратором банку;

- погашення заборгованості, що виникла за будь-якими активними операціями банку, приймати тільки в грошовій формі (крім набуття права власності на об'єкти застави за погодженням з куратором банку).

На підставі постанови Правління Національного банку України від 02.03.2015р. №150 "Про віднесення публічного акціонерного товариства "Дельта банк" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб було прийнято рішення №51 від 02.03.2015р. "Про запровадження тимчасової адміністрації у публічному акціонерному товаристві "Дельта Банк", згідно з яким тимчасову адміністрацію у позивача запроваджено строком на 3 місяці з 03.03.2015р. до 02.06.2015р.

Згідно з рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №71 від 08.04.2015р. було запроваджено тимчасову адміністрацію у позивача на строк до 02.09.2015р., строк здійснення якої продовжено по 02.10.2015р. включно згідно з рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №147 від 03.08.2015р.

В ст. ст. 76, 77 Закону України "Про банки і банківську діяльність" наведено перелік підстав, за наявності яких Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, а також передумови ліквідації банку.

Постановою Правління Національного банку України №664 від 02.10.2015р. "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Дельта-Банк" вирішено відкликати банківську ліцензію та ліквідувати позивача.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №181 від 02.10.2015р. було розпочато процедуру ліквідації позивача з 05.10.2015р. до 04.10.2017р. включно.

Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", яким також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

В п.4 ч.2 ст. 37 названого Закону передбачено, що Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право повідомляти сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.

Відповідно до ч.3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав:

1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог;

2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим;

3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору;

4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна;

5) банк прийняв на себе зобов'язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність»;

6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України;

9) здійснення банком, віднесеним до категорії проблемних, операцій, укладення (переоформлення) договорів, що призвело до збільшення витрат, пов'язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства.

12.05.2015р. відбулося засідання комісії з перевірки правочинів (інших договорів) за кредитними операціями, призначеної наказом №67 від 11.03.2015р., оформлене протоколом №4 від 11.07.2015р., до порядку денного якого віднесено наступні питання (том справи - 1, аркуші справи - 25-28):

- затвердження результатів перевірки, якою виявлено правочини (договори), що є нікчемними згідно зі ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»;

- надання доручень відповідним підрозділам банку щодо здійснення заходів, пов'язаних із наслідками нікчемності зазначених правочинів.

З наявного в матеріалах справи витягу з вищевказаного протоколу №4 від 12.05.2015р. вбачається, що в ході перевірки позивача виявлено правочини (договори), що є нікчемними згідно зі ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", зокрема, оспорюваний Договір поруки, укладений між позивачем та відповідачем. Вказаний правочин за результатами перевірки комісії є нікчемним згідно з п.7 ч.3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Відповідачам було надіслано повідомлення №3262 від 12.06.2015р. та №3310 від 15.06.2015р. про нікчемність правочину (том справи - 1, аркуші справи - 29-31), в яких повідомлено про укладення Договору поруки з порушенням чинного законодавства України, вимог Національного банку України та внутрішніх процедур банку (позивача).

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначав про те, що на момент укладання спірного правочину відповідач-1 був кредитором позивача, а тому, враховуючи неплатоспроможність банку, позивач був позбавлений можливості розпоряджатись коштами на своєму рахунку. Тобто, укладання Договору поруки є забезпеченням майном банку грошових вимог самого поручителя, що в свою чергу свідчить про те, що шляхом укладання оспорюваного договору відповідачу-1 було надано певні переваги та пільги, як кредитору банку. Позивач вважає, що уклавши Договір поруки він взяв на себе зобов'язання, внаслідок яких став неплатоспроможним або виконання його зобов'язань перед іншими кредиторами стало неможливим.

Натомість, як вірно зазначив у своєму рішенні місцевий господарський суд, позивач не надав належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що відповідач-1 станом на момент укладання спірного Договору поруки був кредитором позивача, а внаслідок укладання цього правочину відповідачу-1 було надано переваги, що прямо не встановлені законодавством чи внутрішніми документами банку.

Позивачем не надано доказів на підтвердження того, що внаслідок укладання спірного правочину позивач, як банківська установа, став неплатоспроможним та фактично не міг виконувати зобов'язання перед іншими кредиторами. При цьому, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на те, що за твердженням самого позивача, відповідачем-1, як поручителем, було сплачено грошові кошти на виконання забезпеченого порукою зобов'язання відповідача-2, що вказує на отримання позивачем грошових коштів, які у подальшому могли бути використані для виконання ним своїх зобов'язань перед іншими кредиторами.

Доводи позивача про те, що внаслідок укладання Договору поруки позивач фактично відмовився від власних майнових вимог до позичальника, є безпідставними та такими, що не підтверджені належними доказами.

Факт погашення заборгованості позичальника за Договором поруки встановлений рішенням Господарського суду міста Києва від 13.10.2015р. у справі №910/21732/15, що не потребує додаткового доведення у даній справі відповідно до ст. 35 Господарського процесуального кодексу України, а також спростовує доводи позивача про те, що оспорюваний ним правочин не був направлений на реальне настання правових наслідків.

Колегія суддів вважає безпідставним посилання позивача на те, що Договір поруки було укладено з пов'язаною особою, оскільки відповідно до ч.1 ст. 52 Закону України "Про банки та банківську діяльність" пов'язаними особами є: керівники банку, керівник підрозділу внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів правління банку; особи, які мають істотну участь у банку; керівники юридичних осіб, які мають істотну участь у банку; керівники та контролери споріднених осіб банку; керівники та контролери афілійованих осіб банку; афілійовані особи банку; споріднені особи банку; асоційовані особи будь-якої фізичної особи, зазначеної в пунктах 1 - 5 цієї частини; юридичні особи, у яких асоційовані особи, визначені в пункті 8 цієї частини, є керівниками або контролерами.

Натомість ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції не надано належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що оспорюваний позивачем Договір поруки було укладено з пов'язаними з позивачем особами.

В ч.1 ст.554 Цивільного кодексу України вказано про те, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Водночас, ст. 543 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Кредитор, який одержав виконання обов'язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі. Солідарний боржник не має права висувати проти вимоги кредитора заперечення, що ґрунтуються на таких відносинах решти солідарних боржників з кредитором, у яких цей боржник не бере участі.

Наведені правові норми свідчать про те, що з договору поруки виникає солідарне зобов'язання боржників, що надає кредитору, а у даному випадку позивачу, право вимагати виконання зобов'язання за кредитним договором як у позичальника, так і поручителя.

Таким чином, в даному конкретному випадку відсутні підстави стверджувати, що внаслідок укладання спірного правочину позивач відмовився від власних майнових вимог.

Доказів, які б підтверджували протилежне ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції не надано.

Відповідно до ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, визнано судом недійсним.

Як в позові, так і в апеляційній скарзі позивач посилався на те, що він не мав права укладати, в тому числі, спірний Договір поруки, оскільки відносно позивача діяли обмеження, введені постановою Правління Національного банку України №692/БТ від 30.10.2014р. «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» до категорії проблемних».

Передусім, необхідно зазначити про те, що спірний правочин було укладено між позивачем та відповідачем 24.07.2014р., тоді як постанову Правління Національного банку України №692/БТ від 30.10.2014р. "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" до категорії проблемних" було прийнято лише 30.10.2014р., тобто, більш ніж через три місяці пізніше після укладання договору між сторонами.

Колегія суддів погоджується з місцевим господарським судом в тому, що відповідно до ст.75 Закону України «Про банки та банківську діяльність» рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії проблемного є банківською таємницею. Відповідна відмітка «Банківська таємниця» міститься і на вищевказаній постанові Правління Національного банку України №692/БТ від 30.10.2014р. (том справи - 1, аркуш справи - 46-47). Тобто, укладаючи спірний Договір поруки з позивачем, відповідач не міг знати про наявність обмежень повноважень позивача.

Окрім того, за своєю правовою природою постанова правління Національного банку України №692/БТ від 30.10.2014р. є актом індивідуальної дії, який вирізняться с поміж інших юридичних актів тим, що стосується конкретної особи. Загальною рисою, яка відрізняє індивідуальні акти управління, є їх виражений правозастосовний характер. Головною рисою таких актів є їхня конкретність, а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб'єктами права, які видають такі акти; розв'язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата - конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами. Тобто такі, що передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію.

Постанова Правління Національного банку України №692/БТ від 30.10.2014р. була прийнята безпосередньо стосовно позивача, а не обох контрагентів за спірним Договором поруки, а відтак названа постанова не може мати юридичних наслідків для відповідача. До того ж, як уже зазначалося вище, постанова №692/БТ від 30.10.2014р. була прийнята більше ніж через три місяці після укладення Договору поруки між сторонами.

В позові та в апеляційній скарзі позивач зазначав про те, що Договір поруки з відповідачем було укладено не 24.07.2014р., а значно пізніше, посилаючись при цьому на відсутність відомостей про реєстрацію вказаного правочину до 29.12.2014р. За твердженням позивача, спірний Договір поруки відображений в бухгалтерському обліку позивача лише 30.12.2014р.

Колегією суддів враховано, що діюче законодавство містить вимоги щодо обов'язкової реєстрації певних видів правочинів.

Однак, при цьому позивачем не наведено жодної норми діючого законодавства, яка б ставила в залежність встановлення дати укладення договору (угоди) від його реєстрації саме у бухгалтерському обліку одного з контрагентів.

Тобто, реєстрація правочину у бухгалтерському обліку позивача не є беззаперечним свідченням укладання такого правочину саме в цей час (дату реєстрації).

Згідно з положеннями п.3.1 Інструкції з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України, затвердженої постановою правління Національного банку України №481 від 27.12.2007р., банк відображає в бухгалтерському обліку забезпечення за кредитом (майно, у тому числі майнові права на грошові кошти, які розміщені на вклад (депозит), за позабалансовими рахунками такою проводкою: отриману заставу за справедливою вартістю: дебет, рахунки для обліку отриманої застави; кредит, контррахунок; отриману гарантію (поручительство): дебет, рахунки для обліку отриманої застави; кредит, контррахунок.

Водночас, вищевказаною Інструкцію строків здійснення такого обліку не визначено.

Невиконання посадовими особами позивача, які є відповідальними за ведення бухгалтерського обліку товариства певних дій, також жодним чином не може впливати на момент укладання договору, а тим більше на його відповідність вимогам чинного законодавства.

Позивач зазначав про те, що грошові кошти від відповідача-1 за Договором поруки надійшли саме 30.12.2014р.

Однак дана обставина лише підтверджує виконання умов спірного Договору поруки, умовами якого (п.1.3) чітко передбачено здійснення позивачем договірного списання коштів з будь-яких рахунків відповідача (в національній та/або іноземній валюті), відкритих (чи тих, що будуть відкриті) ним у позивача, як кредитора, в сумах, що підлягають сплаті за Кредитним договором. При цьому, сторони погодили, що договірне списання з будь-якого поточного рахунку поручителя (відповідача) є заздалегідь погодженим і не потребує повідомлення поручителя та/або позичальника в будь-якій формі.

Тобто, те, що перерахування коштів з рахунку відповідача-1 відбулося 30.12.2014р. не свідчить про укладення Договору поруки саме в цей день, а лише підтверджує невиконання відповідачем-2, як позичальником, умов укладеного з позивачем Кредитного договору та здійснення списання безпосередньо самим позивачем коштів з рахунку відповідача-1 на виконання умов оспорюваного Договору поруки.

При цьому колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що позабалансовий меморіальний ордер №103674639 від 30.12.2014р. (том справи - 1, аркуш справи - 271) на 8 915 000,00 доларів США (140 576 676,74 грн.) позивачем було надано лише на стадії апеляційного перегляду рішення у даній справі без жодного обґрунтування неможливості подання цього доказу місцевому господарському суду.

В позовній заяві позивач посилався на те, що його право вимоги за укладеним з відповідачем-2 Кредитним договором на час укладення оспорюваного Договору поруки було в заставі у третьої особи на підставі договору застави майнових прав №37/ЗМП від 11.04.2014р.

Відповідно до ст. ст. 32, 34 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Натомість, в порушення вказаних правових норм, місцевому господарському суду позивач не надав договір застави майнових прав №37/ЗМП від 11.04.2014р. з додатками до нього і тому названий договір не досліджувався судом.

Вже на стадії апеляційного перегляду рішення у даній справі позивач подав Київському апеляційному господарському суду клопотання про залучення до матеріалів справи додаткових доказів, а саме: копії договору застави майнових прав №37/ЗМП від 11.04.2014р. та додаткового договору №1 від 02.03.2015р. до нього; реєстру укладених позивачем кредитних договорів з фізичними та юридичними особами, що пропонувалися у забезпечення Національному банку України (пул кредитів), заборгованість за якими класифікована за ІІ категорією якості; копії позабалансового меморіального ордеру №10367639 від 30.12.2014р.; інформаційної довідки про функціонування облікової системи Б2.

Колегією суддів враховано, що за правилами ст. 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Водночас, додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

Проте, жодного обґрунтування з приводу наявності причин, які об'єктивно унеможливили подання позивачем місцевому господарському суду вищезгаданих доказів, на які він посилався в обґрунтування своїх вимог, позивачем не наведено.

Суд погоджується з позивачем в тому, що відповідно до ст. 22 Господарського процесуального кодексу України у позивача, зокрема, є процесуальне право на подання доказів. Однак, при цьому, колегія суддів зважає на те, що відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Позивач безпосередньо є стороною договору застави майнових прав №37/ЗМП від 11.04.2014р., укладеного з третьою особою, а відтак у нього був примірник вказаного правочину з додатками та додатковим договором до нього і він мав можливість подати ці докази, але, скориставшись своїми процесуальними правами, не вважав за необхідне зробити це.

Водночас, навіть якщо враховувати факт укладення між позивачем та третьою особою договору застави майнових прав №37/ЗМП від 11.04.2014р., то з цього приводу необхідно зазначити наступне.

В ст. 553 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

З наведеного випливає, що порука за своєю правовою природою не є обтяженням майнових прав та не передбачає відчуження майнових прав, у зв'язку з чим посилання позивача як на підставу своїх вимог на заборону щодо обтяження майнових прав банку за договором застави, укладеним з Національним банком України, не може свідчити про невідповідність спірного правочину вимогам чинного на момент його укладання законодавства. Вказані обставини лише вказують про невірне трактування позивачем норм цивільного законодавства та договору застави.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачем не доведено існування обставин, з якими законодавець пов'язує недійсність правочину (в даному випадку Договору поруки), у зв'язку з чим вимога позивача про визнання вказаного договору недійсним не підлягає задоволенню.

В ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України визначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.

Згідно зі ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Позивачем не надано належних та допустимих доказів на спростування висновків місцевого господарського суду.

За результатами перегляду справи колегія суддів дійшла висновку про те, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи, тоді як місцевим господарським судом було надано належну оцінку поданим доказам, у повному обсязі з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також вірно застосовано норми матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим підстави для зміни чи скасування рішення відсутні і апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Зважаючи на відмову в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за її подання покладаються на позивача (апелянта).

Керуючись ст. ст. 4-2, 4-3, 32-34, 43, 49, 75, 77, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва у справі №910/6405/16 від 07.06.2016р. - без змін.

2. Матеріали справи №910/6405/16 повернути до Господарського суду міста Києва.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України.

Головуючий суддя Л.П. Зубець

Судді А.І. Мартюк

С.О. Алданова