Рішення № 62855825, 21.11.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №487/9384/14-ц- (2тома)- 21.11.2016 21.11.2016 21.11.2016

Справа №487/9384/14-ц Головуючий по першої інстанції Андрощук В.В.

Провадження №22-ц/784/2155/16 Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Категорія 48

РІШЕННЯ

Іменем України

21 листопада 2016 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого - Серебрякової Т.В.,

суддів: Галущенка О.І., Самчишиної Н.В.,

із секретарем судового засідання Лептугою С.С.,

за участі: позивача - ОСОБА_2 та її представника - ОСОБА_3,

відповідачів - ОСОБА_4 та ОСОБА_5,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційними скаргами ОСОБА_2 та ОСОБА_4 рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 18 травня 2016 року, з урахуванням додаткового рішення від 03 жовтня 2016 року, ухвалених у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_6 і ОСОБА_5 про визнання недійсними договору купівлі-продажу і іпотечного договору, а також поділ спільного майна подружжя,

УСТАНОВИЛА:

У вересні 2014 року ОСОБА_2 пред'явила позов до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що з 19 квітня 1996 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який за рішенням суду розірвано 24 червня 2014 року.

Від шлюбу мають двох дітей: сина ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, та дочку ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2.

За час подружнього життя та за спільні кошти, згідно договору купівлі-продажу сторони придбали трикімнатну квартиру АДРЕСА_2, яка була зареєстрована на праві власності за відповідачем.

Крім вказаної квартири, сторони придбали автомобіль VOLVO S40, вартістю 130 000 грн. і автомобіль OPEL, вартістю 50 000 грн. Також, в належній на праві власності відповідачу квартирі АДРЕСА_3 ними було обладнано опалення, встановлено бойлер, вхідні двері, замінено каналізаційні труби на загальну суму 30 000 грн., паркетне покриття на суму 20 000 грн., кухонний гарнітур, вартістю 10 000 грн., газовий котел, вартістю 10 000 грн.

Посилаючись на викладене, а також на те, що між сторонами виник спір з приводу вказаного майна, позивач просила поділити майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності, визнати за нею право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 та стягнути з ОСОБА_4 на її користь 125 000 грн. грошової компенсації за інше спільне рухоме майно.

В подальшому позивач уточнила позовні вимоги, пред'явивши позов також до ОСОБА_6 та ОСОБА_5, в якому зазначала, що після розірвання шлюбу, 22 серпня 2014 року ОСОБА_4, без її згоди, як співвласника майна, набутого під час шлюбу, уклав з ОСОБА_6 нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, за яким продав вказану квартиру останньому. У свою чергу, 27 серпня 2014 року ОСОБА_6 уклав з ОСОБА_5 нотаріально посвідчений іпотечний договір, предметом якого є обумовлена квартира.

Враховуючи викладені обставини, а також посилаючись на положення ст.70 СК України щодо відступлення від засад рівності часток подружжя, ОСОБА_2 остаточно просила: визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири від 22 серпня 2014 року, укладений між ОСОБА_4 і ОСОБА_6; визнати недійсним іпотечний договір від 27 серпня 2014 року, укладений між ОСОБА_6 і ОСОБА_5; визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_2 а за відповідачем ОСОБА_4 визнати право власності на автомобіль VOLVO S40, автомобіль OPEL, а також виділити у власність останнього конвектор, бойлер, вхідні двері, паркет, кухонний гарнітур, газовий котел. Вирішити питання щодо розподілу судових витрат, стягнувши з ОСОБА_4 на її користь судові витрати.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_9, в письмових запереченнях зазначала, що квартира АДРЕСА_2, придбана ОСОБА_4 за особисті кошти, а тому не є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя і не підлягає поділу, а від так, відповідач мав право розпоряджатися нею на власний розсуд, тому позовні вимоги позивача щодо визнання недійсними договорів купівлі-продажу та іпотеки, а також поділу зазначеної квартири задоволенню не підлягають. Щодо автомобілю VOLVO S40, то відповідач не заперечує проти передачі його у власність ОСОБА_2 Щодо іншого рухомого майна, яке зазначено у позові, то позовні вимоги, на думку відповідача, не підлягають задоволенню, оскільки не знайшли свого підтвердження належними доказами.

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 18 травня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково. В порядку поділу спільного майна подружжя стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію вартості 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 в сумі 172 649 грн. 50 коп. В порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на автомобіль VOLVO S40. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Додатковим рішенням цього ж суду від 03 жовтня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсними договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 22 серпня 2014 року, укладеного між ОСОБА_4 і ОСОБА_6 та іпотечного договору зазначеної квартири від 27 серпня 2014 року, укладеного між ОСОБА_6 і ОСОБА_5 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи та порушенням районним судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі.

В апеляційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на порушенням районним судом норм матеріального та процесуального права при ухваленні рішення суду та додаткового рішення, просив рішення в частині поділу майна подружжя скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з нього на користь позивача грошову компенсацію вартості 1/2 частки квартири АДРЕСА_2 в розмірі 125 000 грн., та стягнути з ОСОБА_2 на його користь грошову компенсацію вартості 1/2 частки автомобіля VOLVO S40 в сумі 65 000 грн.

Апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_4 підлягають задоволенню частково, виходячи з наступних підстав.

Суд першої інстанції, задовольняючи частково позов, виходив з того, що спірна квартира належала сторонам на праві спільної сумісної власності та оскільки була відчужена відповідачем після розірвання шлюбу, то з останнього слід стягнути на користь позивача вартість 1/2 частки вказаної квартири в сумі 172 649 грн. 50 коп. Залишаючи автомобіль VOLVO S40 у власності позивача, районний суд виходив з того, що він є неподільною річчю, зареєстрований за ОСОБА_2 та відповідач не заперечує проти визнання права власності на автомобіль за позивачем. При вирішенні питання щодо поділу іншого рухомого майна, суд вважав, що позовні вимоги не доведенні відповідними доказами.

Колегія суддів не в повній мірі погоджується з висновками суду першої інстанції.

Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного законодавства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст.214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Судове рішення ухвалено не у повній відповідності з вищевказаними вимогами.

Відповідно до ч.1 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.1,3-4,10-11,303 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

Так, за ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Згідно з приписами ст.5 ЦК України та п.4 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу, норм розділу VII Прикінцеві положення СК України, правовий статус майна щодо якого виник спір, визначається нормами матеріального права, яке діяло на час його придбання (утворення).

В силу ст.ст.60-72 СК України та постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» - майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, що підлягає поділу (ст.ст.60,69 СК України, ч.3 ст.368 ЦК України), відповідно до ч.ч.2,3 ст.325 ЦК України можуть бути будь - які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом, зокрема, об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя, а також ним можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.

Подружжя має право домовитися між собою про порядок користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної власності.

Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності повинно беззастережно дотримуватися подружжям.

Згідно ст.63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до ст.65 СК України, дружина і чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим з подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі побутового.

За правилами ч.1 ст.69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.

Як вбачається з матеріалів справи, з 19 квітня 1996 року ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, і ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4, перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано за рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 24 червня 2014 року (том 1 а.с.4,5).

Від шлюбу сторони мають двох дітей: сина ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, та дочку ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_2 (том 1 а.с.8-10).

Під час шлюбу ОСОБА_2 і ОСОБА_4 придбали у спільну сумісну власність трикімнатну квартиру АДРЕСА_2, уклавши відповідний договір купівлі-продажу від 11 травня 2006 року, який посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Філіпенко В.В. та зареєстрований в реєстрі за №1149. Придбану квартиру зареєстрували на праві власності за відповідачем (том 1 а.с.11,12,13).

З урахуванням викладеного, виходячи з визначених ст.70 СК України рівності часток кожного з подружжя та встановлених ст.71 СК України правил поділу спільного майна, районний суд обґрунтовано дійшов висновку про те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю сторін, але помилково прийшов до висновку, що оскільки квартира була продана відповідачем, то позивач має право лише на компенсацію її вартості, з огляду на наступне.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Аналогічні положення роз'яснено у п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», в якому зазначено, що вирішуючи спори про поділ майна подружжя, суди повинні враховувати, що само по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Проте розпорядження таким майном після розірвання шлюбу здійснюється колишнім подружжям виключно за взаємною згодою відповідно до положень ЦК України, оскільки в таких випадках презумпція згоди одного з подружжя на укладення другим договорів з розпорядженням майно, що є у спільній сумісній власності подружжя, вже не діє.

Так, стаття 369 ЦК України, яка регулює питання здійснення спільної сумісної власності передбачає, що розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності здійснюється за згодою усіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Відповідно до ч.3 ст.215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Як роз'яснено у п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року за №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

З матеріалів, сформованих при посвідченні договору купівлі-продажу, який був укладений 22 серпня 2014 року між ОСОБА_4, як продавцем, та ОСОБА_6, як покупцем, установлено, що ОСОБА_4 надав нотаріусу у письмовій формі заяву, в якій стверджував, що спірна квартира є його особистою власністю, оскільки під час її набуття він не був одружений (том 1 а.с.73).

З вказаних матеріалів також слідує, що своєї згоди на укладання вказаної угоди позивач, як співвласник спірної квартири в силу презумпції спільності майна подружжя, не надавала і її часткою в спільному майні відповідач розпорядився без її згоди, чим порушив майнові права останньої (том 1 а.с.70-153 ).

За таких обставин, висновок суду першої інстанції про те, що договір купівлі-продажу та іпотечний договір в силу цих обставин не можуть бути визнанні недійсними, не відповідають вимогам закону та матеріалам справи.

Оскільки, районний суд був іншої думки при вирішені спору, то зазначений висновок слід привести в дію рішенням апеляційної інстанції.

Отже, враховуючи наведені обставини та положення ч.1 ст.70 СК України, а також відсутність будь-яких письмових доказів про існування домовленостей між сторонами по справі щодо спірної квартири, колегія суддів вважає, що квартира є об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_2 і підлягає поділу шляхом визнання права власності по 1/2 частці за ОСОБА_2 та ОСОБА_4, та оскільки розпорядження квартирою повинно бути здійснено за згодою співвласників, а позивач згоди на відчуження такої квартири не надавала, то слід визнати недійсними договір купівлі-продажу квартири та відповідно іпотечний договір.

При цьому, доводи відповідача про придбання спірного майна за особисті кошти є недоведеними.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

При цьому, ч.3 ст.368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. У такому разі позивач звільняється від доведення цієї обставини, яка має значення для правильного вирішення справи, а відповідач, якщо заперечує проти цього, має довести протилежне (спростувати матеріально - правову презумпцію).

Частиною 1 ст.60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Доводи ОСОБА_4 про те, що спірна квартира є його особистою приватною власністю, оскільки придбана ним хоча і за час шлюбу, але за кошти, які належали йому особисто є безпідставними та колегія суддів не приймає їх до уваги, оскільки останнім не надано беззаперечних доказів на підтвердження наведеного, хоча за приписами ст.60 ЦПК України, то є його обов'язком.

Окрім того, в силу ч.3 ст.61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані ним за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідачем не доведено, що спірна квартира була придбана не для сім'ї, а для його особистих потреб.

Щодо позовних вимог про поділ автомобіля VOLVO S40, то вони не підлягають задоволенню, оскільки з пояснень сторін встановлено, що спірний автомобіль тимчасово ввезений на митну територію України та не зареєстрований в установленому порядку. Проте, транспортні засоби тимчасово ввезені на митну територію України для власного користування більш як на два місяці, підлягають державній реєстрації в сервісних центрах МВС на строк, визначений ДФС, та такі транспортні засоби не можуть бути розкомплектовані на запасні частини, передані у володіння або користування іншим особам (п.7 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 вересня 1998 року за №1388 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2009 року №1371)).

З цих ж підстав не підлягають задоволенню і позовні вимоги в частині поділу автомобіля OPEL, оскільки вказаний транспортний засіб не зареєстрований в органах МВС, а тому не є об'єктом цивільного обороту.

Щодо посилань позивача на те, що вказаний автомобіль був проданий без її згоди відповідачем, то за вищевказаних обставин, колегія суддів не приймає їх до уваги при вирішенні спору. До того ж, вказані обставини не знайшли свого підтвердження належними доказами, у тому числі і щодо дати набуття і відчуження автомобіля та відповідно його ціни.

Стосовно іншого рухомого майна, перелік якого зазначений у позовній заяві, то позовні вимоги також не підлягають задоволенню, оскільки, в порушення ч.1 ст. 60 ЦПК України, відносно спірного майна не надано будь-яких доказів на підтвердження того, що воно було придбано сторонами під час перебування у шлюбі та за спільні кошти.

Посилання позивача на можливість збільшення її частки у праві власності на спірну квартиру, оскільки спірне майно залишилось в розпорядженні відповідача, колегія суддів не приймає до уваги, з огляду на наступне.

Згідно ч.ч.2,3 ст.70 СК України, при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, а також якщо з дружиною, чоловіком проживають діти, або непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів недостатній для забезпечення їхнього фізичного розвитку та лікування.

Отже, знаходження іншого спірного майна у користуванні відповідача не є правовою підставою для застосування правила відступлення від рівності часток подружжя.

Також, збільшення частки майна на користь того з подружжя, з ким проживає дитина, можливе при наявності певної умови - якщо розмір аліментів, які така особа одержує, недостатній для забезпечення фізичного, духовного розвитку дитини та її лікування.

Відповідно до вимог ч.2 ст.182 СК України мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Між тим, посилаючись на вищевказане, позивач не надала суду переконливих доказів про те, що розмір аліментів, які сплачує відповідач ОСОБА_4 не достатній для утримання дитини. Питання про збільшення розміру аліментів, чи спонукання останнього надавати інші кошти чи допомогу для забезпечення фізичного, духовного розвитку та лікування дитини, позивачем в суді першої інстанції не ставилось.

Отже, якщо інтереси дітей можуть бути задоволенні без відступу від принципу рівності часток подружжя, то при поділі майна, суд не повинен його порушувати.

На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду та додаткове рішення суду на підставі п.4 ч.1 ст.309 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення - про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_2, оскільки судом першої інстанції неправильно були застосовані норми матеріального права.

Відповідно до вимог ст.88 ЦПК України підлягає також розподілу сплачені судові витрати у справі.

Так, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір відповідно до задоволених вимог в розмірі 2 213 грн. 70 коп. (243 грн. 60 коп. + 243 грн. 60 коп. (вимоги немайнового характеру)) + 1 726 грн. 50 коп. (вимоги майнового характеру), сплачений в суді першої інстанції.

Також з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір в розмірі 2 435 грн. 06 коп. (267 грн. 96 коп. + 267 грн. 96 коп. (вимоги немайнового характеру) + 1 899 грн. 15 коп. (вимоги майнового характеру).

Керуючись ст.ст.303,307,309,316 ЦПК України, колегія суддів

ВИРІШИЛА :

Апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_4 - задовольнити частково.

Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 18 травня 2016 року та додаткове рішення цього ж суду від 03 жовтня 2016 скасувати та ухвалити у справі нове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_6 і ОСОБА_5 про визнання недійсними договору купівлі-продажу і іпотечного договору, а також поділ спільного майна подружжя - задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, та ОСОБА_4, ідентифікаційний номер НОМЕР_2, право власності по 1/2 частці квартири АДРЕСА_2, за кожним з них.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 укладений 22 серпня 2014 року між ОСОБА_4, реєстраційний номер облікової картки платника податків за даними Державного реєстру фізичних осіб - платників податків НОМЕР_2, і ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Стадніченком С.А., зареєстрованим в реєстрі за №519.

Визнати недійсним іпотечний договір, укладений 27 серпня 2014 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Стадніченком С.А., зареєстрованим в реєстрі за №531.

В задоволені решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 2 213 (дві тисячі двісті тринадцять) грн. 70 коп.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь держави судовий збір в розмірі 2 435 (дві тисячі чотириста тридцять п'ять) грн. 06 коп.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржено у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: О.І. Галущенко

Н.В. Самчишина