Рішення № 62804106, 11.11.2016, Новомиколаївський районний суд Запорізької області

НОВОМИКОЛАЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

смт. Новомиколаївка

Іменем України

РІШЕННЯ

11 листопада 2016 рокуСправа № 322/772/16

Новомиколаївський районний суд Запорізької області у складі:

головуючого судді Гасанбекова С.С.,

при секретарі судового засідання Гавриш О.А.,

за участю:

позивача - ОСОБА_1,

представника позивача - ОСОБА_2,

відповідача - ОСОБА_3, та її представника - ОСОБА_4,

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу

за позовом: ОСОБА_1

до: ОСОБА_3,

ОСОБА_5

про: виселення,

та

за зустрічним позовом: ОСОБА_3

до: ОСОБА_1,

ОСОБА_6,

ОСОБА_7

про: встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу, визнання недійсним договору дарування нерухомого майна, визнання спільно нажитого майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на половину майна, що є в спільній сумісній власності.

18 липня 2016 року до Новомиколаївського районного суду Запорізької області надійшов вищезазначений цивільний позов, в якому позивач просить суд:

- виселити ОСОБА_3 та ОСОБА_5 з належного йому житлового будинку АДРЕСА_1

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив наступне.

Будинок АДРЕСА_1 є приватною власністю позивача, так як належить йому на підставі договору дарування житлового будинку від 07 червня 2016 року, укладеного між позивачем і ОСОБА_6 та ОСОБА_7

До моменту придбання даного будинку позивач проживав в ньому з дозволу власника.

З вересня 2015 року відносини позивача з ОСОБА_3 припинилися і він запропонував їй покинути будинок, натомість вона зі своїм сином вигнали позивача і по цей час не пускають до будинку.

Після придбання будинку позивач побажав вселитися в нього, але не може цього зробити, бо в будинку, на його думку, без жодних правових підстав перебувають відповідачі і чинять позивачу перешкоди у використанні його власністю.

Позивач неодноразово намагався вирішити це питання в позасудовому порядку за допомогою правоохоронних органів, за останній час позивач тричі звертався до поліції: 07.06.2016, 16.06.2016, 11.07.2016, але безрезультатно.

Позивач усно вимагав звільнити приміщення, оскільки придбаний ним будинок необхідний для проживання йому та його родині, позивач бажає вселитися в нього, але не може до сих пір цього зробити через те, що відповідачі не бажають звільнити приміщення.

Договір найму з відповідачами не укладався. Відповідачі в будинку не зареєстровані, не оплачують ніяких комунальних платежів, займають приміщення самоправно.

За твердженням позивача, самоправно займаючи будинок, перебуваючи в ньому без достатніх правових підстав, відповідачі перешкоджають йому користуватися власністю, не бажають звільнити будинок на його вимогу.

Виходячи з наведеного та посилаючись на норми ст.ст. 15, 321, 386, 391 ЦК України, ст.ст. 150, 155 ЖК УРСР, позивач просив задовольнити його вимоги та підтримав їх у судовому засіданні.

29.08.2016 відповідач ОСОБА_3 пред'явила зустрічний позов до ОСОБА_1, ОСОБА_6, ОСОБА_7, в якому з урахуванням уточнень просила:

- встановити факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з 27 січня 1998 року по 01 вересня 2015 року;

- визнати недійсним договір дарування житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений державним нотаріусом Шостої Запорізької державної нотаріальної контори 7 червня 2016 року, реєстровий № 361;

- визнати гроші в сумі 34 000,00 грн. спільною сумісною власністю позивача та відповідача і визнати за ОСОБА_3 право на половину цих грошей в сумі 17 000,00 грн.

- визнати спільною сумісною власністю кошти, витрачені на встановлення системи опалення в будинку в сумі 3 497,58 грн., а також автомобіль «Славута» і визнати за ОСОБА_3 право власності на половину цих коштів та автомобіля.

Ухвалою суду від 01.09.2016 зустрічний позов було прийнято до спільного розгляду із первісним позовом.

В обґрунтування вимог за зустрічним позовом ОСОБА_3 зазначено наступне.

З ОСОБА_1 ОСОБА_3 стала проживати однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 27 січня 1998 року. Шлюб не реєстрували, оскільки ОСОБА_1 не бажав цього. На момент початку спільного проживання він був офіційно розлучений. Ні ОСОБА_3, ні ОСОБА_1 в будь-якому іншому шлюбі не перебували і не перебувають.

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 проживали однією сім'єю в АДРЕСА_2 вели спільне господарство, вирощували худобу, іноді підробляли на офіційних роботах та жили за рахунок цих доходів.

Влітку 2013 року сторони переїхали в АДРЕСА_3 який належав племіннику ОСОБА_1 - ОСОБА_6 В грудні 2004 року у сторін народилася дочка ОСОБА_8, а у зв'язку з тим що сторони не перебували в офіційному шлюбі, ОСОБА_3 зареєструвала дочку на своє прізвище, але по-батькові записала за іменем ОСОБА_1

Маючи намір і в подальшому проживати однією сім'єю, сторони вирішили купити у ОСОБА_6 будинок. Як стверджує ОСОБА_3, у 2015 році за спільні кошти вони з ОСОБА_1 викупили у ОСОБА_6 будинок за 34 000,00 грн., про що є дві розписки ОСОБА_6 про отримання грошей за проданий будинок.

Після переїзду в с. Київське ОСОБА_3 стала працювати на току в кінному заводі, а ОСОБА_1 ніде не працював, зловживав спиртними напоями, вчиняв скандали, через що ОСОБА_3 неодноразово вимушена була звертатись до міліції. У вересні 2015 року, коли ОСОБА_3 була відсутня вдома, ОСОБА_1, за її словами, забрав деякі речі і перейшов жити до своєї сестри ОСОБА_6 у тому ж селі Київське.

ОСОБА_3 з ОСОБА_1 проживали в АДРЕСА_4 з 2013 року за усною домовленістю зі ОСОБА_6 Після вселення в будинок вони зробили ремонт, зробили нове опалення, на яке витратили 3 497,58 грн., а потім вирішили купити цей будинок. А в липні 2016 року ОСОБА_3 дізналася, що подружжя ОСОБА_6 оформило договір дарування будинку ОСОБА_1

За час спільного проживання з ОСОБА_1 сторони придбали не тільки будинок, а й автомобіль, а саме в жовтні 2004 року за 20 000,00 грн., отримані від ведення спільного господарства, було придбано автомобіль «Славута», документи оформили на ОСОБА_1, оскільки ОСОБА_3 не має прав на керування автомобілем.

Таким чином, ОСОБА_3 вважає, що кошти в сумі 34 000,00 грн., витрачені на придбання будинку, кошти в сумі 3 497,58 грн., витрачені на встановлення системи опалення, а також автомобіль «Славута», - є її з ОСОБА_1 спільною сумісною власністю і вона на підставі положень ст. 70 Сімейного кодексу України, ст. 372 ЦК України має право на половину цього майна.

Виходячи з наведеного, ОСОБА_3 просила задовольнити її зустрічний позов та заперечувала проти задоволення первісного позову.

ОСОБА_1 надав суду письмові заперечення проти зустрічного позову, в яких зазначив наступне.

За твердженням ОСОБА_1, спільно з ОСОБА_3 вони проживали в с. Лісному Новомиколаївського району Запорізької області з 1998 року по вересень 2004 року. Через постійні сварки спільне життя не складалося і ОСОБА_1 перевіз позивачку в с. Данилівка, де вона проживала з вересня 2004 року по вересень 2007 року.

З вересня 2007 року по жовтень 2012 року ОСОБА_1 і ОСОБА_3 знову жили спільно в с. Лісне. Але спільне життя не склалося і в жовтні 2012 року вони, за словами ОСОБА_1, добровільно поділили майно і ОСОБА_3 виїхала на постійне проживання до Західної України. За твердженням відповідача, ОСОБА_3 отримала від нього 30 000,00 грн. готівкою, продала 2 корів, 2 бичків, свиней, птицю, які їй відійшли після поділу і виїхала.

ОСОБА_1 зі своїм сином ОСОБА_9 влітку 2013 року переїхав в с. Київське Новомиколаївського району Запорізької області. Племінник ОСОБА_1 ОСОБА_6 дозволив їм жити в його будинку НОМЕР_2 безкоштовно. Згодом ОСОБА_3 почала налагоджувати стосунки з ОСОБА_9 і запропонувала знову жити разом та з дітьми в липні 2013 року приїхала до нього. Оскільки ОСОБА_3 з дітьми переїхала жити до ОСОБА_1 в с. Київське, ОСОБА_6 заперечував проти безоплатного проживання всієї родини в його будинку і запропонував ОСОБА_1 його купити. ОСОБА_1 погодився, але не мав необхідної суми грошей і домовився з племінником на часткове погашення коштів за декілька разів. ОСОБА_1 продав належну йому земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства і в два етапи передав кошти племіннику 02.01.2015 та 03.08.2015 року в загальній сумі 34 000,00 грн., про що наявні розписки. Після цих подій ОСОБА_3, за словами ОСОБА_1 створила для нього нестерпні умови проживання і він у вересні 2015 року виїхав на роботу в Полтавську область.

В травні 2016 року ОСОБА_1 повернувся додому, приїхав до будинку, в якому вони жили, проте ОСОБА_3 створила для нього нестерпні умови, через що він одразу пішов жити до своєї сестри ОСОБА_6

Про все це ОСОБА_1 розповів сестрі, а вона повідомила племінника. ОСОБА_6 приїхав у червні 2016 року, повернув ОСОБА_1 кошти в сумі 34 000,00 грн. і запропонував подарувати йому будинок щоб йому було де жити і ніхто його не виганяв з нього. 07 червня 2016 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 подарували ОСОБА_1 житловий будинок АДРЕСА_5. В зв'язку з цим, на думку ОСОБА_1 даний договір дарування не може бути визнаний недійсним, оскільки для цього відсутні передбачені чинним законодавством підстави.

За твердженням ОСОБА_1, автомобіль він придбав також тоді, коли проживав один у вересні 2004 року, але не зважаючи на це він сплатив позивачці 30 000,00 грн. за нього у 2012 році.

Що стосується коштів в сумі 3 497,58 грн. витрачених на облаштування системи опалення, ОСОБА_1 зазначає, що витрачені кошти не можуть бути визнані спільною власністю.

Виходячи з наведеного, ОСОБА_1 просив відмовити в задоволенні зустрічного позову.

Відповідачі за зустрічним позовом ОСОБА_6 та ОСОБА_7 надали суду письмові заперечення проти зустрічного позову, в яких просили відмовити в його задоволенні, оскільки вважають укладений ними з ОСОБА_1 договір дарування таким, що відповідає вимогам чинного законодавства. Також, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 зазначають, що вони намагалися виселити ОСОБА_3 з їхнього будинку АДРЕСА_5, а потім запропонували ОСОБА_1 придбати цей будинок, на що він погодився. Згодом між ОСОБА_6 і ОСОБА_7 з одного боку та ОСОБА_1 з іншого був укладений оскаржуваний договір дарування зазначеного будинку, у зв'язку із обставинами, зазначеними у запереченнях ОСОБА_1

Виходячи з наведеного, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 просили відмовити в задоволенні зустрічного позову в частині вимог про визнання договору дарування недійсним.

Відповідач ОСОБА_5 письмових заперечень проти первісного позову не надав, а в судовому засіданні просив відмовити в його задоволенні з тих же підстав, що зазначені ОСОБА_3

У судовому засіданні 11.11.2016 судом було проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Суд, розглянувши матеріали і з'ясувавши обставини цивільної справи, заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, та дослідивши наявні в справі докази в їх сукупності,

встановив:

ОСОБА_1 з 07.06.2016 є власником житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, на підставі договору дарування житлового будинку від 07.06.2016, укладеного між ОСОБА_6, ОСОБА_7 (дарувальники) та ОСОБА_1 (обдаровуваний), що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 13.06.2016 № 61257310.

До набуття права власності на цей житловий будинок, починаючи з липня 2013 року, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_5 та ОСОБА_10 проживали в цьому будинку з дозволу попередніх власників - ОСОБА_6 та ОСОБА_7, що було визнано під час судового засідання ОСОБА_1

Будь-яких доказів того, що ОСОБА_6 та ОСОБА_7 намагалися виселити ОСОБА_3 із указаного житлового будинку, як про це зазначається у їхніх запереченнях на зустрічну позовну заяву, суду надано не було.

Згідно з довідкою виконавчого комітету Трудової сільської ради Новомиколаївського району Запорізької області від 12.07.2016 № 350 в будинку за адресою: АДРЕСА_6, проживають: ОСОБА_3, ОСОБА_5 та ОСОБА_10. Дана обставина також визнана ОСОБА_1 під час розгляду справи.

ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_4, є дочкою ОСОБА_3 та ОСОБА_11, що підтверджується свідоцтвом про народження від 15.01.2008 серії НОМЕР_3 За твердженням ОСОБА_3, біологічним батьком ОСОБА_10 є позивач - ОСОБА_1, проте належних доказів цього факту суду не було представлено, а сам ОСОБА_1 під час судового розгляду справи заперечував факт батьківства але разом із цим зазначав, що не заперечує проти того, щоби ОСОБА_10 залишилася проживати разом з ним після виселення відповідачів.

Відповідно до акту обстеження від 12.07.2016, складеного депутатом Трудової сільської ради Новомиколаївського району Запорізької області ОСОБА_12 в присутності ОСОБА_13 та ОСОБА_14, які також були допитані судом в якості свідків, ОСОБА_3 не дає можливості ОСОБА_1 потрапити на подвір'я будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_6, через що між ними завжди виникають сварки.

Водночас, як пояснила ОСОБА_3, конфлікти між нею та ОСОБА_1 виникають лише тоді, коли він перебуває в стані алкогольного сп'яніння, внаслідок чого поводиться агресивно. На підтвердження цих пояснень ОСОБА_3 судом приймається лист Новомиколаївського РВ ГУМВС України в Запорізькій області від 18.05.2015 № 44/6-3029, а також наявна в ЄДРСР постанова судді Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 26.05.2015 по справі про адміністративне правопорушення № 322/571/15 відносно ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП (реєстраційний номер рішення 44463686), що набрала законної сили 06.06.2015.

З паспорта громадянина України ОСОБА_3 серії НОМЕР_4, виданого Новомиколаївським РС УДМС України в Запорізькій області 14 січня 2014 року, вбачається зареєстроване місце її проживання за адресою: АДРЕСА_7 Проте, як пояснили під час розгляду справи ОСОБА_3 та ОСОБА_1, будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_8 на даний час не існує, оскільки він був проданий ОСОБА_1 на будівельні матеріали. Доказів наявності іншого житла у ОСОБА_3, ОСОБА_5 та ОСОБА_10 у матеріалах справи немає, а за твердженням цих осіб будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, - єдине місце їхнього проживання.

Вирішуючи питання про наявність підстав для задоволення первісного позову, суд виходить з наступного.

За правилом ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, висновок Верховного Суду України, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є обов'язковим для суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

З огляду на положення ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, при розгляді даної справи суд враховує висновки Верховного Суду України, викладені в постановах від 06 липня 2016 року по справі № 6-3095цс15 (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 58986663), від 27 квітня 2016 року по справі № 6-2976цс15 (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 57842146), і приходить до наступних висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше житлове приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Частиною першою статті 383 ЦК України встановлено, що власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.

Відповідно до вимог статті 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Згідно із частиною четвертою статті 156 ЖК УРСР до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені у частині другій статті 64 цього Кодексу, тобто дружина (чоловік), діти і батьки кожного з подружжя. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Так само, відповідно до ч. 3 ст. 64 ЖК УРСР, якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 та ОСОБА_1, зокрема в період з липня 2013 року по вересень 2015 року проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу в будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1, та вели спільне господарство, що визнано в судовому засіданні ОСОБА_3 та ОСОБА_1, а також підтверджується показаннями свідків ОСОБА_14 та ОСОБА_15 Разом з ними також проживали і діти ОСОБА_3 - ОСОБА_5 та ОСОБА_10

Вселення в цей будинок як ОСОБА_1, так і ОСОБА_3 з її дітьми не було самовільним, а здійснено з дозволу власників, якими на той час, згідно з п. 1 договору дарування житлового будинку від 07.06.2016, були ОСОБА_6 та ОСОБА_7

Отже, зі змісту частини четвертої статті 156 ЖК УРСР випливає, що саме по собі набуття ОСОБА_1 права власності на будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, не припиняє права користування житлом інших колишніх членів його сім'ї, які продовжували проживати в цьому будинку, а лише наділяє його правами власника, що передбачені чинним законодавством.

За правилами частини четвертої статті 109 ЖК УРСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до ч. 4 ст. 311 ЦК України, фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Підстави для виселення членів сім'ї власника жилого приміщення, згідно з ч. 1 ст. 157 ЖК УРСР, визначаються статтею 116 цього Кодексу. Але в позовній заяві не наведено відомостей про існування причин для виселення відповідачів, передбачених статтею 116 ЖК УРСР.

Згідно з частиною першою статті 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимогі на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Як зазначалося вище, в будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1, також проживає малолітня дочка ОСОБА_3 - ОСОБА_10

Відповідно до статті 29 ЦК України місце проживання дитини, яка не досягла чотирнадцяти років визначається за місцем проживання батьків.

Положення Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не ставить місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому місцем проживання особи може бути будь-яке жиле приміщення, у якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або праві користування, що визнається власником жилого приміщення.

Відтак, місцем проживання неповнолітньої або малолітньої особи є фактичне місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона дійсно проживає. Місце проживання дитини за фактичним місцем проживання батьків вважається безумовним, крім випадку, якщо суд установить інше постійне місце проживання дитини.

Оскільки ОСОБА_3 не має іншого місця проживання, питання щодо її виселення з вищезазначеного будинку також стосується права на житло її малолітньої дочки ОСОБА_10, яка з невідомих суду причин не була зазначена в якості відповідача по справі. Під час розгляду справи позивач також не заявив відповідного клопотання про залучення співвідповідача, а виходячи з приписів ч. 1 ст. 33 ЦПК України, суд позбавлений права самостійно залучати до участі в справі співвідповідачів та виходити за межі позовних вимог. Отже, первісний позов було пред'явлено не до всіх відповідачів, яких він фактично стосується.

Таким чином, суд дійшов висновку про те, що первісний позов є необґрунтованим та не підлягає задоволенню в повному обсязі.

Вирішуючи питання про наявність підстав для задоволення зустрічного позову, суд виходить з наступного.

ОСОБА_3 та ОСОБА_1 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу в наступні періоди: з 1998 року по вересень 2004 року, з вересня 2007 року по жовтень 2012 року, з липня 2013 року по вересень 2015 року. Ця обставина була визнана ОСОБА_1 та ОСОБА_3 під час судового засідання, а отже не підлягає доказуванню відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК України.

Водночас, проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу в інші періоди, про які зазначає ОСОБА_3 у зустрічному позові, а саме безперервне проживання з 27 січня 1998 року по 01 вересня 2015 року, по-перше було спростовано самою ОСОБА_3 під час розгляду справи, а по-друге не було підтверджено показаннями свідків ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_13, ОСОБА_9, ОСОБА_16, ОСОБА_17, допитаних у судовому засіданні, жоден з яких не зміг назвати точних календарних дат початку і закінчення періодів їхнього спільного проживання.

З огляду на викладене, суд визнає доведеним факт проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу лише у вищезазначені періоди, що визнаються обома сторонами.

Стосовно вимоги про визнання недійсним договору дарування від 07.06.2016, суд виходить з такого.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - четвертою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За приписами частин 1 - 4, 6 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1), особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2), волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3), правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (ч. 4), правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Крім цього, відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин), і в цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

При цьому, суд зазначає, що частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожного на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Таким чином, правом на звернення до суду наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Суд під час розгляду справи встановлює, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від установленого вирішує питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Суд погоджується з твердженнями відповідачів за зустрічним позовом ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про те, що укладення оскаржуваного договору дарування в період, коли ОСОБА_3 та ОСОБА_1 вже не проживали однією сім'єю, жодним чином не вплинуло на права, свободи чи інтереси ОСОБА_3, оскільки житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, не був придбаний ними за час проживання однією сім'єю, а відтак зустрічний позов у цій частині не підлягає задоволенню.

Стосовно вимоги про визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/2 частину грошових коштів в сумі 34 000,00 грн. та 3 497,58 грн. суд зазначає таке.

Як вбачається з розписок ОСОБА_6 від 02.01.2015 та від 03.08.2015, гроші в загальній сумі 34 000,00 грн. він отримав лише від ОСОБА_1, а згодом повернув йому ці гроші, що підтверджується розпискою ОСОБА_1 від 07.06.2016. При цьому, ОСОБА_1 пояснив джерело походження більшої частини цих грошей, 20 000,00 грн., а саме від продажу належної йому земельної ділянки, що підтверджено нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 26.12.2014. Таким чином, у суду відсутні підстави вважати, що ці гроші, в сумі 34 000,00 грн., були зароблені спільною працею ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та відповідно є спільно нажитим майном. Крім цього, належним способом захисту права на частину спільних грошей є їх стягнення, а не визнання права власності на них.

Гроші в сумі 3 497,58 грн. не можуть вважатися об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3, адже вони були витрачені на встановлення системи опалення в будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1, а тому не можуть бути поділені між ними.

Стосовно вимог про визнання права власності на 1/2 частину автомобіля, суд зазначає таке.

Відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_5 від 23.09.2004 ОСОБА_1 є власником автомобіля марки ЗАЗ модель 110307, 2004 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1,

Факт ведення спільного господарства ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в період з 1998 року по вересень 2004 року під час їх проживання однією сім'єю в с. Лісному підтверджено показаннями свідків ОСОБА_16, ОСОБА_9 та ОСОБА_17

До того ж, ОСОБА_1 під час розгляду справи також визнав цей факт та пояснив суду, що сім'я заробляла кошти від ведення домашнього господарства, а всім сімейним бюджетом розпоряджався саме він.

При цьому, ОСОБА_3 пояснила, що вищезазначений автомобіль був придбаний за програмою «Автоплан», тобто гроші за цей автомобіль сплачувалися протягом певного часу до його реєстрації за ОСОБА_1 Дана обставина, а саме щодо придбання автомобіля в кредит, була також визнана ОСОБА_1

За правилами ст. 74 СК України, в редакції, що була чинною на момент придбання вищезазначеного автомобіля: якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними (ч. 1); на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу (ч. 2).

Таким чином, вищезазначений автомобіль, відповідно до частин 1, 2 ст. 60 СК України в редакції, що була чинною на момент його придбання, є об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3

Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України частки майна дружини та чоловіка є рівними. Оскільки автомобіль є неподільною річчю, а сторони не домовилися про його присудження на користь однієї з них за рахунок стягнення компенсації вартості частки на користь іншої сторони, суд дійшов висновку про необхідність визначення ідеальних часток сторін у цьому майні та залишення його в їхній спільній частковій власності.

Згідно з ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Будь-яких належних доказів здійснення поділу майна сторонами у 2012 році, як про це зазначав ОСОБА_1 у запереченнях проти зустрічного позову, зокрема факту передачі ним 30 000,00 грн. на користь ОСОБА_3, суду надано не було.

З огляду на викладене, зустрічний позов підлягає задоволенню у вищезазначеній частині.

Відповідно до частини першої статті 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

До зустрічної позовної заяви додано три квитанції від 29.08.2016 №№ 0.0.608063357.1, 0.0.608063146.1, 0.0.608063529.1 на суму 551,20 грн. кожна, якими підтверджується сплата ОСОБА_3 судового збору у розмірі 1 653,60 грн.

Отже, враховуючи задоволення зустрічного позову в частині вимоги немайнового характеру про встановлення факту проживання однією сім'єю, а також часткове задоволення вимог майнового характеру про поділ майна на суму 10 000,00 грн. (половина визначеної позивачем вартості автомобіля), розмір судових витрат, що підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 становить: 551,20 грн. (за вимогу немайнового характеру) + (10 000,00 грн./287,4879*5,5120) 191,71 грн. (за вимогу майнового характеру) = 742,91 грн.

Враховуючи вищезазначене та керуючись ст.ст. 88, 208, 209, 212 - 215, 218, 223, 294, 296 ЦПК України, суд

вирішив:

1. В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про виселення - відмовити повністю.

2. Зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - задовольнити частково.

Встановити факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_1 у наступні періоди: з 1998 року по вересень 2004 року, з вересня 2007 року по жовтень 2012 року, з липня 2013 року по вересень 2015 року.

Визнати автомобіль марки ЗАЗ модель 110307, 2004 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1.

Визначити ідеальні частки ОСОБА_3 та ОСОБА_1 у праві спільної власності на автомобіль марки ЗАЗ модель 110307, 2004 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, по 1/2 (одна друга) за кожним, залишивши цей автомобіль у їх спільній частковій власності.

В задоволенні решти вимог за зустрічним позовом - відмовити.

3. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір в розмірі 742,91 грн. (сімсот сорок дві гривні 91 коп.).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом десяти днів з дня його проголошення до апеляційного суду Запорізької області через Новомиколаївський районний суд Запорізької області. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя С.С. Гасанбеков