Рішення № 62816574, 16.11.2016, Господарський суд Дніпропетровської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

16.11.16р. Справа № 904/9676/16

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Елпромпроект" (м. Одеса)

до Публічного акціонерного товариства "Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського" (м. Дніпродзержинськ, Дніпропетровської області)

про стягнення заборгованості за договором поставки № 15-0114-02 від 16.01.2015 у загальному розмірі 479 699 грн. 05 коп.

Суддя Фещенко Ю.В.

Представники:

від позивача: ОСОБА_1 - заступник директора (довіреність від 02.01.2016)

від відповідача: ОСОБА_2 - юрисконсульт 1 категорії (довіреність № 13 від

29.01.2016)

СУТЬ СПОРУ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Елпромпроект" (далі - позивач) звернулося до господарського суду Дніпропетровської області із позовною заявою, в якій просить суд стягнути з Публічного акціонерного товариства "Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського" (далі - відповідач) заборгованість за договором поставки № 15-0114-02 від 16.01.2015 у загальному розмірі 479 699 грн. 05 коп.

Ціна позову складається з наступних сум:

- 421 115 грн. 42 коп. - основний борг;

- 43 347 грн. 89 коп. - інфляційні втрати;

- 15 235 грн. 74 коп. - 3% річних.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем зобов'язань за договором поставки № 15-0114-02 від 16.01.2015 в частині повної та своєчасної оплати поставленої позивачем в період27.07.2015 продукції та, відповідно, наявністю боргу у сумі 421 115 грн. 42 коп. На підставі статті 625 Цивільного кодексу України позивач нарахував та просив суд стягнути з відповідача інфляційні втрати за період з вересня 2015 року по вересень 2016 року у сумі 43 347 грн. 89 коп. та 3% річних за період прострочення з 11.08.2015 по 24.10.2016 у сумі 15 235 грн. 74 коп.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 25.10.2016 порушено провадження у справі та її розгляд призначено в засіданні на 09.11.2016.

Від позивача електронною поштою надійшло клопотання (вх.суду 68166/16 від 07.11.2016), в якому він просив суд розгляд справи відкласти на іншу дату, посилаючись на неможливість забезпечити явку свого представника у судове засідання.

Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вх.суду 68396/16 від 08.11.2016), в якому він проти задоволення позовних вимог заперечує посилаючись на те, що позивачем невірно визначено суму основного боргу, а саме: за обліком відповідача сума боргу складає 421 115 грн. 41 коп. Крім того, відповідач вказав на невірний розрахунок 3% річних, який здійснений позивачем, у зв'язку з чим, відповідач здійснив контррозрахунок, за результатами якого визначив, що обґрунтованими є 3% річних за період з 11.08.2015 по 31.08.2016 в сумі 13 394 грн. 93 коп. Крім того, у відзиві на позовну заяву відповідач заперечує проти задоволення вимог про стягнення інфляційних втрат, посилаючись на те, що ціна товару змінюється в залежності від зміни курсу. також, у відзиві на позовну заяву відповідач просить суд розстрочити виконання рішення суду на три місяці, посилаючись на тяжкий фінансовий стан його підприємства.

У судове засідання 09.11.2016 з'явився представник відповідача.

Представник позивача у судове засідання 09.11.2016 не з'явився, при цьому, судом було враховано наявність клопотання позивача про відкладення розгляду справи, яке було задоволено судом.

Враховуючи викладене, ухвалою суду від 09.11.2016 в порядку статті 77 Господарського процесуального кодексу України, в межах строків, передбачених статтею 69 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи було відкладено на 16.11.2016, у зв'язку з необхідністю повторного виклику сторін, витребування документів по справі.

Вказане свідчить про достатність часу для підготовки до судового розгляду, подання заперечень та доказів в обґрунтування своєї позиції.

Крім того, судом здійснені всі можливі заходи щодо всебічного та повного з'ясування фактичних обставин справи; розгляд справи відкладався, з метою надання сторонам можливості реалізувати принцип змагальності, рівності всіх учасників процесу перед законом та судом, забезпечення участі представників у судовому засіданні та надання додаткових доказів в обґрунтування заявлених вимог та заперечень.

Від позивача надійшло клопотання (вх.суду 70618/16 від 16.11.2016), в якому він просить суд долучити до матеріалів справи додаткові докази.

У судове засідання 16.11.2016 з'явилися представники позивача та відповідача.

У судовому засіданні 16.11.2016 представник позивача виклав та обґрунтував позовні вимоги, просив суд задовольнити їх у повному обсязі з підстав, що наведені у позові.

Представник відповідача у судовому засіданні 16.11.2016 проти задоволення позовних вимог заперечував частково, посилаючись на обставини, викладені у відзиві на позовну заяву, просив суд відстрочити виконання рішення суду на 3 місяці.

Судом враховано, щовсіма учасниками судового процесу висловлена своя правова позиція у даному спорі, а також представниками позивача та відповідача у судовому засіданні 16.11.2016 наголошено на тому, що ними долучені до матеріалів справи всі докази, необхідні для правильного вирішення спору.

Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Враховуючи те, що норми статті 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

У пункті 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 роз'яснено: якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Клопотання про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не заявлялось.

Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до частини 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Так, 16.01.2015 між Публічним акціонерним товариством "Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського" (далі - покупець, відповідач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Елпромпроект" (далі - продавець, позивач) було укладено договір поставки № 15-0114-02 (далі - договір, а.с.13-15), відповідно до умов якого продавець зобов'язується виготовити та поставити, а покупець прийняти та оплатити продукцію (пункт 1.1. договору).

У пункті 9.4. договору сторони визначили, що договір набирає чинності з дати його підписання обома сторонами і скріплення печаткою та діє до 31.12.2015, а в частині гарантійних зобов'язань - до повного їх закінчення.

Доказів зміни, визнання недійсним або розірвання вказаного договору сторонами суду не надано.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який підпадає під правове регулювання норм § 3 глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України.

Згідно частини 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

За приписами частини 2 статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Крім того, в силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.

Так, у пунктах 1.2. та 3.1. договору сторони визначили, що кількість, номенклатура, ціна, терміни постачання та умови оплати товару визначені в специфікаціях, що додаються до договору, і які складають його невід'ємну частину. Поставка товару здійснюється на умовах передбачених у специфікаціях, що додаються до договору і складають його невід'ємну частину, відповідно до "Інкотермс-2010".

У відповідності до вказаних умов, між позивачем та відповідачем було підписано специфікацію № 1, в якій сторони узгодили, зокрема, найменування товару, його кількість, ціну та загальну вартість. Також у вказаній специфікації сторони визначили, що умови поставки - DDP - склад покупця м. Дніпродзержинськ; термін поставки товару - протягом 70 календарних днів з моменту перерахування покупцем 50% попередньої оплати, з правом дострокової поставки; право власності на товар від продавця до покупця переходить в момент передачі товару на складі покупця, з підписанням товаро-супровідних документів (а.с.16-17).

У розділі 2 договору сторони погодили умови щодо ціни товару та загальної суми договору, а саме:

- ціна на товар встановлюється у національній валюті України - гривнях за одиницю, на умовах, обумовлених в специфікаціях, згідно з офіційними правилами тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати (редакція 2010 року) і вказується в специфікаціях, що додаються до договору і складають його невід'ємну частину (пункт 2.1. договору);

- сума договору на момент підписання, згідно специфікації № 1, становить 603 357 грн. 28 коп. з ПДВ, і буде змінена на суму кожної наступної специфікації, підписаної обома сторонами (пункт 2.2. договору);

- ціна на товар після перерахування попередньої оплати в сторону збільшення зміні не підлягає, якщо інше не передбачено специфікацією (пункт 2.3. договору).

Так, у специфікації № 1 сторони уточнили вказані умови та визначили таке:

- ціни наведені на умовах поставки - DDP - склад покупця м. Дніпродзержинськ;

- умови оплати: 50% - оплата на підставі виставленого рахунку на попередню оплату, 50% - за фактом поставки товару протягом 10 банківських днів, на підставі наданого фактичного рахунку;

- у разі зміни курсу продажу євро до гривні, на дату попередню здійснення відвантаження товару, по відношенню до зафіксованого у специфікації № 1 курсу, більше ніж на +3% ціна товару, зазначена в специфікації № 1 у гривні, пропорційно змінюється. Така зміна розраховується автоматично і не потребує додаткового узгодження сторін, за формулою:

S2 = (Т*К2/R)*0,5 + S1, де

S2 - ціна товару на дату попередню здійснення відвантаження товару,

S1 - ціна товару на дату попередню здійснення платежу згідно рахунку на попередню оплату,

Т - ціна товару згідно з специфікацією № 1,

К2 - офіційний курс продажу євро до гривні, встановлений міжбанком України на дату попередню здійснення відвантаження товару,

R - курс продажу євро до гривні (1 євро=16,62 грн.), згідно пункту 4 специфікації № 1;

- у випадку зміни ціни продавець зобов'язаний при відвантаженні надати, підписаний датою поставки, "Акт про узгодження ціни на товар", в якому фіксуються ціни на товар, розраховані згідно з пунктом 4.2. специфікації № 1, в формі погодженої сторонами. "Акт про узгодження ціни на товар", підписаний уповноваженими представниками сторін і скріплений печаткою, надається в двох примірниках та є невід'ємною частиною специфікації № 1 до договору. Остаточне корегування податкової накладної, видаткової накладної та рахунку буде виконане на дату попередню здійснення відвантаження товару (а.с.16-17).

В подальшому, між позивачем та відповідачем укладалися численні додаткові угоди до договору (а.с.18-33). Зокрема, у додатковій угоді № 9 від 24.12.2015 сторони дійшли згоди про таке:

- пункт 4.2. специфікації № 1 до договору № 15-0114-02 від 16.01.2015, викласти в наступній редакції: "Враховуючи, що ціна товару включає імпортну складову, керуючись статтями 524, 533 Цивільного кодексу України, сторони домовилися визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Таким чином, еквівалент загальної вартості специфікації № 1 становить 36 303,09 євро з ПДВ відповідного до курсу євро міжбанку України на 22.10.2014 із заокругленням до двох знаків після коми, що становить 1 євро = 16,62 грн., який приймається як розрахунковий курс специфікації № 1. Під курсом гривні до євро у специфікації розуміється узгоджений сторонами курс, який дорівнює курсу продажу євро на дату попередню здійсненню відвантаження із заокругленням до двох знаків після коми. Сторони встановили дані ресурси як джерело інформації про курс міжбанку України. У разі зміни курсу продажу євро на дату попередню здійсненню відвантаження по відношенню до розрахункового курсу специфікації № 1 більше ніж +-3%, ціни товару та загальна вартість специфікації № 1 у гривні пропорційно змінюються. Такі зміни відбуваються автоматично і не потребують додаткового узгодження сторін, а сума оплати підлягає перерахуванню на дату відвантаження за формулою:

Sо=P%х(Sn/Kc)хК1, де:

- Sо - сума оплати у гривні (UAH) на момент здійснення відвантаження за товар продавцю;

- P% - сума платежу у %, який підлягає оплаті згідно пункту "Умови оплати";

- Sn - вартість товару у гривні (UAH), згідно з специфікацією № 1;

- Kc - розрахунковий курс специфікації № 1;

- К1 - курс продажу євро (міжбанк України) на дату попередню здійсненню відвантаження.

У разі коливання курсу гривня/валюта договору на дату здійснення відвантаження, остаточна ціна товару і сума товару за специфікацією формуються автоматично, та вказується у "Акті узгодження остаточної ціни на товар", який підписується і скріплюється печатками сторін.".

У відповідності до умов договору (специфікації) відповідачем було здійснено попередню оплату товару, що підтверджується такими платіжними дорученнями:

- платіжним дорученням № 13630 від 16.07.2015 на суму 100 000 грн. 00 коп. (а.с. 66);

- платіжним дорученням № 14254 від 17.07.2015 на суму 100 000 грн. 00 коп. (а.с. 67);

- платіжним дорученням № 14373 від 21.07.2015 на суму 237 289 грн. 83 коп. (а.с. 68).

Відповідно до розбивки, долученої до матеріалів справи позивачем, із вказаних платежів на оплату спірної продукції були спрямовані такі суми:

- 16.07.2015 сума 95 284 грн. 55 коп.;

- 17.07.2015 сума 95 284 грн. 56 коп.;

- 21.07.2015 сума 226 100 грн. 57 коп., а всього 416 669 грн. 68 коп.

Відповідно до пункту 3.2. договору датою поставки вважається дата одержання товару, зазначена покупцем в товарно-транспортній накладній та/або видатковій накладній.

Так, на виконання умов договору, позивач здійснив поставку узгодженої у специфікації № 1 продукції відповідачу на суму 837 785 грн. 09 коп., що підтверджується видатковою накладною № 69 від 27.07.2015 на суму 837 785 грн. 09 коп. (а.с.64).

Вказаний товар було отримано відповідачем на підставі довіреності, копія якої міститься в матеріалах справи (а.с.65).

Суд зауважує, що товар, визначений у специфікації № 1 у повній мірі відповідає товару, що було поставлено згідно вказаної накладної, а отже судом визначено, що сторонами в цій частині були дотримані умови договору.

При цьому, відповідно до частин 1 та 2 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність України" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкованості оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Так, відповідно до частини 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно з частиною 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справив їх сукупності, керуючись законом.

Підписання покупцем видаткової накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і відповідає вимогам статті 9 вказаного Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.

Таким чином, надана до суду видаткова накладна слугує належним підтвердженням отримання відповідачем товару від позивача.

Щодо визначення правомірної суми основного боргу, судом враховано наступне.

Згідно з частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України, відповідно до статті 6 цього кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 4 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь - які умови договору, які не суперечать законодавству.

Частинами 1 та 2 статті 632 Цивільного кодексу України, передбачено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін та є істотною умовою договору. Зміна ціни після укладання договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

Згідно частини 1 статті 651 Цивільного кодексу України, зміна умов договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі зміни договору зобов'язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його змін.

Стаття 654 Цивільного кодексу України визначає, що зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється.

Вказані законодавчі положення були закріплені позивачем та відповідачем також у специфікації.

В той же час, у розділі 4 договору сторонами були визначені умови щодо порядку здійснення розрахунків, а саме:

- розрахунки за договором здійснюється у національній валюті України - гривнях (пункт 4.1. договору);

- розрахунки за поставлений товар здійснюються шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок продавця в порядку, зазначеному в специфікаціях. У випадку, якщо умовами оплати передбачена попередня оплата, то продавець зобов'язаний надати оригінал рахунку на попередню оплату. Податкова накладна надається продавцем у строки, згідно чинного законодавства України (пункт 4.2. договору).

Як було вказано вище, сторонами були уточнені умови щодо оплати поставленої за специфікацією № 1 продукції у самій специфікації.

При цьому, відповідач свої зобов'язання за договором щодо своєчасного розрахунку за поставлений 27.07.2015 товар не виконав, кінцевий розрахунок за товар в установлені в договорі (специфікації) строки не здійснив, внаслідок чого у нього утворилась заборгованість перед позивачем в сумі 421 115 грн. 41 коп. (837 785,09 - 416 669,68).

В той же час, матеріалами справи підтверджується, що позивачем було невірно визначено суму основного боргу - 421 115 грн. 42 коп., оскільки самим позивачем було долучено до матеріалів справи розбивку по оплатам, які були здійснені позивачем 16.07.2015, 17.07.2015 та 21.07.2015, і з вказаною розбивкою він погодився. Відповідно до вказаних розбивок сплаченою була сума саме 416 669 грн. 68 коп., а отже, залишок заборгованості складає 421 115 грн. 41 коп. (837 785,09 - 416 669,68). Так, із запереченнями відповідача в частині фактичної суми основного боргу суд погоджується.

Отже, матеріалами справи підтверджується наявність заборгованості відповідача перед позивачем за поставлений 27.07.2015 товар в сумі 421 115 грн. 41 коп.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами у справі, суд виходить також із наступного.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Враховуючи визначені контрагентами порядок та строк оплати поставленого товару, приймаючи до уваги отримання покупцем товару за спірним правочином, господарський суд встановив, що строк оплати товару за вказаною вище видатковою накладною настав 10.08.2015, у зв'язку з чим наявність заборгованості відповідача за отриманий за спірними накладними товар є доведеною та підтвердженою належними доказами.

Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

Згідно з пунктом 4 частини 3 статті 129 Конституції України, статті 33 та статті 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Доказів на підтвердження погашення спірної заборгованості відповідач не надав, доводи позивача щодо наявності боргу за спірний період, шляхом надання належних доказів, не спростував.

Враховуючи вищезазначені норми чинного законодавства України та обставини справи, господарський суд вважає, що вимоги позивача в цій частині є обґрунтованими та доведеними, у зв'язку з чим підлягають задоволенню, оскільки зобовязання повинні виконуватись належним чином та в установлені строки.

Враховуючи вищевикладене, є правомірними та такими, що підлягають задоволенню позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача основного боргу в сумі 421 115 грн. 41 коп.

Окрім цього суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549 - 552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи вищевикладене та у зв'язку з простроченням відповідачем виконання зобов'язання щодо сплати боргу за поставлений товар у строк, визначений умовами договору (специфікації) поставки, позивачем на підставі статті 625 Цивільного кодексу України були розраховані та заявлені до стягнення з відповідача інфляційні втрати за період з вересня 2015 року по вересень 2016 року у сумі 43 347 грн. 89 коп. та 3% річних за період прострочення з 11.08.2015 по 24.10.2016 у сумі 15 235 грн. 74 коп., які він просив стягнути з відповідача відповідно до наведених розрахунків.

За змістом частини 3 пункту 3.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помножений на індекс інфляції, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці) у якому (яких) мала місце інфляція.

Крім того, слід врахувати, що індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць.

Отже, якщо термін прострочення виконання боржником грошового зобов'язання становить менше ніж місяць, то індекс інфляції при визначенні заборгованості не нараховується.

Вказана правова позиція викладена, зокрема, в постанові Вищого господарського суду України від 01.04.2015 по справі № 917/1667/14.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. При цьому, в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (пункти 3.1., 3.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013).

Так, господарським судом здійснено перевірку розрахунку інфляційних втрат, зробленого позивачем, та встановлено, що під час його проведення позивачем було враховано вищевказані вимоги та позивач вірно визначив період нарахування інфляційних втрат, але арифметично розрахунок здійснено невірно. Отже, розрахунок інфляційних втрат, здійснений позивачем, визнається судом необґрунтованим.

Згідно з пунктом 1.12. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013 з огляду на вимоги частини першої статті 47 і статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Так, враховуючи визначений судом період прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання, застосувавши межі періоду, що визначені позивачем у розрахунку, здійснивши власний розрахунок інфляційних втрат, судом встановлено, що інфляційні втрати за період з вересня 2015 року по вересень 2016 року складають 43 623 грн. 29 коп.

Отже, судом було розраховано розмір інфляційних втрат, який є більшим, ніж визначено позивачем у розрахунку та позовній заяві.

При цьому, відповідно до пункту 2 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони.

Враховуючи той факт, що фактично позивачем заявлена до стягнення сума інфляційних втрат в розмірі 43 347 грн. 89 коп., а клопотання в порядку пункту 2 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України до позовної заяви не додано та в судовому засіданні позивачем не подано, а також беручи до уваги пункт 1.12. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14, суд прийшов до висновку про відсутність підстав для виходу за межі позовних вимог в частині стягнення інфляційних втрат.

Крім того, судом не приймаються до уваги заперечення відповідача в частині неправомірності нарахування інфляційних втрат на заборгованість, яка визначена з урахуванням курсу валют до гривні, з огляду на те, що, фактично, умови договори передбачають розрахунки лише у національній валюті, а ціна товару у відповідності до умов специфікації № 1 може бути змінена лише на момент здійснення попередньої оплати (пункт 4.1. специфікації) або до моменту поставки/відвантаження (пункт 4.2. специфікації), після фактичної передачі товару відповідачу ціна товару не може бути змінена, у зв'язку зі зміною курсу, тобто є зафіксованою у гривні, а отже, правомірним є нарахування інфляційних втрат на вказану заборгованість у відповідності до норм статті 625 Цивільного кодексу України.

Враховуючи викладене, вимоги позивача в частині стягнення інфляційних втрат підлягають задоволенню в сумі 43 347 грн. 89 коп., яка визначена позивачем.

Так, господарським судом здійснено також перевірку розрахунку 3% річних, зробленого позивачем, та встановлено, що під час його проведення позивач вірно визначив період прострочення, але арифметично розрахунок здійснено невірно. Отже, розрахунок 3% річних, здійснений позивачем, визнається судом необґрунтованим.

Так, враховуючи визначений судом період прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання, застосувавши межі періоду, що визначені позивачем у розрахунку, здійснивши власний розрахунок 3% річних, судом встановлено, що 3% річних за період з 11.08.2015 по 24.10.2016 (441 день) складають 15 235 грн. 81 коп.

Отже, судом було розраховано розмір 3% річних, який є більшим, ніж визначено позивачем у розрахунку та позовній заяві.

Враховуючи той факт, що фактично позивачем заявлена до стягнення сума 3% річних в розмірі 15 235 грн. 74 коп., а клопотання в порядку пункту 2 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України до позовної заяви не додано та в судовому засіданні позивачем не подано, а також беручи до уваги пункт 1.12. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14, суд прийшов до висновку про відсутність підстав для виходу за межі позовних вимог в частині стягнення 3% річних.

Крім того, судом не приймаються до уваги заперечення відповідача в частині належних до стягнення 3% річних, а також здійснений відповідачем контррозрахунок 3% річних, оскільки позивачем вказані нарахування заявлені за період з 11.08.2015 по 24.10.2016 (441 день), а відповідач здійснив розрахунок 3% річних за період з 11.08.2015 по 31.08.2016 (387 днів), що не відповідає вимогам позивача.

Враховуючи викладене, вимоги позивача в частині стягнення 3% річних підлягають задоволенню в сумі 15 235 грн. 74 коп., яка визначена позивачем.

Пунктом 10. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" визначено, що результати розгляду господарським судом заяв (клопотань) учасників судового процесу повинні зазначатися в мотивувальній, а не в резолютивній частині рішення суду, прийнятого по суті справи, за винятком тих випадків, коли суд вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову (статті 67, 68 Господарського процесуального кодексу України), відстрочку або розстрочку виконання рішення (стаття 121 Господарського процесуального кодексу України).

Так, у відзиві на позовну заяву відповідач просив суд розстрочити виконання рішення суду на три місяці, посилаючись на скрутне матеріальне становище.

З приводу вказаного клопотання суд зазначає таке.

Статтею 124 Конституції України встановлено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Згідно зі статтею 115 Господарського процесуального кодексу України, рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".

У Пленумі Верховного Суду України постановою від 26.12.2003 № 14 "Про практику розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження" наголошено що при вирішенні заяв державного виконавця чи сторони про відстрочку або розстрочку виконання рішення, встановлення або зміну способу й порядку його виконання суду потрібно мати на увазі, що відповідно до статті 351 Цивільного процесуального кодексу України і статті 121 Господарського процесуального кодексу України їх задоволення можливе лише у виняткових випадках, які суд визначає виходячи з особливого характеру обставин, що ускладнюють або виключають виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність у нього майна, яке за рішенням суду має бути передане стягувачу, стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо).

Відповідно до правової позиції, викладеної у пункту 7.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.10.2012 № 9 "Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України", вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи, зокрема, стосовно юридичної особи - наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення, стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо

У даному випадку, посилання відповідача на відсутність грошових коштів, не є винятковими обставинами в розумінні статті 121 Господарського процесуального кодексу України, за наявності яких можливе надання розстрочки виконання рішення.

Стаття 42 Господарського кодексу України визначає підприємництво як самостійну, ініціативну, систематичну, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

При цьому здійснення підприємницької діяльності на власний ризик означає покладення на підприємця тягаря несприятливих наслідків такої діяльності.

Частина 2 статті 218 Господарського кодексу України передбачає, що відсутність у боржника необхідних коштів, а також порушення зобов'язань контрагентами правопорушника не вважаються обставинами, які є підставою для звільнення боржника від господарсько-правової відповідальності.

Відповідно до частини другої статті 617 Цивільного кодексу України, не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх зобов'язань контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Підставою для проведення розрахунків між сторонами є договір поставки № 15-0114-02 від 16.01.2015, а відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

Викладені в заяві обставини не є винятковими та такими, що роблять неможливим виконання рішення суду, оскільки відповідачем не надано належних та допустимих доказів неможливості виконання рішення суду, не враховані матеріальні інтереси позивача, його фінансовий стан, наявність інфляційних процесів у економіці держави, а також те, що прострочення відповідача на день винесення рішення складає більше одного року.

При цьому, належних та допустимих доказів на підтвердження фінансового стану на час вирішення спору із розгорнутим аналізом активів за всіма видами майна та наявності грошових коштів на усіх банківських рахунках відповідачем не надано.

Доказів на підтвердження того, що скрутне фінансове становище підприємства відповідача утворилося внаслідок об'єктивних підстав, а не внаслідок його власної підприємницької діяльності, яка здійснюється на його власний ризик, суду не надано.

Що ж до загального економічного та політичного стану країни, то його наслідки торкаються обох сторін у процесі їх підприємницької діяльності..

Також відповідачем не надані докази на підтвердження можливості виконати боргові зобов'язання на умовах розстрочки.

За таких обставин заперечення позивача проти розстрочки виконання судового рішення заслуговують на увагу і враховуються судом при прийнятті рішення з цього питання.

Крім того, слід наголосити, що відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України частиною національного законодавства України є Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікована Верховною Радою України (Закон України від 17.07.1997 № 475/97-ВР). Юрисдикція Європейського суду з прав людини є обов'язковою в усіх питаннях, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції.

Пункт 1 статті 6 §1 Конвенції гарантує кожному право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати до суду позов з цивільно-правових питань. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося, на шкоду одній із сторін.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.07.2004 по справі "Шмалько проти України" (заява № 60750/00) зазначено, що для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід'ємна частина "судового розгляду".

У зв'язку з тим, що відстрочка та розстрочка подовжує період відновлення порушеного права стягувача, при їх наданні, суди в цілях вирішення питання про можливість їх надання, а також визначення строку подовження виконання рішення суду, повинні враховувати закріплені в нормах матеріального права, і перш за все у Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод, що є частиною національного законодавства, допустимі межі надання відстрочки та розстрочки виконання судового рішення.

Згідно з правовою позицією Європейського суду з прав людини, несвоєчасне виконання рішення суду може бути мотивоване наявністю певних обставин, відстрочка та розстрочка виконання рішення суду не повинна шкодити сутності права, гарантованого частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, згідно з якою "кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..", а у системному розумінні даної норми та національного закону, суд не повинен перешкоджати ефективному поновленню у правах, шляхом виконання судового рішення, тобто довготривале виконання рішення суду може набути форми порушення права на справедливий судовий розгляд, що не може бути оправдано за конкретних обставин справи та є наслідком зменшення вимог щодо розумності строку.

Крім того, довготривале невиконання рішення суду порушує право на повагу до власності та на вільне володіння власністю, у зв'язку з тим, що рішення набуває ознак довготривалого виконання.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає, що межі оправданої затримки виконання рішення суду залежить зокрема від складності виконавчого провадження, суми та характеру що визначено судом.

Стосовно системності виконання Європейський суд підкреслює, що присудження грошових коштів не надає пом'якшення у виконавчому провадженні, а отже сама можливість надання відстрочки та розстрочки виконання судового акту повинна носити виключний характер.

Із підстав, умов та меж надання відстрочки та розстрочки виконання судового рішення слідує, що безпідставне надання відстрочки та розстрочки без обґрунтованих на те мотивів, надане на тривалий період без дотримання балансу інтересів стягувача та боржника порушує основи судового рішення, яке ухвалене іменем України, позбавляє кредитора можливості захистити свої права, знижує авторитет судового рішення, а тому таке судове рішення не може вважатися законним та справедливим.

На підставі вищевикладеного, суд не приймає до уваги обставини, на які посилається відповідач в якості виняткових та таких, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, тому у задоволенні клопотання Публічного акціонерного товариства "Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського" про розстрочку виконання судового рішення у справі № 904/9676/16 суд відмовляє за необґрунтованістю.

При цьому, суд роз'яснює відповідачу його право, відповідно до статті 121 Господарського процесуального кодексу України, на повторне звернення до суду із заявою про розстрочку виконання судового рішення на етапі виконавчого провадження, у випадку наявності відповідних обставин.

Щодо розподілу судових витрат по справі суд зазначає наступне.

Згідно з частиною 2 статті 44 Господарського процесуального кодексу України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Відповідно до статті 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Згідно зі статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2016 рік", з урахуванням норм частини 1 статті 4 Закону України "Про судовий збір", мінімальна заробітна плата у місячному розмірі становила 1 378 грн. 00 коп.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру справляється судовий збір у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру мінімальної заробітної плати (1 378 грн. 00 коп.) та не більше 150 розмірів мінімальних заробітних плат (206 700 грн. 00 коп.).

Ціна позову становить 479 699 грн. 05 коп., отже, сума судового збору за подання даного позову мала складати 7 195 грн. 49 коп. (1,5 відсотка ціни позову).

В той же час, відповідно до платіжного доручення № 1168 від 21.10.2016 позивачем було сплачено 7 196 грн. 00 коп. судового збору.

При цьому, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір",сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Враховуючи викладене, суд вважає за доцільне в порядку визначеному частиною 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір" повернути позивачу суму надмірно сплаченого ним судового збору у розмірі 0 грн. 51 коп. (7 196,00 - 7 195,49).

Згідно з частиною 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Отже, судові витрати по справі, з урахуванням положень статті 49 Господарського процесуального кодексу України, на покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 1, 4-5, 33, 34, 43, 44, 49, 75, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні клопотання Публічного акціонерного товариства "Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського" про розстрочку виконання судового рішення у справі № 904/9676/16 відмовити.

Позовні вимоги задовольнити частково.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського" (51925, Дніпропетровська область, м. Дніпродзержинськ, вулиця Кірова, будинок 18-Б; ідентифікаційний код 05393043) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Елпромпроект" (65091, м. Одеса, вулиця Південна, будинок 26; ідентифікаційний код 35359577) 421 115 грн. 41 коп. - основного боргу, 43 347 грн. 89 коп. - інфляційних втрат, 15 235 грн. 74 коп. - 3% річних, 7 195 грн. 49 коп. - частину витрат по сплаті судового збору.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

В порядку, передбаченому частиною 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір", повернути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Елпромпроект" (65091, м. Одеса, вулиця Південна, будинок 26; ідентифікаційний код 35359577) надмірно сплачений судовий збір у сумі 0 грн. 51 коп., перерахований згідно з платіжним дорученням № 1168 від 21.10.2016, оригінал якого знаходиться в матеріалах справи.

Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя ОСОБА_3