Рішення № 62562274, 08.11.2016, Апеляційний суд Київської області

Справа № 363/5281/15-ц Головуючий у І інстанції Котлярова І. Ю.Провадження № 22-ц/780/4795/16 Доповідач у 2 інстанції Сліпченко О. І.Категорія 26 08.11.2016

РІШЕННЯ

Іменем України

08 листопада 2016 року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Київської області у складі:

головуючого: Сліпченка О.І.,

суддів: Мережко М.В., Приходька К.П.,

за участю секретаря: Тимошевської С.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 07 червня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу,-

Заслухавши доповідь судді Апеляційного суду, вислухавши учасників процесу, перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів,-

встановила:

У грудні 2015 року позивач ОСОБА_3 звернулась до суду із вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що ОСОБА_2 має перед нею борг у розмірі 3200 доларів США, гроші вона позичала останній на розвиток її тепличного господарства. Оскільки у липні 2015 року на позивачку було здійснено розбійний напад, вона звернулась до відповідачки з проханням повернути борг. ОСОБА_2 зобов'язалась його повернути упродовж вересня 2015 року, але в подальшому відмовилась від виконання зобов'язань. У зв'язку із чим позивач просить стягнути з відповідача на її користь борг у розмірі 3200 доларів США та судові витрати.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 07 червня 2016 року позов задоволено.

Відповідач ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, порушення судом норм матеріального і процесуального права.

Апеляційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав.

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки тим, що відповідач не виконала свого обов'язку по поверненню грошових коштів за умовами договору позики, тому згідно ст. 1049 ЦК України ОСОБА_2зобов'язана повернути ОСОБА_3 грошові кошти, відповідно до вимог ст. 625 ЦК України.

Проте з такими висновками суду повністю погодитися не можна.

Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та вирішувати питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Ухвалене у справі рішення таким вимогам закону не відповідають.

Статтею 509 ЦК України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною 2 ст. 1047 передбачено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

За правилами ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Предметом договору позики у справі, яка переглядається, є іноземна валюта.

Відповідно до ч. 2 ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

В абзаці четвертому пункту 1 статті 1 декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що іноземна валюта - це іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.

Не зазначення в договорі, якої саме іноземної держави валюта бралася в борг, а саме іноземної держави долара (США, Австралії чи Канади тощо), може вплинути на визначення розміру боргу, що підлягає доказуванню в установленому законодавством порядку, а не бути підставою для відмови в задоволенні позову про стягнення боргу.

З наявної у матеріалах справи розписки від 24.03.2011 рокувбачається, що начебто ОСОБА_2 отримала в борг від ОСОБА_3 в жовтні 2008 року 12 т. доларів (без вказівки родових ознак), які зобов'язалась повернути в 2011 році на протязі шести - дванадцяти місяців. Також в розписці окремим реченням вказано «Долг на 12.11.14. 3.200 $» (а.с.29).

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач посилався як на підставу позову, що відповідач взятих на себе зобов'язань, згідно з розпискою, не виконав.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України суд вирішує чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин, та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

У відповідності зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, судове рішення теж не може ґрунтуватися на припущеннях.

Проте місцевий суд на порушення вимог ст. ст. 213, 214, ЦПК України на вказані положення закону уваги не звернули, не з'ясували належним чином обставин справи, які мають суттєве значення для її вирішення, з урахуванням підстав позову, залишили поза увагою, що згадана розписка містить лише зобов'язання повернути грошові кошти без вказівки родових ознак валюти натомість, за положеннями ч. 1 ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками.

Згідно із ч.2 ст.1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частина 2 ст.1047 ЦК України допускає пред'явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей.

Таких умов розписка ОСОБА_2 не містить.

Відповідно до правового висновку про застосування статей 1046, 1047 ЦК України, який міститься у постанові Верховного Суду України від 18.09.2013 року у справі №6-63цс13, досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суди для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України повинні виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Позичальник має право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором (ч.1 ст.1051 ЦК України).

При цьому, за змістом ч.2 ст.1051 ЦК України при укладенні договору позики в письмовій формі (крім випадків укладення його під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини) безгрошовість такого договору не може ґрунтуватись на поясненнях свідків, а може бути підтверджена лише належними і допустимими доказами (ч.2 ст.58, ст.59 ЦПК України).

ОСОБА_2 не заперечуючи самого факту позички вказувала на те, що можливо позичалась сума у розмірі від 1000 до 2000 гривень.

Таким чином, зі змісту розписки випливає, що грошові кошти, які є предметом договору позики, не визначені та позивачем не надано належних та допустимих доказів у підтвердження позовних вимог.

Доводи позивача про те, що спірні кошти він надавав саме в доларах США не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду.

Виходячи із наведеного, колегія суддів приходить до висновку що належних та допустимих доказів в підтвердження свої вимог позивачем не надано, тому підстав для задоволення позову про стягнення з ОСОБА_2 відповідних коштів.

За таких умов рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в порядку п.п.1-3 ч.1 ст.309 ЦПК України з ухваленням нового про відмову у задоволенні позову.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,-

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задоволити.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 07 червня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволені позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу відмовити.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: