Постанова № 62546131, 07.11.2016, Глухівський міськрайонний суд Сумської області

Справа № 576/2162/16-а

Провадження № 2-а/576/60/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 листопада 2016 року м. Глухів

Глухівський міськрайонний суд Сумської області в складі:

головуючого - судді Колодяжного А.О.,

за участю секретаря - Терені Л.О.,

представника позивача - ОСОБА_1,

представника відповідача - Коваленко Н.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань суду в м. Глухів справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Сумської митниці Державної фіскальної служби України про визнання протиправною та скасування постанови про застосування адміністративного стягнення, -

ВСТАНОВИВ:

Громадянка РФ ОСОБА_3 (надалі також - позивач) звернулась до Глухівського міськрайонного суду Сумської області з позовною заявою до Сумської митниці Державної фіскальної служби України (надалі також - відповідач), і просила визнати протиправною та скасувати постанову № 0420/80500/16 від 28.09.2016 р., якою її визнано винною у вчиненні порушення митних правил, передбаченого статтею 485 Митного кодексу України (далі - МК України) з накладенням штрафу у розмірі 300 відсотків несплаченої суми митних платежів - 1260323,50 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що її не було повідомлено про розгляд справи, копія протоколу їй не вручалась і не роз'яснювались права, передбачені статтею 498 МК України чим було порушено право на захист, а також у відповідача не було достатніх підстав для притягнення її до відповідальності за статтею 485 МК України.

У судовому засіданні, представник позивача, який є її чоловіком, ОСОБА_1 позов підтримав з підстав, що в ньому викладені та пояснював, що місцем постійного проживання його дружини - ОСОБА_3 є РФ, а Україну вони відвідували для того, щоб піклуватися про хвору матір. Місця постійного проживання в Україні вони не мають, як не мають тут нерухомості та ніяких інтересів, окрім хворої матері. Кордон у режимі тимчасово ввезення перетинали неодноразово і на різних автомобілях і при цьому не було жодних проблем з митницею. Посвідку на постійне проживання в Україні отримали для зручного перетину кордону, оскільки змінились правила в'їзду в Україну для громадян РФ. Жодного умислу на порушення митних правил, вони не мали і не змогли представити свої доводи перед митницею, оскільки не отримували повідомлення про розгляд справи.

Представник відповідача Коваленко Н.В. у судовому засіданні проти позову заперечувала посилаючись на те, що митницею при визначенні статусу резидента була взята інформація про посвідку позивача на постійне проживання в Україні та притягнення до відповідальності позивача за порушення митних правил відбулось головним чином з-за того, що прокуратура (дослівно) «простимулювала митницю» шляхом відкриття кримінального провадження на працівників митниці за те, що ті пропускали позивача з автомобілем у режимі тимчасового ввезення.

Заслухавши пояснення позивача, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Завданням адміністративного суду є перевірка правомірності даного рішення з огляду на чіткі критерії, які зазначені у ч. 3 ст. 2 КАС України.

Відповідність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень передбаченим ч. 3 ст. 2 КАС України критеріям перевіряється судом з урахуванням закріпленого ст. 9 цього Кодексу принципу законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Принцип обґрунтованості прийнятого рішення, є одним з цих критеріїв та вказує на необхідність прийняття рішення з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення або вчинення дії, вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих рішень, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами. Несприятливе для особи рішення, в тому числі рішення про відмову в зарахуванні певного періоду часу до відповідного стажу роботи, повинно бути мотивованим.

Частиною 2 статті 71 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

В судовому засіданні встановлено, що 30.09.2016 р. позивачу з м. Суми направлено листа, датованого у електронному документообігу відповідача 29.09.2016 р. з копією постанови про порушення митних правил (а.с.6,7).

Згідно постанови заступника начальника Сумської митниці ДФС Сіленка В.В. в справі про порушення митних правил № 0420/80500/16 від 28.09.2016 р., позивача визнано винною у вчиненні порушення митних правил, передбаченого статтею 485 МК України з накладенням штрафу у розмірі 300 відсотків несплаченої суми митних платежів - 1260323,50 грн., за те, що позивач, будучи громадянкою РФ 08.07.2016 р. заїхала на легковому автомобілі БМВ російської реєстрації оформивши в'їзд у режимі тимчасового ввезення терміном до 1 року як нерезидент. Проте за інформацією міграційної служби вона має посвідку на постійне місце проживання в Україні, а тому є резидентом і ухилилася від сплати митних платежів (а.с.4-5).

При цьому у мотивувальній частині постанови містилось посилання на матеріали кримінального провадження № 42016200000000222.

Згідно частини 1 статті 458 МК України порушення митних правил є адміністративним правопорушенням, яке являє собою протиправні, винні (умисні або з необережності) дії чи бездіяльність, що посягають на встановлений цим Кодексом та іншими актами законодавства України порядок переміщення товарів, транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон України, пред'явлення їх органам доходів і зборів для проведення митного контролю та митного оформлення, а також здійснення операцій з товарами, що перебувають під митним контролем або контроль за якими покладено на органи доходів і зборів цим Кодексом чи іншими законами України, і за які цим Кодексом передбачена адміністративна відповідальність.

У відповідності із частиною 1 статті 485 МК України, за якою позивача притягнуто до відповідальності, заявлення в митній декларації з метою неправомірного звільнення від сплати митних платежів чи зменшення їх розміру неправдивих відомостей щодо істотних умов зовнішньоекономічного договору (контракту), ваги (з урахуванням допустимих втрат за належних умов зберігання і транспортування) або кількості, країни походження, відправника та/або одержувача товару, неправдивих відомостей, необхідних для визначення коду товару згідно з УКТ ЗЕД та його митної вартості, та/або надання з цією ж метою органу доходів і зборів документів, що містять такі відомості, або несплата митних платежів у строк, встановлений законом, або інші протиправні дії, спрямовані на ухилення від сплати митних платежів, а так само використання товарів, стосовно яких надано пільги щодо сплати митних платежів, в інших цілях, ніж ті, у зв'язку з якими було надано такі пільги, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 300 відсотків несплаченої суми митних платежів.

Отже для відповідальності за зазначеною нормою необхідна умова - дії спрямовані на ухилення від сплати митних платежів та обов'язково вчинятись саме з цією метою.

Відповідач, притягуючи позивача до відповідальності за статтею 485 МК України посилався те, що вона була резидентом в Україні і мала здійснювати оформлення транспорту на в'їзд на підставі частини 3 статті 380 та статті 289 МК України як для громадян-резидентів після сплати всіх митних платежів, які підлягають сплаті при імпорті.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_3 є громадянкою РФ, яка зареєстрована з 17.09.2004 р. у м. Сургут, що підтверджується паспортом громадянина РФ НОМЕР_1 (а.с.9).

Вона також має посвідку на постійне проживання в Україні, про що мається запис на 39 сторінці її закордонного паспорту НОМЕР_2 датований 29.01.2015 р. (а.с.8).

Пунктом «b» статті 5, статтею 6 та пунктом «b» статті 7 Додатку С до Конвенції про тимчасове ввезення від 26.06.1990 р., яка набула чинності для України 22.09.2004 р. (далі - Стамбульська конвенція) встановлено, що для того, щоб можна було скористатись правами на пільги, що надаються цим Додатком, транспортні засоби приватного використання повинні бути зареєстрованими на території, яка не є територією тимчасового ввезення, на ім'я особи, яка зареєстрована або постійно проживає за межами території тимчасового ввезення, і ввозитись та використовуватись особами, які постійно проживають на такій території. Згода на тимчасове ввезення транспортних засобів надається без вимагання митного документа або гарантії. Незважаючи на положення статті 5 цього Додатку, транспортні засоби приватного використання можуть використовуватись третіми особами, які мають належний дозвіл користувача права на тимчасове ввезення. Кожна Договірна Сторона може дозволити таке використання особою, яка постійно проживає на її території, зокрема якщо вона використовує його від імені і згідно з інструкціями користувача права на тимчасове ввезення.

З матеріалів справи слідує, що автомобіль, який був ввезений у режимі тимчасового ввезення зареєстрований у РФ на ім'я особи, яка зареєстрована також у РФ, а тому за Стамбульською конвенцією міг перебувати в Україні у режимі тимчасового ввезення за умови, що він ввозився та використовується особами, які постійно проживають на території, яка не є територією тимчасового ввезення.

Пунктом 50 частини 1 статті 4 МК України визначено, що резидентами є фізичні особи: громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які мають постійне місце проживання в Україні, у тому числі ті, які тимчасово перебувають за кордоном.

У відповідності з пунктом 45 частини 1 статті 4 МК України постійне місце проживання - місце проживання на території будь-якої держави не менше одного року громадянина, який не має постійного місця проживання на території інших держав і має намір проживати на території цієї держави протягом будь-якого строку, не обмежуючи таке проживання певною метою, і за умови, що таке проживання не є наслідком виконання цим громадянином службових обов'язків або зобов'язань за договором (контрактом).

Отже, зазначеною нормою встановлено обов'язкові умови для визначення резиденції для України за постійним місцем проживання:

- проживання на території України не менш одного року;

- відсутність постійного місця проживання на території інших держав, окрім України;

- намір проживати на території України протягом будь-якого строку, не обмежуючи таке проживання певною метою;

- не мати в Україні службових обов'язків або зобов'язань за договором.

Тобто, норми митного законодавства, не пов'язують визначення резиденції для України за постійним місцем проживання виключно з посвідкою на постійне проживання в Україні, як про це зазначає відповідач, а чітко вказують, які елементи повинні бути доведені при визначенні такого статусу і відсутність хоча б одного з них виключає такий статус.

Тому посилання відповідача на те, що в даній ситуації до уваги бралась лише наявність посвідки та посилання на пункт 17 статті 1 Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», суд не приймає, оскільки дана норма дає лише визначення самої посвідки як документу, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні, однак не встановлює факту самого постійного місця проживання в Україні й не виключає такого постійного місця проживання в іншій державі та самого ж визначення постійного місця проживання даний нормативно-правовий акт не дає.

Відповідач, всупереч частині 2 статті 71 КАС України не надав суду доказів проживання позивача на території України не менш одного року, відсутності у позивача постійного місця проживання на території інших держав, а також наявності у позивача наміру проживати на території України протягом будь-якого строку, не обмежуючи таке проживання певною метою.

Надані ж позивачем докази свідчать про те, що вона протягом 2015 року неодноразово приїздила в Україну з РФ лише на певний час та виїздила з України до РФ, про що свідчать дата-штампи у закордонному паспорті (а.с.8). Крім того, вона має зареєстроване місце проживання у РФ, де проживає зі своїм чоловіком ОСОБА_1 у приватній квартирі оформленій на нього і сплачують там квартплату за проживання, а у м. Глухові в них знаходиться матір ОСОБА_5, яка хворіє та потребує стороннього піклування (а.с.49-57).

Відтак у розглянутій ситуації за змістом пункту 50 статті 4 МК України, при недоведеності обставин, передбачених пунктом 50 статті 4 МК України, позивач не може бути резидентом в Україні.

Крім того, колізії, які виникають при тлумаченні понять «резидент» та «нерезидент», врегульовуються двосторонніми угодами (конвенціями) про уникнення подвійного оподаткування. В угодах про уникнення подвійного оподаткування, укладених Україною з іншими країнами, уточнюється, яким чином країни, що домовляються, будуть визначати, резидентом якої з них є та чи інша фізична або юридична особа.

Метою ж тимчасового ввезення є саме надання пільг для уникнення подвійного оподаткування.

У відповідності з статтею 4 Угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації про уникнення подвійного оподаткування доходів і майна та попередження ухилень від сплати податків , ратифікована 06.10.1995 р., визначено, що «резидент однієї Договірної Держави» означає особу, яка за законодавством цієї Договірної Держави підлягає оподаткуванню в ній на підставі постійного місця проживання, постійного місця перебування, місця реєстрації або іншої аналогічної ознаки. Цей вираз разом з тим не включає особу, яка підлягає оподаткуванню в цій Державі, лише якщо ця особа одержує доходи із джерел в цій Державі або у відношенні майна, що міститься в ній.

Якщо відповідно до положень пункту 1 цієї статті фізична особа є резидентом обох Договірних Держав, її становище визначається таким чином:

а) вона є резидентом тієї Договірної Держави, де вона має постійне житло. Якщо вона має постійне житло в обох Договірних Державах, вона вважається резидентом тієї Договірної Держави, в якій вона має більш тісні особисті і економічні зв'язки (центр життєвих інтересів);

б) якщо Договірна Держава, в якій вона має центр життєвих інтересів, не може бути визначена або коли вона не має постійного житла в жодній з Договірних Держав, вона вважається резидентом тієї Договірної Держави, де вона звичайно проживає;

в) якщо вона звичайно проживає в обох Договірних Державах або коли вона звичайно не проживає в жодній з них, вона вважається резидентом тієї Договірної Держави, громадянином якої вона є;

г) якщо кожна з Договірних Держав вважає її своїм громадянином або якщо вона не є громадянином жодної з них, компетентні органи Договірних Держав вирішують питання оподаткування такої особи за взаємною згодою.

Виходячи із зазначених критеріїв, суд визнає, що наявність у позивача нерухомого майна, постійного житла, реєстрації, місця звичайного проживання, громадянства, сімейних зв'язків та центру важливих інтересів у РФ, і водночас відсутність зазначених обставин в Україні, переконливо свідчить про не резидентський статус позивача для України.

Крім того, суд звертає увагу, що сам факт неодноразового перетинання позивачем кордону у режимі тимчасового ввезення на різних автомобілях з посвідкою про постійне проживання в Україні датованою ще 29.01.2015 р. з метою відвідати родичів і при цьому митним органом ці факти не визнавались порушеннями, давало змогу позивачу бути впевненим у тому, що вона не порушує митне законодавство, що свідчить про відсутність умислу від ухилення від сплати обов'язкових митних платежів.

Що ж стосується посилань позивача на порушення процедури, зокрема порушення права на захист, під час розгляду його справи, суд визнає ці доводи ґрунтовними, з огляду на наступне.

Так стаття 494 МК України законодавчо закріплює процедуру складення протоколу про порушення митних правил і встановлює, що під час даної процедури особа має ряд певних гарантій для свого захисту (надати пояснення, представити докази, мати захисника і навіть просто бути вислуханою тощо).

Зі змісту наведеної статті вбачається, що під час складення протоколу має право бути присутня особа, на яку він складається і виключно у разі її відмови одержати примірник протоколу до нього вноситься відповідний запис, який підписується посадовою особою органу доходів і зборів, яка склала протокол, та свідками, якщо вони є, після чого зазначений примірник протягом трьох робочих днів надсилається особі, яка притягується до відповідальності, за повідомленою нею або наявною в митниці адресою (місце проживання або фактичного перебування). Протокол вважається врученим навіть у разі, якщо особа, яка притягується до адміністративної відповідальності за порушення митних правил, не перебувала за повідомленою нею адресою або місце проживання чи фактичного перебування, назване нею, є недостовірним.

Європейський суд з прав людини у своєму рішенні по справі «Надточій проти України» від 15.05.2008 р. вказав, що митні адміністративні справи за своєю суттю мають кримінальний характер та повністю підпадають під дію статті 6 Конвенції, і відсутність доказів про отримання у належний спосіб повісток чи повідомлень, а також не надання можливості бути присутнім при розгляді справи порушує важливі процесуальні гарантії і ці процесуальні недоліки, є достатньо серйозними, щоб піддати сумніву справедливість провадження, а тому має місце порушення статті 6 Конвенції.

Однак з матеріалів справи вбачається, що позивач була по суті позбавлена права бути присутньою під час складення на неї протоколу, оскільки повідомлення про це їй не надсилалося, що не заперечувалось і самим представником відповідача. Відмова від підписання протоколу не засвідчена підписами двох свідків, як того вимагають приведені вище приписи законодавства (а.с.26).

Представник відповідача стверджував, що саме повідомлення про власне розгляд справи було надіслане позивачу листом, однак доказів про те, чи було воно їй вручене, суду не надано.

За таких обставин доводи позивача, які ґрунтуються на відсутності у неї процесуального захисту, вже вказує на те, що рішення про притягнення її до відповідальності є протиправним.

На додаток, суд зауважує, що відповідач склав протокол внаслідок того, що прокуратура порушила кримінальне провадження відносно його посадових осіб за цим фактом, про що й повідомляв сам представник відповідача і про це мається посилання у оскаржуваній постанові. А тому даний факт вказує на те, що прийняте рішення про притягнення позивача до відповідальності не було безстороннім (неупередженим) у розумінні пункту 4 частини 3 статті 2 КАС України.

Виходячи з встановлених у справі фактів, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позов слід задовольнити.

На підставі викладеного та відповідно до статті 19 Конституції України, статей 4, 485, 494 МК України, керуючись статтями 2, 3, 7-14, 159-163, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_3 задовольнити.

Визнати протиправною і скасувати постанову заступника начальника Сумської митниці ДФС Сіленка В.В. в справі про порушення митних правил № 0420/80500/16 від 28.09.2016 р., якою ОСОБА_3 визнано винною у вчиненні порушення митних правил, передбаченого статтею 485 Митного кодексу України з накладенням штрафу у розмірі 300 відсотків несплаченої суми митних платежів - 1260323,50 грн.

Постанова може бути оскаржена до Харківського апеляційного адміністративного суду через Глухівський міськрайонний суд Сумської області шляхом подачі апеляційної скарги в десятиденний строк з дня отримання копії постанови.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Суддя А.О.Колодяжний

Повний текст постанови складений та підписаний 08.11.2016 р.