Рішення № 62997175, 22.11.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

справа № 22-ц/796/7387/2016 головуючий у 1-й інстанції: Матійчук Г.О

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 листопада 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду міста Києва в складі:

головуючого: Головачова Я.В.

суддів: Вербової І.М., Шахової О.В.

при секретарі: Горбачовій І.В.

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Еталон" про визнання договору фінансового лізингу недійсним, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 березня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 10 серпня 2015 року між ним та ТОВ "Лізингова компанія "Еталон" укладено договір фінансового лізингу, предметом якого є автомобіль Toyota Rav 4 2.2 Diesel AT Live. На виконання своїх зобов'язань ОСОБА_1 здійснив платіж у розмірі 68850 грн. Проте, відповідач уклав вказаний договір без визначення речі з індивідуальними ознаками, а тому він не містить істотної умови, якою є предмет договору. Крім того, умовами договору створюється дисбаланс договірних прав та обов'язків між сторонами, у зв'язку з чим положення укладеного договору є несправедливими в розумінні ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів".

Посилаючись на викладене, позивач просив суд визнати договір фінансового лізингу, укладений між сторонами, недійсним та стягнути з ТОВ "Лізингова компанія "Еталон" сплачену комісію за організацію у розмірі 68850,00 грн.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 10 березня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1. - ОСОБА_2 посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення, яким заявлені позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Скаржник зазначає, що судом першої інстанції не з'ясовано питання щодо відповідності предмета договору вимогам, встановленим Законом України "Про фінансовий лізинг" та Цивільним кодексом України. Крім того, судом не взято до уваги доводи позивача щодо несправедливих положень спірного договору, які обмежують права лізингоодержувача, як споживача послуг, та не передбачають будь-якої відповідальності для лізингодавця за невиконання взятих на себе зобов'язань, що суперечить вимогам ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів".

Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 в суді апеляційної інстанції підтримала апеляційну скаргу з наведених в ній підстав.

Представник ТОВ "Лізингова компанія "Еталон" - АфанасьєвО.М. заперечував проти задоволення апеляційної скарги, вважав, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом встановлено, що 10 серпня 2015 року між "Лізингова компанія "Еталон" та ОСОБА_1 укладено договір № 002713 фінансового лізингу, за умовами якого лізингодавець зобов'язується придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування майно (предмет лізингу), а лізингоодержувач зобов'язується прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами цього договору (а. с.8-19).

Пунктом 3.1 договору визначено, що предметом лізингу є автомобіль Toyota Rav 4 2.2 Diesel AT Live (а. с.8-19).

Відповідно до додатку № 1 до договору вартість предмета лізингу становить 688500 грн., відсоток платежів 50%, авансовий платіж 344250 грн., місячний платіж 28687,50 грн., комісія за організацію (10%) 68 850 грн., комісія за передачу (3%) 20 655 грн. (а. с. 20).

На виконання умов договору лізингу 10 серпня 2015 року ОСОБА_1 оплатив на рахунок ТОВ "Лізингова компанія "Еталон" платіж у розмірі 68850 грн., про що свідчить квитанція № ПН12367 (а. с. 23,24).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керуючись ст.ст.203,215,230,626-628 ЦК України, ст.ст. 6,16 Закону України "Про фінансовий лізинг", Законом України "Про захист прав споживачів" дійшов висновків, що позивач не довів ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а тому відсутні підстави для визнання договору фінансового лізингу недійсним, оскільки договір укладений відповідно до норм чинного законодавства, позивач добровільно погодився на його укладення. Крім того, повернення коштів за договором фінансового лізингу є похідним від визнання недійсним договору, а тому в даному випадку відповідно відсутні підстави для стягнення коштів, які були сплачені позивачем як комісія за організацію.

Проте з таким висновком суду погодитися не можна.

Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю - продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Стаття18 Закону України"Про захист прав споживачів" містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.

Так, за змістом частини п'ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.

Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону).

Аналізуючи норму статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів' можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2,3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів»); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону).

За умовами п. 5.4 договору фінансового лізингу, у разі збільшення вартості предмета лізингу до моменту йог замовлення лізингодавцем, відповідно до п. 1.3 цього договору, лізингоодержувач повинен одноразово сплатити різницю такої вартості до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем з метою відповідності відсоткового розміру авансового платежу визначеного в додатку №1 до цього договору фактичній вартості предмета лізингу на момент його купівлі у продавця, а також одноразово сплатити різницю комісії за організацію до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем. У разі зменшення предмета вартості на момент його передачі лізингоодержувачу різниця комісії за організацію поверненню не підлягає.

Відповідно до п. 8.3 договору у випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов'язаний прийняти такі зміни.

Коригування розміру лізингових платежів у випадках, передбачених цим договором, не призводить до збільшення загальної вартості предмета лізингу. Відповідно також не збільшується частина лізингових платежів, які відшкодовують (компенсують) частину вартості предмета лізингу. Зазначене коригування індексує частину лізингових платежів - комісію (винагороду) лізингодавця в частині витрат на фінансування предмета лізингу (пункт 8.8 договору).

Пунктом 8.12 спірного договору передбачено, що розмір лізингової плати може індексуватися в залежності від конвертації гривні в іноземну валюту та змінами ситуації на грошовому ринку.

Між тим, як слідує із умов договору, вартість предмета лізингу, лізингові платежі визначені у національній валюті України, а еквівалент у іноземній валюті цих платежів не визначався, а тому прив'язка до зміни курсу іноземної валюти по відношенню до української гривні не ґрунтується на вимогах ст.ст. 524,533 ЦК України.

З огляду на викладене, внесення за відповідачем до спірного договору лізингу умови про індексування лізингових платежів у залежності від зміни курсу національної валюти до іноземної валюти є також таким, що не відповідає вимогам закону і обмежують права позивача, як лізингоодерувача.

Виходячи із змісту п.п.5.4., 8.3., 8.8., 8.12. договору розмір лізингової плати може індексуватися та змінюватись в залежності від зміни законодавства, розміру податків і прирівняних до них платежів, зміни ситуації на грошовому ринку, які впливають на вартість предмета лізингу. Між тим, будь-якої формули цього перерахунку у договорі не передбачено, що також свідчить про обмеженя прав позивача.

В пункті 8.13 спірного договору встановлено, що в разі відмови лізингоотримувача від підписання додаткової угоди про коригування розміру платежів та вартості предмета лізингу лізингодавець вправі за своєю ініціативою розірвати цей договір, після чого лізингоодержувач зобов'язаний повернути лізингодавцю предмет лізингу і при цьому раніше сплачені лізингові платежі поверненню не підлягають. При цьому, договором не передбачено будь-яких прав лізингоождержувача на компенсацію від лізингодавача у зв'язку з розірваннямчи невиконанням лізингодавачем умов договору.

Крім того, договором в жодному випадку не передбачено право лізингоодержувача в односторонньому порядку змінювати чи розривати за своєю ініціативою цей договір, а також відсутні будь-які умови направлені на захист прав лізингоодержувача від неналежного виконання договірних зобов'язань лізингодавцем.

Згідно п. 12.12 договору, у випадку розірвання даного договору лізингоодержувачем до підписання акта приймання - передачі предмета лізингу, лізингодавець повертає сплачені кошти за вирахуванням штрафу за дострокове розірвання 20% від сплаченої суми авансових платежів. В такому випадку комісія за організацію даного договору лізингоодержувачу не повертається.

Аналізуючи умови оскаржуваного договору, колегія суддів приходить до висновку, що значна частина його положень є несправедливими відносно споживача та суперечать нормам чинного законодавства, оскільки договором забезпечено захист інтересів лише лізингодавця. Вказане свідчить про очевидний дисбаланс між правами та обов'язками сторін.

За змістом ст. 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

Окрім того, згідно п. 4 ч. 1 ст. 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (п. 11-1 ст. 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг").

Відповідно до ч. 1 ст. 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договірпоставки, якщо іншене встановлено законом.

Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до ст. 628 ЦК України.

Згідно ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобуза участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2766цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

З огляду на положення Закону України "Про захист прав споживачів" положення спірного договору є несправедливими, оскільки містять обмежені права лізингоодержувача як споживача послуг. Крім того, у відповідача в порушення вимог ст. 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" відсутня ліцензія для здійснення фінансової діяльності та спірний договір не посвідчений нотаріально, що є підставою для визнання договору фінансового лізингу від 10 серпня 2015 року недійсним.

Згідно з п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 6 листопада 2009 року правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

Відповідно до ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Зазначеним обставинам, які безпосередньо стосуються предмета даного спору, судом першої інстанції не надано належної правової оцінки, що призвело до ухвалення незаконного та необґрунтованого рішення.

За таких обставин колегія суддів вважає, що судом ухвалено рішення про відмову у задоволенні позову через неправильне застосування норм матеріального права, що відповідно до ст. 309 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду й ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

На підставі ч. 5 ст. 88 ЦПК України якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційна скарга ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 підлягає задоволенню, тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сплачений судовий збір у розмірі 2468 грн. 97 коп.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів,

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 березня 2016 року скасувати і ухвалити нове рішення наступного змісту.

Позов ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати недійсним договір № 002713 фінансового лізингу від 10 серпня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та товариством з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Еталон".

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Еталон" на користь ОСОБА_1 сплачену комісію за організацію згідно договору фінансового лізингу № 002713 від 10 серпня 2015 року в розмірі 68850 грн.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Еталон" на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в розмірі 2468 грн. 97 коп.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили шляхом подання до цього суду касаційної скарги.

Головуючий Судді: