Постанова № 62884322, 17.11.2016, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2; e-mail: inbox@adm.lv.court.gov.ua; тел.: (032)-261-58-10 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 листопада 2016 року Справа № 813/1713/16

Львівський окружний адміністративний суд в складі:

головуючий суддяГрень Н.М.,

секретар судового засідання Гавірко О.О.,

позивачОСОБА_1,

представник позивачаОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3,

розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Самбірської обєднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області, про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

в с т а н о в и в :

На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Самбірської обєднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області, з вимогами:

- визнати протиправним та скасувати наказ Самбірської обєднаної державної податкової інспекції ГУ ДФС у Львівській області від 26 квітня 2016 року №33-1;

- поновити ОСОБА_1 на посаді, де зберігається її місце праці;

- стягнути з Самбірської обєднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області на користь ОСОБА_1 заробіток з 27 квітня 2016 року за час вимушеного прогулу з відрахуванням податків, зборів та обовязкових платежів;

- в частині поновлення на публічній службі та стягнення грошового забезпечення в межах суми за один місяць звернути до негайного виконання.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що відповідачем грубо порушено вимоги Конституції України, та КЗпП України. Звільнення із займаної посади, на думку позивача, відбулось з порушенням вимог ч. 2 ст. 49-2 КЗпП України, оскільки при прийнятті оскаржуваного наказу не було враховано переважене право на залишення на посаді, не запропоновано вакантну посаду, не взято до уваги, що у позивача на утриманні двоє дітей. Просить позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав та просив позов задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечив, зазначив, що на підставі наказів ДФС України від 25.12.2015 року №996 «Про затвердження штатної чисельності працівників податкових органів ДФС», від 11.01.2016 року №17 «Про введення в дію Структур територіальних органів ДФС та затвердження методичних рекомендацій щодо їх побудови», наказами Самбірської ОДПІ ГУ ДФС у Львівській області від 29.01.2016 року №27 «Про введення в дію структури Самбірської ОДПІ ГУ ДФС у Львівській області та затвердження переліку індексів структурних підрозділів» та від 02.02.2016 року №31 «Про введення в дію штатного розпису на 2016 рік та Самбірської ОДПІ ГУ ДФС у Львівській області», Самбірською ОДПІ ГУ ДФС у Львівській області здійснено проведення процедури скорочення (зменшення) штатної чисельності працівників.

Штатним розписом на 2015 рік, із внесеними змінами затверджено штат в кількості 114 штатних одиниць, штатним розписом на 2016 рік передбачено 86 штатних одиниць. В свою чергу штатна чисельність Самбірської ОДПІ ГУ ДФС у Львівській області зменшена на 28 штатних одиниць.

Згідно штатного розпису на 2015 рік, із внесеними змінами передбачено 16 штатних одиниць відділу доходів і зборів з фізичних осіб Самбірської ОДПІ ГУ ДФС у Львівській області, включаючи 4 штатні одиниці в секторі адміністрування єдиного внеску відділу доходів і зборів з фізичних осіб, в штатному розписі на 2016 рік у відділі доходів і зборів з фізичних осіб передбачено 11 штатних одиниць, сектор адміністрування єдиного внеску ліквідовано, що в свою чергу свідчить про зменшення штатної чисельності працівників даного відділу в кількості 5 штатних одиниць. Відтак, просив у задоволенні позову відмовити.

Суд з'ясував обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги та заперечення, а також ті, які мають інше значення для вирішення справи, повно, всебічно та об'єктивно дослідив докази у справі, та встановив наступне.

ОСОБА_1 працювала у Самбірській ОДПІ з 27.02.2003 року на різних посадах та з 02.02.2015 року на посаді головного державного ревізора-інспектора сектору адміністрування єдиного внеску відділу доходів і зборів з фізичних осіб Самбірської ОДПІ ГУ ДФС у Львівській області, що підтверджується копією наказу про переведення №2-0 від 02.02.2015 року.

На підставі наказів ДФС України від 25.12.2015 року №996 «Про затвердження чисельності працівників податкових органів ДФС» та від 11.01.2016 року « 17 «Про введення в дію Структур територіальних органів ДФС та затвердження методичних рекомендацій щодо їх побудови», наказів Самбірської ОДПІ ГУ ДФС у Львівській області від 29.01.2016 року №27 «Про введення в дію структури Самбірської ОДПІ ГУ ДФС у Львівській області та затвердження переліку індексів структурних підрозділів» та від 02.02.2016 року №31 «Про введення в дію штатного розпису на 2016 рік Самбірської ОДПІ ГУ ДФС у Львівській області», Самбірською ОДПІ ГУ ДФС у Львівській області проведено процедуру скорочення (зменшення) штатної чисельності працівників.

02.02.2016 року позивачу надано для ознайомлення письмове попередження про наступне вивільнення, яким інспекція попередила про наступне звільнення із займаної посади 04 квітня 2016 року згідно з пунктом 1 статті 40 Кодексу Законів про працю України. Наказом № 33-0 від 26 квітня 2016 року Самбірської ОДПІ ГУ ДФС у Львівській області позивача звільнено з роботи у звязку з скороченням штатної чисельності відповідно до пункту 1 статті 40 Кодексу Законів про працю України.

На час вивільнення Позивач обіймав посаду головного державного ревізора - інспектора сектору адміністрування єдиного внеску відділу доходів і зборів з фізичних осіб Самбірської ОДПІ ГУ ДФС у Львівській області.

При прийнятті рішення суд керувався наступним.

Відповідно до п.2 ч.2 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Пунктом 15 ч. 1 ст. 3 КАС України визначено, що публічна служба це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Статтею 43 Конституції України передбачено, що громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Загальні підстави звільнення працівників визначені Кодексом законів про працю України (далі КЗпП України).

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Статтею 5-1 КЗпП України визначено гарантії забезпечення права громадян на працю. Так, згідно п. 6 ч. 1 ст. 5-1 КЗпП України, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Пунктом 1 статті 40 Кодексу визначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Огляд практики розгляду трудових спорів, пов'язаних зі звільненням за пунктом 1 статті 40 Кодексу, детально викладено у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 (далі - постанова Пленуму) та зазначено, що розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом статті 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення. При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.

Судам слід мати на увазі, що при проведенні звільнення власник або уповноважений ним орган вправі в межах однорідних професій і посад провести перестановку (перегрупування) працівників і перевести більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, з його згоди на іншу посаду, звільнивши з неї з цих підстав менш кваліфікованого працівника. Якщо це право не використовувалось, суд не повинен обговорювати питання про доцільність такої перестановки (перегрупування). В усіх випадках звільнення за пунктом 1статті 40 КЗпП провадиться з наданням гарантій, пільг і компенсацій, передбачених главою III-А КЗпП.

Згідно правової позиції Верховного Суду України висловленої в постанові від 1 липня 2015 року у справі N 6-491цс15, власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Суд зазначає, що розірвання власником або уповноваженим ним органом трудового договору з працівником відповідно до пункту 1 статті 40 Кодексу, передбачає дотримання певних гарантій для працівника.

Згідно з частиною першою статті 49-2 Кодексу про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Звільнення може відбуватися не раніше закінчення двомісячного строку з моменту попередження.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. Водночас власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці (ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України).

Зі змісту приписів ст. 40 КЗпП України вбачається, що звільнення працівника на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України допускається лише при неможливості переведення робітника з його згоди на іншу роботу і за відсутності у звільненого переважного права перед іншими працівниками на залишення на роботі.

З наданих відповідачем доказів, судом встановлено, що відповідачем в порушення ст. 49-2 КзПП не пропонувалось позивачу іншу роботу. .

Судом встановлено, що Самбірською ОДПІ ГУ ДФС у Львівській області створено комісію з вивчення переважного права на залишення на роботі серед працівників, посади яких підлягали скороченню, про що складено протокол від 02.02.2016 року.

При звільненні за п. 1 ст. 40 КЗпП діють переваги на залишення на роботі, що встановлені ст. 42 КЗпП. До кола працівників, серед яких визначаються особи, які мають переважне право на залишення на роботі, і працівники, які не мають таких переваг, а тому підлягають звільненню, входять всі працівники, що займають таку ж посаду і виконують таку ж роботу на підприємстві, а не тільки тих, хто працює в структурному підрозділі, в якому виконував роботу чи обіймав посаду працівник, який підлягає звільненню

В першу чергу повинні оцінюватися продуктивність праці і кваліфікація працівника. При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в частині другій ст. 42 КЗпП.

Однак як встановлено з протоколу відповідачем взято до уваги лише переважні права осіб які визначені ч. 2 ст. 42 КзПП України.

Частиною другою статті 49-2 КЗпП України передбачено, що при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Власник або уповноважений ним орган при вивільнені працівників у випадках змін в організації виробництва і праці повинен дотримуватися вимог статті 42 Кодексу, якою встановлено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва.

Верховний Суд України щодо розгляду судами окремих категорій цивільних прав роз'яснив, щ переважне право залишення на роботі стосується всіх працівників підприємства, що займають таку саму посаду і виконують таку саму роботу.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається:

1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців;

2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком;

3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації;

4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва;

5) учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту;

6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій;

7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання;

8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років, з часу повернення на постійне місце проживання до України;

9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Дана норма передбачає, що роботодавець має брати до уваги одночасно дві умови працівника - продуктивність праці і кваліфікацію. Відповідачами 1, 2 не було враховано зазначені умови.

Представник відповідача зазначив, що при звільненні позивача приймався до уваги трудовий стаж.

Суд зазначає, що роботодавець повинен довести переважне право одного перед іншим на залишення на роботі. У процесі такого порівняльного аналізу можна враховувати такі обставини: наявність відповідної освіти, післядипломну освіту, документи про підвищення кваліфікації, відсутність дисциплінарних стягнень, наявність заохочень за успіхи у роботі, отримання премій за виконання особливо важливих робіт, відсутність прогулів, відпусток без збереження заробітної плати, тривалого перебування на лікарняних листках, зауважень з боку адміністрації щодо строків і якості виконуваних робіт, рівень виконання завдань, обсяги виконуваних робіт, дотримання строків доручених завдань тощо.

Крім того, відповідачем не взято до уваги, що позивач мала, високу кваліфікацію, продуктивність праці та на утриманні на час звільнення її з займаної посади перебувало 2 дітей, а тому така мала переважне право на залишення на роботі, однак, перевага при працевлаштуванні була надана працівникам, у яких такі показники були меншими у порівнянні з позивачем.

Згідно Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9, суд розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, зобов'язаний з'ясувати, окрім іншого, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі.

Згідно з п. 18 Постанови Пленуму Верховного суду України від 6 листопада 1992 року № 9 при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.

Відтак суд дійшов висновку, що в даному випадку відповідачем не враховано переважне право позивача щодо залишення на роботі чим порушено вимоги ст.42 КзпП України, а тому підлягають до задоволення позовні вимоги щодо визнання протиправним та скасування наказу Самбірської ОДПІ та поновлення на посаді.

Щодо позовної вимоги про стягнення середнього заробітку суд зазначає наступне.

У разі незаконного звільнення з роботи працівник, згідно з ч. 1, 2 ст. 235 КЗпП України повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Одночасно з цим повинно бути вирішене питання про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Згідно довідки від 17.06.2016 року № 701/10/13-10/05-00-31/182, виданої Самбірською ОДПІ ГУ ДФС у Львівській області заробітна плата за лютий 2016 року становить 3928,93 грн., за березень 2016 року становить 10829,57 грн., середньоденна заробітна плата складає 166,14 грн., середньомісячна заробітна плата становить 3572,06 грн.

На день прийняття рішення судом ОСОБА_1 перебувала у вимушеному прогулі 138 днів, з 29 квітня 2016 року по 17 листопада 2016 року. Тобто, відповідач зобовязаний виплатити на користь позивача заробітну плату в сумі 22927,32 грн. (166,14 грн. /розмір середньоденної заробітної плати/ х 138 днів /кількість днів вимушеного прогулу).

Судом зясовано, що за час вимушеного прогулу позивач була зареєстрована як безробітна в Самбірському МРЦЗ з 10 травня 2016 року і згідно довідки Самбірського МРЦЗ від 02.09.2015 року отримала дохід як безробітна в розмірі 10529,31 грн. (десять тисяч пятсот двадцять девять) грн. 31 коп. Таким чином сума що підлягає стягненню за час вимушеного прогулу становить 12398,01 грн.

Згідно частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Відповідно до частини третьої вказаної статті у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Частиною першою та другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. В ході розгляду справи відповідач - суб'єкт владних повноважень не довів правомірність оскаржуваних дій і наказу.

З огляду на приписи вищезазначених норм та встановлені обставини, а також враховуючи принцип верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (стаття 8 Кодексу адміністративного судочинства України), суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги є обґрунтованими і підлягають задоволенню.

Відповідач діяв при звільненні позивача без дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи, та без урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.

Керуючись ст. ст. 7-14, 17-20, 69-71, 86, 94, 158-163, 167 КАС України, суд -

п о с т а н о в и в :

1.Адміністративний позов задовольнити повністю.

2.Визнати протиправним та скасувати наказ Самбірської обєднаної державної податкової інспекції ГУ ДФС у Львівській області від 26 квітня 2016 року №33-0;

3.Поновити ОСОБА_1 на посаді головного державного ревізор-інспектора сектору адміністрування єдиного внеску відділу доходів і зборів з фізичних осіб Самбірської обєднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Львівській області з 29 квітня 2016 року

4.Стягнути з Самбірської обєднаної державної податкової інспекції ГУ ДФС у Львівській області (код ЄДРПОУ 39509429) на користь ОСОБА_1 (м. Самбір, вул. Виговського, 185; РНОКПП НОМЕР_1) середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 12398 (дванадцять тисяч триста девяносто вісім) грн. 01 коп.

5.Постанову в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді головного державного ревізор-інспектора сектору адміністрування єдиного внеску відділу доходів і зборів з фізичних осіб Самбірської обєднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Львівській області та стягнення на її користь середнього заробітку в межах суми стягнення за один місяць у розмірі 3572 (три тисячі пятсот сімдесят дві) грн. 06 коп. допустити до негайного виконання.

Постанову може бути оскаржено, згідно зі ст. 186 КАС України, протягом 10 днів з дня її проголошення чи отримання копії постанови, шляхом подання апеляційної скарги до Львівського апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом 10 днів з дня отримання копії постанови.

Постанова набирає законної сили, згідно зі ст. 254 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова суду не набрала законної сили.

Суддя Грень Н.М.

Повний текст постанови складено та підписано 22.11.2016 року.