Постанова № 62950259, 23.11.2016, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 листопада 2016 р.м.ОдесаСправа № 815/3715/16

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Стефанов С. О. Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді - Вербицької Н.В.,

суддів - Джабурії О.В.,

- Крусяна А.В.,

при секретарі судового засідання - Макогон С.А.,

за участю представника позивача ОСОБА_2,

представників відповідача Білоконь Н.О., Лазарєвої Г.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_5 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22 вересня 2016 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірними та скасування рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И Л А :

27 липня 2016 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 16 червня 2016 року № 300-16, яким йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання його біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_5 зазначив що відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення не враховані всі обставини, які роблять неможливим його повернення до країни походження - Іраку.

Відповідач заперечував проти позову, зазначаючи що не встановлено підстав для загрози переслідування позивача з боку ІДІЛ.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 22 вересня 2016 року в задоволені адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить зазначену постанову скасувати та прийняту нову, якою задовольнити його позовні вимоги.

Заслухавши доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши доводи апеляційної скарги, матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається наступне.

ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Іраку, за національністю - араб, за віросповіданням мусульманин-суніт, має повну середню та вищу освіту, одружений.

У 2007 р. позивач прибув до України (м.Одеса) легально, на підставі національного паспорту та студентської візи, з метою отримання вищої освіти. З моменту приїзду до України в 2013 році одноразово повертався на Батьківщину з метою отримання нового національного паспорту. Згідно матеріалів справи, він перебував в Іраку протягом двох з половиною місяців, до 18.11.2013 року, після чого повернувся до України та більше її територію не покидав. Після здобуття вищої освіти в 2014 році іноземець мав намір повернутись на Батьківщину, у чому завадив напад на рідне місто Мосул радикального угрупування ІДІЛ.

Судом встановлено, що позивач 26.10.2015р. звернувся до управління ДМС України в Одеській області із заявою про надання статусу біженця.(а.с.93).

За результатами розгляду документів, щодо надання ОСОБА_5 статусу біженця, ГУ ДМС України в Одеській області складений висновок від 17.05.2016р. по справі №2015OD0302 щодо відмови у наданні статусу біженця.(а.с.55-56).

Рішенням Державної міграційної служби України від 15.06.2016р. №300-16, з посиланням на п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту " підтримано висновок управління міграційної служби в Одеської області та відмовлено ОСОБА_5 у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту (а.с.89).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що у відповідача відсутні умови для визнання позивача біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, передбачених п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011р. № 3671-VI, вважаючи, що рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийняте з врахуванням всіх обставин у справі, з дотриманням порядку його прийняття та в межах повноважень, наданих відповідачу для прийняття такого рішення.

Судова колегія не погоджується із висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне.

Згідно ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п.1 ч.1 ст. 1 Закону № 3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Цією ж статтею у п.13 визначене поняття особи, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Аналізуючи зміст зазначених норм права, судова колегія вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

Згідно з ч. 5 ст. 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Положенням про Державну міграційну службу України, затвердженого Указом Президента України №405/2011 від 06.04.2011р. встановлено, що Державна міграційна служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України. ДМС України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону № 3671-VI, поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

При цьому, суд вважає, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Також, пунктами 99-100 глави другої Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по видачі національного паспорту, продовженні терміну його дії, відмовлено в наданні дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Так, позивач зазначив, що покинув країну походження в 2007році для отримання вищої освіти та в 2013 році один раз виїжджав до Іраку для зміни національного паспорту. Після здобуття вищої освіти в 2014 році іноземець мав намір повернутись на Батьківщину, у чому йому завадив напад на рідне місто Мосул радикального угрупування ІДІЛ. За словами шукача захисту, його батько працював професором кафедри економіки державного університету у м. Мосул, небажання працювати під владою ІДІЛ спричинило переселення близьких родичів до табору біженців на території Іракського Курдистану, що унеможливило повернення шукача захисту до Іраку.

Вказані обставини підтверджуються доповідями Верховного комісара ООН у справах біженців, Позиція УВКБ ООН відносно повернення в Ірак, 27 жовтня 2014, доступ за адресою: http://www.refworld.org.ru/docid/547324136.html; оцінка можливостей внутрішньої втечі або переміщення в Багдад арабів-сунітів з підконтрольних ІДІЛ територій, травень 2016, УВКБ ООН http://www.refworld.org/docid/575537dd4.html.

Отже існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій існує військовий конфлікт.

Проте, висновок відповідача про прийняття рішення про відмову позивачу в наданні статусу біженця від 06.12.2012 року хоча і містить аналіз ситуації, що склалася в Іраку, зокрема у м.Мосул, де проживав позивач, але не спростована можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, в зв'язку з чим доводи про відсутність умов, передбачених абз. 4 п. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" є протиправними та не відповідають дійсності. Саме на ці обставини посилався апелянт в обґрунтування доводів своєї скарги.

На спростування висновку суду, що обставини ведення бойових дій в країні походження позивача не відносяться до конвенційних ознак та не є підставою для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, судова колегія наголошує наступне.

Відповідно до ст.8 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка ратифікована Україною Законом від 17.07.1997 року № 475/97-ВР, передбачено, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Судом першої інстанції не наведені доводи, які б спростували можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення.

Окрім того, згідно з інформації УВКБ ООН з за травень-червень 2016р. щодо оцінки внутрішнього переміщення до Багдаду арабів-сунітів, до яких відноситься і позивач, з територій, підконтрольних ІДІЛ, спостерігається сплеск цілеспрямованого насилля відносно арабів-сунітів у Багдаді з 2014р., які піддаються насильницької висилки, викраденню та позасудовому катуванню.

Оцінюючи викладені обставини в їх сукупності, судова колегія приходить до висновку, що рішення відповідача про відмову в наданні статусу біженця або особою, що потребує додаткового чи тимчасового захисту, є безпідставним, прийнято без урахування ситуації в країні походження позивача, в зв'язку з чим не може залишатися чинним та підлягає скасуванню.

Враховуючи наведене, судова колегія погоджується з доводами апелянта, що висновок відповідача про відсутність в нього умов, необхідних для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є недоведеним.

Відповідно до п. 25 постанови Пленуму ВАСУ від 16.03.2012 року № 3, суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи, що рішення Державної міграційної служби України про відмову у наданні позивачу статусу біженця або визнанні особою, яка потребує додаткового захисту, було прийнято без повного та об'єктивного аналізу ситуації в країні походження позивача, яка залишається нестабільною, як на час звернення за захистом, так і по теперішній час, про що наведено у звітах УВКБ ООН, воно підлягає скасуванню із покладенням на Державну міграційну службу України обов'язку повторно розглянути заяву позивача про надання статусу біженця або визнання особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування вказаного рішення.

Стосовно додаткової форми захисту, відповідно до п.13 ч.1 ст.1 Закону, характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну через певні причини з іншого боку. Вказані обставини також мають бути враховані відповідачем при повторному розгляді заяви ОСОБА_5.

Відповідно до ст.202 КАС України через неповне з'ясування обставин по справі, неврахування наведених норм права, що призвело до неправильного вирішення справи, судова колегія скасовує рішення суду першої інстанції та ухвалює нове, яким позовні вимоги задовольняє частково.

Керуючись ст.ст. 195,196,198,202,205,207,254 КАС України, судова колегія, -

П О СТ А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 - задовольнити частково.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22 вересня 2016 року - скасувати.

Прийняти по справі нову постанову про часткове задоволення позову ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірними та скасування рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання вчинити певні дії.

Скасувати рішення Державної міграційної служби України № 300-16 від 15.06.2016 року про відмову ОСОБА_5 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Державну міграційну службу повторно розглянути заяву ОСОБА_5 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом рішення Державної міграційної служби України № 300-16 від 15.06.2016 року.

В іншій частині позову відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням апеляційної інстанції.

Головуючий: Н.В.Вербицька

Суддя: О.В.Джабурія

Суддя: А.В.Крусян