Постанова № 62539704, 08.11.2016, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

08 листопада 2016 року письмове провадження № 826/751/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Арсірія Р.О., розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу

за позовомОСОБА_1до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, Печерського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, Головного управління Національної поліції у місті Києві провизнання протиправними та скасування наказів, поновлення на роботі

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі по тексту - ОСОБА_1, позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві (далі по тексту - ГУ МВСУ в м. Києві, відповідач 1), Печерського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві (далі по тексту - Печерський РУ ГУ в м. Києві, відповідач 2), Головного управління Національної поліції у місті Києві (далі по тексту - ГУ НПУ у м. Києві, відповідач 3), в якому, з урахуванням заяви від 27.04.2016 про зміну (уточнення) позовних вимог, просить суд:

визнати протиправним та скасувати наказ ГУ МВСУ в м. Києві від 06.11.2015 № 1021 о/с в частині звільнення 06.11.2015 в запас Збройних Сил України (з постановкою на військовий облік) за ст. 64 пп «г» (через скорочення штатів) майора міліції ОСОБА_1 (М-185757), старшого слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров'я особи слідчого відділу Печерського районного управління;

зобов'язати Головне управління Національної поліції у місті Києві поновити позивача на посаді старшого слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров'я особи слідчого відділу Печерського районного управління;

зобов'язати Головне управління Національної поліції у місті Києві видати дублікат трудової книжки без внесення до неї запису про звільнення майора міліції ОСОБА_1 (М-185757), старшого слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров'я особи слідчого відділу Печерського районного управління (наказ ГУ МВСУ в м. Києві від 06.11.2015 № 1021 о/с);

зобов'язати Головне управління Національної поліції у місті Києві внести до трудової книжки ОСОБА_1 відомості про прийняття на службу до Національної поліції.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що її було звільнено з посади через скорочення штатів під час перебування у відпустці по догляду за дитиною до досягнення трирічного віку, що вчинено всупереч чинному законодавству. Зокрема, відповідачем не виконано обов'язку щодо її подальшого працевлаштування. Крім того, позивач зазначала, що нею висловлювалось бажання продовжити службу в Національній поліції, вона пройшла тестування на знання законодавчої бази та тест на загальні здібності та навички, а також її було запрошено на проходження співбесіди, яка не відбулась у зв'язку з відсутністю її особової справи, що у свою чергу, пов'язано зі звільненням позивача.

Відповідачем 1 подано письмові заперечення на позов, у яких останній зазначив про правомірність звільнення позивача, оскільки питання щодо подальшого проходження служби в органах Національної поліції не було вирішено позивачем в порядку пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію». Окрім того, під час звільнення було враховано відсутність можливості використання її на службі, у зв'язку із скороченням посади, а також фактичним припиненням існування та діяльності державного органу виконавчої влади - міліції. Також вказаний відповідач вважає необґрунтованим посилання позивача на порушення Головним управлінням окремих положень Кодексу законів про працю України, оскільки проходження служби в міліції врегульовано спеціальним законодавством, а порядок звільнення працівників міліції в процесі реформування органів внутрішніх справ чітко визначено окремими нормами Закону України «Про Національну поліцію».

Відповідачем 2 та відповідачем 3 жодних письмових пояснень чи заперечень суду не надано.

Позивачем подана заява про розгляд справи за її відсутності у письмовому провадженні.

У призначене судове засідання відповідачі явку повноважних представників не забезпечили, причини неявки суду не повідомили.

Відповідно до частини четвертої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі особи, які беруть участь у справі, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Згідно частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Враховуючи не прибуття у судове засідання всіх осіб, судом ухвалено про продовження розгляду адміністративної справи в письмовому провадженні.

Відповідно до частини першої статті 41 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неявки у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності осіб, які беруть участь у справі (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 перебувала на службі в органах внутрішніх справ України з 01 вересня 2003 року.

Згідно наказу ГУ МВС України в м. Києві від 15.07.2014 № 383 ОСОБА_1, старший слідчий відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров'я особи слідчого відділу Печерського районного управління, перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 16.05.2014 по 03.02.2017 відповідно до статті 18 Закону України «Про відпустки».

Наказом начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві від 06.11.2015 № 1021 о/с «Щодо особового складу», згідно з пунктами 10, 11 Розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію» та відповідно до Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ, майора міліції ОСОБА_1 (М-185757), старшого слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров'я особи слідчого відділу Печерського районного управління звільнено 06.11.2015 р. з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України (з постановкою на військовий облік) за п. 64 пп. «г» (через скорочення штатів).

Вислуга років на день звільнення позивача складає 12 років 02 місяці 06 днів.

Позивач, вважаючи своє звільнення незаконним, звернулась з даним позовом до суду за захистом своїх прав.

Вирішуючи спір, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про міліцію», який був чинним на час винесення наказу про звільнення позивача, а саме, - станом на 06.11.2015 та втратив чинність 07.11.2015, порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.

Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки визначаються Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 р. № 114 (далі - Положення 114).

Відповідно до пункту 10 зазначеного Положення особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, виконують усі обов'язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов'язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням.

Пунктом 17 наведеного Положення встановлено, що вагітні жінки і матері з числа осіб рядового і начальницького складу користуються всіма правами і пільгами, встановленими законодавством.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначаються Законом України «Про Національну поліцію» від 2 липня 2015 року N 580-VIII (далі - Закон N 580-VIII).

Згідно статті 3 вказаного Закону поліція у своїй діяльності керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.

Пунктом 8 Прикінцевих та Перехідних положень Закону N 580-VIII визначено, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

Працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції (пункт 9 Прикінцевих та Перехідних положень Закону N 580-VIII).

Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів. Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ (пункт 10 Прикінцевих та Перехідних положень Закону N 580-VIII).

Пунктом 11 Прикінцевих та Перехідних положень Закону N 580-VIII встановлено, що перебування працівників міліції на лікарняному чи у відпустці не є перешкодою для їх звільнення зі служби в органах внутрішніх справ відповідно до «Прикінцевих та перехідних положень» цього Закону.

Як зазначалось вище, ОСОБА_1 було звільнено зі служби відповідно до пунктів 10 та 11 Прикінцевих та Перехідних положень Закону N 580-VIII, а також на підставі пп. «г» пункту 64 Положення 114.

Згідно пп. «г» пункту 64 Положення 114 особи середнього, старшого і вищого навчальницького закладу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

За загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні питання або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Дана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 17.02.2015 у справі № 21-8а15.

Оскільки ні вказаним Положенням, ні нормами діючого на час звільнення ОСОБА_1 Закону України «Про міліцію» не було врегульовано процедури проведення звільнення у зв'язку зі скороченням штатів, тому суд приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин положень Кодексу законів про працю України.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно частини 2 статті 40 Кодексу законів про працю України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації (ч. 3 статті 40 КЗпП України).

Статтею 49-2 Кодексу законів про працю України встановлено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством (ч. 2 статті 49-2 КЗпП України).

Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників (ч. 3 статті 49-2 КЗпП України).

Відповідно до роз'яснень пункту 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року № 9 розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення (абзац перший).

Суд погоджується з посиланням відповідача 1 на відсутність обов'язку останнього попередити позивача про наступне вивільнення, позаяк таке попередження міститься у пункті 8 Прикінцевих та Перехідних положень Закону N 580-VIII.

Разом з тим, відповідачами не надано жодних доказів, які б свідчили про виконання останніми обов'язку запропонувати позивачці іншу роботу, відсутності можливості подальшого використання на службі ОСОБА_1

Крім того, статтею 3 Конституції України визначено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Частиною третьою статті 184 Кодексу законів про працю України встановлено, що звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Оскільки Закон України «Про міліцію» не містив положень щодо гарантій вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, а пунктом 17 Положення № 114 встановлено, що вагітні жінки і матері з числа осіб рядового і начальницького складу користуються всіма правами і пільгами, встановленими законодавством, суд приходить до висновку, що відповідачі зобов'язані були застосовувати при звільненні ОСОБА_1 норми Кодексу законів про працю України, зокрема в частині звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда.

Зазначена норма надає гарантію щодо обмежень на звільнення жінок, які мають дітей віком до трьох років. Так, звільнення жінок, зазначених у ч.3 ст. 184 Кодексу законів про працю України, має певні особливості, зокрема, таке звільнення можливе, проте власник зобов'язаний працевлаштувати жінку на цьому самому або іншому підприємстві відповідно до її спеціальності.

Вказане положення відповідає правовій позиції Європейського Суду з прав людини. Зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 22.03.2012 по справі «Костянтин Маркін проти Російської Федерації» зазначено, що по-перше, право на відпустку по догляду за дитиною належить всім громадянам без будь-яких відмінностей за ознаками статі або професії. Збройні сили, поліція та державні службовці не виключаються з числа користувачів цього фундаментального права.

Крім того, згідно пункту 4.8. Інструкції про порядок проведення атестування особового складу органів внутрішніх справ України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 22 березня 2005 р. № 181 (втратив чинність згідно з наказом Міністерства внутрішніх справ України від 17 листопада 2015 року № 1465), не підлягають атестуванню особи рядового і начальницького складу жіночої статі під час перебування у відпустках у зв'язку з пологами та доглядом за дитиною, а також чоловічої статі, яким надана відпустка у зв'язку з доглядом за дитиною. Такі працівники атестуються не раніше ніж через рік після їх виходу на службу.

Слід також зауважити, що наведені вище конституційні гарантії, закріплені у частині другій статті 24, знайшли своє відображення і у частині п'ятій статті 65 Закону України «Про Національну поліцію», відповідно до якої не допускається переміщення поліцейських жіночої статі за ініціативою керівника відповідного органу (установи, закладу) поліції на посади, нижчі ніж та, яку вони займали, з мотивів, пов'язаних із вагітністю, наявністю дітей віком до трьох років (до шести років - за медичними показниками), або у зв'язку з тим, що вони є одинокими матерями та мають дітей віком до чотирнадцяти років чи дітей-інвалідів.

Відповідно і до пункту 6 Розділу ІV Інструкції про порядок проведення атестування поліцейських, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 17 листопада 2015 року № 1465, не підлягають атестуванню поліцейські жіночої статі під час перебування у відпустках у зв'язку з вагітністю, пологами і для догляду за дитиною.

Наведені вище положення нормативно-правових актів дають підстави для висновку, що не допускається не лише звільнення, а й атестування осіб рядового і начальницького складу жіночої статі під час перебування у відпустках у зв'язку з пологами та доглядом за дитиною та атестування поліцейських жіночої статі під час перебування у відпустках у зв'язку з вагітністю, пологами і для догляду за дитиною.

У частині посилань відповідача 1 на повну ліквідацію державного органу виконавчої влади - міліції, суд зазначає наступне.

Постановою Кабінету Міністрів України № 730 від 16.09.2015 «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ» було ліквідовано як юридичну особу публічного права Головне управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві та його структурні підрозділи та одночасно утворено як юридичну особу публічного права, зокрема, Головне управління Національної поліції у м. Києві.

Преамбулою Закону України «Про міліцію» було визначено, що міліція в Україні - державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Відповідно до статті 2 наведеного Закону основними завданнями міліції є: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення кримінальних правопорушень; участь у розкритті кримінальних правопорушень та розшуку осіб, які їх вчинили, у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством; забезпечення безпеки дорожнього руху; виконання адміністративних стягнень; захист власності від злочинних та кримінально протиправних посягань; участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків.

Згідно частини першої статті 1 Закону України «Про Національну поліцію» Національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Відповідно до статті 2 зазначеного Закону Завданнями поліції є надання поліцейських послуг у сферах: 1) забезпечення публічної безпеки і порядку; 2) охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави; 3) протидії злочинності; 4) надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги.

Наведені положення нормативно-правових актів свідчать про те, що держава, ліквідувавши один державний орган - міліцію, створила інший державний орган - Національну поліцію, поклавши на останній, в тому числі, виконання завдань і функцій ліквідованого органу, що свідчить фактично про його реорганізацію.

Відповідно до правових позицій Верховного Суду України, викладених у постановах від 4 березня 2014 року (№21-8а14), від 27 травня 2014 року (№21-108а14), від 28 жовтня 2014 року (№21-484а14), встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Відповідно до частини першої статті 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі по тесту - КАС України) рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.

Таким чином, рішення Верховного Суду України є обов'язковими не тільки для судів, а й для суб'єктів владних повноважень, якими у даному випадку є відповідачі.

Суд також акцентує увагу, що відповідачі, всупереч положенням частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, на надали суду жодних доказів, які б спростовували твердження ОСОБА_1 про висловлене нею бажання проходити службу в Національній поліції, а також її твердження про проходження тестування на знання законодавчої бази, за яке ОСОБА_1 отримала 31 бал, тесту на загальні здібності та навички, за яке позивач отримала 28 балів, та запрошення ОСОБА_1 на проходження співбесіди, яка не відбулась у зв'язку з відсутністю її особової справи.

Також відповідачами не надано жодних пояснень щодо долученої позивачем до матеріалів справи копії витягу з наказу Головного управління Національної поліції у місті Києві від 07.11.2015 № 11 о/с, відповідно до якого призначено в порядку переатестування з 07.11.2015 ОСОБА_1, яка мала спеціальне звання майор міліції, старшим слідчим Печерського управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві, присвоївши їй спеціальне звання майор поліції.

Підставою для видання наведеного вище наказу зазначено рапорт ОСОБА_1 від 07.11.2015.

Враховуючи наведене вище у сукупності, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 у частині визнання протиправним та скасування наказу ГУ МВСУ в м. Києві від 06.11.2015 № 1021 о/с в частині звільнення 06.11.2015 в запас Збройних Сил України (з постановкою на військовий облік) за ст. 64 пп «г» (через скорочення штатів) майора міліції ОСОБА_1 (М-185757), старшого слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров'я особи слідчого відділу Печерського районного управління та наявність підстав для їх задоволення.

У частині позовних вимог ОСОБА_1 зобов'язати Головне управління Національної поліції у місті Києві поновити позивача на посаді старшого слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров'я особи слідчого відділу Печерського районного управління, суд зазначає наступне.

На час розгляду даної справи відсутні докази внесення запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про припинення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві.

Відповідно до пункту 24 Положення № 114 у разі незаконного звільнення або переведення на іншу роботу особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній роботі (посаді).

Згідно і частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України в постанові від 28 жовтня 2014 року (№ рішення у ЄДРСР 41602330), у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

Враховуючи наведене, дана позовна вимога підлягає частковому задоволенню шляхом поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров'я особи слідчого відділу Печерського районного управління Головного управління МВС України в місті Києві з 07 листопада 2015 року.

У частині позовних вимог зобов'язати Головне управління Національної поліції у місті Києві видати дублікат трудової книжки без внесення до неї запису про звільнення майора міліції ОСОБА_1 (М-185757), старшого слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров'я особи слідчого відділу Печерського районного управління (наказ ГУ МВСУ в м. Києві від 06.11.2015 № 1021 о/с), суд приходить до наступних висновків.

Відповідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1993 року № 301 «Про трудові книжки працівників» відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації. За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність.

Пунктом 2.3. Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої Наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року N 58, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 року за № 110, встановлено, що записи в трудовій книжці при звільненні або переведенні на іншу роботу повинні провадитись у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства і з посиланням на відповідну статтю, пункт закону.

Відповідно до п. 2.4 зазначеної Інструкції усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).

Крім того, пунктом 2.10. вказаної Інструкції встановлено порядок визнання недійсними записів про звільнення і переведення, відповідно до якого у графі 4 трудової книжки в такому разі робиться посилання на наказ про поновлення на роботі або зміну формулювання причини звільнення.

При наявності в трудовій книжці запису про звільнення або переведення на іншу роботу, надалі визнаної недійсною, на прохання працівника видається "Дублікат" трудової книжки без внесення до неї запису, визнаного недійсним.

Оскільки суд прийшов до висновків про часткове задоволення позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування наказу про звільнення позивача, а також поновлення ОСОБА_1 на попередній посаді, а обов'язок щодо внесення відповідних записів у трудові книжки, видачу трудових книжок, у тому числі, дублікату, покладається на керівника підприємства, установи, організації, й видачі дублікату трудової книжки передує прохання працівника про таку видачу саме на адресу керівника підприємства, установи, організації, то в цій частині позовні вимоги визнаються судом передчасними та такими, що задоволенню не підлягають.

У частині позовних вимог ОСОБА_1 про зобов'язання Головного управління Національної поліції у місті Києві внести до трудової книжки ОСОБА_1 відомості про прийняття на службу до Національної поліції, суд приходить до наступного.

Як зазначалось вище, на час розгляду даної справи відсутні докази внесення запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про припинення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві.

Відповідно до абзаців другого та третього частини першої статті 4 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17 березня 2011 року №3166-VI міністерства, інші центральні органи виконавчої влади набувають статусу юридичної, припиняються як юридичні особи з дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запису про їх державну реєстрацію як юридичної особи, запису про державну реєстрацію їх припинення.

Крім того, позивача поновлено на попередній посаді, оскільки, в тому числі, саме Головним управлінням МВС України в місті Києві не виконано обов'язку по працевлаштуванню позивача, яка перебуває у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею віку трьох років.

З огляду на зазначене, позовні вимоги ОСОБА_1 у цій частині визнаються судом необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Згідно частини першої статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини першої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи наведене, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.

Щодо строків звернення до суду ОСОБА_1, суд зазначає наступне.

Згідно частини третьої статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Відповідно до частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України працівник може звернутися з заявою у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Доказів ознайомлення позивача з наказом про звільнення від 06 листопада 2015 року відповідачі суду не надали, як і жодним чином не спростували тверджень ОСОБА_1 про видачу останній трудової книжки лише 14 грудня 2015 року.

Оскільки до суду ОСОБА_1 звернулась 13 січня 2016 року, що підтверджується відміткою на поштовому конверті, суд приходить до висновку, що позивачем дотримано встановлений частиною третьою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України місячний строк звернення до суду.

Відповідно до статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати стягненню не підлягають.

Керуючись статтями 11, 69-71, 94, 158-163, 167, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління МВС України в місті Києві від 06.11.2015 № 1021 о/с в частині звільнення 06.11.2015 в запас Збройних Сил України (з постановкою на військовий облік) за ст. 64 пп «г» (через скорочення штатів) майора міліції ОСОБА_1 (М-185757), старшого слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров'я особи слідчого відділу Печерського районного управління.

Поновити ОСОБА_1 на посаді старшого слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров'я особи слідчого відділу Печерського районного управління Головного управління МВС України в місті Києві з 07 листопада 2015 року.

Допустити негайне виконання постанови суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров'я особи слідчого відділу Печерського районного управління Головного управління МВС України в місті Києві з 07 листопада 2015 року.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили відповідно до частини першої статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України.

Суддя Р.О. Арсірій