Ухвала суду № 62879963, 22.11.2016, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/15340/15 Головуючий у 1-й інстанції: Шулежко В.П. Суддя-доповідач: Аліменко В.О.

У Х В А Л А

Іменем України

22 листопада 2016 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді Аліменка В.О.,

суддів Безименної Н.,В., Кучми А.Ю.,

за участю секретаря Лебедєвої Ю.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 вересня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Прем'єр-міністра України Яценюка Арсенія Петровича, Кабінету Міністрів України, за участю третіх осіб - ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання протиправними дій, скасування постанови, зобов'язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И Л А:

У липні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Прем'єр-міністра України Яценюка Арсенія Петровича, Кабінету Міністрів України, за участю третіх осіб - ОСОБА_5, ОСОБА_6, в якому просив суд:

визнати протиправними дії Прем'єр-міністра та зобов'язати його виконати вимоги ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни»;

скасувати постанову КМ України, направлену проти народу України - про підвищення тарифів на газ, воду, електроенергію для бідних людей (у тому числі для дітей ВВ війни) - постанову КМУ від 27.02.2015 року № 129-р «Про схвалення проекту листа про наміри Уряду України і Національного Банку України до Міжнародного валютного фонду та проекту Меморандуму про економічну та фінансову політику» - як протизаконну, направлену проти українського народу.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 вересня 2016 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Позивачем, ОСОБА_3, подано апеляційну скаргу, у якій скаржник просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 вересня 2016 року та прийняти нову постанову про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Свої вимоги апелянт аргументує тим, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права та надано невірну правову оцінку правомірності того, що розмір підвищення до пенсії «дітям війни» встановлюється КМ України, а також, що розпорядження КМ України від 27.02.2015 року № 129-р не порушує його прав.

Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з'явилися.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов'язкова, колегія суддів у відповідності до ч. 4 ст. 196 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності представників сторін.

Згідно ст. 41 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Відповідно до ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин у адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, виходив з того, що пунктом 9 постанови КМ України від 28.12.2011 року № 1381 «Про підвищення рівня соціального захисту найбільш вразливих верств населення» забезпечення проведення перерахунків пенсій і різних видів допомоги за матеріалами пенсійних (особових) справ доручено Міністерству соціальної політики та Пенсійному фонду України, у зв'язку з чим до компетенції відповідачів проведення розрахунку (перерахунку) соціальних виплат, а також безпосереднє їх нарахування не належить, що виключає протиправні дії Прем'єр-Міністра України щодо невиконання вимог ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», а також, з того, що оспорюване розпорядження КМ України від 27.02.2015 року № 129-р не могло спричинити порушення прав та законних інтересів позивача у публічно-правовій сфері, оскільки позивач не є учасником публічно-правових відносин при прийнятті/виконанні такого розпорядження.

З таким висновком суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції, виходячи з наступного.

Так, як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, громадянин України ОСОБА_3 народився 05 січня 1942 року в м. Кам'янець-Подільський від час Другої світової війни, тобто підпадає від визначення «дитина війни», викладеного в Законі України «Про соціальний захист дітей війни», прийнятого 18.11.2004 року, положеннями ст. 6 якого передбачена виплата «дітям війни» щомісячна соціальна допомога у розмірі 30% від мінімальної пенсії.

Однак, наразі соціальна допомога «дітям війни» виплачується у розмірі, що визначається Кабінетом Міністрів України, відповідно до Закону України від 08.07.2010 року №2456-VI, враховуючи зміни внесені Законом від 28.12.2014 року №79-VІІІ та Законом від 28.12.2014 року №80- VІІІ.

Разом з тим, позивач вважає протиправним розпорядження КМУ від 27.02.2015 року № 129-р «Про схвалення проекту Листа про наміри Уряду України і Національного банку України до Міжнародного валютного фонду та проекту Меморандуму про економічну та фінансову політику» та просить його скасувати з тих підстав, що внаслідок його прийняття підвищилися тарифи на житлово-комунальні послуги для населення.

Вказаним розпорядженням схвалено проект Листа про наміри Уряду України і Національного банку України до Міжнародного валютного фонду та проект Меморандуму про економічну та фінансову політику, а також уповноважено Міністра фінансів Яресько Наталію на підписання зазначеного Листа.

Встановивши обставини справи, колегія суддів апеляційної інстанції переходить до визначення правового регулювання спірних правовідносин та оцінки доказів.

Статтею 6 Закону України "Про соціальний захист дітей війни" передбачено, що дітям війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищуються на 30 відсотків мінімальної пенсії за віком.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 10-рп/2008 від 22.05.08 року, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення пунктів 2-4, 6-8, 10-18, підпункту 7 пункту 19, пунктів 20-22, 24-34, підпунктів 1-6, 8-12 пункту 35, пунктів 36-100 розділу II «Внесення змін до деяких законодавчих актів України» та пункту 3 розділу III «Прикінцеві положення» Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України». Положення визнані неконституційними втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. Рішення має преюдиціальне значення для судів загальної юрисдикції при розгляді ними позовів у зв'язку з правовідносинами, які виникли внаслідок дії положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України», визнаних неконституційними.

Згідно ч. 2 ст. 19, ч. З ст. 22 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. При цьому при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Однак, всупереч положенням Конституції України, вимогам Закону України «Про соціальний захист дітей війни» та рішенню Конституційного Суду України, абз. 1 п. 8 Постанови Кабінету Міністрів України від 28.05.2008 року № 530 «Деякі питання соціального захисту окремих категорій громадян» визначено, що підвищення пенсії дітям війни проводиться у розмірі 10 % прожиткового мінімуму, для осіб які втратили працездатність.

Виходячи із загальних засад пріоритету закону над підзаконними актами, слід визнати, що при призначенні позивачу надбавки до пенсії, як дитині війни слід виходити з положень ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», якою визначено розмір надбавки до пенсії, оскільки постанови Кабінету Міністрів України, за своєю юридичною природою, є підзаконними нормативними актами, мають меншу юридичну силу і не можуть змінювати положення визначені Законом.

Таким чином, особи зі статусом дітей війни мають право на підвищення пенсії або щомісячного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, на 30 % мінімальної пенсії за віком, що передбачено ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» та з урахуванням мінімального розміру пенсії для осіб, які втратили працездатність, передбаченої у законі про Державний бюджет України на відповідний рік.

Разом з тим, 14.06.2011 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2011 рік» № 3491-VI, який набрав чинності 19.06.2011 року.

Пунктом 7 ч.1 зазначеного Закону Прикінцеві положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2011 рік» доповнено п.4, яким встановлено, що у 2011 році норми і положення ст.6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявного фінансового ресурсу бюджету Пенсійного фонду України на 2011 рік.

На виконання п.7 ч.1 зазначеного Закону Кабінетом Міністрів України 06.07.2011 року прийнято постанову «Про встановлення деяких розмірів виплат, що фінансуються за рахунок коштів державного бюджету» № 745, якою установлено, що дітям війни (крім тих, на яких поширюється дія Законів України «Про статус ветеранів війни, гаранти їх соціального захисту» та «Про жертви нацистських переслідувань») до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, підвищення проводиться у розмірі 49,80 гри. Ветеранам війни, які мають право на отримання підвищення до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, відповідно до абзацу першого цього пункту та Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» таке підвищення проводиться за їх вибором згідно з одним із зазначених Законів. Ця постанова Кабінету Міністрів України набрала чинності 23.07.2011 року.

Згідно із абзацом 8 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України № 3-рп/2012 від 25.01.2012 року нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, якими регулюються бюджетні відносини, зокрема питання соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України, є складовою бюджетного законодавства відповідно до пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України. Отже, суди загальної юрисдикції України під час вирішення справ щодо соціального захисту прав громадян повинні застосовувати нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, прийняті на підставі і на виконання Бюджетного кодексу України, інших законів України, в тому числі закону про Державний бюджет України на відповідний рік.

Крім того, відповідно до п. 3 Прикінцевих положень Закону України «Про державний бюджет України на 2012 рік», п. 4 Прикінцевих положень Закону України «Про державний бюджет України на 2013 рік», п. 9 Прикінцевих положень Закону України «Про державний бюджет України на 2015 рік» встановлено, що у 2012, 2013 та 2015 роках відповідно, положення ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України виходячи з наявних фінансових ресурсів Державного бюджету України та бюджету Пенсійного фонду України на відповідний рік.

Визначення порядку та розмірів виплат зазначеним категоріям громадян у 2012, 2013, 2015 роках делеговано Кабінету Міністрів України.

Поряд із цим, Законом України від 16 січня 2014 року №719-VII «Про Державний бюджет України на 2014 рік» (далі - Закон №719-VII) не було встановлено будь-яких обмежень щодо застосування положень Закону України «Про соціальний захист дітей війни».

Лише з прийняттям Закону України від 31 липня 2014 року №1622-VII «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2014 рік», який набув чинності 03.08.2014 року, внесені зміни до Прикінцевих положень Закону №719-VII. Зокрема Прикінцеві положення Закону №719-VII доповнено статтею 6-7, за змістом якої установлено, що, зокрема норми і положення статей 5 та 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування на 2014 рік.

Отже, з 01.01.2014 року по 02.08.2014 року (дата набуття чинності Законом України «Про Державний бюджет України на 2014 рік») застосуванню підлягали положення ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», а з 03.08.2014 року - відповідні виплати здійснюються у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.

В даному випадку, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що у рішенні від 9 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії», Європейський Суд з прав людини констатував, що здійснення соціально-економічних прав значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат (рішення Європейського суду з прав людини » від 12 жовтня 2004 року у справі «Кйартан Асмудсон проти Ісландії).

На залежність розмірів соціальних виплат і соціальних послуг від фінансових можливостей держави Конституційний Суд України зазначав й у своїх рішеннях від 19 червня 2001 року № 9-рп/2001 та від 8 жовтня 2008 року № 20-рп/2008.

З урахуванням такого елемента принципу верховенства права, як пропорційності (розмірності) Конституційний Суд України зазначив, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними, а оскільки держава зобов'язана регулювати економічні процеси, встановлювати й застосовувати справедливі та ефективні форми перерозподілу суспільного доходу з метою забезпечення добробуту всіх громадян, то механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження справедливого балансу між інтересами окремих осіб і інтересами всього суспільства.

Зважаючи, на вище викладе, колегія суддів приходить до висновку, що встановлення розміру щомісячної соціальної виплати «дітям війни» Кабінетом Міністрів України не суперечить положенням законодавства.

Водночас, колегія суддів не може погодитися із твердженням Позивача про бездіяльність Відповідачів щодо реалізації ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни».

Так, з метою здійснення починаючи з 2012 року заходів щодо поетапного до 2015 року підвищення рівня соціального захисту найбільш вразливих верств населення КМУ прийнято постанову від 28.12.2011 № 1381 «Про підвищення рівня соціального захисту найбільш вразливих верств населення».

Згідно з п. 4 вказаної Постанови установлено, що дітям війни (крім тих, на яких поширюється дія Законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань») до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, підвищення, встановлене статтею 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», провадиться у розмірі 66,43 гривні. Особам, які одночасно мають право на отримання надбавки, додаткової пенсії, підвищення до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, відповідно до Законів України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про жертви нацистських переслідувань» і «Про соціальний захист дітей війни», таке підвищення провадиться за їх вибором за однією з підстав.

З аналізу наведених норм вбачається, що КМ України, на виконання вимог ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», в межах соціально-економічних можливостей держави, установлено у зазначеному розмірі підвищення дітям війни (крім тих, на яких поширюється дія Законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань») до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії.

А також, передбачено таке підвищення за вибором, якщо особам, які одночасно мають право на отримання надбавки, додаткової пенсії, підвищення до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, відповідно до Законів України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про жертви нацистських переслідувань» і «Про соціальний захист дітей війни», за однією з наведених підстав.

Крім того, пунктом 9 постанови КМ України від 28.12.2011 року № 1381 «Про підвищення рівня соціального захисту найбільш вразливих верств населення» забезпечення проведення перерахунків пенсій і різних видів допомоги за матеріалами пенсійних (особових) справ доручено Міністерству соціальної політики та Пенсійному фонду України, у зв'язку з чим до компетенції відповідачів проведення розрахунку (перерахунку) соціальних виплат, а також безпосереднє їх нарахування не належить. Щодо позовної вимоги про визнання протиправним розпорядження КМ України від 27.02.2015 року №129-р та його скасування, колегія суддів зазначає наступне.

Вказаним розпорядженням схвалено проект Листа про наміри Уряду України і Національного банку України до Міжнародного валютного фонду та проект Меморандуму про економічну та фінансову політику, а також уповноважено Міністра фінансів Яресько Наталію на підписання зазначеного Листа.

Поряд з цим, необхідно відмітити, що схвалений оскаржуваним розпорядженням лист про наміри до Міжнародного валютного фонду (далі - МВФ) від 27.02.2015 року, копія якого наявна в матеріалах справи, адресований персонально Крістін Лагард, директору-розпоряднику МВФ, не встановлює правових норм, а за своєю правовою природою є листом-зверненням.

Поряд з цим, згідно з ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен встановити, що в зв'язку з прийняттям рішення суб'єктом владних повноважень порушуються права позивача.

Отже, адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин.

З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення).

Як зазначив Вищий адміністративний суд України в Ухвалі від 23.09.2015 р. у справі № К/800/22347/15 за змістом статті 6 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Водночас суб'єктивна оцінка порушення права не є абсолютною. В деяких випадках сам законодавець визначає коло осіб, права яких можуть бути порушені внаслідок бездіяльності, вчинення суб'єктом владних повноважень певних дій чи прийняття актів, правомірно обмежуючи право інших осіб на звернення до суду за захистом порушених прав, свобод або інтересів. Так, відповідно до частини другої статті 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто оскаржити такий акт інші особи не можуть.

Отже, захисту в порядку адміністративного судочинства підлягають лише порушені права та інтереси осіб, а задоволенню ті позовні вимоги, які відновлюють порушені права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Виходячи з викладеного, обов'язковою умовою для задоволення позовних вимог є участь позивача у правовідносинах, які вказана оспорювана норма регулює.

В Ухвалі від 05.06.2015 р. у справі № 800/187/15 Вищий адміністративний суд України зазначив, що право на захист - це самостійне суб'єктивне право, яке з'являється у володільця регулятивного права лише в момент порушення чи оспорення останнього. Правило, встановлене частиною 2 статті 171 КАС України щодо оскарження нормативно-правового акту, має застосовуватись і до правових актів індивідуальної дії.

Як зазначено у Інформаційному листі Вищого адміністративного суду України від 01.06.2010 р. № 781/11/13-10 загальною рисою, яка відрізняє індивідуальні акти управління, є їх виражений правозастосовчий характер. Головною рисою таких актів є їхня конкретність, а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб'єктами адміністративного права, які видають такі акти; розв'язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата - конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами.

З'ясування цієї обставини має істотне значення для правильного вирішення справи, оскільки індивідуальні ж акти можуть бути оскаржені лише особами, безпосередні права, свободи чи охоронювані законом інтереси яких такими актами порушені.

В Ухвалі від 18.06.2015 р. у справі № 800/147/15(800/436/14) Вищий адміністративний суд України зазначив, правовий акт індивідуальної дії породжує права й обов'язки тільки того суб'єкта (чи визначеного цим актом кола суб'єктів), якому його адресовано. Відсутність у позивача прав чи обов'язків у зв'язку з прийняттям оскаржуваного акту, який не породжує для останнього і права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом.

Така позиція Вищого адміністративного суду України повністю відповідає висновкам Верховного суду України.

Так, Верховний суд України у постанові від 27 жовтня 2015 року зазначив, що правило, встановлене частиною 2 статті 171 КАС України щодо оскарження нормативно-правового акту лише особами, щодо яких його застосовано, а також особами, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт, має застосовуватись і до правових актів індивідуальної дії. Відсутність у будь-кого, в тому числі і заявника, прав чи обов'язків у зв'язку із виданням оскаржуваного акту індивідуальної дії, не породжує для останнього і права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом.

Відповідно до ст. 161 Кодексу адміністративного судочинства при виборі і застосуванні правової норми до спірних правовідносин суд враховує висновки Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу.

Колегія суддів зауважує, що зі змісту розпорядження від 27.02.2015 року № 129-р вбачається, що воно не містить загальнообов'язкових правил поведінки та стосується прав і обов'язків чітко визначеного суб'єкта (суб'єктів), якому воно адресовано, тобто таке розпорядження є актом індивідуальної дії, яке після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання.

В площині даних спірних правовідносин позивачем не зазначено, а судами не з'ясовано, яким чином спірне розпорядження порушує права та охоронювані законом інтереси ОСОБА_3, оскільки ані Лист про наміри, ані Меморандум про економічну та фінансову політику, а ні розпорядження КМ України на є нормативно-правовими актами та не застосовуються до Позивача.

Підсумовуючи наведене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що доводи викладені в апеляційній скарзі не знайшли свого підтвердження, оскаржувана постанова прийнята відповідно до норм матеріального та процесуального права, враховано всі обставини справи, тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції немає.

Відповідно до ст. 200 КАС України - суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. 160, 195, 196, 198, 200, 205, 207, 254, 265 КАС України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 на Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 вересня 2016 року - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 вересня 2016 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня складення Ухвали в повному обсязі.

Головуючий суддя В.О. Аліменко

Судді Н.В. Безименна

А.Ю. Кучма

Головуючий суддя Аліменко В.О.

Судді: Кучма А.Ю.

Безименна Н.В.