Рішення № 62796603, 17.11.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

03680 м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а,

факс 284-15-77 e-mail: inbox@kia.court.gov.ua

Справа № 22-ц/796/6138/2016 Головуючий у І інстанції - Сухомлінов С.М.

Доповідач - Андрієнко А.М.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 листопада 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:

Головуючого судді Андрієнко А.М.

Суддів: Заришняк Г.М.

МараєвоїН.Є.

При секретарі Гарматюк О.Д.

Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 лютого 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_4, треті особи - ОСОБА_5, ОСОБА_6, про зобов'язання не чинити перешкод у користуванні квартирою, визнання недійсним договору оренди та виселення,

В С Т А Н О В И Л А :

У червні 2015 року позивач ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору оренди, укладеного між відповідачами, виселення відповідачів з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення та зобов'язання відповідачів не чинити перешкод у користуванні зазначеною квартирою. Свої вимоги позивач мотивує тим, що з лютого 2013 року вона є власником вказаної квартири, в якій незаконно залишилася проживати колишній власник ОСОБА_2, крім того, ОСОБА_2 у грудні 2014 року незаконно уклала з ОСОБА_4 договір оренди вказаної квартири. Позивач зазначила, що відповідачі відмовляються добровільно виселятись з квартири, чим порушують право власності позивача, тому вона просить зобов'язати їх не вчиняти їй перешкод у користуванні власністю.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 12 лютого 2016 року позов задоволено частково. Визнано недійсним договір оренди квартири, укладений 1 грудня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 Виселено ОСОБА_4 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. В решті позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач ОСОБА_2 подала на нього апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, обґрунтовуючи тим, що суд неповно з'ясував обставини справи, зібраним доказам не дав належної оцінки та допустив порушення норм матеріального і процесуального закону .

Зазначила, що суд дійшов невірного висновку, що реєстрація ОСОБА_2 у спірній квартирі не має значення, оскільки на підставі реєстрації вона має право користування квартирою.

В суді апеляційної інстанції позивач та її представник просили відхилити апеляційну скаргу, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідачі до суду не з'явилися, про час та місце розгляду справи належним чином повідомлені, причини неявки суду не повідомили.

На підставі ст.. 305 ЦПК України колегія суддів вважає, що справа може бути розглянута за відсутності відповідачів, які належно повідомлені.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого рішення, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 16 жовтня 2012 року визнано право власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1, а в березні 2013 року вказане право власності було зареєстроване в Державному реєстрі прав на нерухоме майно (а.с. 7-10).

Право власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 було визнано в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки.

ОСОБА_2 як попередній власник квартири зареєстрована в ній та постійно проживає.

Як вбачається з матеріалів справи, 01.12.2014 року ОСОБА_2 уклала з відповідачем ОСОБА_4 договір оренди спірної квартири, з якого вбачається, що власник квартири ОСОБА_2 передала в тимчасове володіння та користування відповідачу ОСОБА_4 спірну квартиру для створення громадської приймальні народного депутата України (а.с.11-12).

Як вбачається з довідки, листів, акту, рахунків та пояснень позивача, в спірній квартирі фактично проживає відповідач ОСОБА_2 (а.с. 86-91) та розташована офіційна громадська приймальна народного депутата України ОСОБА_4 (а.с.84,89).

Відповідно до ст.. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до ст.. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Задовольняючи позовні вимоги щодо визнання договору оренди недійсною, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про те, що відповідачі не мали права на укладання такого договору.

Відповідно до ст.. 761 ЦК України право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права.

Як вбачається із договору оренди від 1.12.2014 року ОСОБА_2 передала в оренду квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_4 на 1 рік ( а.с.11-13). При цьому ОСОБА_2 зазначила себе як власника квартири, хоча та час укладання цього договору вона власником не була і права на розпорядження чужою власністю не мала.

Відповідно до ст.ст. 203 , 215 ЦК України визначено підстави недійсності правочину.

Оскільки відповідач ОСОБА_2 не мала права на розпорядження чужою власністю, то укладений між сторонами договір оренди квартири є недійсним.

Задовольняючи позовні вимоги про виселення відповідачів із спірної квартири, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що вони є тимчасовими мешканцями, які підлягають виселенню без надання іншого житлового приміщення.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується частково.

Відповідно до ст.. 169 ЖК України у разі припинення договору найму жилого приміщення в будинку( квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, наймач і особи, які проживають разом із ним , зобов'язані звільнити жиле приміщення, а в разі відмовлення - підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Оскільки відповідач ОСОБА_4 займав спірну квартиру на підставі договору оренди ( найму), який визнаний судом недійсним, тобто припинився, то він підлягає виселенню із квартири, що належить ОСОБА_3 на праві власності, без надання іншого житлового приміщення.

Щодо виселення ОСОБА_2 із спірної квартири на підставі ст.. 98 ЖК України, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не повністю з'ясував обставини справи, зробив висновки, які не відповідають обставинам справи та неправильно застосував норми матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції зроблено невірний висновок щодо виселення відповідача ОСОБА_2 із спірної квартири як тимчасового мешканця.

Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_2 була власником спірної квартири та постійно проживає і зареєстрована в ній. Квартира вибула із її власності шляхом звернення стягнення на квартиру, як на предмет іпотеки, позивачкою ОСОБА_3, а тому висновок суду першої інстанції про те, що відповідач ОСОБА_2 є тимчасовим мешканцем, не відповідає обставинам справи і в цій частині рішення суду підлягає скасуванню, так як суд послався на статтю матеріального права, яка не регулює відносини сторін, що склалися між сторонами, тобто постановив рішення з порушенням норм матеріального права, що відповідно до ст.. 309 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду.

За таких обставин виселення відповідача ОСОБА_2 повинно відбуватися на підставі Закону України «Про іпотеку» та ст..109 ЖК України. Однак, із цих підстав Постановою Верховного Суду України від 1 липня 2015 року в задоволенні позову про виселення було відмовлено, оскільки позивачем не дотримано процедуру, передбачену зазначеними статтями. В даній справі позивач допустилася тих же помилок, не зазначила, в яку квартиру відповідач повинна бути виселена, а тому в задоволенні позовних вимог про виселення ОСОБА_2 без надання іншого житлового приміщення, повинно бути відмовлено.

Посилання представника позивача на те, що позивач просить виселити відповідачку із квартири не на підставі Закону України «Про іпотеку», а як власник, якому вчиняються перешкоди в користуванні власністю, не може бути прийнято до уваги, оскільки позивачу як власнику дійсно діями відповідача ОСОБА_2 вчиняються перешкоди в користуванні власністю і вона має право вимагати виселення відповідача із спірної квартири , але з інших правових підстав, а не як тимчасового мешканця, яким відповідачка не являється та з дотриманням певної процедури виселення, передбаченої ст.. 168, 169 ЖК України.

Керуючись ст..ст. 303, 307, 308 , 313-316 ЦПК України, колегія суддів

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду м.Києва від 12 лютого 2016 року в частині виселення ОСОБА_2 скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення наступного змісту.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про виселення без надання іншого житлового приміщення відмовити.

В решті рішення Дарницького районного суду м.Києва від 12 лютого 2016 року залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом 20 днів з дня набрання ним законної сили шляхом подання до цього суду касаційної скарги.

Головуючий: Судді :