Рішення № 62770193, 17.11.2016, Слов'янський міськрайонний суд Донецької області

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

Іменем України

17 листопада 2016 року м. Слов'янськ Єд. унік. № 243/1498/16-ц

Провадження № 2/243/4168/2016

Слов'янський міськрайонний суд Донецької області у складі:

головуючий суддя Мінаєв І.М.

при секретарі судового засідання Кабіновій О.О.

за участю позивачки ОСОБА_1

представника третьої особи органу

опіки та піклування Слов'янської міської ради Шевченка М.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судового засідання Слов'янського міськрайонного суду Донецької області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, яка діє у власних інтересах та в інтересах дітей: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, за участі третьої особи: органу опіки та піклування Слов'янської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до Слов'янського міськрайонного суду з позовною заявою та просить суд визнати відповідачку ОСОБА_3 та її дітей: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, такими, що втратили право на користування житловим будинком по АДРЕСА_1. В обґрунтування своїх вимог посилається на те, що їй на праві приватної власності належить житловий будинок з господарськими та побутовими спорудами, що розташований в АДРЕСА_1.

10 березня 2010 року з її згоди у якості членів її сім'ї у вказаному будинку була зареєстрована ОСОБА_7 та її діти: ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3; ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, які проживали у будинку до червня місяця 2010 року.

02 червня 2010 року ОСОБА_3 та її діти виїхали з її будинку зібравши всі свої речі та вже більше п'яти років в ньому не проживають.

Відповідачі не оплачують комунальні послуги, у зв'язку з чим всі витрати по їх оплаті вимушена нести вона. Окрім того, вона позбавлена можливості оформити житлову субсидію по оплаті комунальних послуг через те, що відповідачі зареєстровані у її домоволодінні.

Позивачка ОСОБА_1 у судовому засіданні позовні вимоги підтримала та просила їх задовольнити. В наступне судове засідання не з'явилася та надала суду заяву про розгляд справи у її відсутності. Проти розгляду справи в заочному порядку не заперечувала.

Відповідач ОСОБА_3 у судове засідання не з'явилася. Судова повістка разом із розпискою та копіями відповідних документів, була надіслана поштою рекомендованим листом із повідомленням за адресою, зазначеною позивачкою у справі. Однак, відповідно до поштових повідомлень, судові повістки поверталися на адресу суду за закінченням строків зберігання.

Відповідно до положень ст. 77 ЦПК України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Відповідно до приписів ст. 224 ЦПК України, зі згоди позивача суд ухвалює рішення на підставі наявних у справі доказів.

Представник третьої особи - органу опіки та піклування Слов'янської міської ради Шевченко М.В., що діє в силу повноважень, наданих йому довіреністю за вих. № 29/01-2457 від 24.10.2016 року, у судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання дітей: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, такими, що втратили право на користування житловим будинком. В подальшому, представником надано заяву про розгляд справи у його відсутності.

Суд, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного.

Стаття 16 ЦК України передбачає способи захисту цивільних прав і інтересів осіб. Виходячи з загальних положень права власності, власнику належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Захист права власності регулюється нормами Цивільного кодексу України. При вирішенні спору суд враховує й загальні засади цивільного законодавства (ст. 3 ЦК України) щодо справедливості, добросовісності й розумності, зважаючи на права та інтереси обох сторін у справі, враховувати заборону обмеження прав одних осіб за рахунок інших.

ОСОБА_1 на праві приватної власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 (на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку від 10.11.2006 року (а.с.8-10) реєстраційний номер 16525763 від 26.01.2007 року).

Згідно наданої копії витягу з домової книги 10.03.2010 року у вказаному домоволодінні як члени сім'ї власника були зареєстровані: ОСОБА_7, 1976 року народження, ОСОБА_6, 1996 року народження, ОСОБА_4, 2000 року народження та за заявою матері ОСОБА_5, 2010 року народження (а.с.11-13).

Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються положеннями статті 405 Цивільного кодексу України, відповідно до якої члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Відповідно до вимог ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Положення статті 405 ЦК України та статті 71 ЖК України однаково регулюють правовідносини щодо визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, а саме не проживання без поважної причини в приміщенні понад встановлений законом строк.

Відповідно до частини 1 статті 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 58 ЦПК).

У підтвердження відсутності відповідачки та її дітей в спірному будинку понад рік позивач надала суду довідку за підписом голови квартального комітету «ЖД № 2» м. Слов'янська та керівника мікрорайону ЖД 2, відповідно до якої в будинку по АДРЕСА_1 окрім ОСОБА_1 у вказаному будинку зареєстровані: ОСОБА_8, 1984 року народження, ОСОБА_7, 1976 року народження, ОСОБА_6, 1996 року народження, ОСОБА_4, 2000 року народження та ОСОБА_5, 2010 року народження, однак на теперішній час за вказаною адресою не проживають, що підтверджено свідками: ОСОБА_9 (паспорт серії НОМЕР_1) та ОСОБА_10 (паспорт серії НОМЕР_2) (а.с.7).

У матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що ОСОБА_1 перешкоджає проживанню відповідачки та її дітей в спірному будинку, а також, будь-якої домовленості між сторонами щодо користування вказаним житлом.

Відповідач ОСОБА_3 не надала доказів поважності причин її відсутності та відсутності дітей у будинку понад один рік.

Таким чином, у судовому засіданні належними доказами встановлено, що відповідач та її діти за власною ініціативою і у добровільному порядку залишили будинок. Протягом тривалого часу - більше одного року за даною адресою не проживають. У справі відсутні відомості щодо будь-якої неправомірної поведінки позивача відносно відповідача, створення з боку ОСОБА_1 перешкод для її проживання в даному жилому приміщенні.

Пленум Верховного Суду України в частині 2 пункту 15 постанови від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» роз'яснив, що при розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що стаття 33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

Крім того, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши водночас одну із таких вимог: про позбавлення права власності на житлове приміщення; про позбавлення права користування житловим приміщення; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою. Така позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16.01.2012 року (справа № 6-57цс11).

Проаналізувавши встановлені фактичні обставини по справі, оцінивши представлені докази в їх сукупності та взаємозв'язку, суд дійшов висновку, що відповідач ОСОБА_3 відсутня в спірному будинку понад встановлений законом строк без поважних причин, тому втратила право користування ним.

Що стосується позовних вимог в частині визнання такими, що втратили право на користування житлом дітей: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, суд виходить з наступних норм чинного законодавства.

Статтею 6 Конституції України прописано право кожного на житло та передбачено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно ч. 2 ст. 29 ЦК України, фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом (відповідно до ст. 13 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлені обмеження в адміністративно-територіальних одиницях, які знаходяться: у прикордонній смузі; на територіях військових об'єктів; у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом; на території, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей введені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності; на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан; на тимчасово окупованих територіях, а також щодо осіб: які не досягли 14-річного віку, осіб, до яких згідно із процесуальним законодавством застосовано запобіжні заходи, пов'язані з обмеженням або позбавленням волі; осіб, які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі; осіб, які згідно із законодавством перебувають під адміністративним наглядом; осіб, які згідно із законодавством про інфекційні захворювання та психіатричну допомогу підлягають примусовій госпіталізації та лікуванню; іноземців та осіб без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України).

Згідно ст. 3 вищезазначеного Закону, реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Беручи до уваги той факт, що ОСОБА_4 досяг 16 років, а ОСОБА_6 взагалі є повнолітнім, за місцем реєстрації в буд. АДРЕСА_1 вони не проживають більше року, за вказаною адресою відсутні його особисті речі, а також і той факт, що позивачкою не створюються перешкоди у користуванні спірним будинком, суд приходить до переконання про законність вимог позивача та достатність підстав для визнання їх такими, що втратили право на користування житлом.

В частині позовних вимог про визнання малолітнього ОСОБА_5 таким, що втратив право на користування житловим будинком АДРЕСА_1, суд приходить до наступного висновку.

Частиною 4 статті 29 Цивільного кодексу України передбачено, що місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

За змістом зазначених норм матеріального права за умови встановлення місця проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років є місце їх проживання, а відсутність або наявність факту реєстрації за цим місцем проживання сама по собі не впливає на реалізацію права на свободу вибору місця проживання (дна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року у справі N 6-1793цс1).

Частиною 2 статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Частиною 4 статті 29 ЦК України передбачено, що місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Згідно з частиною 1 статті 160 СК України, місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Частиною 1 статті 163 СК України передбачено, що батьки мають переважне право перед іншими особами на те, щоб малолітня дитина проживала з ними.

Відповідно до статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Україною 27.02.1991 року, держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Залишаючи за малолітньою дитиною ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, право користування жилим приміщенням, а саме будинком АДРЕСА_1, і визнаючи матір малолітньої дитини такою, що втратила право користування жилим приміщенням, суд припустить порушення принципу 6 Декларації прав дитини від 20.11.1959 року, яким передбачено, що малолітня дитина не може бути розлучена з матір'ю, крім випадкових обставин.

Окрім того, обмеження дієздатності особи у віці до чотирнадцяти (а за попереднім законодавством - п'ятнадцяти) років в інших правовідносинах, в тому числі і у праві самостійно та вільно обирати місце свого проживання, кореспондується і з правилами частини 2 статті 17 ЦК УРСР та частин 3 та 4 статті 29 ЦК.

Правила частини 2 статті 17 ЦК УРСР передбачали, що місцем проживання неповнолітніх, що не досягли п'ятнадцяти років, визнається місце проживання їх батьків (усиновителів) або опікунів.

Відповідно до частини 4 статті 29 ЦК, який регулює спірні відносини з 1 січня 2004 року, також місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років (малолітня особа), визнається місце проживання її батьків, або одного з них, з ким вона проживає.

Системний аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що малолітня дитина не мала права за попереднім законодавством та не має права у теперішній час вільно та самостійно обирати місце свого проживання, і набуває право користування житлом за місцем проживання батьків, або одного з батьків, з ким вона проживає.

Права малолітньої дитини є похідними від права батьків (або одного з них). Причини не проживання малолітньої дитини за місцем реєстрації не залежать від волі дитини, а тому неможливо встановити їх характер (поважні або неповажні) окремо для малолітньої дитини, незалежно від причин відсутності батьків.

Малолітня дитина не є самостійним суб'єктом житлових правовідносин, а набуття або втрата права користування житлом дитиною залежить від набуття або втрати такого права її батьками.

З огляду на що позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Статтею 7 закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Зі змісту нормативно-правового акта убачається, що рішення суду про позбавлення права користування жилим приміщенням за законом є самостійною підставою для зняття особи з реєстраційного обліку місця проживання.

Відповідно ст. 88 ЦПК України, якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

З огляду на вимоги Закону, суд присуджує до стягнення з ОСОБА_3 судові витрати у розмір 551 грн. 20 коп.

На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 10, 11, 57-60, 212-215, 224-226 Цивільного процесуального кодексу України, статтею 391, 405 Цивільного кодексу України, суд,-

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3, яка діє у власних інтересах та в інтересах дітей: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, за участі третьої особи: органу опіки та піклування Слов'янської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом - задовольнити частково.

Позбавити ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_12 та її дітей: ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, як повнолітню особу, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, як неповнолітню особу, а також малолітнього ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, права користування житлом, а саме - будинком АДРЕСА_1.

Стягнути з ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_12, яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2, на користь держави на р/р 31210206700075, банк отримувача - ГУДКСУ у Донецькій області, МФО 834016, код ЄДРПОУ 37803368, отримувач - Слов'янське УК/Слов'янськ/22030001, код класифікації доходів бюджету - 22030001, судовий збір в сумі 551,20 грн. (п'ятсот п'ятдесят одна грн. 20 коп.).

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення складено та підписано у нарадчій кімнаті у єдиному екземплярі.

Суддя

Слов'янського міськрайонного суду І.М. Мінаєв