Постанова № 62535179, 01.11.2016, Луганський окружний адміністративний суд

12.3

ЛУГАНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

Іменем України

01 листопада 2016 рокуСєвєродонецькСправа № 812/525/16

Луганський окружний адміністративний суд

у складі головуючого судді Чиркіна С.М.,

за участю

секретаря судового засідання Михальченко Д.С.,

від позивача - ОСОБА_1,

від І-го відповідача - не прибув,

від ІІ-го відповідача - Повелиці І.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ у Луганській області в особі ліквідаційної комісії, управління Державної автомобільної інспекції Головного управління МВС України у Луганській області в особі ліквідаційної комісії про визнання протиправним наказу від 05.08.2014 № 185 «Про покарання співробітника батальйону ДПС ДАІ ГУМВСУ», стягнення коштів в загальній сумі 1779,56 грн, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені,-

ВСТАНОВИВ:

25 травня 2016 року до Луганського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі - Позивач) до Головного управління Міністерства внутрішніх справ у Луганській області в особі ліквідаційної комісії (далі - І-ий Відповідач), управління Державної автомобільної інспекції Головного управління МВС України у Луганській області в особі ліквідаційної комісії (далі - ІІ-ий Відповідач), в якому з урахуванням уточнених позовних вимог (т.2 а.с. 18-27) Позивач просить:

- визнати звільнення за ст. 66 (за дискредитацію) незаконним;

- скасувати наказ ГУ МВС України в Луганській області від 05.08.2014 № 222 о/с «По особовому складу» в частині звільнення Позивача;

- змінити дату звільнення на дату винесення рішення по справі;

- змінити формулювання причини звільнення зі статті 66 (за дискредитацію) на статтю 64 «б» (через хворобу).

- визнати протиправним наказ ІІ-го Відповідача від 05.08.2014 № 185 «Про покарання співробітника батальйону ДПС ДАІ ГУМВСУ»;

- стягнути з ІІ-го Відповідача 1779,56 грн, з яких невиплачене грошове забезпечення у сумі - 372,40 грн, компенсація втрати частини доходів за невиплату грошового забезпечення у сумі - 249,50 грн, компенсація втрати частини доходів за невиплачену грошову компенсацію за невикористану відпустку в сумі - 1147,66 грн;

- стягнути з ІІ-го Відповідача середній заробіток за весь час затримки починаючи з 06.08.2014 по день фактичного розрахунку при звільненні, враховуючи, що середньоденна заробітна плата дорівнює - 74,48 грн;

- стягнути з відповідачів в солідарному порядку витрати на правову допомогу у розмірі 6000,00 грн.

Ухвалою суду від 01 листопада 2016 року залишено без розгляду адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ у Луганській області в особі ліквідаційної комісії, управління Державної автомобільної інспекції Головного управління МВС України у Луганській області в особі ліквідаційної комісії в частині позовних вимог про скасування наказу ГУ МВС України в Луганській області від 05.08.2014 № 222 о/с «По особовому складу» в частині звільнення Позивача; визнання звільнення за ст. 66 (за дискредитацію) від 05.08.2014 незаконним; змінення дати звільнення на дату винесення рішення по справі; змінення формулювання причини звільнення зі статті 66 (за дискредитацію) на статтю 64 «б» (через хворобу).

В обґрунтування решти позовних вимог з урахуванням уточненого адміністративного позову зазначено, що про наказ від 05.08.2014 № 185 про накладення дисциплінарного стягнення Позивач дізнався лише 30 червня 2016 року при зверненні до УФЗБО, якому зазначено про невихід на службу з 01.08.2014, що не відповідає дійсності. Оскільки із постанови про закриття кримінального провадження вбачається, що 01.08.2014 Позивач разом з інспекторами Кущ В.М. та Кременчуцьким І.Л. ніс службу з патрулювання м. Сєвєродонецька. В порушення норм закону йому взагалі не відомо було про проведення службового розслідування, жодних пояснень від нього не вимагалось. Тому вважає наказ від 05.08.2014 № 185 протиправним та таким, що належить скасуванню.

Зазначив про нездійснення повного розрахунку при звільнені, оскільки йому не виплачене грошове забезпечення - заробітна плата, за період з 01.08.2014 по 05.08.2014 в розмірі 372,40 грн, визначеному Позивачем на підставі здійсненого самостійно розрахунку.

Також Позивач вважає, що внаслідок не виплати грошового забезпечення за період з 01.08.20141 по 05.08.2014 та за невиплачену грошову компенсацію за невикористану у 2014 році відпустку в кількості 23 днів відповідно до вимог Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого Постановою КМУ від 17.02.2003 № 1078, набув права на отримання компенсації втрати частини доходів за порушення їх виплати з вини власника або уповноваженого на те органу в сумі 1779,56 грн, на підставі самостійно виконаного розрахунку.

В обґрунтування позовної вимоги про стягнення витрат на правову допомогу надав письмові пояснення (т.1 а.с. 207-209), в яких зазначив, що у зв'язку з отриманням правової допомоги від адвоката відповідно до договору від 18.05.2016 № 18/05-2016, яка включала в себе серед іншого складання адміністративного позову; складання заяви про збільшення позовних вимог; складання заперечень на клопотання відповідача щодо застосування позовної давності; розрахунки, заявлених до стягнення сум, та підготовлення відповідних пояснень щодо зазначених розрахунків. Зазначив, що вартість послуг не перевищує граничний розмір - 40% розміру мінімальної заробітної плати за годину роботи, що робить можливим стягнення цих витрат.

Просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

В судових засіданнях Позивач підтримав доводи, викладені в позовній заяві, уточненнях до неї та наданих письмових поясненнях, наполягав на задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

І-ий Відповідач позов не визнав, надав заперечення (т.2 а.с. 34-36), в яких зазначив, що Позивач не надав належних доказів, які б підтверджували факт отримання правової допомоги. Позивач особисто, без участі будь-якого представника брав участь у судових засіданнях та особисто користувався своїми процесуальними правами, в супереч вимог статті 1 Закону України від 20.12.2011 № 4191-VI «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» не надав розрахунку витрат з яких він просить стягнути фіксовану суму у розмірі 6000,00 грн за правову допомогу. Тому вважає вимогу про стягнення в солідарному порядку з відповідачів витрат на правову допомогу у розмірі 6000,00 грн безпідставною та не обґрунтованою.

В судове засідання представник І-го відповідача не прибув, про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлений належним чином (т.2 а.с. 67), надав клопотання про розгляд справи без його участі (т.2 а.с. 70).

ІІ-ий відповідач адміністративний позов не визнав, надав заперечення (т.1 а.с. 199-200), в яких зазначив про неможливість надання заперечень стосовно визнання наказу від 05.08.2016 № 185 «Про покарання співробітника батальйону ДПС ДАІ ГУМВСУ» протиправним, оскільки матеріали щодо звільнення за місцем дислокації та місцем тимчасової дислокації відсутні. Щодо нарахування та виплати заробітної плати за період з 01.08.2014 по 05.08.2014 вимоги Позивача є безпідставними, оскільки наказом від 05.08.2014 № 185 було зобов'язано грошове забезпечення Позивачу не нараховувати та не виплачувати.

Додатково надав до суду пояснення від 01.11.2016 № 228 (т.2 а.с. 72-73), в яких зазначив, що ІІ-гим відповідачем було декілька раз змінене місце дислокації у зв'язку із проведенням активної фази Антитерористичної операції. Перевіркою службової документації, яка наявна за теперішнім місцем її зберігання не встановлено наявність: журналів інструктажів, журналів патрулювання, постових відомостей (книги нарядів) особового складу взводу № 2 (м. Лисичанськ) роти з обслуговування стаціонарних постів батальйону ДПС ДАІ ГУМВС України у Луганській області за спірний період з 01.08.2014 по 05.08.2014. Також перевіркою бухгалтерської документації не встановлена наявність табелів обліку робочого часу особового складу взводу № 2 (м. Лисичанськ) роти з обслуговування стаціонарних постів батальйону ДПС ДАІ ГУМВС України у Луганській області за спірний період з 01.08.2014 по 05.08.2014.

В судовому засіданні представник ІІ-го відповідача підтримав доводи, викладені в запереченні та пояснення, просив у задоволенні позовних вимог відмовити.

В судових засіданнях сторони надали пояснення, тотожні даним зазначеним в позовній заяві та запереченнях, та на вимогу суду Відповідач надав додаткове документальне підтвердження обставин, на які посилався.

Заслухавши позивача, представника ІІ-го відповідача, дослідив матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих сторонами доказів, оцінивши докази відповідно до вимог статей 69-72 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд встановив наступне.

Відповідно до частини третьої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини першої статті 6 КАС України кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів.

Згідно із частиною другою статті 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюються на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Відповідно до пункту 15 частини першої статті 3 КАС України публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Позивач - ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1), з 01.04.199 по 05.08.2014 проходив службу в органах внутрішніх справ, що підтверджується відповідними записами в трудовій книжці (т.1 а.с. 35).

Наказом Головного управління МВС України у Луганській області від 05.08.2014 №222 о/с Позивача звільнено з органів внутрішніх справ за статтею 66 (за дискредитацію) з 05 серпня 2014 року (т.1 а.с. 15).

Щодо визнання протиправним наказу ІІ-го Відповідача від 05.08.2014 № 185 «Про покарання співробітника батальйону ДПС ДАІ ГУМВСУ» суд зазначає наступне.

Наказом від 05.08.2014 № 185 «Про покарання співробітника батальйону ДПС ДАІ ГУМВСУ» (т.1 а.с. 129) за порушення службової дисципліни, що виразило у не виході на службу без поважних причин Позивача визнано таким, що заслуговує на дисциплінарне стягнення, однак стягнення не накладено у зв'язку з тим, що його наказом від 05.08.2014 №222 о/с звільнено з органів внутрішніх справ за статтею 66 (за дискредитацію). Пунктом 2 зазначеного наказу наказано з 01.08.2014 грошове утримання та премію Позивачу не нараховувати та не сплачувати.

Надаючи правову оцінку спірним обставинам, суд зазначає наступне.

Стаття 19 Конституції України проголошує: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

Статтею 14 Дисциплінарного статуту ОВС України, встановлено порядок накладення дисциплінарних стягнень, які передбачають обов'язкове проведення службового розслідування.

В абзаці 5 статті 14 Дисциплінарного статуту закріплено, що перед накладенням дисциплінарного стягнення начальник або особа, яка проводить службове розслідування, повинна вимагати від порушника надання письмового пояснення. Небажання порушника надавати пояснення не перешкоджає накладенню дисциплінарного стягнення.

Про накладення дисциплінарного стягнення видається наказ, зміст якого оголошується особовому складу органу внутрішніх справ (абзац 6 статті 14 Дисциплінарного статуту).

Зміст наказу доводиться до відома особи рядового або начальницького складу, яку притягнуто до дисциплінарної відповідальності, під підпис. У разі звільнення з посади або звільнення з органів внутрішніх справ особі рядового або начальницького складу видається витяг з наказу (абзац 7 статті 14 Дисциплінарного статуту).

ІІ відповідач не надав до суду жодних документів на підтвердження правомірності винесення наказу, що оскаржується.

Позивачем також не надано жодного доказу, що він не був обізнаний про наявність наказу та факт проведення службового розслідування, а ІІ-ий відповідач за відсутності документів жодним чином не спростував та не підтвердив зазначені обставини.

Зважаючи, що матеріали справи не містять жодного належного та допустимого доказу, який би міг довести обставини, зазначені Позивачем та не спростовані жодними доказами з боку ІІ-го відповідача, суд позбавлений можливості надати правову оцінку правомірності прийняття наказу від 05.08.2014 № 185 «Про покарання співробітника батальйону ДПС ДАІ ГУМВСУ».

Щодо вимоги Позивача про виплату грошового забезпечення в сумі 372,40 грн за період з 01.08.2014 по 05.08.2014 суд зазначає наступне.

Наказом від 05.08.2014 № 185 встановлено невихід Позивача на службу без поважних причин, тобто прогул.

Абзацом другим пункту 1.6 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затверджено наказ МВС 31.12.2007 № 499, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 12 березня 2008 року за №205/14896, встановлено, що за час відсутності особи рядового чи начальницького складу органів внутрішніх справ на службі без поважних причин (прогул) грошове забезпечення не виплачується.

Пунктом 2 зазначеного наказу визначено, що з 01.08.2014 грошове утримання та премію Позивачу не нараховувати та не сплачувати, що відповідає вимогам Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затверджено наказ МВС 31.12.2007 № 499.

Суд критично оцінює посилання Позивача на зазначення в постанови про закриття кримінального провадження, що 01.08.2014 Позивач разом з інспекторами Кущ В.М. та Кременчуцьким І.Л. ніс службу з патрулювання м. Сєвєродонецька.

Оскільки відповідно до пункту 4 статті 40 Кодексу законів про працю визначено, що прогул це в тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин.

Тобто сам по собі вихід на роботу не підтверджує перебування на місці несення служби протягом всього робочого часу.

Таким чином, оскільки судом не знайдено підстав для скасування наказу від 05.08.2014 № 185, то зазначений наказ є дійсним, тому ІІ відповідачем правомірно не нараховане та не виплачене грошове забезпечення за період з 01.08.2014 по 05.08.2014.

Тому вимога Позивача про стягнення грошового забезпечення в сумі 372,40 грн за період з 01.08.2014 по 05.08.2014 задоволенню не належить.

Оскільки вимога про стягнення компенсації втрати частини доходів за невиплату грошового забезпечення у сумі 249,50 грн є похідною від вимоги про стягнення грошового забезпечення в сумі 372,40 грн за період з 01.08.2014 по 05.08.2014, то вона також задоволенню не належить.

Щодо вимоги Позивача про компенсацію втрати частини доходів за невиплачену грошову компенсацію за невикористану відпустку в сумі - 1147,66 грн суд зазначає наступне.

В заяві про збільшення позовних вимог від 19.07.2016 б/н пункт 7 Позивачем заявлена вимога про стягнення невиплаченої на день звільнення компенсації за невикористану щорічну відпустку у 2014 році в кількості 23 дні (т.1 а.с. 120 зворотній бік).

Згідно інформації, зазначеної в листі від 12.12.2014 № 1/11/11-П-64, ІІ-гий відповідач повідомив Позивача з приводу проведення повного матеріального розрахунку, що станом на 23.12.2014 заборгованість щодо виплати грошового забезпечення відсутня (т.1 а.с. 180).

Під час судового розгляду зазначеної справи позовна вимога про компенсацію за невикористану щорічну відпустку у 2014 році в кількості 23 дні знайшла документальне підтвердження лише 28.07.2016, що підтверджується інформацією, зазначеною у доповідній записці Голови ліквідаційної комісії УДАІ ГУМВС України у Луганській області (т.1 а.с. 206).

Тобто до 28.07.2016 сума компенсації за невикористану щорічну відпустку у 2014 році в кількості 23 дні була предметом спору та була нарахована лише 28.07.2016.

Суд не приймає доводи Позивача про необхідність проведення індексації компенсації за невикористану щорічну основну відпустку.

Так, правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначає Закон України від 03.07.1991 № 1282-XII «Про індексацію грошових доходів населення» (далі - Закон № 1282).

Статтею 1 Закону № 1282 передбачено, що індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

В той же час, в частині першій статті 4 Закону № 1282 передбачено, що індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка. Підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з Державного бюджету України, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів Державного бюджету України (частина друга статті 5 Закону № 1282).

В той же час, положеннями частини першої статті 10 Закону № 1282 вказано, що індексація доходів працюючого населення проводиться за основним місцем роботи.

Тобто, зміст наведених норм Закону № 1282 дає підстави дійти висновку, що індексація, в тому числі грошового забезпечення працівника органів внутрішніх справ здійснюється установою, де проходить службу такий працівник, у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка. Однак, цим Законом не передбачена індексація грошового забезпечення, яке не було виплачено вчасно, за весь час затримки його виплати.

Одночасно, суд вважає безпідставним посилання Позивача на положення Порядку про проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078 як на обов'язок проведення ІІ-гим Відповідачем грошової компенсації за невикористану відпустку, оскільки пунктом 2 зазначеного порядку визначено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру.

Зважаючи на те, що відповідно до пункту 3 Порядку до об'єктів індексації не відносяться, зокрема, компенсації (крім виплат, визначених пунктом 2 цього Порядку), то вимоги щодо індексації цих сум задоволенню не належать.

Щодо позовних вимог в частині стягнення з ІІ-го відповідача середнього заробітку за весь час затримки виплати компенсації за невикористану відпустку по день фактичного розрахунку, суд зазначає наступне.

Верховний Суд України при тлумаченні положень статті 3 Кодексу законів про працю України, статті 18 Закону України «Про міліцію» вказав, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальну законі (постанова від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15).

Наведений висновок суду узгоджується і з положеннями, що містяться у пункті 2 частини другої Постанови Пленуму Верхового Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про працю», якими визначено, що передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюється на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ, тощо).

Разом з тим, зазначеними вище нормативними актами, а саме Законом України від 09.04.1992 року № 2262-XII «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», Постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 року № 393 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей», Постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2007 року № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу», Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 року № 499, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 12 березня 2008 року за №205/14896 «Про впорядкування структури та умов грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ", Інструкцією «Про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ» № 114, не врегульовано порядок відшкодування середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільнення працівника органів внутрішніх справ.

Лише в пункті 1.18 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 року № 499, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12 березня 2008 р. за № 205/14896, зазначено, що у разі звільнення зі служби грошове забезпечення особі рядового чи начальницького складу виплачується до дня виключення зі списків особового складу включно.

В той же час такий порядок визначений Кодексом законів про працю України (далі -КЗпП).

Згідно статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до приписів частини першої статті 117 КЗпП в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналізуючи вище згадані норми матеріального права, Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року (справа № 21-1765а15) дійшов висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, зазначає Верховний Суд України, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати належних працівникові при звільненні сум.

Дана позиція також зазначена у рішенні Вищого адміністративного суду України від 27 квітня 2016 року у справі № К/800/28525/15.

Судом встановлено, що Позивача звільнено наказом Головного управління МВС України у Луганській області від 05 серпня 2014 року № 222 о/с.

Наявною в матеріалах справи інформацією підтверджено, що при звільненні Позивачу не була виплачена компенсація за невикористану у 2014 року відпустку в кількості 23 календарних днів у розмірі 2012,32 грн (т.1 а.с. 104).

Згідно із поясненнями сторін зазначена компенсація була сплачена Позивачу 01 жовтня 2016 року.

Тобто, остаточний розрахунок з Позивачем здійснений ІІ-гим відповідачем саме 01 жовтня 2016 року.

Зазначені обставини визнаються сторонами.

Таким чином, оскільки компенсація за невикористану у 2014 року відпустку в кількості 23 календарних днів ІІ-гим відповідачем при звільнені не сплачена, то останній повинен виплатити Позивачу його середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації.

Механізм здійснення відповідного розрахунку визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100. Під час його проведення слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні з використанням даних про середній заробіток позивача виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата.

Затримка виплати компенсації за невикористану відпустку за період з 06.08.2014 по 30.09.2016 становить 787 днів.

ІІ-гим відповідачем до суду надано розрахунок середньоденної суми грошового забезпечення який склав 74,48 грн (2308,80 грн - грошове забезпечення за останній повний відпрацьований місяць / 31 кількість календарних днів в місяці) (т.2 а.с. 49).

Таким чином, сума середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, що підлягає стягненню на користь Позивача, становить 58615,76 грн з розрахунку: 74,48 грн х 787 днів = 58615,76 грн (заробітна плата за період затримки здійснення розрахунку).

Щодо вимог Позивача про стягнення витрат на правову допомогу у розмірі 6000,00 грн суд зазначає наступне.

Витрати на правову допомогу - це витрати сторін та третіх осіб, які вони несуть у зв'язку із оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, котрі беруть участь у справі.

Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування по справі. На підтвердження цих обставин, суду повинні бути надані відповідні докази, оформлені у встановленому законом порядку.

При визначенні розміру компенсації суд має врахувати (а сторони мають довести) розумність витрат, тобто відповідність понесених стороною витрат складності, обсягу та характеру наданої адвокатом допомоги. На доведення обсягу наданої правової допомоги суду має бути надано, як доказ, докладний письмовий звіт адвоката по конкретній справі, із зазначенням вартості наданої правової допомоги, адресований клієнту.

Окрім цього, відповідно до частини першої статті 90 КАС України витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги, передбачених законом.

Приписами частини третьої наведеної норми передбачено, що граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

Стаття 2 Закону України від 20.12.2011 № 4191-VI «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» передбачає, що у разі якщо сторона у цивільній чи адміністративній справі звільнена від оплати витрат на правову допомогу, компенсація таких витрат виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб'єктом владних повноважень, у розмірі, що не перевищує 2,5 відсотка встановленої законом мінімальної заробітної плати в місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Таким чином аналізуючи вищенаведене законодавство, суд дійшов висновку, що для підтвердження понесених витрат на правову допомогу надаються: угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг, копії свідоцтва адвоката, або оригіналу ордера адвоката, з доданням до нього витягу з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. Крім того подаються звіти, калькуляції, акти приймання-передачі, рахунки і т.п.

Дана позиція також зазначена у рішенні Вищого адміністративного суду України від 16 лютого 2016 року у справі № К/800/44884/15.

Однак, Позивачем не наданий суду розрахунок понесених витрат на правову допомогу у відповідності до вищенаведеного для можливості встановлення його граничного розміру, також пунктом 2.2.2 договору (угоди) від 18.05.2016 № 18/05-2016 про надання правової допомоги визначено, що здійснення оплати послуг адвоката повинно відбуватись на умовах, визначених додатковою домовленістю сторін, яка оформлюється окремою угодою та є невід'ємною частино договору (т.2 а.с. 210-211), однак така окрема угода Позивачем до суду не надана.

Враховуючи всевищевикладене, суд дійшов висновку, що витрати на правову допомогу у розмірі 6000,00 грн, відшкодуванню не належать.

Щодо розподілу судових витрат зі сплати судового збору суд зазначає, наступне.

Позивачем при зверненні до суду сплачено судовий збір в розмірі 2756,00 грн за позовні вимоги, які ухвалою суду від 01.11.2016 залишені без розгляду, та відповідно до пункту 4 частини першої статті 7 Закону України від 08.07.2011 № 3674-VI «Про судовий збір» може бути повернутий лише за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду.

За збільшені позовні вимоги Позивачем судовий збір не сплачувався, тому розподіл судових витрат у відповідності до вимог статті 94 КАС України судом не здійснюється у зв'язку з їх відсутністю.

На підставі частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України у судовому засіданні 01 листопада 2016 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Складення постанови у повному обсязі відкладено, про що згідно вимог частини другої статті 167 Кодексу адміністративного судочинства України повідомлено після проголошення вступної та резолютивної частин постанови у судовому засіданні.

Керуючись статтями 2, 9, 10, 11, 17, 18, 24, 69-72, 87, 94, 105, 158-163, 167, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ у Луганській області в особі ліквідаційної комісії, управління Державної автомобільної інспекції Головного управління МВС України у Луганській області в особі ліквідаційної комісії про визнання протиправним наказу від 05.08.2014 № 185 «Про покарання співробітника батальйону ДПС ДАІ ГУМВСУ», стягнення коштів в загальній сумі 1779,56 грн, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені задовольнити частково.

Стягнути з управління Державної автомобільної інспекції Головного управління МВС України у Луганській області в особі ліквідаційної комісії (код ЄДРПОУ 08682772, місцезнаходження: 93400, Луганська область, м. Сєвєродонецьк, вул. Богдана Ліщини, буд. 37-Н) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, місце реєстрації: 93100, АДРЕСА_1) середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 58615 (п'ятдесят вісім тисяч шістсот п'ятнадцять) гривень 76 копійок.

В решті позовних вимог відмовити.

Постанова суду може бути оскаржена в апеляційному порядку до Донецького апеляційного адміністративного суду.

Апеляційна скарга подається до Донецького апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає до суду апеляційної інстанції

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 КАС України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

Повний текст постанови складено та підписано 07 листопада 2016 року.

Суддя С.М. Чиркін