Рішення № 62540449, 31.10.2016, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31.10.2016р. Справа№ 914/2225/16

Господарський суд Львівської області у складі судді Сухович Ю.О., при секретарі судових засідань Кохановській Ю.І., розглянувши матеріали справи

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Культурно-мистецький центр "Трускавець", м.Трускавець Львівської області

до відповідача - 1: Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2, м.Дрогобич Львівської області

до відповідача - 2: Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Поліс", м.Київ

до відповідача - 3: Публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк", м.Київ

про визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів.

За участю представників сторін:

від позивача Лазор А.О. - представник (довіреність б/н від 29.06.2016р.);

від відповідача-1 не з'явився;

від відповідача-2 Данилів М.М.-представник (довіреність№1654 від 12.08.2016р.);

від відповідача-3 не з'явився.

Права та обов'язки сторін передбачені ст.ст. 20, 22 ГПК України роз'яснено, заяви про відвід судді не поступали. В судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Суть спору: На розгляд Господарського суду Львівської області Товариством з обмеженою відповідальністю "Культурно-мистецький центр "Трускавець" подано позов до відповідача - 1 Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2, відповідача - 2 Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Поліс", відповідача - 3 Публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" про визнання недійсним кредитного договору №10.128/08-КД від 09.09.2008р. укладеного між Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 та Відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк», а також іпотечного договору укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Культурно-мистецький центр "Трускавець" та Відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк» посвідченого приватним нотаріусом Трускавецького міського нотаріального округу Чичерською Л.О. та зареєстрованого в реєстрі за №1845.

Ухвалою суду від 02.09.2016р. позовну заяву прийнято до розгляду в судовому засіданні, яке призначено на 19.09.2016р.

З підстав, наведених в ухвалі суду від 19.09.2016р. розгляд справи було відкладено на 03.10.2016р.

Ухвалою суду від 03.10.2016р. розгляд справи відкладено на 31.10.2016р.

Представник позивача подав клопотання (вх.№43020/16 від 31.10.2016р.) про здійснення технічної фіксації судового процесу, яке було задоволено судом.

Запис судового засідання 31.10.2016р. здійснювався за допомогою програмно-апратного комплексу «Оберіг».

В судовому засіданні представник позивача подав письмові пояснення по суті спору (вх.№43019/16 від 31.10.2016р.), клопотання (№5172/16 від 31.10.2016р.) про продовження процесуальних строків в порядку ст.69 ГПК України, клопотання №43153/16 від 31.10.2016р. про призначення колегіального розгляду справи у зв»язку з її складністю, заявив усне клопотання про відкладення розгляду справи у зв»язку з необхідністю ознайомлення з матеріалами справи №26/202.

Також представником позивача в судовому засіданні усно заявлено клопотання про призначення судової експертизи стосовно наданого представником відповідача-2 для огляду судом рішення №1 учасника ТзОВ «Культурно-мистецький центр «Трускавець» від 09.09.2008р., яким ОСОБА_2, що є одноосібним учасником ТзОВ «Культурно-мистецький центр «Трускавець» вирішив надати згоду товариству виступити майновим поручителем по кредиту ФОП ОСОБА_2 в сумі 130.000 доларів США терміном на 84 місяці у Львівській філії ВАТ ВТБ Банк із передачею в іпотеку нежитлової будівлі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та надав право підпису документів пов»язаних з оформленням іпотеки - директору ТзОВ «Культурно-мистецький центр «Трускавець» - ОСОБА_6

Відповідач-1 в судове засідання явки представника не забезпечив, особисто також не з»явився. Про дату, час та місце розгляду спору був належним чином повідомлений, що підтверджується поштовим повідомленням штрихкодовий ідентифікатор №8210700302117 від 06.10.2016р., вручено 19.10.2016р. Водночас відповідач-1 подав відзив на позовну заяву (вх.№39334/16 від 03.10.2016р.) в якому вказує, що позовні вимоги визнає повністю, у випадку відсутності представника, розгляд справи просить здійснювати без його участі.

Зокрема, у вищевказаному відзиві відповідача-1 йдеться про те, що після набрання рішенням Господарського суду Львівської області у справі №26/202 законної сили ПАТ «ВТБ Банк» не вчиняв жодних дій щодо стягнення заборгованості: не пред"являв вимог щодо погашення боргу в судовому або позасудовому порядку. Також у відзиві вказано, що ФОП ОСОБА_2 не було відомо, про відступлення банком прав за кредитним та іпотечним договорами.

Відповідач-1 зазначає, що при підписанні кредитного договору №10.128/08-КД від 09.09.2008р. ПАТ «ВТБ Банк» не надавав для підпису графік погашення заборгованості. У зв»язку з цим при укладенні договору 09.09.2008р. між позивачем та банком останньому було достеменно відомо, що такий графік між ФОП ОСОБА_2 та банком не підписувався. В подальшому ПАТ «ВТБ Банк» звертався до ФОП ОСОБА_2 з проханням підписати відповідний графік, були подані заяви про притягнення відповідача-1 до кримінальної відповідальності, однак графік не підписаний до сьогоднішнього дня.

Представник відповідача-2 в судовому засіданні позовні вимоги заперечив з підстав викладених відзиві на позов (вх.№ 37550/16 від 21.09.2016р.), просив відмовити у задоволенні позову повністю з врахуванням поданої заяви (вх..№39111/16 від 03.10.2016р.) про застосування строків позовної давності. Зокрема зазначив, що рішенням Господарського суду Львівської області від 01.12.2009р. у справі №26/202, на яке посилається позивач, кредитору відмовлено у достроковому стягненні заборгованості за кредитним договором, у зв»язку з відсутністю підписаного між сторонами графіку погашення заборгованості до кредитного договору, яким би було погоджено порядок та строки повернення кредиту, процентів, що не позбавляє кредитора права на повернення кредиту у відповідності до умов кредитного договору після закінчення погодженого у п.1.1. кредитного договору строку.

Також відповідач-2 зазначив, що права вимоги заборгованості за кредитним договором та права іпотекодержателя за іпотечним договором були відступлені ПАТ «ВТБ Банк» на користь ТОВ «Фінансова компанія «Поліс» на підставі: договору про відступлення права вимоги грошових зобов'язань за фінансовими кредитами №21МБ від 18.11.2015р., додаткової угоди №1 від 27.11.2015р. до договору про відступлення права вимоги грошових зобов'язань за фінансовими кредитами №21МБ від 18.11.2015р., договору про відступлення права вимоги за договорами іпотеки та договорами застави від 01.12.2015р., посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тишко І.О., зареєстрованого в реєстрі за №2225. В результаті укладення договорів відступлення прав вимоги, на підставі ст.ст. 512-514, 516 ЦК України до ТОВ «Фінансова компанія «Поліс» перейшли права кредитора в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав.

Представник відповідача-2 звернув увагу суду на презумпцію правомірності правочину визначену ст.204 ЦК України, зазначив, що розглядаючи справу №26/202, суд вже досліджував кредитний договір та перевіряв його правомірність. Натомість позивачем не зазначено жодної конкретної підстави для визнання кредитного договору недійсним, вимоги про визнання цього договору недійсним є безпідставними, формальними та необґрунтованими, а отже задоволенню не підлягають.

Щодо позовних вимог про визнання недійсним іпотечного договору представник відповідача-2 зазначив, що у п.1.1 та п.1.2 іпотечного договору сторони на дотримання приписів ч.1 ст.18 Закону України «Про іпотеку» визначили зміст та розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання та посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов'язання.

При цьому п. 2 ч. 1 ст. 18 Закону України «Про іпотеку» імперативно визначено, що сторони іпотечного договору мають зазначити в такому договорі: зміст та розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов'язання. Тобто, лише посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов'язання, є достатнім для висновку, що у такому іпотечному договорі дотримано істотну умову, встановлену п. 2 ч. 1 ст. 18 Закону України «Про іпотеку».

Отже, не підписання позичальником графіку жодним чином на впливає на зміну змісту та розміру основного зобов'язання, строку і порядку його виконання, що визначені у п.1.1. кредитного договору та у п. 1.2 іпотечного договору. Відповідно, розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання, визначені кредитним договором та іпотечним договором, є ідентичними, що спростовує доводи позивача про наявність в умовах кредитного договору іншого строку і порядку виконання зобов'язань, ніж ті, що містяться в іпотечному договорі.

Щодо позиції про укладення іпотечного договору позивачем під впливом помилки, представник відповідача зазначив, що як вбачається зі змісту позовної заяви та обґрунтування позовних вимог в цій частині, позивач взагалі не наводить згідно якого порядку повернення кредиту та процентів він виходив при підписанні іпотечного договору, та в чому саме він помилявся при його підписанні, зокрема не наведено конкретних умов графіку повернення кредиту та процентів, на виконання яких позивач передав у забезпечення предмет іпотеки.

Твердження позивача, що сторони кредитного договору погодили між собою інший порядок розрахунків ніж сплата тіла кредиту та відсотків згідно щомісячного графіку не відповідають дійсним обставинам та спростовуються тим фактом, що до кредитного договору жодних змін не вносилося. При цьому представник відповідача-2 посилався також на положення ст.229 ЦК України та позицію Вищого господарського суду України викладену у п.п.3.9,3.10 п.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійними».

Також представник відповідача-2 звернув увагу на те, що перебіг строку позовної давності розпочався 09.09.2008р., оскільки позивач є стороною іпотечного договору, в якому визначені реквізити кредитного договору, відповідно був він обізнаний і про дату укладення останнього. Оскільки з позовом про визнання недійсним кредитного та іпотечного договорів позивач звернувся лише у серпні 2016р., відтак строк позовної давності пропущено, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Відповідач-3 в судове засідання явки представника не забезпечив, вимог ухвали суду не виконав, про причини неявки суд не повідомив. Факт належного повідомлення відповідача-3 про дату та час розгляду справи підтверджується наявним у матеріалах справи поштовим повідомленням штрихкодовий ідентифікатор №0100409894083 від 06.10.2016р., вручено 10.10.2016р.

Розглянувши подані представником позивача клопотання про продовження строків розгляду спору, про призначення колегіального розгляду спору, усно заявлене клопотання про відкладення розгляду справи, заслухавши думку представника відповідача-2, суд дійшов висновку відсутності підстав для їх задоволення. При цьому суд виходить з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 46 ГПК України, справи у місцевих господарських судах розглядаються суддею одноособово. Будь-яку справу, що відноситься до підсудності цього суду, залежно від категорії і складності справи, може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів.

Закон не визначає, які саме категорії справ підлягають колегіальному розгляду. Складність справи може визначатися залежно від складності спірних матеріально-правових відносин; кількості доказів, поданих на підтвердження вимог та заперечень; неясності чи суперечливості правових норм, що підлягають застосуванню у спірних відносинах; неоднаковості судової практики застосування правових норм, що регулюють спірні відносини тощо. Відтак, визначення необхідності (чи її відсутності) призначення колегіального розгляду справи покладається на розсуд суду і залежить від категорії та складності справи.

Дослідивши подане представником позивача клопотання, наявні в матеріалах справи докази, суддійшов висновку відсутності обставин, що перешкоджають чи ускладнюють розгляд даного господарського спору. Крім того, слід зазначити, що норма ч.1 ст. статті 46 ГПК України не є імперативною, відтак наслідком подання клопотання про колегіальний розгляд не є його обов»язкове задоволення судом.

У зв»язку з вищевказаним, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання про призначення колегіального розгляду справи.

Згідно ч.3 ст.69 ГПК України у виняткових випадках, за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів.

Представником позивача всупереч положенням ст.33 ГПК України не доведено винятковості випадку та необхідності продовження строків розгляду спору, вказано лише про їх закінчення. Однак, лише факт закінчення процесуальних строків не є підставою для задоволення клопотання, за відсутності інших обґрунтованих обставин, які можуть бути підставою для продовження строку розгляду спору.

Відтак, у задоволенні клопотання про продовження строків вирішення спору слід відмовити.

До задоволення не підлягають також усно заявлені клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи, у зв»язку з необхідністю ознайомлення з матеріалами справи №26/202 та призначення судової експертизи.

Згідно ч.3 ст.22 ГПК України сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Однак, на думку суду, позивач заявляючи усні клопотання про відкладення розгляду справи та призначення судової експертизи, намагається зловживати своїми процесуальними правами з метою затягування судового процесу. Крім того, необхідність проведення судової експертизи не обґрунтована позивачем всупереч положенням ст.33 ГПК України.

Слід зазначити, що відкладення розгляду справи є правом суду, а не його обов'язком. Так, згідно ч.1 ст.77 ГПК України господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Враховуючи, що матеріалів справи достатньо для вирішення спору по суті та прийняття рішення, відтак підстав для відкладення розгляду справи немає.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані докази, суд вважає за можливе розглянути справу відповідно до ст.75 ГПК України при відсутності представників відповідачів-1,3 за наявними у ній матеріалами.

Розглянувши матеріали справи, оцінивши зібрані докази та заслухавши доводи та заперечення представників позивача та відповідача-2, суд встановив:

09.09.2008р. між ФОП ОСОБА_2 (позичальник) та ВАТ «ВТБ Банк» (правонаступником якого є ПАТ «ВТБ Банк») був укладений кредитний договір №10.128/08-КД згідно якого банк надає позичальнику грошові кошти (кредит) на таких умовах: сума кредиту- 1 300 000,00 доларів США; строк кредитування 7 років - до 08.09.2015р.; проценти за користування кредитом 16 відсотків річних, а позичальник зобов»язується використати кредит на передбачені в кредитному договорі цілі, повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати інші зобов»язання в порядку і строки, передбачені кредитним договором.

Згідно п.5.1 кредитного договору позичальник зобов'язувався повернути банку отриманий кредит та сплатити проценти за користування кредитом в повному обсязі в строки та у порядку, встановлені кредитним договором.

09.09.2008р. між ВАТ «ВТБ Банк» (правонаступником якого є ПАТ «ВТБ Банк» (іпотекодержатель)) та ТзОВ "Культурно-мистецький центр "Трускавець" (іпотекодавець), який є майновим поручителем за зобов»язаннями СПД ФО ОСОБА_2, укладено іпотечний договір посвідчений приватним нотаріусом Трускавецького міського нотаріального округу Чичерською Л.О. зареєстрований в реєстрі за № 1843.

Предметом цього договору є передача іпотекодавцем іпотекодержателю в іпотеку нерухоме майно, зазначене в п.1.3. цього договору, надалі предмет іпотеки, для забезпечення виконання зобов»язань позичальника в повному обсязі щодо повернення кредиту, сплати плати за користування кредитом, комісій, пені, інших платежів, штрафних санкцій та збитків, розмір, термін та умови повернення та сплати яких встановлюються кредитним договором №10.128/08-КД від 09.09.2008р. та будь-якими додатковими угодами до нього (у т.ч. які збільшують основне зобов»язання).

Згідно п.1.3. іпотечного договору, іпотекодавець передає іпотекодержателю в іпотеку нежитлову будівлю, а саме: будівлю Палацу культури «Мир», за планом земельної ділянки позначеною літерою «А3», цегляна, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яка належить на праві власності, і на яку, відповідно до законодавства може бути звернено стягнення. Загальна площа нежитлового приміщення складає 7774,7 кв.м.

Позивач зазначає, що не отримував жодних вимог чи претензій щодо невиконання чи неналежного виконання сторонами умов кредитного та іпотечного договорів від 09.09.2008р. упродовж періоду від дати укладення до 2016 року, жодних судових спорів між сторонами з даного приводу, в яких був залучений іпотекодавець, не існувало.

ТзОВ «Фінансова «Компанія Поліс» надіслало позивачу вимогу №26.01.2016-3 від 26.01.2016р. про усунення порушення (в порядку ст.35 Закону України «Про іпотеку») в якій повідомило про наявність заборгованості згідно кредитного договору. Також, відповідач-2 вимагав сплатити заборгованість у повному обсязі у тридцятиденний термін та попереджав, що у випадку несплати зверне стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.

Як на підставу надіслання вимоги, відповідач-2 зазначав, що між ПАТ «ВТБ Банк» та ТзОВ «Фінансова компанія «Поліс» укладено договір відступлення права вимоги грошових зобов»язань за фінансовими кредитами №21МБ від 18.11.2015р., додаткову угоду №1 від 27.11.2015р. до договору про відступлення права вимоги грошових зобов»язань за фінансовими кредитами №21МБ від 18.11.2015р. та договір про відступлення права вимоги за договорами іпотеки та договорами застави від 01.12.2015р., відповідно до яких банк відступив право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки, а також всіма іншими договорами забезпечення виконанні зобов»язань за кредитним договором Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Поліс».

Вважаючи вищевказані дії незаконними, позивач звернувся із позовною заявою про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за договорами іпотеки та договорами застави від 01.12.2015р.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 04.07.2016р. порушено провадження у справі №914/1782/16, під час розгляду вказаної справи з відзиву ФОП ОСОБА_2 позивачу стало відомо про наявність судових спорів між ФОП ОСОБА_2 та ПАТ «ВТБ Банк», а саме: про рішення Господарського суду Львівської області від 01.12.2009р. у справі №26/202, залишене без змін постановою Вищого господарського суду від 15.03.2010р., яким ВАТ «ВТБ Банк» відмовлено у задоволенні позову до ФОП ОСОБА_2 про стягнення 11 278 763,71 грн. Рішення суду мотивоване відсутністю підписаного між сторонами графіку погашення заборгованості, який є невід»ємною частиною кредитного договору.

Позивач, посилаючись на положення ч.1-ч.3,ч.5,ч.6 ст.203, ст.215, ч.1, ч.2 ст.548, ст.ст.573, 575 ЦК України, ст.1, ч.4 ст.3, ч.2 ст.7, ч.2 ст.18 Закону України «Про іпотеку» вважає, що у зв»язку з тим, що в іпотечному договорі передбачено інший строк і порядок виконання умов кредитного договору ніж той, який досягнуто сторонами при підписанні кредитного договору №10.128/08-КД від 09.09.2008р., є всі підстави для визнання договорів недійсними.

Крім того, позивач вважає, що в даному випадку іпотечний договір укладений позивачем під впливом помилки, оскільки йому не було відомо, що сторони кредитного договору погодили між собою інший порядок розрахунків, ніж сплата тіла кредиту та відсотків згідно щомісячного графіку.

У випадку, якщо зі сторони банку такі дії були вчинені умисно, позивач вважає, що є всі підстави для задоволення позову у зв»язку із вчиненням правочину під впливом обману.

За період з дати укладення кредитного договору до 23.06.2009р. ПАТ «ВТБ Бакн» не надав для підписання позичальнику графік повернення кредиту. Натомість іпотечний договір підписав 09.09.2008р. з умовами щодо щомісячної сплати процентів за користування кредитом та погашення кредиту - чим навмисно ввів позивача в оману щодо обставин, які мають істотне значення, а саме умисно умовчав про обставини, які мають значення: кредит не буде погашатись щомісячно через відсутність графіка. Якщо би банк повідомив позивача про дані обставини до укладення іпотечного договору - останній не уклав би даний договір на таких умовах.

Позивач вважає, що у даному випадку сторони кредитного договору - відповідач-1 та відповідач-3 збільшили розмір основного зобов»язання шляхом зміни порядку повернення грошових коштів (не щомісячно, як зазначено в іпотечному договорі, а в кінці терміну дії кредитного договору). Зокрема збільшився розмір нарахованої пені за порушення виконання кредитного зобов»язання та сума відсотків, які нараховуються на фактичну суму заборгованості за кредитом.

У поясненнях поданих 31.10.2016р., позивач посилається на те, що за період з дати укладення кредитного договору до 23.06.2009р. банк не надавав для підписання позичальникові графік повернення кредиту, натомість іпотечний договір підписав 09.09.2008р. з умовами щодо щомісячної сплати процентів за користування кредитом та погашення кредиту, чим на думку позивача, навмисно ввів позивача в оману щодо обставин, які мають істотне значення, а саме про те, що кредит буде погашатись щомісячно через відсутність графіка.

На підставі вищенаведених обґрунтувань, позивач просить визнати недійсним кредитний договір №10.128/08-КД від 09.09.2008р. укладений між Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 та Відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк», а також іпотечний договір укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Культурно-мистецький центр "Трускавець" та Відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк» посвідчений приватним нотаріусом Трускавецького міського нотаріального округу Чичерською Л.О. та зареєстрованого в реєстрі за №1845.

При прийнятті рішення суд виходить із наступного:

Відповідно до положень ст.16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачено ст.215 ЦК України.

Так, відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п»ятою та шостою статті 203 ЦК України.

При вирішенні спору про визнання недійсними оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду. яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Згідно ч.1 ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Відповідно до п.1.ч.2 ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно ст.629 ЦК України договір є обов"язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов"язків.

Договір є двостороннім, якщо правами та обов"язками наділені обидві сторони договору. До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

Відповідно до ч.1 ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов"язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Власне, це ті умови, на яких сторони погодилися виконувати договір. Зміст договору як підстави виникнення цивільно-правового зобов"язання визначається тими правами та обов"язками, які взяли на себе учасники договору відповідно до умов договору і які у ньому закріплені.

Відповідно до ст.638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до ч.1 ст.181 ГК України (в редакції, що діяла на дату укладення спірних договорів) господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.

Відповідно до ч.2 ст.207 ЦК України (в редакції, що діяла на дату укладення спірних договорів) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Згідно ч.1 ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

09.09.2008р. між ФОП ОСОБА_2 (позичальник) та ПАТ «ВТБ Банк» укладено кредитний договір, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 1300000,00 дол. США на умовах сплати 16% річних строком до 08.09.2015.

У відповідності до п. 5.1 кредитного договору позичальник зобов'язаний повернути банку отриманий кредит та сплатити проценти за користування кредитом в повному обсязі в строки та у порядку, встановлені Кредитним договором.

Для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ТзОВ "Культурно-мистецький центр "Трускавець" та ВАТ "ВТБ Банк" 09.09.2008р. було укладено іпотечний договір, згідно умов якого було передано в іпотеку нежитлову будівлю, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, будівля Палацу культури «Мир», за планом земельної ділянки позначена літерою «А 3», загальною площею нежилого приміщення 7 774,7 (сім тисяч сімдесят чотири цілих, сім десятих) кв.м.

У зв'язку з не підписанням позичальником (ФОП ОСОБА_2) графіку повернення кредиту, згідно якого у відповідності до п.3.1 кредитного договору мало здійснюватися погашення кредиту, ВАТ «ВТБ Банк» у 2009 році звернувся з позовом до суду про дострокове стягнення з позичальника заборгованості за кредитним договором.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 01.12.2009р. у справі №26/202, залишеним без змін постановою Вищого господарського суду України від 15.03.2010р., у задоволенні позову ВАТ «ВТБ Банк» про дострокове стягнення з позичальника (ФОП ОСОБА_2) заборгованості за кредитним договором відмовлено на підставі того, що не підписання сторонами кредитного договору графіка повернення кредиту свідчить про погодження повернення позичальником кредиту та сплату процентів за користування кредитом в строк, зазначений у п.1.1 кредитного договору - до 08.09.2015р.

ПАТ «ВТБ Банк» звертаючись з вищезазначеним позовом обґрунтовував правомірність своїх вимог щодо дострокового стягнення заборгованості з позичальника умовами п.5.5. кредитного договору, якими сторони погодили, що невиконання позичальником зобов'язань за кредитним договором є підставою для повернення кредиту та сплати процентів в повному обсязі незалежно від настання строку виконання зобов'язань, з чого банк дійшов висновку, що відмова позичальника від підписання графіку повернення кредиту фактично підпадає під поняття «порушення позичальником зобов'язань за кредитним договором».

При цьому, суд під час розгляду справи №26/202 встановив, що банк надавав позичальнику графік повернення кредиту для підписання, який позичальник не підписав.

Так, жодний пункт кредитного договору не містить обов'язку позичальника укладати графік повернення кредиту (зокрема розділ 5 кредитного договору «зобов'язання позичальника»), а п. 3.1 лише передбачає, що порядок і строк повернення кредиту здійснюється згідно графіку, який є невід'ємною частиною кредитного договору.

Отже, фактично рішенням суду кредитору відмовлено у достроковому стягненні заборгованості за кредитним договором у зв'язку з відсутністю підписаного сторонами кредитного договору графіку, яким би було погоджено порядок та строки повернення кредиту й процентів, що не позбавляє кредитора права на повернення кредиту у відповідності до умов кредитного договору після закінчення погодженого у п.1.1 строку.

Права вимоги заборгованості за кредитним договором та права іпотекодержателя за іпотечним договором були відступлені ПАТ «ВТБ Банк» на користь ТОВ «Фінансова компанія «Поліс» на підставі: договору про відступлення права вимоги грошових зобов'язань за фінансовими кредитами №21МБ від 18.11.2015р., додаткової угоди №1 від 27.11.2015р. до договору про відступлення права вимоги грошових зобов'язань за фінансовими кредитами №21МБ від 18.11.2015р., договору про відступлення права вимоги за договорами іпотеки та договорами застави від 01.12.2015р., посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тишко І.О., зареєстрованого в реєстрі за №2225

В результаті укладення договорів відступлення прав вимоги, на підставі ст.ст. 512-514, 516 ЦК України до ТОВ «Фінансова компанія «Поліс» перейшли права кредитора в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав.

Позивач обґрунтовує свої твердження про недійсність кредитного та іпотечного договорів тим, що на його думку в іпотечному договорі передбачено інший строк і порядок виконання умов кредитного договору, ніж той, який досягнуто сторонами при підписанні кредитного договору, що свідчить, на думку позивача, про відсутність відповідно до ст.18 Закону України «Про іпотеку» однієї з істотних умов іпотечного договору; іпотечний договір укладений під впливом помилки або обману зі сторони відповідачів, у зв'язку із цим позивачу було не відомо, що сторони кредитного договору погодили між собою інший порядок розрахунків ніж сплата тіла кредиту та відсотків згідно щомісячного графіку.

Вищий господарський суд України в абзаці 3 п.п.2.1 п.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» роз»яснив, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Зміст оспорюваного кредитного договору, як підстави виникнення цивільного-правового зобов"язання, визначається тими правами та обов"язками, які взяли на себе учасники (сторони) цього договору: ВАТ «ВТБ Банк» та позичальник (ФОП ОСОБА_2), відповідно до умов цього договору, і які закріплені в цьому документі.

Вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним, може бути заявлена як одною зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням цього правочину. Позивач не є стороною кредитного договору.

Особи за власним волевиявленням вправі приймати рішення про вступ у договірні відносини (укладення договору), внесення змін до нього тощо. Це обумовлено вольовими засадами сторін, оскільки договір являється правочином, тобто усвідомленими діями сторін, які його вчиняють.

В обґрунтування заявлених вимог позивач жодним чином не наводить підстав для визнання недійсним кредитного договору та не вказує, які саме приписи цивільного законодавства були порушені сторонами при його укладенні.

Водночас, згідно ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Зі змісту наведеної правової норми випливає, що презумпція правомірності правочину може бути спростована нормою закону, яка містить відповідну заборону, а у випадках, прямо не передбачених у законодавстві, презумпція правомірності правочину може бути спростована судом.

Статтею 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ч.1-ч.5 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ст.572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Згідно ст.1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Позивач зазначає про відсутність в іпотечному договорі однієї з істотних умов, визначених п.2 ч.1 ст.18 Закону України «Про іпотеку», а саме стверджує про встановлення в іпотечному договорі іншого строку і порядку виконання умов кредитного договору ніж той, який досягнуто сторонами при підписанні останнього.

Такі висновки зроблені у зв'язку з не підписанням позичальником (ФОП ОСОБА_2) графіку повернення кредиту і сплати процентів, про який йдеться у п. 3.1 кредитного договору.

Так, згідно ч.1 ст.18 Закону України "Про іпотеку" іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Іпотечний договір повинен містити такі істотні умови: зміст та розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов'язання.

Водночас, у пунктах 1.1 та 1.2 іпотечного договору сторони на дотримання приписів ч.1 ст.18 Закону України «Про іпотеку» визначили зміст та розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання та посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов'язання.

Так, згідно з п.1.1 іпотечного договору предметом цього договору є передача іпотекодавцем іпотекодержателю в іпотеку нерухомого майна, зазначеного в п.1.3 цього договору - надалі - предмет іпотеки, для забезпечення виконання зобов'язань позичальника в повному обсязі щодо повернення кредиту, сплати плати за користування кредитом, комісій, пені, інших платежів, штрафних санкцій та збитків, розмір, термін та умови повернення та сплати яких встановлюються кредитним договором №10.128/08-КД від 09 вересня 2008 року та будь-якими додатковими угодами до нього (ут.ч. які збільшують основне зобов'язання), надалі все разом - кредитний договір».

У п.1.2 іпотечного договору йдеться про те, що згідно з кредитним договором Іпотекодержатель надав позичальнику кредит у сумі 1300 000 (один мільйон триста тисяч) доларів США, 00 центів зі строком повернення до 08 вересня 2015 року та з сплатою процентів за користування кредитом в розмірі 16 (шістнадцять) відсотків річних. Сплата іпотекодержателю процентів за користування кредитом та погашення кредиту здійснюються щомісячно в порядку встановленому кредитним договором».

При цьому п. 2 ч. 1 ст. 18 Закону України «Про іпотеку» імперативно визначено, що сторони іпотечного договору мають зазначити в такому договорі: зміст та розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов'язання.

Тобто, посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов'язання, є достатнім для висновку, що у такому іпотечному договорі дотримано істотну умову, встановлену п. 2 ч. 1 ст. 18 Закону України «Про іпотеку».

Слід зазначити, що іпотечний договір містить: зміст та розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання; посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов'язання. Крім того, п.1. 1 кредитного договору встановлює розмір, строк, відсотки та порядок повернення основного зобов'язання.

Пункт 3.1 кредитного договору лише передбачає, шо порядок і строк повернення кредиту здійснюється згідно графіку, який є невід'ємною частиною кредитного договору, та не вказує про обов'язок позичальника його підписувати. При цьому цим же пунктом встановлено, що підписання нового графіку не тягне за собою необхідність укладення змін до кредитного договору та договорів, що забезпечують виконання зобов'язань за кредитним договором.

Водночас розділ 5 кредитного договору, яким визначені обов'язки позичальника, містить п.5.1, згідно якого позичальник зобов'язаний повернути банку отриманий кредит та сплатити проценти за користування кредитом в повному обсязі в строки та у порядку, встановлені кредитним договором.

Отже, не підписання позичальником графіку жодним чином на впливає на зміну змісту та розміру основного зобов'язання, строку і порядку його виконання, що визначені у п.1.1. кредитного договору та у п. 1.2 іпотечного договору.

Відповідно, розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання, визначені кредитним договором та іпотечним договором, є ідентичними, що спростовує доводи позивача про наявність в умовах кредитного договору іншого строку і порядку виконання зобов'язань, ніж ті, що містяться в іпотечному договорі.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує на те, що у зв'язку із тим, що йому було не відомо, що сторони кредитного договору погодили між собою інший порядок розрахунків ніж сплата тіла кредиту та відсотків згідно щомісячного графіку, то іпотечний договір укладений позивачем під впливом помилки. При цьому позивач посилається на положення ст.229 ЦК України.

Проте, як вбачається зі змісту позовної заяви та обґрунтування позовних вимог в цій частині, позивач взагалі не наводить згідно якого порядку повернення кредиту та процентів він виходив при підписанні іпотечного договору, та в чому саме він помилявся при його підписанні, зокрема не наведено конкретних умов графіку повернення кредиту та процентів, на виконання яких позивач передав у забезпечення предмет іпотеки.

Твердження позивача, що сторони кредитного договору погодили між собою інший порядок розрахунків ніж сплата тіла кредиту та відсотків згідно щомісячного графіку не відповідають дійсним обставинам та спростовуються тим фактом, що до кредитного договору жодних змін не вносилося.

Так, згідно ст.229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Вищий господарський суд України в п.п.3.9 п.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» роз»яснив, що змістом статті 229 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною правочину предмета чи інших істотних умов останнього, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що правочин не було б вчинено. Помилка повинна мати істотне значення, зачіпати природу правочину або такі якості його предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. При цьому істотною вважається така помилка, наслідки якої неможливо усунути або їх усунення вимагає значних витрат від особи, що помилилася, - з урахуванням її майнового становища, характеру діяльності тощо. Обставини, з приводу яких помилилася особа, мають бути наявними на час вчинення правочину. Обов'язок доведення відповідних обставин покладається на позивача. Не вважається помилкою щодо якості продукції (товару, іншого майна) неможливість її використання або утруднення в її використанні, які сталися після виконання хоча б однією з сторін зобов'язань, що виникли з правочину, і не пов'язані з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка у мотивах правочину (тобто в обставинах, у зв'язку з якими особа вчиняє правочин) або незнання стороною правочину норм законодавства.

У поясненнях позивач посилається на те, що за період з дати укладення кредитного договору до 23.06.2009р. банк не надавав для підписання позичальникові графік повернення кредиту, натомість іпотечний договір підписав 09.09.2008р. з умовами щодо щомісячної сплати процентів за користування кредитом та погашення кредиту, чим на думку позивача, навмисно ввів позивача в оману щодо обставин, які мають істотне значення, а саме про те, що кредит буде погашатись щомісячно через відсутність графіка.

Як роз"яснено Вищим господарським судом України у п.п.3.10. п.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Однак, позивач всупереч положенням ст.33 ГПК України, не довів належними та допустими доказами факт обману та наявність умислу в діях банку при укладенні спірних договорів.

Заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Слід зазначити, що законодавством визначено перелік вимог, порушення яких є підставою для визнання правочину недійсним.

Враховуючи, що кредитний та іпотечний договори були укладені в належній формі, у встановленому законом порядку, містять усі істотні умови, що передбачені нормами права для договорів відповідного типу, отже відсутні підстави для визнання недійсними таких правочинів в порядку ст.ст.203,215 ЦК України. Відтак, у задоволенні позову слід відмовити у зв"язку з його необгрунтованістю та безпідставністю.

Щодо поданої відповідачем-2 заяви про застосування строків позовної давності, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Водночас, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (ч.ч. 4, 5 ст. 267 ЦК України).

Отже, фактично сплив позовної давності є підставою для відмови у позові лише коли про її застосування заявлено стороною у спорі і суд не визнає поважними причини пропущення позовної давності.

Згідно ч.1.ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, за змістом ч.1 ст.261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Як роз"яснив Вищий господарський суд України у п.п.2.2. п.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів", перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Враховуючи, що право або охоронюваний інтерес позивача не порушені, суд дійшов висновку відмовити у задоволенні позову з підстав його необґрунтованості, відтак до даного випадку не може бути застосовано строк позовної давності.

Відповідно до ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Тобто, закон покладає на позивача обов'язок доказування законності підстав своїх вимог, при чому тільки належними та допустимими доказами, які можуть підтвердити правову природу вимоги позивача.

Підсумовуючи вищенаведене, слід зазначити, що позивачем всупереч положенням ст.33 ГПК України, не доведено належними та допустимими доказами наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Відповідно до ст.43 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Згідно ст.32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно із ст.34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Відповідно до ст.43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Сплата позивачем судового збору в сумі 1378,00 грн. підтверджується квитанцією №90 від 10.08.2016р.

Згідно абзацу 2 ч.3 ст.6 Закону України «Про судовий збір», якщо в позовній заяві об'єднано дві або більше вимог немайнового характеру, пов'язаних між собою підставами виникнення або поданими доказами, судовий збір сплачується окремо з кожної з таких вимог.

Однак, при поданні позову позивач не дотримався вимог положень абзацу 2 ч.3 ст.6 Закону України «Про судовий збір» щодо оплати судового збору за кожну позовну вимогу, у зв»язку з чим суд неодноразово ухвалами витребовував докази сплати судового збору. Однак, позивач вимог ухвал суду не виконав.

Як роз"яснено Вищим господарським судом України у п.п.2.23 п.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування розділу УІ Господарського процесуального кодексу України" від 21.02.2013р. №7 із змінами та доповненнями, якщо факт недоплати судового збору з'ясовано господарським судом у процесі розгляду прийнятої заяви (скарги), суд у залежності від конкретних обставин справи може: зобов'язати позивача (заявника, скаржника) доплатити належну суму судового збору і подати суду відповідні докази у встановлений ним строк та за необхідності відкласти розгляд справи або оголосити перерву в засіданні (стаття 77 ГПК); у разі неподання доказів оплати - стягнути належну суму судового збору за результатами вирішення спору з урахуванням приписів частин першої - четвертої статті 49 ГПК.

Отже, сплачений за одну позовну вимогу судовий збір, відповідно до положень ст.49 ГПК України, слід покласти на позивача. За іншу позову вимогу - стягнути судовий збір з позивача в доход Державного бюджету України.

Керуючись ст.ст. 43, 33, 34, 43, 44, 49, 82-85, 87 ГПК України, суд -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Сплачений судовий збір покласти на позивача.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Культурно-мистецький центр "Трускавець" (вул.Бориславська,47, м.Трускавець, Львівська область, код ЄДРПОУ 32404113) в доход Державного бюджету України судовий збір за неоплачену позовну вимогу в сумі 1378,00 грн.

4. Наказ видати після набрання рішенням суду законної сили.

5. Рішення набирає законної сили відповідно до ст.85 ГПК України, може бути оскаржене до Львівського апеляційного господарського суду в порядку і строки, передбачені ст.ст.91-93 ГПК України.

Згідно ст.87 ГПК України повне рішення та ухвали надсилаються сторонам, прокурору, третім особам, які брали участь в судовому процесі, але не були присутні у судовому засіданні, рекомендованим листом з повідомленням про вручення не пізніше трьох днів з дня їх прийняття або за їх зверненням вручаються їм під розписку безпосередньо у суді.

Повний текст рішення

виготовлено 07.11.2016р.

Суддя Сухович Ю.О.