Ухвала суду № 62987819, 08.11.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 листопада 2016 року м. Київ К/800/16643/16

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді - Загороднього А.Ф.,

суддів: Заїки М.М., Мойсюка М.І.,

та секретаря Пасічніченко А.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Житомирського обласного центру зайнятості

на постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2016 року

у справі № 806/320/16

за позовом ОСОБА_1

до Житомирського обласного центру зайнятості

про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, зобов'язання виплатити середньомісячний заробіток, стягнення моральної шкоди, -

встановив:

ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом до Житомирського обласного центру зайнятості, в якому просила визнати протиправним та скасувати наказ від 26 січня 2016 року №23-к в частині її звільнення з посади провідного фахівця профорієнтації відділу надання соціальних послуг Радомишльського районного центру зайнятості Житомирської області, поновлення на посаді, зобов'язання виплатити середньомісячний заробіток та стягнення 7000 грн. моральної шкоди.

Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 25 квітня 2016 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2016 року скасовано рішення суду першої інстанції та прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Житомирського обласного центру зайнятості від 26 січня 2016 року №23к та поновлено на посаді провідного фахівця з профорієнтації відділу надання соціальних послуг Радомишльського районного центу зайнятості Житомирської області, з 01 лютого 2016 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, Житомирський обласний центр зайнятості подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Перевіривши доводи касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій щодо правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 22 вересня 1997 року ОСОБА_1 перебувала на службі у Житомирському обласному центрі зайнятості, з 02 березня 2015 року - на посаді провідного фахівця з профорієнтації відділу надання соціальних послуг Радомишльського районного центру зайнятості Житомирської області.

Наказом Житомирського обласного центру зайнятості від 26 січня 2016 року №23к звільнено ОСОБА_1 із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання.

Частинами першою - третьою статті 492 Кодексу законів про працю України визначено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Згідно частини другої статті 40 Кодексу законів про працю України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Зі змісту зазначених норм вбачається, що при звільненні працівника у зв'язку із реорганізацією підприємства і скороченням чисельності штату, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення пропонує працівнику іншу роботу в разі її наявності.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40 та частини третьої статті 492 Кодексу законів про працю України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому, роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, установі, організації незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

На виконання вимог частини 1 статті 492 Кодексу законів про працю України, 20 листопада 2015 року ОСОБА_1 було попереджено про наступне її звільнення, та 28 січня 2016 року запропоновано працевлаштування на посаду фахівця з питань зайнятості ІІ категорії відділу надання соціальних послуг на умовах неповного робочого дня (0,5 посадового окладу), однак від даної пропозиції позивач відмовилася.

Разом з тим, судом апеляційної інстанції досліджено, що згідно довідки відповідача від 30 травня 2016 року, на дату винесення оспорюваного наказу в Житомирському обласному центрі зайнятості були вакантні посади провідних фахівців з питань зайнятості, з посадовим окладом 1378 грн. та 1550 грн. у Олевському районному центрі зайнятості Житомирської області та Ружинському районному центрі зайнятості Житомирської області відповідно.

Однак, позивачу вказаних вакантних посад, з урахуванням можливості переведення в межах організації (Житомирського обласного центру зайнятості), а не тільки підрозділу де вона працювала, запропоновано не було.

Доказів неможливості перевести позивача за її згодою на зазначені вакантні посади, відповідачем надано не було.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що оспорюваний наказ Житомирського обласного центру зайнятості від 26 січня 2016 року №23к, прийнятий з порушенням вимог частини другої статті 40 та частин першої - третьої статті 492 Кодексу законів про працю України, і відповідно, суд апеляційної інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для його скасування та поновлення позивача на посаді.

Також, судом апеляційної інстанції зроблено правильний висновок щодо безпідставності позовних вимог в частині стягнення з Житомирського обласного центру зайнятості на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки відповідач таких нарахувань та виплат заробітної плати для працівників районних центрів зайнятості не проводить.

Отже, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права, що призвело або могло б призвести до невірного вирішення спору, а тому оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, і підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ухвалив:

Касаційну скаргу Житомирського обласного центру зайнятості залишити без задоволення.

Постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2016 року - без змін.

Ухвала може бути переглянута Верховним Судом України у порядку, строки та з підстав, передбачених главою третьою розділу ІV Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий А.Ф. Загородній

Судді М.М. Заїка

М.І. Мойсюк