Постанова № 62708689, 14.11.2016, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/4604/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 листопада 2016 року м.Одеса

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Самойлюк Г.П., розглянувши у порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_5 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 122 від 30.06.2016р., зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_5 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому позивач просить: рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 122 від 30.06.2016р. про відмову у прийнятті заяви ОСОБА_5 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визнати протиправним та скасувати; зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву громадянина Сирії ОСОБА_5 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позову зазначено, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 122 від 30.06.2016р., яким ОСОБА_5 відмовлено у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є протиправним, оскільки ситуація в країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивною ситуацією, що склалась у країні та історією, яка відбулась особисто із заявником. Позивач зазначає, що Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області не прийнято до уваги реальних побоювань ОСОБА_5 за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності.

Відповідач надав до суду письмові заперечення проти адміністративного позову (а.с. 31-37), в яких просив суд відмовити в задоволенні адміністративного позову з огляду на те, що згідно ч. 6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Відповідач зазначає, що позивачу раніше вже було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (рішення Державної міграційної служби України № 327-15 від 23.04.2015 р.). Відповідач звертає увагу, що чергове звернення від 30.06.2016 р. до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області є очевидно не обґрунтованим та не містить жодних нововиявлених обставин, які б дозволили повторно розглянути заяву позивача у призмі визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. Враховуючи, що позивачу раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 вказаного Закону, приймаючи до уваги, що останній повторно звернувся до відповідача із тотожною заявою попередній заяві та відсутні умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідач вважає, що оскаржуване рішення прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин. Відтак, на думку відповідача, чергове звернення ОСОБА_5 з заявою про надання міжнародного захисту є безпідставним, позовні вимоги необґрунтованими, а відмова в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правомірною.

До судового засідання з'явився представник відповідача.

Позивач до судового засідання не з'явився, про дату, час та місце судового розгляду повідомлений належним чином та завчасно. 07.11.2016р. (вхід. № 29345/16) від представника позивача надійшло клопотання про розгляд справи у порядку письмового провадження.

Представник відповідача не заперечував проти розгляду справи в порядку письмового провадження.

Відповідно до ч.6 ст.128 КАС України, у зв'язку з відсутністю перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених ст.128 КАС України, відсутністю потреби заслухати свідка чи експерта, справа розглянута в порядку письмового провадження

Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд,-

ВСТАНОВИВ:

30.06.2016р. ОСОБА_5 звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.70-72). Основною причиною звернення за захистом зазначено, що позивач вимушено прибув на територію України через реальну загрозу його життю в зв'язку з тим, що на території Сирії триває збройний конфлікт.

30.06.2016 р. Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області відповідно до п.6 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" прийнято наказ № 122 «Про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (а.с.97).

Позивач отримав повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 227 від 30.06.2016 р. про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 98-100).

Не погоджуючись з правомірністю прийняття оскаржуваного рішення, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Відповідно до ст.8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Стаття 9 КАС України визначає необхідність використовування принципу законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

Законом України № 1185-XIV від 21.10.1999р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 р., п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 цієї ж статті Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Статтею 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено порядок оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Судом встановлено, що ОСОБА_5 є громадянином Сирії, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 р. в м. Дамаск, район Жобар. За національністю сирієць, сповідує іслам (мусульманин-суніт), рідна мова арабська, володіє англійською та російською мовами; неодружений; має неповну вищу освіту, навчався в школі «Anwar-kamel» в період 1996-2008 рр. у м. Дамаск (Cирія). Протягом 2008-2009рр. працював електриком у магазині «Alhoda» у м. Дамаск (Cирія). Протягом липня-вересня 2012р. працював поваром в кафе « 7 км» (Україна, Одеська область, Овідіопольський район). Позивач виїхав з країни громадянської належності 10.11.2009 р. прямим авіарейсом Алеппо (Сирія) - Одеса (Україна) (а.с.156-166).

Відповідно до п. 2.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи - біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України № 649 від 07.09.2011 р. (далі - Правила № 649), уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб); в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов'язки, а також про наслідки невиконання обов'язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв'язку; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з'ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) проводить дактилоскопію заявника; ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи; з) роз'яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.

Згідно з пунктом 2.4 Правил № 649 у разі наявності передбачених Законом підстав територіальний орган ДМС ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом (додаток 2). Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 3); під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб.

Відповідно до ч. 6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Суд зазначає, що позивач вперше за наданням міжнародного захисту звернувся 18.03.2013 р. до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області із заявою про надання статусу біженця.

Рішенням Державної міграційної служби України №327-15 від 23.04.2015 р. підтримано висновок Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 120). Зазначене рішення ОСОБА_5 оскаржив в судовому порядку.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 21.09.2015 р. у справі № 815/2834/15 адміністративний позов ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов'язання прийняти рішення залишено без розгляду на підставі п.4 ч.1 ст. 155 КАС України у зв'язку з тим, що позивач повторно не прибув у судове засідання без поважних причин. Зазначена ухвала набрала законної сили 30.09.15р.

Як зазначено відповідачем та вбачається з матеріалів справи, із вказаного періоду та по теперішній час позивач перебуває на території України нелегально.

Таким чином, як вбачається з матеріалів справи, рішенням Державної міграційної служби України №327-15 від 23.04.2015 р. позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні (а.с. 120). Зазначене рішення за результатами оскарження в судовому порядку не скасоване судом та є чинним.

При цьому, під час звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вдруге, у 2016 р. позивачем жодних нових обставин не зазначено, які б слугували підставою для повторного розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, під час першого звернення 18.03.2013р. позивач зазначив, що виїзд з країни громадянської належності до України здійснено з метою здобуття вищої освіти. Після загострення соціально-політичної ситуації в Сирії та через неможливість подальшого фінансування батьками навчання в Україні його було відраховано з вищого навчального закладу. З 30.01.2012р. до моменту звернення за захистом позивач перебував на території України нелегально. Під час першого звернення у 2013 році позивач висловив побоювання повертатися до країни громадянської належності через наявність збройного конфлікту та побоювання зазнати примусового призову до збройних сил Сирії. Під час чергового звернення у 2016р. позивач також зазначив, про існуючу соціально-політичну ситуацію, небажання приймати участь у бойових діях та побоювання зазнати примусового призову до армії, що унеможливлює добровільне повернення на Батьківщину.

Суд зазначає, що зазначені питання вже були розглянуті міграційною службою та рішенням Державної міграційної служби України №327-15 від 23.04.2015 р. позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись із зазначеним рішенням, позивач оскаржував його в судовому порядку, однак не з'являвся до судових засідань без поважних причин. Водночас Європейський суд з прав людини у рішенні від 07.07.1989 р. у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Крім того, суд враховує, що вдруге позивач звернувся із заявою про надання захисту після тривалого перебування на території України в нелегальному становищі та, звернувшись у 2016р., надав до міграційної служби оригінал анульованого національного паспорта серії 004944418 (а.с. 184-185). Враховуючи, що 24.02.2015р. позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з відповідною заявою щодо видачі оригіналу національного паспорта з метою продовження терміну його дії, відповідач зазначає, що, перебуваючи у процедурі набуття міжнародного захисту, позивач звертався до відповідних органів державної влади країни громадянської належності (Посольства Сирії в Україні), де отримав новий паспортний документ, який було приховано під час звернення із заявою від 30.06.2016р. Зазначені обставини свідчать про те, що позивач бажає користуватись захистом Сирії.

Беручи до уваги, що обставини, якими позивач обґрунтовує своє звернення до органів міграційної служби, з моменту його попереднього звернення не змінилися, суд вважає, що чергова заява позивача носить характер зловживання правом на звернення до органів міграційної служби Україні з метою легалізації на території України.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач під час повторного звернення до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області не надав у якості нововиявлених обставин жодних доказів та не зазначив про існування обставин, що змінилися з моменту його звернення за захистом вперше.

При цьому, відповідачем досліджено інформацію по країні походження позивача та зазначено, зокрема, що місцем постійного проживання ОСОБА_5 у країні громадянського походження було м. Дамаск, на території якого на теперішній час функціонує міжнародний аеропорт, здійснюється міжнародне авіасполучення, що свідчить про задовільний рівень безпеки у місті та існуючу можливість повернення до Батьківщини.

З приводу фактичних обставин спірних правовідносин суд зазначає, що відповідно до ст.86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (ч.1 ст.86); ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили (ч.2 ст.86); суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (ч.3 ст.86).

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно із статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності. Навпаки, вдруге звертаючись за захистом в Україні, позивач не надав інформації, відмінної від тієї, що надавалась під час попереднього звернення.

Під час судового розгляду позивачем не надано доказів, які б спростовували висновки відповідача щодо відмови позивачу в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд вважає безпідставним посилання позивача на ситуацію в країні походження, оскільки в даному випадку судом не вирішується питання про видворення іноземця, а надається оцінка рішенню органу міграційної служби, яким позивачу відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке з урахуванням матеріалів справи та встановлених обставин, судом оцінюється як обґрунтоване.

При цьому суд зазначає, що в даній справі предметом оскарження є правомірність рішення, яким позивачу відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а не про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до ч. 1 ст. 11 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Будь-які рішення чи дії суб'єкта владних повноважень мають бути законними та обґрунтованими, прийнятими чи вчиненими в межах наданих повноважень, мати під собою конкретні об'єктивні факти, на підставі яких його ухвалено або вчинено, а суд, відповідно до ч. 3 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, перевіряє чи прийнято такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку. Також рішення суб'єкта владних повноважень не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що відповідач діяв відповідно до Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", Правил № 649, прийнявши рішення відповідно до повноважень, визначених вказаним Законом та з дотриманням процедури прийняття рішень, встановленої Законом та Правилами № 649.

З урахуванням вищевикладених обставин, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_5 є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 7, 8, 9, 11, 71, 86, 128, 159-164, 167 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_5 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 122 від 30.06.2016р., зобов'язання вчинити певні дії, - відмовити повністю.

Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги в десятиденний строк з дня її проголошення, копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Суддя Самойлюк Г.П.