Рішення № 62785725, 15.11.2016, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.11.2016р. Справа№ 914/1766/16

Господарський суд Львівської області у складі головуючого судді Горецької З.В., судді Трускавецького В.П., судді Блавацької-Калінської О.М.,

за участю секретаря судового засідання Хороз І.Б.,

розглянув у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Виконавчого комітету Бібрської міської ради, м. Бібрка, Львівська область

до відповідача ОСОБА_1 підприємства «Перемишлянитеплоенерго», м. Перемишляни, Львівська область

про визнання недійсним п.11.4 договору № 20/2 від 05.02.2013 року та додаткового договору № 1 від 24.01.2014 року.

Представники сторін:

від позивача: ОСОБА_2- представник (довіреність б/н від 13.06.16р.)

від відповідача: не зявився

Представнику позивача роз'яснено права та обов'язки, передбачені ст.ст. 20, 22 ГПК України. Заяв про відвід судді та здійснення технічної фіксації судового засідання не надходило.

СУТЬ СПОРУ:

На розгляд Господарського суду Львівської області подано позов Виконавчим комітетом Бібрської міської ради, м. Бібрка, Львівська область, до відповідача: ОСОБА_1 підприємства «Перемишлянитеплоенерго», м. Перемишляни Львівської області, про визнання недійсним п.11.4 договору № 20/2 від 05.02.2013 року та додаткового договору № 1 від 24.01.2014 року.

Ухвалою суду від 01.07.2016 року порушено провадження у справі та призначено до розгляду на 13.07.2016 року. В судових засіданнях 13.07.16р. розгляд справи відкладався на 26.07.16р., 26.07.16р. розгляд справи відкладався на 30.08.16р., 30.08.16р. на 06.09.16р., 06.09.16р. на 13.09.16р. Ухвалою від 13.09.2016 року призначено колегіальний розгляд справи № 914/1766/16 у складі трьох суддів. Згідно протоколу автоматичного визначення складу колегії суддів від 15.09.2016 року, склад колегії суддів у справі № 914/1766/16: ОСОБА_3 головуючий суддя, ОСОБА_4 суддя, ОСОБА_5М.м суддя. Ухвалою суду від 15.09.16р. розгляд справи відкладався на 25.10.16р. Ухвалою від 25.10.2016 року розгляд справи відкладено до 15.11.2016 року. Рух справи відображено в попередніх ухвалах суду.

Представник позивача в судове засідання зявився, позовні вимоги підтримує та просить позов задоволити.

Відповідач явку повноважного представника в судове засідання 15.11.2016 року не забезпечив, однак, проти позову заперечив, просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог з підстав, викладених у відзиві, що долучений до матеріалів справи.

30.08.16р. за вх. № 34755/16 відповідачем подано в канцелярію господарського суду Львівської області відзив з додатками, а саме: копію довіреності б/н від 31.12.14р., копію рішення № 914/1290/16 від 27.07.16р., копію розпорядження Перемишлянської РДА № 348 від 20.10.14р., копію розпорядження Перемишлянської РДА № 403 від 01.12.14р., копію розпорядження Перемишлянської РДА № 202 від 01.12.15р., копію розпорядження Перемишлянської РДА № 286 від 03.11.15р., копію листа КП «Перемишлянитеплоенерго» за № 2 від 19.01.15р., копію листа КП «Перемишлянитеплоенерго» за № 10 від 19.02.15р., копію листа за № 19 від 20.03.15р.

Заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Між ОСОБА_1 підприємством Перемишлянитеплоенерго (теплопостачальна організація за договором, відповідач по справі) та Виконавчим комітетом Бібрської міської ради (споживач за договором, позивач по справі) укладено договір №20/2 про постачання теплої енергії в гарячій воді від 05.02.2013р., за яким енергопостачальна організація взяла на себе зобовязання надавати споживачеві послуги з постачання водяної пари і гарячої води (постачання гарячої води і теплової енергії для централізованого опалення 40.30.1) обсягом 182,8 Гкал на загальну суму 230 000,00грн, а споживач оплачувати отримані послуги за встановленими відповідними органами тарифами (цінами) в терміни, передбачені цим договором (п.1). Як визначено п.1.2 договору, обсяги постачання водяної пари і гарячої води (включно з холодоагентами) (послуги з теплопостачання) можуть бути зменшені залежно від реального фінансування.

Так, сторонами підписано також додаткову угоду №1 до договору №20/2 від 05.02.2013р., якою зменшено обсяги закупівлі послуг з постачання водяної пари і гарячої води (включно з холодоагентами). Таким чином, загальна сума договору склала 195 697,02грн.

Згідно з п.11.1, п.11.2 договору, передбачено термін дії цього договору, а саме останній набуває чинності з дня його підписання та діє до 31.12.2013 року. Договір припиняє свою дію у випадку закінчення строку, на який він був укладений.

Пунктом 11.4 договору передбачено, що договір вважається автоматично продовженим на кожен наступний рік, якщо за місяць до закінчення строку його дії про припинення не буде письмово заявлено однією із сторін.

Крім того, 21.01.2014 року між сторонами був укладений додатковий договір №1 про внесення змін та доповнень до договору №20/2 від 05.02.2013 року, згідно якого ціна договору на 2014 рік становить 46 000, 00 грн. з терміном дії до 31.03.2014 року.

Позивач вважає, що п.11.4 договору про постачання теплової енергії в гарячій воді №20/2 від 05.02.2013 року та додатковий договір №1 від 21.01.2014 року про внесення змін та доповнень до договору №20/2 від 05.02.2013 року не відповідають чинному законодавству з огляду на наступне.

Згідно зі статті 4 Закону України «Про здійснення державної закупівлі» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин), закупівля здійснюється відповідно до річного плану. Річний план, зміни до нього надсилаються центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, річний план, кошторис (тимчасовий кошторис), фінансовий план (план асигнувань, план використання бюджетних (державних) коштів), зміни до них надсилаються Уповноваженому органу протягом 5 робочих днів з дня їх затвердження. Таким чином, діючим законодавством передбачено, що державна закупівля має бути здійснена протягом одного календарного року.

Відповідно до п.5, п.6 статті 40 цього Закону, умови договору про закупівлю не повинні відрізнятися від змісту пропозиції конкурсних торгів або цінової пропозиції (у тому числі ціни за одиницю товару) переможця процедури закупівлі. Істотні умови договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов'язань сторонами у повному обсязі, крім випадків, зокрема (п.п.4) продовження строку дії договору та виконання зобов'язань щодо передачі товару, виконання робіт, надання послуг у разі виникнення документально підтверджених об'єктивних обставин, що спричинили таке продовження, у тому числі форс-мажорних обставин, затримки фінансування витрат замовника за умови, що такі зміни не призведуть до збільшення суми, визначеної у договорі. Дія договору про закупівлю може продовжуватися на строк, достатній для проведення процедури закупівлі на початку наступного року, в обсязі, що не перевищує 20 відсотків суми, визначеної у договорі, укладеному в попередньому році, якщо видатки на цю мету затверджено в установленому порядку.

На підставі наведеного аналізу діючого законодавства, позивач стверджує, що для продовження строку дії договору, в порядку ч.5 ст.40 цього Закону, є необхідними дотримання таких умов: строк дії договору, який припиняється у плановому році, може бути продовжений до кінця планового року; строк дії договору, який припиняється у кінці планового року, може продовжуватися, однак, не довше, ніж на початок наступного року та не більше ніж на 20% від ціни Договору, якщо відповідні видатки затверджено у фінансовому плані підприємства.

Позивач вважає, що вищенаведені норми закону про держзакупівлі є нормами імперативного характеру, що обмежують свободу дій сторін.

Відповідач явку повноважного представника в судове засідання забезпечив, проти позову заперечив, просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог.

Відповідач зазначив у відзиві, що відповідно до п.1 ч.3 ст.20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», споживач зобов»язаний укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору.

Враховуючи відсутність затвердженого типового договору про купівлю-продаж (постачання) теплової енергії, такий договір укладається його сторонами з урахуванням норм, зокрема Закону України «Про теплопостачання», Правил користування тепловою енергією, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 03.10.2007 року №1198 з урахуванням дотриманням процедури укладення договорів, визначеної главою 53 ЦК України.

Відповідач наголошує, що неодноразово звертався до позивача із пропозицією укласти договір про надання послуг з постачання водяної пари і гарячої води (постачання гарячої води і теплової енергії для централізованого опалення). Зазначене, зокрема, підтверджується долученими до справи копіями листів КП «Перемишлянитеплоенерго» №2 від 19.01.2015 року, №10 від 19.02.2015 року, №19 від 20.03.2015 року. Проте, як вбачається з матеріалів справи, інший договір про постачання теплової енергії в гарячій воді сторонами не укладався.

При прийнятті рішення суд виходив з наступного.

Відповідно до ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Згідно ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно до ст. 173 ГК України, господарським визнається зобовязання, що виникає між субєктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один субєкт (зобовязана сторона, в тому числі боржник) зобовязаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого субєкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший субєкт (управнена сторона, в тому числі кредитор) має право вимагати від зобовязаної сторони виконання її обовязку.

Відповідно до ст. 179 ГК України, майново-господарські зобовязання, які виникають між субєктами господарювання або між субєктами господарювання і негосподарюючими субєктами юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобовязаннями.

Згідно ст.193 ГК України, субєкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобовязання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобовязання відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України, зобовязання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог вказаного кодексу. Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що, якщо у зобовязанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обовязку не встановлений або визначений моментом предявлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обовязок у семиденний строк від дня предявлення вимоги, якщо обовязок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Згідно ст. 610 ЦК України, порушенням зобовязання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобовязання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобовязання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно ст. 629 ЦК України, договір є обовязковим для виконання сторонами.

Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК України).

Як встановлено судом, між ОСОБА_1 підприємством Перемишлянитеплоенерго та Виконавчим комітетом Бібрської міської ради укладено договір №20/2 про постачання теплої енергії в гарячій воді від 05.02.2013р.

Пунктом 11.4 договору передбачено, що договір вважається автоматично продовженим на кожен наступний рік, якщо за місяць до закінчення строку його дії про припинення не буде письмово заявлено однією із сторін.

Крім того, 21.01.2014 року між сторонами був укладений додатковий договір №1 про внесення змін та доповнень по договору №20/2 від 05.02.2013 року, згідно якого ціна договору на 2014 рік становить 46 000, 00 грн. з терміном дії до 31.03.2014 року.

Позивач вважає, що п.11.4 договору про постачання теплової енергії в гарячій воді №20/2 від 05.02.2013 року та додатковий договір №1 від 21.01.2014 року про внесення змін та доповнень до договору №20/2 від 05.02.2013 року не відповідають чинному законодавству.

Позивач стверджує, що зазначене відповідає ч.6 ст. 40 Закону України Про здійснення державних закупівель, за яким дія договору про закупівлю може продовжуватися на строк, достатній для проведення процедури закупівлі на початку наступного року, в обсязі, що не перевищує 20 відсотків суми, визначеної у договорі, укладеному в попередньому році, якщо видатки на цю мету затверджено в установленому порядку.

Водночас, позивач вважає, що дія договору №20/2 про постачання теплої енергії в гарячій воді від 05.02.2013р. закінчилась із закінченням строку, на який укладено зазначений вище додатковий договір.

Так, за умовами договору №20/2 від 05.02.2013р., він діє до 31.12.2013р. (11.1) та припиняє свою дію у випадку закінчення строку, на який він був укладений (п.11.2). Водночас, згідно п.11.4, договір вважається автоматично продовженим на кожен наступний рік, якщо за місяць до закінчення строку його дії про його припинення не буде письмово заявлено однією із сторін.

Так, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які би свідчили про письмову заяву Виконавчого комітету Бібрської міської ради про припинення договору №20/2 про постачання теплої енергії в гарячій воді від 05.02.2013р., зроблену не пізніше як за місяць до закінчення строку його дії.

Щодо тверджень позивача про те, що зазначене положення договору №20/2 від 05.02.2013р., яким строк його дії автоматично продовжується на кожен наступний рік, є таким, що суперечить нормам Закону України Про здійснення державних закупівель, який є спеціальним законом, суд звертає увагу на таке.

Відповідно до п.2.9 (абз.4) Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до п.1 ч.4 ст.2 Закону України Про здійснення державних закупівель, особливості здійснення процедур закупівлі, визначених цим Законом, встановлюються окремими законами для: юридичних осіб, які провадять діяльність у сфері забезпечення виробництва, транспортування та постачання теплової енергії. Так, на момент виникнення спірних відносин, особливості постачання теплової енергії, придбаних державним коштом, регулювались Законом України Про особливості здійснення закупівель в окремих сферах господарської діяльності.

Відповідно до п. 1 ч.1 статті 2 Закону України Про особливості здійснення закупівель в окремих сферах господарської діяльності, дія цього Закону поширюється на субєктів, які є замовниками відповідно до статті 1 цього Закону та провадять діяльність у сферах, визначених статтею 5 Закону України "Про природні монополії", та/або у таких сферах, зокрема, забезпечення виробництва, транспортування та постачання теплової енергії.

Згідно частини 1 статті 1 цього Закону, замовники: розпорядники державних коштів, які провадять діяльність у сферах, визначених статтею 5Закону України "Про природні монополії", та/або у будь-якій із сфер, визначених статтею 2 цього Закону; субєкти господарювання, які провадять діяльність у сферах, визначених статтею 5 Закону України "Про природні монополії"; субєкти господарювання, які провадять діяльність у будь-якій із сфер, визначених статтею 2 цього Закону, та відповідають хоча б одній з таких ознак: органам державної влади, органам влади Автономної Республіки Крим, органам місцевого самоврядування чи іншим розпорядникам державних коштів належить частка у статутному капіталі субєкта господарювання у розмірі більш як 50 відсотків або такі органи володіють більшістю голосів у вищому органі субєкта господарювання чи правом призначати більше половини складу виконавчого органу чи наглядової ради субєкта господарювання; субєкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на відповідному ринку товарів

Згідно з п.8 ч.1 ст.4 вказаного Закону, без застосування процедур закупівель, передбачених Законом України Про здійснення державних закупівель та цим Законом, замовник здійснює закупівлі товарів, робіт та послуг, якщо ціни (тарифи) на них затверджуються державними колегіальними органами, іншими органами влади відповідно до їх повноважень або визначаються у порядку, встановленому зазначеними органами, у тому числі якщо визначення таких цін здійснюється на аукціонах.

Так, тарифи на послуги теплопостачання для бюджетних установ встановлено розпорядженнями Перемишлянської районної державної адміністрації №348 від 20.10.2014р., №403 від 01.12.2014р., №202 від 01.09.2015р. та №286 від 03.11.2015р., в межах повноважень, наданих цьому органу державної влади (виконавчої) законом. Копії відповідних розпоряджень долучено до матеріалів справи.

Відтак, суд вважає безпідставними посилання позивача на норми Закону України Про здійснення державних закупівель при обґрунтуванні припинення дії договору №20/2 про постачання теплої енергії в гарячій воді від 05.02.2013р. із закінченням строку його дії.

Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ст.204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, в тому числі, визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст.207 ГК України, господарське зобовязання, що не відповідає вимогам закону, або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосубєктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно із ч.ч. 1, 3 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до роз»яснень, викладених у пунктах 2.1, 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України» №11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. За загальним правилом не є підставою для визнання недійсним відсутність у договорі істотних умов.

Проаналізувавши встановлені сторонами умови договору та додаткової угоди, суд дійшов висновку, що їх зміст не суперечить Цивільному Кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а відтак, в момент вчинення правочину сторонами дотримано вимоги ч.1 ст.203 ЦК України. Належні та допустимі докази на спростування зазначеної обставини у матеріалах справи відсутні.

Отже, враховуючи вищенаведене, суд не погоджується з твердженням позивача про те, що договір №20/2 від 05.02.2013 року припинив свою дію 31.12.2013 року, тому укладений після його припинення додатковий договір №1 від 21.04.2014 року про внесення змін та доповнень до договору №20/2 від 05.02.2013 року є недійсним з моменту його укладення, адже спірні правовідносини не підпадають під дію Закону України «Про державні закупівлі», а регулюються Законом України Про особливості здійснення закупівель в окремих сферах господарської діяльності. Тому суд дійшов до висновку, що п.11.4 договору не суперечив даному закону, а додаткова угода №1 укладена в межах строку дії договору від 05.02.2013 року.

Твердження позивача про невідповідність оспорюваних договорів вимогам закону спростовується дійсними обставинами. Спеціальних підстав для визнання договорів недійсними в процесі розгляду справи судом не встановлено. Факт порушення прав та законних інтересів позивача оспорюваними договорами позивачем не доведено належними та допустимими доказами.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Враховуючи, що позивачем не представлено достатньо обєктивних та переконливих доказів в підтвердження своїх позовних вимог, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги Виконавчого комітету Бібрської міської ради до ОСОБА_1 підприємства «Перемишлянитеплоенерго» про визнання недійсним п.11.4 договору № 20/2 від 05.02.2013 року та додаткового договору № 1 від 24.01.2014 року не є обґрунтованими та не підлягають до задоволення.

Згідно ст. 44 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Згідно п.2.11. постанови Пленуму Вищого господарського суду України №7 від 21.02.2013р. „Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України, якщо в позовній заяві об'єднано дві або більше вимог немайнового характеру, пов'язаних між собою підставами виникнення або поданими доказами, судовий збір сплачується окремо з кожної з таких вимог (абзац другий частини третьої статті 6 Закону).

Як вбачається з прохальної частини позовної заяви, позивач просить суд визнати недійсним п.11.4 договору №20/2 від 05.02.2013 року про постачання теплової енергії в гарячій воді та визнати недійсним додатковий договір №1 від 24.01.2014 року до договору №20/2 від 05.02.2013 року. Тобто, позивачем заявлено дві вимоги немайнового характеру, а до матеріалів справи долучено квитанцію №292 від 29.06.2016 року на суму 1 378,00 грн. про сплату судового збору за одну вимогу немайнового характеру. Отже, з позивача підлягає сплата судового збору в розмірі 1 378,00 грн. за іншу вимогу немайнового характеру.

Судовий збір, відповідно до ст. 49 ГПК України, слід покласти на позивача, оскільки спір виник з його вини.

Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 43, 33, 43, 49, 75, 82, 84, 85 ГПК України, суд -

ВИРІШИВ:

1.В задоволенні позову відмовити.

2.Стягнути з Виконавчого комітету Бібрської міської ради (81220, Львівська область, Перемишлянський район, м.Бібрка, вул.Тарнавського, 22, код ЄДРПОУ 26412390) в дохід Державного бюджету України 1 378,00 грн. судового збору.

3.Наказ видати після набрання рішенням законної сили відповідно до ст. 116 ГПК України.

Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 85 ГПК України та може бути оскаржене до Львівського апеляційного господарського суду в порядку і строки, передбачені ст.ст. 91-93 ГПК України.

В судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення. Повний текст рішення складено та підписано 17.11.2016 р.

Головуючий суддя Горецька З.В.

суддя Трускавецький В.П.

суддя Блавацька - Калінська О.М.