Постанова № 62565185, 09.11.2016, Берегівський районний суд Закарпатської області

Справа № 297/2578/16-а

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 листопада 2016 року м. Берегово

Берегівський районний суд Закарпатської області в особі:

головуючого Ільтьо І. І.

при секретарі Куні О. І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду м. Берегово справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до управління Пенсійного фонду України в Берегівському районі про визнання протиправними дій та скасування рішення управління Пенсійного фонду України в Берегівському районі Закарпатської області та зобовязання управління Пенсійного фонду України в Берегівському районі Закарпатської області призначити пенсію за вислугу років відповідно до Закону України «Про прокуратуру», -

в с т а н о в и в :

До Берегівського районного суду звернувся з позовом ОСОБА_1 до управління Пенсійного фонду України в Берегівському районі Закарпатської про визнання неправомірним рішення щодо відмови в призначенні пенсії та зобовязання здійснити призначення пенсії за вислугою років відповідно до Закону України Про прокуратуру.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що 28.09.2016 року він звернувся до відповідача із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції від 05.11.1991 року, яка була чинна до 01.10.2011 року), надавши всі необхідні документи, що підтверджують його стаж роботи. Відповідачем у призначенні пенсії було відмовлено з посиланням на п.5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року, відповідно до якого з 01.06.2015 року скасовано норми щодо пенсійного забезпечення осіб, які набули право на призначення пенсії відповідно до Закону України «Про прокуратуру». Позивач вважає такі дії неправомірними, та просить суд скасувати протокольне рішення №33 від 03 жовтня 2016 року управління ПФУ в Берегівському районі Закарпатської області щодо відмови у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до Закону України «Про прокуратуру» та зобов'язати управління ПФУ в Берегівському районі Закарпатської області здійснити починаючи з 28 вересня 2016 року, призначення пенсії згідно зі ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру», виходячи із розрахунку 90% від суми місячного (чинного) заробітку, обчисленого за останні 24 календарні місяці роботи.

Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не зявився, однак подав заяву, в якій просить розглянути справу без його участі, позовні вимоги підтримує та просить задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача у судове засідання не з'явився, просив справу розглядати за його відсутності, просить відмовити у задоволенні позову з підстав викладених у запереченнях на позов. У письмових запереченнях, як на підставу для відмови у задоволенні позову, відповідач посилається на те, що згідно п.5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року №21.3 передбачено, що з 01.06.2015 року скасовано норми щодо пенсійного забезпечення осіб, які набули право на призначення пенсії відповідно до Закону України «Про прокуратуру».

Суд, перевіривши викладені в позовній заяві та письмових запереченнях доводи, дослідивши матеріали справи та оцінивши їх в сукупності, приходить до такого висновку.

Судом встановлено, що 28 вересня 2016 року позивач звернувся до відповідача з заявою про призначення йому пенсії за вислугу років на підставі ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру».

Рішенням управління Пенсійного фонду України в Берегівському районі №33 від 03.10.2016 року позивачу відмовлено в призначенні пенсії у зв'язку з тим, що відповідно до п.5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015р. №213-VIII, у разі неприйняття до 01.06.2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, з 01.06.2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії призначаються відповідно до Закону України «Про прокуратуру».

Разом з тим, у період роботи позивача в органах прокуратури частиною першої ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції від 05.11.1991, яка була чинна до 01.10.2011) передбачалось, що прокурори зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку.

До вислуги років, що дає право на пенсію згідно з цією статтею, зараховується час роботи на посадах начальницького складу органів внутрішніх справ, податкової міліції, кримінально-виконавчої служби, офіцерського складу Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законодавства України військових формувань, на посадах державних службовців, які займають особи з вищою юридичною освітою, а також половина строку навчання у вищих юридичних закладах. Пенсія призначається в розмірі 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку.

Суд констатує, що Ужгородський державний університет, де позивач навчався у період з 01.09.1992 року по 27.06.1997 року, є вищим навчальним закладом у розумінні статті 25 Закону України «Про вищу освіту», у якому останній закінчив повний курс цього учбового закладу за спеціальністю «Правознавство», а рішенням Державної екзаменаційної комісії від 26.06.1997 року йому присвоєно кваліфікацію «Юрист», що підтверджується дипломом серії ЛБ №000919, який виданий 27.06.1997.

Оскільки Ужгородський державний університет є вищим державним навчальним закладом, який акредитований у повному обсязі, а юридичний факультет є структурним підрозділом вищого навчального закладу, ІНФОРМАЦІЯ_1, то і проходження повного курсу навчання у цьому вищому навчальному закладі є проходженням навчання у вищому юридичному навчальному закладі.

Таким чином, суд вважає, що позивач закінчив вищий навчальний заклад за спеціальністю «правознавство», рішенням Державної екзаменаційної комісії ОСОБА_1 присвоєно кваліфікацію «юрист», весь свій трудовий шлях займав посади, які вимагали наявності вищої юридичної освіти, а тому є особою, яка закінчила вищий навчальний юридичний заклад.

Судом встановлено, що станом на день подання документів до управління Пенсійного фонду України стаж роботи на слідчо-прокурорських посадах в органах прокуратури позивача складав 19 років 10 місяців та 2 дні, що підтверджується копією трудової книжки. Також, до стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугою років, зараховується половина строку навчання позивача у вищому навчальному закладі Ужгородському державному університеті на денній формі навчання юридичного факультету за спеціальністю «правознавство» з 01.09.1992 року по 13.02.1996 року, тобто дати прийняття його на роботу в органи прокуратури, а саме - 1 рік 8 місяців та 18 днів.

З огляду на вищезазначене, суд приходить до висновку, що на день звернення до управління, загальний стаж роботи позивача складав 21 рік 6 місяців та 20 днів, у тому числі 19 років 10 місяців 2 дні на посадах слідчого та прокурора.

Також, суд критично оцінює висновок управління про відсутність норм права про призначення спеціальних пенсій, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 8 ОСОБА_2 України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. ОСОБА_2 України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі ОСОБА_2 України і повинні відповідати їй. ОСОБА_2 України є нормами прямої дії.

Відповідно до ст. 22 ОСОБА_2 України закріплені нею права і свободи не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законодавчих актів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Із загального змісту зазначеної статті можна зробити висновок, що права і свободи людини і громадянина в нашій державі можуть тільки розширюватись, удосконалюватись, але ніяким чином не звужуватись.

Згідно з ч. 1 ст. 58 ОСОБА_2 України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони помякшують або скасовують відповідальність особи.

Крім цього, частини 1-3 статті 46 ОСОБА_2 України передбачають, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також: у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообовязковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також: бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.

За статтею 17 ОСОБА_2 України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі.

Конституційний суд України вважає, що ці положення статті 17 ОСОБА_2 України поширюються на службу в Збройних Силах України, Військово-Морських Силах України, в органах Служби безпеки України, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо. Норми, що регулюють суспільні відносини у цих сферах, враховують екстремальні умови праці, повязані з постійним ризиком для життя і здоровя, жорсткі вимоги до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності,тобто комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення. Конституційний суд України зазначає, що багато таких «пільг», встановлених Законами України «Про міліцію», «Про прокуратуру» тощо, є не пільгами, а гарантіями та іншими засобами забезпечення професійної діяльності окремих категорій громадян, ефективного функціонування відповідних органів (п. 3 рішення Конституційного суду України № 1-15/2002 від 20.03.2002).

Комплекс таких організаційно-правових та економічних заходів зумовлений також певним обмеженням конституційних прав і свобод. Здійснення таких заходів не залежить від розміру доходів цих осіб чи наявності фінансування з бюджету, а має безумовний характер. Ці гарантії не можуть бути скасовані чи знижені без відповідної компенсації (абз.5 п.5 рішення Конституційного суду України № 1-21/2005 від 11.10.2005).

Виходячи із викладених норм, а також розуміння сутності соціальних гарантій працівників правоохоронних органів, зокрема, працівників прокуратури, зміст та обсяг досягнутих ними соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства.

Така ж правова позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 10.12.2013 (справа № 21-348а13).

Пункт 3.2 рішення Конституційного суду України від 09.07.2007 у справі № 1-29/2007 зазначає, що утверджуючи і забезпечуючи права і свободи громадян, держава окремими законами України встановила певні соціальні пільги, компенсації і гарантії, що є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права, а тому відповідно до частини другої статті 6, частини другої статті 19, частини першої статті 68 ОСОБА_2 України вони є загальнообовязковими, однаковою мірою мають додержуватися органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами. Невиконання державою своїх соціальних зобовязань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави.

Із цього приводу Конституційний суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що принцип правової визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, щоб ситуації й правовідносини залишалися передбачуваними. Громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене (правові позиції Конституційного суду України в таких рішеннях: від 22.09.2005 № 5-рп/2005, від 29.06.2010 № 17-рп/2010, від 22.12.2010 № 23-рп/2010, від 11.10.2011 № 10-рп/2011).

Принципи соціальної держави втілено також у ратифікованих Україною міжнародних актах: Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Європейській соціальній хартії (переглянутій) 1996 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та рішеннях Європейського суду з прав людини. Зокрема, згідно зі ст. 12 Європейської соціальної хартії (переглянутої) 1996 року держава зобовязана підтримувати функціонування системи соціального забезпечення, її задовільний рівень, докладати зусиль для її поступового посилення тощо.

Крім того, практикою Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) сформовано підхід щодо розуміння визначеності як засадничої складової принципу верховенства права. Зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 28.11.1999 у справі «Брумареску проти Румунії» зазначено, що принцип правової визначеності є складовою верховенства права (пункт 61). Також у рішенні від 13.11.2001 у справі «Церква Бесарабської Митрополії проти Молдови»» ЄСПЛ зазначив, що закон має бути доступним та передбачуваним, тобто вираженим з достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку (пункт 109). Зазначеним обґрунтовується невідповідність змін, внесених Законом №911-VIII, конституційним принципам, закріпленим у статті 8 ОСОБА_2 України. У рішенні від 26.06.2014 у справі «Суханов та Ільченко проти України» ЄСПЛ наголосив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином установленої соціальної допомоги може становити втручання в право власності (п.52).

У рішенні ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України» від 07.11.2013, яке набрало статусу остаточного 07.02.2014, зазначається, що статтею 14 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року (далі Конвенція), користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою статті, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності не інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейський суд з прав людини ще у 1974 році у справі «Мюллер проти Австрії» (ухвала щодо прийняття заяви № 6849/72 від 16.12.1974) зазначив, що у звязку зі сплатою обовязкових внесків до пенсійного фонду у застрахованої особи виникає право власності на пенсію.

У постанові Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 09.05.2015 зазначається, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обовязковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобовязані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й рішення у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

За правилами статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі КАС України) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших субєктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Нормою статті 5 КАС України передбачено, що адміністративне судочинство здійснюється відповідно до ОСОБА_2 України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно із статтею 9 КАС України у разі невідповідності нормативно-правового акта ОСОБА_2 України, закону України, міжнародному договору, згода на обовязковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту, суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Частиною 2 ст. 8 КАС України також передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 7 та 11 до Конвенції (пункт 1) Україна визнала обовязковою юрисдикцію Європейського Суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції. ЄСПЛ розкриває принцип верховенства права через формування вимог, які він виводить з цього принципу.

Як зазначено у пункті 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 № 9 «Про застосування ОСОБА_2 України при здійсненні правосуддя», оскільки ОСОБА_2 України, як зазначено в статті 8 має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати законність того чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності ОСОБА_2, у всіх необхідних випадках застосовувати ОСОБА_2 як акт прямої дії. Судові рішення повинні ґрунтуватись на ОСОБА_2, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

З урахуванням викладеного, суд доходить до висновку, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню правила ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» у редакції до внесення змін Законом України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» від 08.07.2011 року, оскільки внесеними вказаним Законом, а також Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року змінами, на які посилається відповідач, на порушення ст. 22 ОСОБА_2 України було звужено зміст та обсяг соціальних гарантій працівників прокуратури.

Враховуючи, що необхідний для призначення позивачу пенсії за вислугу років 20-річний стаж роботи становить 21 рік 6 місяців 20 днів, з яких стаж роботи на посадах прокурорів та слідчих становить 19 років 10 місяців та 2 дні, що відповідає вимогам ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року (в редакції до внесення змін Законом України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» від 08.07.2011 року) для призначення пенсії за вислугу років у розмірі 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку, суд доходить висновку про протиправність дій відповідача щодо відмови у призначенні позивачу такої пенсії.

Враховуючи наведене, оцінивши всі обставини у їх сукупності, суд вважає, що позов є законним, обґрунтованим та підлягає задоволенню.

У відповідності до ч. 1 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є субєктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України.

З матеріалів справи вбачається, що при зверненні до суду з адміністративним позовом ОСОБА_1 сплатив судовий збір в розмірі 551 грн. 21 коп., які підлягають стягненню з держави.

Враховуючи вищенаведене та керуючись ст. ст. 9, 71, 158-163 та на підставі наведених вище норм матеріального права, суд

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до управління Пенсійного фонду України в Берегівському районі про визнання неправомірним рішення щодо відмови в призначенні пенсії та зобовязання здійснити призначення пенсії за вислугою років - задовольнити.

Визнати протиправними дії та скасувати рішення №33 від 03жовтня 2016 року управління Пенсійного фонду України в Берегівському районі Закарпатської області щодо відмови ОСОБА_1 у призначенні пенсії за вислугою років відповідно до Закону України «Про прокуратуру».

Зобовязати управління Пенсійного фонду України в Берегівському районі Закарпатської області здійснити, починаючи з 28 вересня 2016 року, призначення ОСОБА_1 пенсії згідно зі ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції від 26.07.2001 року), виходячи із розрахунку 90% від суми місячного заробітку, обчисленого за останні 24 календарних місяці роботи до дня звільнення з органів прокуратури.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в сумі 551 (пятсот пятдесят одну) грн. 21 коп.

Постанова суду може бути оскаржена в апеляційному порядку до Львівського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. Особи, які брали участь у справі, не були присутні у судовому засіданні під час проголошення постанови суду, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цієї постанови.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя ОСОБА_3