Постанова № 62717191, 10.11.2016, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" листопада 2016 р. Справа№ 911/954/16

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Зубець Л.П.

суддів: Мартюк А.І.

Алданової С.О.

секретар: Горбунова М.Є.

за участю представників

позивача: Ковалик В.В.;

відповідача: не з'явились;

третя особа-1: ОСОБА_3;

третя особа-2: не з'явились;

третя особа-3: не з'явились;

третя особа-4: Сотнікова І.В.;

розглядаючи у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк"

на рішення Господарського суду Київської області

від 20.07.2015р.

у справі №911/954/16 (суддя Мальована Л.Я.)

за позовом Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сильмариил"

третя особа-1 ОСОБА_5

третя особа-2 ОСОБА_6

третя особа-3 ОСОБА_7

третя особа-4 Фонд гарантування вкладів фізичних осіб

про визнання договору нікчемним

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Брокбізнесбанк" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сильмариил" про визнання недійсним нікчемного договору про відступлення права вимоги №5-2013 від 24.10.2013р., укладеного між позивачем та відповідачем, і застосування наслідків недійсності цього правочину шляхом визнання за позивачем права вимоги за кредитними договорами №08Ф-190 від 06.10.2008р., №08Ф-191 від 06.10.2008р. та №08Ф-192 від 06.10.2008р., яке було відступлене за договором про відступлення права вимоги №5-2013 від 24.10.2013р., обґрунтовуючи свої вимоги тим, що оспорюваний правочин було укладено з порушенням норм діючого законодавства.

Відповідач явку представника у судові засідання місцевого господарського суду не забезпечив, відзиву на позов не надав, у зв'язку з чим справа розглядалася місцевим господарським судом на підставі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними у справі матеріалами.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 08.04.2016р. (том справи - 1, аркуш справи - 52), на підставі ст. 27 Господарського процесуального кодексу України до участі у справі третіми особами без самостійний вимог на предмет спору було залучено ОСОБА_5 (далі - третя особа-1), ОСОБА_6 (далі - третю особу-2), ОСОБА_7 (далі - третя особа-3).

Ухвалою Господарського суду Київської області від 27.04.2016р. (том справи - 1, аркуш справи - 116), на підставі ст. 27 Господарського процесуального кодексу України до участі у справі як третю особу без самостійний вимог на предмет спору було залучено Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - третя особа-4).

Третя особа-1 проти позовних вимог заперечувала, посилаючись на те, що оспорюваний договір відступлення права вимоги був укладений між сторонами в результаті вільного волевиявлення та з дотриманням вимог чинного законодавства України щодо чинності правочину, після узгодження сторонами всіх умов договору.

Третя особа-2 та третя особа-3 відзивів на позов не надали, явку своїх представників у судові засідання не забезпечили, у зв'язку з чим справа розглядалася місцевим господарським судом на підставі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними у справі матеріалами.

Третя особа-4 підтримала позов та просила суд позовні вимоги задовольнити.

Рішенням Господарського суду Київської області від 20.07.2015р. у справі №911/954/16 в задоволенні позову було відмовлено повністю.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Київської області від 20.07.2016р. у справі №911/954/16 скасувати та постановити нове рішення, яким задовольнити позов повністю.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що місцевим господарським судом було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права. Зокрема, позивач звертав увагу суду апеляційної інстанції на наступні обставини:

- судом була досліджена та описана в оскаржуваному рішенні лише одна підстава нікчемності правочину з трьох викладених у позовній заяві. Суд взагалі залишив поза увагою твердження позивача про те, що спірний правочин також підпадає під наступні критерії визначені в ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів»: договори про здійснення кредитних операцій, які передбачають надання клієнту пільг і які банк не уклав би за звичайних ринкових умов; договори про здійснення кредитних операцій та інші господарські договори, що мають на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів;

- судом не взято до уваги та не надано оцінки тій обставині, що Договір відступлення права вимоги від 24.10.2013р. мав на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів. Після проведення перевірки договорів, 15.08.2014р. Уповноважена особа Фонду звернулась до Генеральної прокуратури України із заявою про вчинення злочину, якою, зокрема повідомила, про те, що укладання Договору відступлення права вимоги від 24.10.2013р. спричинило негативні фінансові наслідки для банку, оскільки дохід від вчинення такої операції становив лише 0,01%, при цьому позивач, за рахунок прибутку, сформував резерви під довгострокові невиконанні зобов'язання. По вказаному факту порушено кримінальне провадження №12014000000000113, внесене 07.03.2014р. Генеральною прокуратурою України, наразі триває розслідування;

- Державною фінансовою інспекцією України було проведено виїзну позапланову ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності AT «Брокбізнесбанк», за результатами якої був складений Акт позапланової ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності AT «Брокбізнесбанк» за період з 01.01.2013 по 01.09.2014 року № 05-21/136 від 16.10.2014. Серед іншого, у вказаному Акті, зазначається, що внаслідок відступлення права вимоги за кредитними договорами фізичних осіб змінено боржника у зобов'язаннях перед Банком та визначено термін погашення зобов'язань - до 2024 року, що в умовах процедури ліквідації банку призвело до нарахування резерву на відшкодування можливих втрат, що спричинило зменшення балансової вартості активів та негативні фінансові наслідки для банку, і як наслідок фактичного не повернення банку коштів;

- укладання вказаного Договору відступлення права вимоги від 24.10.2013 призвело до виведення активів банку через фактично безоплатне передання кредитів, за якими банк повинен був отримувати боргові кошти;

- відповідач відсутній в державному реєстрі фінансових установ, відомості про які зазначені на сайті Національної комісії, що регулює надання фінансових послуг http.7/www.kis.nfp.gov.ua. Таким чином, відповідач не мав достатньої дієздатності на укладення Договору відступлення права вимоги №5-2013 від 24.10.2013, відповідно до якого він набув статусу кредитора у кредитних договорах;

- Договір відступлення права вимоги № 5-2013 від 24.10.2013 має всі ознаки договору факторингу, проте відповідач не має права здійснювати факторингові операції;

- суд не дослідив положення оспорюваного договору, не з'ясував правової природи цього правочину та відповідності його умов вимогам чинного законодавства, а відтак дійшов передчасного висновку про відсутність правових підстав для визнання договору недійсним. Аналогічна позиція висловлена в Постанові ВСУ від 25.05.2016р. у справі 3-254гс16.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 05.09.2016р. (головуючий суддя Зубець Л.П., судді: Алданова С.О., Мартюк А.І.) апеляційну скаргу було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 20.10.2016р.

17.10.2016р. через Відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду надійшли письмові пояснення третьої особи-1 на апеляційну скаргу.

19.10.2016р. через Відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду надійшли додаткові пояснення позивача та третьої особи-4.

В судове засідання 20.10.2016р. з'явилися лише представники позивача, третьої особи-1 та третьої особи-4. Представники відповідача, третьої особи-2 та третьої особи-3 не з'явилися, про поважність причин нез'явлення суд не повідомили, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 20.10.2016р., на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи було відкладено на 10.11.2016р.

08.11.2016р. через Відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду надійшли додаткові пояснення третьої особи-1.

10.11.2016р. через Відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду надійшли додаткові пояснення позивача до апеляційної скарги.

В судовому засіданні 10.11.2016р. представник позивача заявив усне клопотання про відкладення розгляду справ на іншу дату з метою надання додаткових доказів у даній справі.

Представник третьої особи-1 заперечував проти задоволення вказаного клопотання позивача, посилаючись на його безпідставність.

Представник третьої особи-4 підтримав клопотання позивача та просив суд його задовольнити.

Колегія суддів вирішила відмовити в задоволенні усного клопотання позивача про відкладення розгляду справи, оскільки в порушення вимог ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, позивачем не наведено обставин, за наявності яких справа не може бути вирішена у даному судовому засіданні на підставі наявних у справі матеріалів. До того ж, питання щодо прийняття додаткових доказів вирішується з урахуванням положень ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, але відповідне письмове обґрунтування неможливості подання додаткових доказів суду першої інстанції відсутнє.

В судовому засіданні 10.11.2016р. представники позивача та третьої особи-4 підтримали апеляційну скаргу з урахуванням додаткових пояснень до неї, просили суд скаргу задовольнити, рішення Господарського суду Київської області від 20.07.2015р. у справі №911/954/16 скасувати та постановити нове рішення, яким задовольнити позов повністю.

В судовому засіданні 10.11.2016р. представник третьої особи-1 заперечував проти апеляційної скарги з підстав, наведених у письмових запереченнях на апеляційну скаргу, просив суд залишити скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду - без змін як таке, що було прийнято з повним, всебічним і об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Представники відповідача, третьої особи-2 та третьої особи-3 в судове засідання 10.11.2016р. не з'явилися, про поважність причин нез'явлення суд не повідомили, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.

Оскільки явка представників сторін та третіх осіб в судові засідання не була визнана судом обов'язковою, а також зважаючи на наявні в матеріалах справи докази належного повідомлення сторін та третіх осіб про місце, дату і час судового розгляду, колегія суддів визнала за можливе розглядати справу у відсутність представників відповідача, третьої особи-2 та третьої особи-3 за наявними у справі матеріалами.

В судовому засіданні 10.11.2016р. було оголошено вступну та резолютивну частини постанови суду.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача, третьої особи-1 та третьої особи-4, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

06.10.2008р. позивачем було укладено низку кредитних договорів, а саме:

- договір №08Ф-192 з третьою особою-1 (том справи - 1, аркуші справи - 34-37), за умовами якого (п.1.1) позивач, як банк, надає третій особі-1, як позичальнику, грошові кошти (далі - кредит) у розмірі 13 600 000,00 дол. США на строк до 07.10.2019р. зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 11% річних для споживчих цілей;

- договір №08Ф-191 з третьою особою-2 (том справи - 1, аркуші справи - 38-41), за умовами якого (п.1.1) позивач, як банк, надає третій особі-2, як позичальнику, грошові кошти (далі - кредит) у розмірі 12 935 969,84 дол. США на строк до 07.10.2019р. зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 11 % річних для споживчих цілей;

- договір №08Ф-190 з третьою особою-3 (том справи - 1, аркуші справи - 42-45), за умовами якого (п.1.1) позивач, як банк, надає третій особі-3, як позичальнику, грошові кошти (далі - кредит) у розмірі 14 000 000,00 дол. США на строк до 07.10.2019р. зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 11 % річних для споживчих цілей.

Відповідно до п.6.1 названих кредитних договорів забезпечення виконання зобов'язання по погашенню заборгованості за кредитом, сплаті процентів за користування кредитом, комісії, неустойки за несвоєчасну сплату процентів і несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом, відшкодування збитків у зв'язку з порушенням умов даного договору та інших витрат банку, пов'язаних з одержанням виконання, забезпечується всім належним позичальнику майном та коштами, на які може бути звернено стягнення в порядку, встановленому законодавством України.

24.10.2013р. між позивачем, як цедентом, та відповідачем, як цесіонарієм, було укладено договір відступлення права вимоги №5-2013 (далі - Договір відступлення права вимоги) (том справи - 1, аркуші справи - 24-26).

За умовами Договору відступлення права вимоги (розділ 1) у випадку настання відкладальної обставини, визначеної у п.1.3 договору, в день, наступний за днем настання відкладальної обставини, цедент передає, а цесіонарій приймає всі права вимоги за наступними кредитними договорами: №08Ф-190 від 06.10.2008р., №08Ф-191 від 06.10.2008р. та №08Ф-192 від 06.10.2008р. (далі - кредитний договір). Відступлення права вимоги за кредитним договором, вказаним в п.1.1 цього договору, розповсюджується в повному обсязі та на умовах, які існують на момент відступлення права вимоги. Відкладальною обставиною є несплата позичальником заборгованості за кредитом та або нарахованими процентами за кредитним договором, визначеним у п. 1.1. цього Договору до 16.01.2014р. (включно).

Порядок передачі прав вимоги визначений у розділі 2 Договору про відступлення права вимоги, згідно з п.п.2.1, 2.2 якого право вимоги за Кредитним договором вважається переданим в день наступний за днем настання відкладальної обставини, визначеної в п.1.3 цього Договору. Загальна вартість права вимоги за Кредитним договором на момент відступлення кредитної заборгованості буде дорівнювати сумі заборгованості за кредитним договором, а саме заборгованості позичальника по поверненню основного боргу (Кредиту) та нарахованих і не сплачених процентів за кредитом, станом на 17.01.2014р. У випадку, якщо позичальником з моменту укладання цього Договору не буде проведене часткове погашення кредиту у будь-якій сумі або не будуть сплачені проценти у будь-якій сумі, загальна вартість права вимоги за кредитним договором станом на 17.01.2014р. становитиме 58 095 691,23 дол. США і ця сума складається із заборгованості (тіло та проценти) по кожному кредитному договору. Загальна вартість права вимоги при перерахунку в національну валюту за курсом 1 долар США - 7,993 грн. складає 464 358 859,96 грн.

Проведення розрахунків між сторонами визначено розділом 3 Договору про відступлення права вимоги, відповідно до якого за відступлення права вимоги за кредитним договором цесіонарій сплачує цеденту грошову суму: у випадку оплати вартості відступлення права вимоги за кредитним договором в день переходу права вимоги до цесіонарія до 16-00 год. - у розмірі 464 125 859,96 грн.; у випадку оплати вартості відступлення права вимоги за кредитним договором після терміну, зазначеного в п.3.1.1 - у розмірі 464 358 859,96 грн. Цесіонарій зобов'язаний у строк до 17.01.2024р. сплатити цеденту грошову суму, визначену у п.3.1 цього договору шляхом безготівкового перерахування на рахунок цедента.

В п.5.1 Договору про відступлення права вимоги передбачено, що останній набуває чинності з моменту його підписання та скріплення печатками сторін і діє до повного його виконання сторонами.

На виконання умов Договору про відступлення права вимоги між сторонами було складено та підписано Акт приймання-передачі оригіналів документів від 24.10.2013р. (том справи - 1, аркуші справи - 27-28).

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначав про те, що умови спірного договору суперечать діючому законодавству, зокрема, ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а тому цей правочин є нікчемним. Уклавши Договір відступлення права вимоги, умови якого суперечать ст. 38 названого Закону, позивач поніс значні збитки.

Позивач стверджував, що виконання спірного Договору відступлення права вимоги спричинило погіршення його фінансового стану, оскільки вказаний договір не передбачає надання клієнту пільг і який банк не уклав би за звичайних ринкових умов, а саме: Договором відступлення права вимоги надано пільгу у вигляді відкладальної умови; здійснено продовження терміну кредитування; загальна вартість права вимоги розрахована без врахування штрафних санкцій; відбулося погіршення якості застави.

Позивач вважає, що Договір відступлення права вимоги мав на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів.

Зважаючи на вищевикладене, позивач просив суд визнати недійсним нікчемний Договір про відступлення права вимоги та застосувати наслідки недійсності цього правочину шляхом визнання за позивачем права вимоги за кредитними договорами №08Ф-190 від 06.10.2008р., №08Ф-191 від 06.10.2008р. та №08Ф-192 від 06.10.2008р., яке було відступлене за оспорюваним Договором про відступлення права вимоги.

Місцевий господарський суд в позові відмовив повністю, визнавши позовні вимоги необґрунтованими та документально не підтвердженими.

Колегія суддів погоджується з висновками місцевого господарського суду, вважає їх такими, що відповідають фактичним обставинам справи, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

В ч.1, п.2 ч.2 ст. 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.

Відповідно до ч.1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно зі ст. 215 Цивільного кодексу України у разі, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Як уже зазначалося вище, предметом розгляду у даній справі є вимоги позивача про визнання Договору відступлення права вимоги недійсним.

Позивач зазначав про те, що оспорюваний ним правочин є нікчемним з підстав, визначених в п.п.1-3 ч.2 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Відповідно до ч.1, п.п.1-3 ч.2, ч.3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (в редакції чинній на дату укладення спірного договору) Уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити збереження активів та документації банку. Протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити перевірку договорів (інших правочинів), укладених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів (правочинів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають одному з таких критеріїв:

- договори, за якими було або має бути здійснено відчуження (або передача в користування) майна банку на умовах, значно гірших за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій;

- договори про здійснення кредитних операцій, які передбачають надання клієнту пільг і які банк не уклав би за звичайних ринкових умов;

- договори про здійснення кредитних операцій та інші господарські договори, що мають на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів.

Договори, зазначені в частині другій цієї статті, є нікчемними.

Місцевий господарський суд у своєму рішенні зазначив про те, що відповідно до п.1 ч.2 та ч.3 ст. 38 вищезгаданого Закону у редакції від 10.04.2014р. нікчемними є договори, за якими було або має бути здійснено відчуження (або передача в користування) майна банку на умовах, значно гірших за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій. Однак, у зв'язку з набранням чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативного впливу на стабільність банківської системи" від 04.07.2014р. №15-86-VII, ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакції від 10.04.2014 р. втратила чинність.

Згідно з п.3 ч.3 ст. 38 Закону України "Про гарантування вкладів фізичних осіб" у чинній редакції, правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, крім іншого, якщо банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору.

Згідно з ч.2 ст. 215 Цивільного кодексу України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Позивач наголошував на тому, що права вимоги відчужувалися позивачем за цінами, нижчими, ніж ціна, визначена у спірному Договорі відступлення права вимоги. Однак доказів на підтвердження своїх доводів позивач не надав ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції.

Також необхідно зазначити про те, що відповідно до поняття звичайна ціна, наведеного у п.п.14.1.71 Податкового кодексу України, це ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін.

Тобто, звичайними є ціни, які за подібних обставин зазвичай сплачувалися за аналогічне майно у відповідний момент часу у відповідному регіоні (аналогічна правова позиція викладена в п.2.14 постанови пленуму Вищого Господарського суду України №11 від 29.05.2013р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними»).

Як вірно зазначив у своєму рішенні місцевий господарському суд, об'єктом відчуження за договором відступлення права вимоги є безпосередньо право вимоги. З доказів, які були надані позивачем, неможливо зробити висновок щодо рівня звичайних цін на подібне майно, що діяли протягом жовтня 2013 року, а відтак, неможливо встановити факт відповідності чи невідповідності звичайним цінам вартість права вимоги, визначену сторонами у Договорі відступлення права вимоги.

За наведених обставин, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивач не надав доказів, які б свідчили про те, що в даному випадку право вимоги до боржника було відчужене відповідачу за ціною, яка є нижчою від звичайних цін на аналогічне майно.

Позивачем також не доведено, що внаслідок укладання спірного Договору відступлення права вимоги відповідачу було надано переваги, які прямо не встановлені законодавством чи внутрішніми документами банку.

Позивач у позові та в апеляційній скарзі зазначав про те, що спірний правочин мав на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів, у зв'язку з чим Уповноважена особа Фонду звернулась до Генеральної прокуратури України із заявою про вчинення злочину, в якій серед іншого повідомила, про те, що укладання спірного Договору відступлення права вимоги спричинило негативні фінансові наслідки для банку, оскільки дохід від вчинення такої операції становив лише 0,01%. При цьому, позивач, як банк, за рахунок прибутку, сформував резерви під довгострокові невиконані зобов'язання. По вказаному факту порушено кримінальне провадження №12014000000000113, ініційоване 07.03.2014р. Генеральною прокуратурою України, по якому наразі триває розслідування.

Однак, відповідно до положень ст. 35 Господарського процесуального кодексу України вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Наразі, жодного вироку суду ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції не надано.

Позивач також посилався на висновки Державної фінансової інспекції, викладені в Акті перевірки №05-21/136 від 16.10.2014р.

Однак при цьому суду не надано жодних доказів, які б свідчили про те, що в ході вказаної перевірки були виявлені фінансові порушення та встановлено факт завдання позивачу матеріальної шкоди (збитків) внаслідок укладання спірного Договору відступлення права вимоги.

Позивач наголошував на тому, що місцевий господарський суд не дослідив положення оспорюваного договору, не з'ясував правову природу цього правочину та відповідність його умов вимогам чинного законодавства, зокрема, на предмет того, що укладений між позивачем та відповідачем договір є операцією факторингу. При цьому, позивач послався на постанову Верховного Суду України від 25.05.2016p. у справі №3-254гс16.

З цього приводу колегією суддів було встановлено наступне.

У постанові Верховного Суду України від 25.05.2016р. у справі №3-254гс16 переглядалася постанова Вищого господарського суду України від 02.12.2015р. у справі №910/6279/15-г за позовом Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Мега-Поліс", Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром", третя особа - Публічне акціонерне товариство "Криворізький турбінний завод "Констар", про визнання недійсним договору відступлення права вимоги. За результатами перегляду вказаної справи постанову Вищого господарського суду України від 02.12.2015р., постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2015р., рішення Господарського суду міста Києва від 12.05.2015р. у справі №910/6279/15-г було скасовано, а справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Відповідно до ст. 111-28 Господарського процесуального кодексу України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111-16 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

За результатами нового розгляду справи №910/6279/15-г було винесено рішення від 20.07.2016р. про відмову в позові. При цьому місцевий господарський суд відступив від позиції Верховного Суду України, виходячи з наступного.

В ст. 512 Цивільного кодексу України визначено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

При цьому, відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого старий кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права. Договір відступлення права вимоги може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов'язок нового кредитора надати старому кредитору якесь майнове надання замість отриманого права вимоги. В такому випадку на відносини цесії розповсюджують положення про договір купівлі-продажу, оскільки ст. 656 Цивільного кодексу України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

В свою чергу, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором (ч. 1 ст. 1077 Цивільного кодексу України).

Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. У цьому випадку права грошової вимоги до боржника переходять до фактора з метою забезпечення виконання зобов'язань клієнта перед фактором (забезпечувальне відступлення).

Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими законодавчими актами.

За наведеним визначенням договору факторингу цей договір спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 10.07.2007р. у справі №26/347-06-6531.

Тобто, у випадку правової конструкції договору факторингу має місце двостороннє зобов'язання сторін, а саме: з однієї сторони - надання грошових коштів у розпорядження, а з другої сторони - відступлення права грошової вимоги та здійснення оплати.

Згідно з положеннями ч.1 ст. 1078 Цивільного кодексу України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Таким чином, предметом договору факторингу може бути тільки грошова вимога.

Відповідно до ч.3 ст. 1079 Цивільного кодексу України фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Таким чином, відповідно до вимог ст. ст. 1077, 1079 Цивільного кодексу України та ст. ст. 4, 5, 7 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фактор, на момент укладення договору факторингу, повинен мати статус фінансової установи та отримати дозвіл на надання фінансової послуги факторингу.

Водночас, згідно з п.3 ч.1 ст. 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» як кредитні у цій статті розглядаються операції, зазначені в пункті 3 частини третьої ст. 47 Закону, а також придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг). В цій нормі Закону факторинг класифікується як кредитна операція, що підтверджує суть факторингу - фінансування під відстрочення права вимоги, надання коштів в розпорядження за плату.

Наведене свідчить про те, що між договором про відступлення права вимоги та договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) є лише одна спільна риса: вони базуються на заміні кредитора у зобов'язанні (відступлення права вимоги). Проте, важливою відмінністю цих двох договорів є те, що при відступленні права вимоги первісний кредитор передає новому кредитору боргові зобов'язання боржника і більше взаємовідносин не має ані з боржником, ані з новим кредитором щодо перерахування коштів первісному кредитору. Тобто, по суті відбувається купівля-продаж права вимоги боргових зобов'язань, тоді як в договорі факторингу фактор може отримувати кошти і від клієнта, і від боржника, вони розраховуються з фактором, це передбачено в ст. 1084 Цивільного кодексу України.

Загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг встановлює Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», який є нормативно-правовим актом спеціальної дії. Сфера дії цього Закону за суб'єктним складом обмежується: фінансовими установами, особами, які здійснюють діяльність з посередницьких послуг на ринках фінансових послуг, об'єднаннями фінансових установ, включених до реєстру саморегулівних організацій.

У зв'язку з цим відсутні правові підстави для застосування до суб'єктів господарювання, що не є фінансовими установами, та набувають на платній основі право вимоги до третіх осіб на підставі договорів відступлення права вимоги, незалежно від умов такого набуття (з дисконтом, премією або без) норм Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Діюче законодавство свідчить про те, що цивільна правоздатність юридичної особи, за загальним правилом, є універсальною, тобто відповідна особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (ч.1 ст. 91 Цивільного кодексу України), а відтак вправі вчиняти будь-які не заборонені законом правочини. Здійснення певних видів підприємницької діяльності потребує відповідного ліцензування (аналогічна правова позиція викладена в п.3.8. постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», постановах Вищого господарського суду України від 02.12.2015р. у справі №910/6279/15-г, від 05.10.2015р. у справі №910/6281/15-г, від 28.10.2015р. у справі №910/8670/15).

Як уже зазначалося вище, в ст. ст. 512, 513 Цивільного кодексу України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (ст. 1079 Цивільного кодексу України), тобто має ліцензію на провадження даної діяльності.

Основними відмінностями договору факторингу від договору відступлення права вимоги є те, що:

- клієнтом у договорі факторингу може бути тільки фізична особа-підприємець або юридична особа, а фактором тільки фінансова установа з ліцензією Національного банку України на факторингову діяльність;

- договір факторингу дійсний навіть якщо між клієнтом та боржником в договорі стоїть заборона на відступлення права вимоги;

- факторинг за своєю суттю може бути тільки на оплачуваній основі на відміну від відступлення права вимоги.

Матеріали свідчать про те, що відповідач не є банком або іншою фінансовою установою та не є факторинговою компанію, в тому числі у взаємовідносинах з позивачем.

Відповідач на підставі договору відступлення права вимоги набув право вимоги до третіх осіб (фізичних осіб - позичальників), при цьому відповідач прийняв на себе зобов'язання протягом визначеного строку з моменту настання відкладальної умови сплатити позивачу грошові кошти у сумі, яка відповідає розміру відступлених прав вимоги.

Наведене свідчить про те, що в даному випадку відступлення відбулось за номінал заборгованості фізичної особи - позичальника перед позивачем. Будь-якого додаткового доходу ані для позивача, ані для відповідача спірний правочин не передбачає. До того ж, відповідач мав можливість відповідно до норм чинного законодавства та умов укладеного Договору використати набуте право вимоги як товар або вид розрахунків в подальшому з іншими суб'єктами господарської діяльності. Фізична особа - позичальник мав сплатити новому кредитору ту ж саму суму коштів, яку заборгував і первісному кредитору - позивачу. Відповідач, який не є фінансовою компанією та не має відповідної ліцензії, не мав наміру отримувати додатковий дохід.

Належних та допустимих доказів, які б свідчили про протилежне ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції не надано.

Враховуючи положення ст. 111-28 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає за необхідне врахувати правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 06.07.2015р. у справі 5-301цс15, в якій, зокрема, зазначено про те, що відмежування договору факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) від інших подібних договорів, зокрема договір цесії, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Разом з тим розділ І книги п'ятої ЦК України регулює загальні положення про зобов'язання, зокрема положення щодо сторін у зобов'язанні.

Так, відповідно до ч.1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина 1 статті 510 ЦК України).

Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов'язанні.

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

Натомість договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.

Як уже зазначалося вище, згідно зі ст. 111-28 Господарського процесуального кодексу України висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

З матеріалів справи вбачається, що за умовами оспорюваного позивачем Договору відступлення права вимоги не передбачалося жодних додаткових оплат та/або дисконтів від суми відступленого права вимоги. Натомість, позивач, як банк, відступив відповідачу, як цесіонарію, право вимоги до фізичних осіб. При цьому у відповідача виникло право вимоги чітко на суму, співмірну відступленому праву.

Підсумовуючи вищенаведені обставини, колегія суддів вважає за необхідне зазначити про те, що договір факторингу можна назвати модифікованим варіантом уступки вимоги. Однак, якщо порівнювати із загальними правилами про цесію, договір факторингу має низку істотних відмінностей. Договір факторингу характеризується: диспозитивним характером виникнення правовідносин, спеціальними вимогами щодо сторін договору (фактору), предметом зобов'язання (суто грошові вимоги).

Договори відступлення права вимоги і факторингу важливо розмежувати, оскільки факторинг відноситься до фінансових послуг, які можуть надавати лише банки чи юридичні особи, які є фінансовими установами.

Водночас, згідно з Податковим кодексом України, відступлення права вимоги - це операція з переуступки кредитором прав вимоги боргу третьої особи новому кредитору з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу кредитору або без такої компенсації.

Тобто в дане поняття включаються операції з переуступки будь-яким кредитором (первісним або наступними) будь-яких прав вимог боргу третьої особи (грошових і негрошових) новому кредитору за компенсацію у будь-якій формі (грошову та негрошову) чи без такої (аналогічна правова позиція наведена в Узагальненні практики розгляду цивільних справ про стягнення заборгованості за кредитним договором у разі відступлення права вимоги шляхом продажу кредитного портфелю та шляхом укладення договору факторингу за 2014 рік та перше півріччя 2015 року, підготованих Апеляційним судом Харківської області).

Про неузгодженість позовних вимог у даній справі з існуючою судовою практикою в подібних категоріях спорів, зокрема, свідчать постанова Вищого господарського суду України від 11.02.2015р. у справі №910/14439/14, постанова Вищого адміністративного суду України від 04.08.2015р. у справі №К/800/24809/15, ухвала Вищого адміністративного суду України від 28.01.2016р. у справі №К/800/34675/15, постанова Київського апеляційного господарського суду від 19.09.2016р. у справі №910/5138/16.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачем не доведено існування обставин, з якими законодавець пов'язує недійсність правочину (в даному випадку Договору відступлення права вимоги), у зв'язку з чим вимога позивача про визнання вказаного договору недійсним не підлягає задоволенню.

Оскільки вимога позивача про застосування наслідків недійсності Договору відступлення права вимоги шляхом визнання за позивачем права вимоги за кредитними договорами №08Ф-190 від 06.10.2008р., №08Ф-191 від 06.10.2008р. та №08Ф-192 від 06.10.2008р., яке було відступлене за договором про відступлення права вимоги №5-2013 від 24.10.2013р., є похідною від вимоги про визнання вказаного договору недійсним, ці вимоги задоволенню не підлягають.

Позивач звертав увагу суду апеляційної інстанції на те, що ним подавалося місцевому господарському суду клопотання про вихід за межі позовних вимог, яке не було розглянуто судом.

З цього приводу колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до п.2 ч.1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони.

Дійсно, в матеріалах справи наявне клопотання позивача про вихід за межі позовних вимог (том справи - 1, аркуш справи - 145). Однак, вказане клопотання не містить обґрунтування відносно того, які саме порушені права та/або інтереси позивача підлягають судовому захисту за ініціативи суду. Позивач лише обмежився тим, що просив суд вийти за межі позовних вимог, не зазначивши при цьому, в якій саме частині позовних вимог відповідне право підлягало захисту судом.

В ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України визначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.

Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно зі ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Позивачем не надано належних та допустимих доказів на спростування висновків місцевого господарського суду.

За результатами перегляду справи колегія суддів дійшла висновку про те, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи, тоді як місцевим господарським судом було надано належну оцінку поданим доказам, у повному обсязі з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також вірно застосовано норми матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим підстави для зміни чи скасування рішення відсутні і апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Зважаючи на відмову в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за її подання покладаються на позивача (апелянта).

Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. ст. 4-2, 4-3, 32-34, 43, 49, 75, 77, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Київської області від 20.07.2015р. у справі №911/954/16 - без змін.

2. Матеріали справи №911/954/16 повернути до Господарського суду Київської області.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України.

Головуючий суддя Л.П. Зубець

Судді А.І. Мартюк

С.О. Алданова