Ухвала суду № 62754542, 11.10.2016, Верховний Суд (до 15.12.2027 - Верховний Суд України)

У Х В А Л А

11 жовтня 2016 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

Сімоненко В.М.,

Гуменюка В.І., Романюка Я.М.,

розглянувши заяву ОСОБА_4 про перегляд Верховним Судом України рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 червня 2016 року в справі за позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства "Альфа-Банк", публічного акціонерного товариства "Омега Банк", публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" про захист прав споживачів, визнання недійсними договорів, зняття арешту з майна,

в с т а н о в и л а:

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 3 вересня 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою цього ж суду від 6 жовтня ОСОБА_4 відмовлено в задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення у справі.

Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 21 січня 2016 року рішення судів попередніх судових інстанцій залишено без змін. Стягнуто з ОСОБА_4 судовий збір в сумі 267 грн 96 коп.

Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 21 січня 2016 року в частині стягнення з ОСОБА_4 судового збору за подання апеляційної скарги скасовано.

6 вересня 2016 року ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 червня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 215, 230, 514 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), пунктів 2, 4 частини п'ятої статті 11, частини третьої статті 18 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ "Про захист прав споживачів" (далі - Закон № 1023-ХІІ) та Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (далі - Правила).

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_4 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2011 року, 22 жовтня 2014 року, 23 вересня 2015 року, 27 квітня та 25 травня 2016 року, ухвалу Верховного Суду України від 9 червня 2010 року, постанови Верховного Суду України від 7 листопада 2006 року, 2 жовтня 2012 року, 16 вересня 2015 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовані зазначені норми права.

Перевіривши наведені в заяві доводи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що в допуску справи до провадження слід відмовити з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

В ухвалі, про перегляд якої подано заяву, суд касаційної інстанції погодився з висновком судів попередніх судових інстанцій про те, що позивач не довів того, що під час укладення кредитного договору він помилявся щодо істотних умов кредитного договору і що публічне акціонерне товариство "Сведбанк" під час укладення зазначеного договору замовчувало інформацію яка є істотною.

Натомість у наданій для порівняння ухвалі від 21 грудня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ вирішував спір у справі про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги та додаткової угоди до цього договору і погодився з висновками судів попередніх судових інстанцій про те, що вимога позивача про визнання оспорюваного договору недійсним підлягає задоволенню, оскільки внаслідок вчинення цього правочину порушені права позивача.

В ухвалі від 22 жовтня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, залишивши без змін рішення апеляційного суду, погодився з його висновками про те, що умови кредитного договору є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, внаслідок істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків сторін договору спрямований на погіршення становища споживача, що є підставою для визнання такого договору недійсним, а також визнання недійсними договорів поруки та іпотеки, оскільки ці договори є похідними від основного договору.

В ухвалі від 23 вересня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, погодився з висновками судів попередніх судових інстанцій, які встановивши, що формування волі позичальника щодо укладення спірного договору відбувалось під впливом інформації, яка не відповідала дійсності, відповідно до статті 230 ЦК України визнали правочин недійсним.

В ухвалі від 25 травня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками судів попередніх судових інстанцій про недійсність договору про надання споживчого кредиту у зв'язку з його невідповідністю вимогам статей 11, 18 Закону №1023-ХІІ, оскільки відповідачем не надано позичальнику як споживачу фінансових послуг банку повної інформації про кредитні умови, а саме: орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням процентної ставки за кредитом і вартості всіх послуг (реєстратора нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних із одержанням кредиту та укладанням договору про надання споживчого кредиту; податковий режим сплати процентів та про державні субсидії або інформацію про те, від кого споживач може одержати ці відомості. Крім того, відповідачем не роз'яснено, що валютні ризики під час виконання взятих на себе зобов'язань за кредитним договором покладено на споживача й не надано інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних із конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним, що передбачено Правилами.

Ухвалою від 27 квітня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що вимога позивачки про визнання недійсним договору застави майнових прав, укладеного між банком та відповідачем підлягає задоволенню на підставі статей 215, 216 ЦК України, оскільки укладаючи з банком договір застави майнових прав на спіну квартиру відповідач порушив права позивачки, якій належали майнові права на зазначену квартиру.

Отже, правові висновки суду касаційної інстанції, зазначені у цих судових рішеннях та в ухвалі, про перегляд якої подано заяву, ґрунтуються на різних фактичних обставинах, встановлених судами.

Ухвала Верховного Суду України від 9 червня 2010 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки Верховний Суд України, розглядаючи справу як суд касаційної інстанції, скасував ухвалені у справі судові рішення та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення судами попередніх судових інстанцій норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Постанова Верховного Суду України від 7 листопада 2006 року, яку заявник надає на обґрунтування підстави, передбаченої пунктом 4 статті 355 ЦПК України, не може бути прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо неоднакового застосування норм матеріального права, оскільки зазначена постанова прийнята Верховним Судом України в порядку, передбаченим розділом ХІІ2 Господарського процесуального кодексу України.

У постанові від 2 жовтня 2012 року Верховний Суд України, скасовуючи рішення суду касаційної інстанції та направляючи справу на новий касаційний розгляд у справі про стягнення суми за виконані роботи за договором підряду, дійшов висновку про те, що відповідно до вимог статей 512, 514 ЦК України відступлення права вимоги може здійснюватись тільки відносно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав.

У постанові від 16 вересня 2015 року Верховний Суд України в справі про стягнення курсової різниці, інфляційних втрат та пені, посилаючись на статті 512, 514 ЦК України, дійшов висновку про те, що угода про заміну кредитора в зобов'язанні не породжувала прав та обов'язків для відповідача перед позивачем, оскільки відповідач на момент укладення договору про заміну кредитора в зобов'язанні погасив заборгованість в повному обсязі.

Отже, підстави, які б свідчили про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України відсутні.

За таких обставин вважати заяву ОСОБА_4 обґрунтованою немає підстав.

Відповідно до статті 360 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в допуску справи до провадження, якщо подана заява є необґрунтованою.

Керуючись статтями 353, 355, 356, 360 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

у х в а л и л а:

У допуску до провадження Верховного Суду України справи за позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства "Альфа-Банк", публічного акціонерного товариства "Омега Банк", публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" про захист прав споживачів, визнання недійсними договорів, зняття арешту з майна за заявою ОСОБА_4 про перегляд рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 червня 2016 року відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: В.М. Сімоненко

В.І. Гуменюк

Я.М. Романюк