Постанова № 62816227, 16.11.2016, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

16 листопада 2016 року № 826/25132/15

Окружний адміністративний суд міста Києва в складі головуючого судді Качура І.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у місті Києві, Головного управління Національної поліції у місті Києві, Печерського управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві, Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у місті Києві (далі - відповідач-1), Головного управління Національної поліції у місті Києві (далі - відповідач- 2), Печерське управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві, (далі - відповідач- 3), Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві (далі - відповідач- 4) та з урахуванням уточнених позовних вимог просить суд:

- визнати незаконним та скасувати наказ ГУМВС України в місті Києві №1021 о/с від 06.11.2015 року в частині звільнення ОСОБА_1 державного службовця 14 рангу з посади слідчого слідчого відділу Печерського районного управління;

- поновити ОСОБА_1 на посаді слідчого слідчого відділу Печерського управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу при розрахунку станом на день постановлення рішення;

- стягнути на корись ОСОБА_1 40 000 (сорок) гривень тис. завданої моральної та матеріальної шкоди;

- зобов'язати Державне казначейство України в м. Києві, що розташоване за адресою: м. Київ, вул. Терещінківська, 11а виплатити зазначену моральну та матеріальну шкоду, а також середній заробіток за час вимушеного прогулу при розрахунку станом на день постановлення рішень;

- допустити до негайного виконання постанову в частині поновлення на роботі, оплати за час вимушеного прогулу та завданої моральної та матеріальної шкоди.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що наказ ГУМВС України в місті Києві №1021 о/с від 06.11.2015 року в частині звільнення ОСОБА_1 державного службовця 14 рангу з посади слідчого слідчого відділу Печерського районного управління прийнято всупереч чинного трудового законодавства, зокрема порушено ст. 49 2 Кодексу законів про працю України.

Окрім того, ОСОБА_1 вказує на те, що при її звільнені через скорочення штатів їй не було запропоновано іншу роботу у системі органів внутрішніх справ України та не було враховано наявність у позивача переважного права на залишення на роботі у системі органів внутрішніх справ.

Головне управління Міністерства внутрішніх справ України у місті Києві проти позову заперечило з підстав необґрунтованості позовних вимог, що викладені в письмових запереченнях, що долучені до матеріалів справи.

Представник Головного управління Національної поліції у місті Києві зазначив, про відсутність правових відносин з позивачем, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту.

Представники відповідача-3 та відповідача-4 в судові засідання не прибули, про дату, час та місце розгляд справи повідомлений належним чином, свого відношення до позову не висловили.

Розглянувши подані позивачем і відповідачами документи і матеріали, заслухавши пояснення їх представників, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Наказом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві №921 о/с від 10.12.2013 ОСОБА_1 прийнято на службу в органи внутрішніх справ.

Згідно Наказу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві №1021 о/с від 06.11.2014 державного службовця 14-го рангу ОСОБА_1, слідчого (спеціаліста) слідчого відділу Печерського районного управління звільненно з 06 листопада 2015 р. згідно з пунктом 8 розділу XI Закону України „Про Національну поліцію» та пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України в зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідації, скорочення чисельності або штату працівників

Позивач вважає вказаний наказ протиправним та таким, що порушує його права та охоронювані законом інтереси, а тому останній звернувся до суду за їх захистом.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Спірні відносини регулюються Законом України від 02.07.2015 № 580-VIІI "Про Національну поліцію" (далі - Закон № 580-VIІI) та Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 № 114 (далі - Положення про проходження служби).

При цьому, суд зазначає, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі. Дана позиція викладена у листі Вищого адміністративного суду України від 26.05.2010 №753/11/13-10 "Про розв'язання спорів, що виникають з відносин публічної служби".

Так, відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону №580-VIІI Національна поліція України (далі - поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Згідно п. 8 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону №580-VIІI з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

Вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівника в новоутвореній установі відповідно до вказаного Закону не є обов'язком роботодавця.

При цьому, повідомлення про можливе звільнення через скорочення штатів в силу Закону №580-VIІI законодавець пов'язав не з моментом набрання чинності останнього, а з моментом його опублікування, яке було здійснено 06.08.2015.

Тобто, позивач попереджений про звільнення через скорочення штатів в силу Закону.

Водночас, згідно п. 9 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VIІI працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.

Разом з цим, працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів. Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ (п. 10 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VIІI).

Перебування працівників міліції на лікарняному чи у відпустці не є перешкодою для їх звільнення зі служби в органах внутрішніх справ відповідно до "Прикінцевих та перехідних положень" цього Закону (п. 11 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VIІI).

Аналіз вказаного дає суду підстави стверджувати, що Законом № 580-VIІI передбачена альтернатива вибору працівників міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, а саме прийняття на службу за їх згодою або проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Тобто, працівники міліції можуть бути прийняті на службу до поліції за власним бажанням та у спосіб, встановлений п. 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VIІI.

За таких обставин, приймаючи до уваги те, що Закон №580-VIІI був опублікований 06.08.2015 в газеті "Голос України", відповідно 3-х місячний термін з дня опублікування закінчився 06.11.2015.

Між тим, позивачка зазначає, що нею було подано заяву про бажання проходження служби в Національній поліції України та було пройдено тестові завдання, набравши достатню кількість балів, однак на підтвердження даних обставин позивачкою було подано лише роздруківку з сайту від 30.11.2015 року витяг з бази «Армор» про запрошення на тестування.

При цьому, зазначені докази не можуть бути належними доказами, що підтверджують бажання та спробу позивача проходити службу в поліції.

Також, згідно наявних в матеріалах справи документів, судом вбачається, що ОСОБА_1 рапорту про звільнення з органів внутрішніх справ у зв'язку з переходом на роботу в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади, установи, організації не подавала. Також відсутні відомості про надходження заяви від позивача на службу до поліції.

При цьому, під час допиту свідка ОСОБА_2 не було однозначно встановлено факту подання ОСОБА_1 заяви на проходження служби в органах внутрішніх справ.

З огляду на вказане, суд дійшов до висновку, що ОСОБА_1 не скористалась наданим їй Законом №580-VIІI правом на подачу заяви про прийняття на службу до поліції, що в свою чергу в контексті п. 10 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону №580-VIІI вважається відсутністю згоди на проходження служби в поліції.

При цьому, Закон №580-VIІI є чинним, його положення, ані в окремих його частинах, ані в цілому судом незаконними/нечинними та такими, що суперечать нормативно - правовим актам вищої юридичної сили не визнавалися.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16.09.2015 №730 "Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ" ліквідовано як юридичну особу публічного права Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві та утворено Головне управління Національної поліції у м. Києві.

Одним з видів змін в організації виробництва, праці є ліквідація підприємства, установи, організації. Ліквідація логічно пов'язана із скороченням чисельності і штату працівників. У разі ліквідації чисельність працівників скорочується, а весь штат працівників ліквідується. Ліквідація - це така форма припинення юридичної особи, за якої припиняються її права та обов'язки, тобто вона знімається з реєстрації в усіх фондах та організаціях. Отже, при повній ліквідації чисельність працівників скорочується, а весь штат працівників ліквідується, крім працівників, відносно яких діють обмеження на звільнення, тобто, пряма заборона на звільнення перелічених працівників, оговорена в Законі.

Відповідно до наказу Міністерства внутрішніх справ України від 06.11.2015 №1388 "Про організаційно-штатні питання" визнано такими, що втратили чинність штати органів, підрозділів, закладів, установ та підприємств МВС України згідно з Переліком змін у штатах МВС, що додається до цього Наказу, в тому числі були скасовані штати і скорочені посади Головного управління Міністерства внутрішніх справ в місті Києві.

З урахуванням зазначеного, стосовно позивача судом не встановлено обмежень, які б перешкоджали відповідачу- 1 (за умови дотримання встановленої законодавством процедури) приймати рішення про його звільнення через скорочення штатів. А у зв'язку з ліквідацією територіальних органів Міністерства внутрішніх справ у Головного управління Міністерства внутрішніх справ відповідно була відсутня можливість використати ОСОБА_1 на службі в органах внутрішніх справ.

Відповідно до пп. "г" п. 64 Положення №114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Таким чином, приймаючи до уваги вищевикладене, суд дійшов до висновку про те, що Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві при прийняті наказу від 06.11.2015 за №1021 о/с діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому позовні вимоги про визнання незаконним та скасування останнього задоволенню не підлягають.

При цьому, посилання позивача на ст.ст. 42, 49-2 Кодексу Законів про працю та її переважне перед іншими працівниками право на залишення на службі в Печерському районному управлінні, спростовуються нижчезазначеним.

Відповідно до ч. 1 стаття 43 Кодекс законів про працю України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і З статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, працівником органу внутрішніх справ, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.

Оскільки при ліквідації Печерського районного управління були вивільнені всі працівники підприємства і не було жодного працівника який би був залишений на роботі і перед яким позивач мав переважне право на залишення на роботі. Таким чином, законодавством не передбачений обов'язок надання попередньої згоди профспілковою організацією щодо звільнення ОСОБА_1 з посади.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 22 жовтня 201-№1118-р "Питання реформування органів внутрішніх справ України схвалено розроблену Міністерством внутрішніх справ Стратегію про органів внутрішніх справ України та Концепцію першочергових заходів реформування системи Міністерства внутрішніх справ, основним завданням якої є оптимізація структури МВС.

Згідно зі змістом вказаної концепції МВС України повинне мати таку структуру, щоб жодним чином не асоціюватися з "міністерством поліції", виконуючи при цьому роль цивільного та відкритого органу.

Відповідно до п. 7 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" доручено Кабінету Міністрів України забезпечити створення центрального органу виконавчої влади поліції України та його територіальних органів.

На виконання цієї норми в межах повноважень, наданих ч. 1 ст. 5 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади", постановою Кабінету Міністрів України від 2 вересня 2015 року № 641 утворено Національну поліцію України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ.

Як вбачається зі змісту цієї постанови Уряду новостворений центральний орган не є а ні правонаступником міліції, а ні структурним підрозділом МВС України, отже Національна поліція України не є правонаступником органів внутрішніх справ України.

Відповідно до ч. 1 ст.42 Закону України "Про національну поліцію" (далі Закон) призначення на посади поліцейських здійснюють посадові особи органів (закладів, установ) поліції відповідно до номенклатури посад, яку затверджує МВС України.

Частиною 2 статті 42 Закону передбачено, що у разі проведення конкурсу для визначення кандидата для призначення на відповідну посаду призначення на посади поліцейських здійснюють посадові особи органів (закладів, установ) поліції згідно з номенклатурою посад, яку затверджує МВС України та відповідно до результатів конкурсу.

Згідно ч. 1 ст. 52 Закону з метою добору осіб, здатних професійно виконувати повноваження поліції та посадові обов'язки за відповідною вакантною посадою, у випадках, передбачених цим Законом, проводиться конкурс на службу в поліції та/або на зайняття вакантної посади (далі конкурс).

З наведеного вище вбачається, що Міністерство внутрішніх справ України не наділено повноваженнями щодо призначення осіб на посади в структурі Національної поліції, а також щодо допуску осіб до участі у конкурсі на заміщення посад поліцейських.

Враховуючи, що питання щодо подальшого проходження позивачем служби органах національної поліції не було вирішено в порядку п. 9-10 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України "Про національну поліцію", отже при прийнятті оскаржуваного наказу відповідач діяв відповідно до згадуваних норм Закону України "Про національну поліцію".

Правомірність наказу від 06.11.2015 №1021 о/с прямо вказує на відсутність правових підстав для задоволення позову в частині поновлення позивача на роботі в органах національної поліції.

В контексті наведеного, суд відмовляє в задоволені позовних про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки вказана вимога є похідною від позовних вимог про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі.

Щодо позовних вимог в частині відшкодування моральної шкоди в сумі 40 000 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до ст.56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до ч.1 ст.1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Частиною 2 цієї статті встановлено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Статтею 1173 Цивільного кодексу України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно зі ст.23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Пунктом 2 даної статті визначено, що моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

У постанові Пленуму Верховного суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" №4 від 31.03.1995 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного суду №5 від 25.05.2001 та від 27.02.2009 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації. Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Стверджуючи про те, що відповідачем позивачеві завдано моральну шкоду, проте позивачем не обґрунтовано, в чому полягає ця шкода, не доведено факту завдання моральних страждань, душевних переживань та психологічного розладу, наявність втрат немайнового характеру, що настали у зв'язку з бездіяльністю зазначених суб'єктів владних повноважень, не визначено, якими доказами це підтверджується. Будь-яких доказів, що підтверджують притягнення посадових осіб до відповідальності за невиконання чи неналежне виконання ними своїх обов'язків, що могло завдати шкоди, позивачем також не надано.

З огляду на викладене, позов у вказаній частині не підлягає задоволенню.

Таким чином, з урахуванням вищевикладеного в сукупності суд дійшов до висновку про відмову в задоволені позовних вимог в цілому.

Інші доводи та твердження позивача не спростовують вище встановленого судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Позивач в силу положень ч.1 ст. 71 КАС України повинен довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги, проте всупереч вказаній нормі не довів суду належними доказами наявність обставин, що обґрунтовують його позовні вимоги.

Оскільки, адміністративний позов задоволенню не підлягає, то судові витрати позивачу не відшкодовуються.

Керуючись ст.ст. 71, 86, 94, 158-163 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва,-

ПОСТАНОВИВ:

В задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.

Постанова набирає законної сили згідно ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя І.А. Качур