Ухвала суду № 62522405, 02.11.2016, Апеляційний суд Сумської області

Справа №592/11496/15-ц Головуючий у суді у 1 інстанції - Корольова Г. Ю.Номер провадження 22-ц/788/1511/16 Суддя-доповідач - Сибільова Л. О. Категорія - 5

УХВАЛА

і м е н е м У к р а ї н и

02 листопада 2016 року м. Суми

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Сумської області в складі:

головуючого-судді - Сибільової Л. О.,

суддів - Лузан Л. В. , Хвостика С. Г. ,

з участю секретаря судового засідання - Назарової О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_3

на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 16 червня 2016 року

у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - Сумська міська рада, про визнання права власності за набувальною давністю,

в с т а н о в и л а:

Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 16 червня 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено за безпідставністю.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинами справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Вказує, зокрема, що добросовісне володіння доводиться самим фактом власності позивача на спірне домоволодіння, оскільки факт обізнаності особи про те, що вона не є власником речі, не виключає добросовісного володіння за умови, що заволодіння майном не відбулося з порушенням норм права (викрадення, шахрайство тощо). Те, що позивач відкрито та безперервно володіє спірним домоволодінням, підтверджується свідченнями свідків та доказами, що є в матеріалах справи.

Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, який підтримав апеляційну скаргу з мотивів, в ній викладених, дослідивши матеріали справи та матеріали інвентаризаційної справи № 70951 на спірне домоволодіння, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

08 грудня 2015 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом, мотивуючи вимоги, які уточнив 1 лютого 2016 року, тим, що він на підставі договору дарування від 20 листопада 2004 року є власником 4/10 частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних господарчих та побутових будівель, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 та розташовані на земельній ділянці Сумської міської ради.

Відповідно до довідки Управління «Центр надання адміністративних послуг у м. Суми» Сумської міської ради № 7832 від 03 серпня 2015 року за зазначеною адресою ніхто не зареєстрований.

Іншими співвласниками зазначеного домоволодіння є його рідні брати ОСОБА_4 (1/10 частка домоволодіння), ОСОБА_5 (4/10 частки домоволодіння), ОСОБА_5 (1/10 частка домоволодіння). Брати набули право власності на домоволодіння за часів Радянського Союзу в порядку спадкування. На даний час у нього втрачений зв'язок з братами, місце знаходження їх невідоме. Можливо, із за похилого віку брати померли, але достовірних документів про їх смерть він не має.

З 1982 року по сьогоднішній день він зі своєю дружиною продовжують проживати в будинку, користуються надвірними господарськими будівлями та спорудами, тобто добросовісно та відкрито володіють цим майном більше десяти років, одноособово утримують будинок, за власні кошти постійно роблять в ньому поточний га капітальний ремонт, ведуть господарство, сплачують комунальні платежі за цією адресою. Цей будинок для нього є рідним, так як він належав його батькам і він фактично виріс в ньому.

Інших осіб, які б володіли або користувалися вказаним будинком та надвірними господарськими будівлями та спорудами, немає.

Оскільки жодна особа не заявляє вимог щодо повернення вказаного нерухомого майна, визнання права власності не суперечить закону і не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб. Вважає, що є підстави для визнання за ним права приватної власності за набувальною давністю на будинок та надвірні господарські будівлі та споруди.

Посилається на положення ст. ст. 16, 328, 392 ЦК України, якими визначено, що одним з способів судового захисту цивільних прав та інтересів особи може бути визнання права власності; право власності набувається на підставах, що не заборонені законом; власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, та на положення ч. ч. 1, 2, 4 ст. 344 ЦК України. згідно якої особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом; особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем вона є; право власності за набувальною давністю на нерухоме майно набувається за рішенням суду.

Зазначає, що, відповідно до п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, правила ст. 344 ЦК України про набувальну давність поширюються на випадки, коли володіння майном розпочалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.

Враховуючи, що ЦК України набрав чинності з 1 січня 2004 року (п.1. Прикінцевих та перехідних положень ЦК України), норми ст. 344 ЦК України поширюються на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 року, а тому визнання за рішенням суду права власності на нерухоме майно (ч. 4 ст. 344 ЦК України) може мати місце з 1 січня 2011 року.

Посилається на п. п. 9, 10, 13 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07 лютого 2014 року №5, в яких роз'яснено, що можливість пред'явлення до суду позову про визнання права власності за набувальною давністю випливає з положень статей 15, 16 ЦК України, а також частини четвертої статті 344 ЦК України, згідно з якими захист цивільних прав здійснюється судом шляхом визнання права. У зв'язку з цим особа, яка заявляє про давність володіння і вважає, що у неї є всі законні підстави бути визнаною власником майна за набувальною давністю, має право звернутися до суду з позовом про визнання за нею права власності. Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або його правонаступник. У разі якщо попередній власник нерухомого майна не був і не міг бути відомим давнісному володільцю, то відповідачем є орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади.

При вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, те, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Зазначав, що стаття 47 Конституції України встановлює право кожного на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Просив визнати за ним право власності за набувальною давністю на 6/10 частини житлового будинку з відповідною частиною надвірних господарських та побутових будівель по АДРЕСА_2 (а. с. 2 - 4, 52 - 54).

Вирішуючи спір та відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів наявність підстав, передбачених ч. 1 ст. 344 ЦК України, для визнання права власності на майно за набувальною давністю, він достовірно знає, що, крім нього, співвласниками будинку є його три брати, а ті обставини, що відповідачі не проживають у спірному будинку тривалий час, невідомо де знаходяться, не спілкуються з позивачем, не сплачують комунальних послуг, не можуть слугувати підставами для позбавлення їх права власності у відповідності до чинного законодавства, в тому числі і згідно ст. 344 ЦК України.

Такий висновок суду узгоджується з обставинами справи, вірно встановленими судом, та відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

З матеріалів справи вбачається, що спірний будинок належав батькам сторін по ? частині.

Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 року батька сторін ОСОБА_7 належну йому ? частину домоволодіння успадкували його дружина ОСОБА_8 та чотири сини - кожен по 1/5 частині спадкового майна, яке становило ? частину будинку, успадкувавши кожен таким чином по 1/10 частині всього будинку, про що отримали свідоцтво про право на спадщину 3 березня 1961 року.

6 березня 1969 року позивач ОСОБА_3 подарував матері належну йому 1/10 частину будинку.

12 червня 1978 року ОСОБА_3, діючи від імені брата ОСОБА_6, подарував належну останньому 1/10 частину будинку матері ОСОБА_8

Після смерті матері сторін ОСОБА_8, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 року, належні їй 8/10 частин будинку отримав на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 23 травня 1990 року син ОСОБА_6, який проживав в м. Рига

17 вересня 2014 року ОСОБА_5 видав позивачеві ОСОБА_3 довіреність на управління, користування належною йому часткою житлового будинку з відповідною частиною господарчих та побутових будівель, для чого надав йому право здійснювати нагляд за його часткою будинку, мати вільний доступ, вносити необхідні платежі, які стосуються реалізації його права власності на частину будинку, та інші повноваження.

Рішенням виконавчого комітету Сумської міської ради від 5 жовтня 2004 року № 696 узаконені на ім'я ОСОБА_6 раніше збудовані в складі домоволодіння гараж та сарай, а 27 жовтня 2004 року проведена державна реєстрація права власності: ОСОБА_4 - 1/10 частина, ОСОБА_5 - 1/10 частина, ОСОБА_6 - 8/10 частини.

Згідно договору дарування від 12 листопада 2004 року, укладеного між позивачем ОСОБА_3 та його братом ОСОБА_5, від імені якого діяла дружина позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_9 на підставі виданої ОСОБА_5 довіреності від 17 вересня 2004 року, позивачу на праві власності належить 4/10 частини житлового будинку з відповідною частиною надвірних господарчих та побутових будівель за адресою АДРЕСА_2, розташований на земельній ділянці Сумської міської ради. Решта (4/10) з 8/10 частин будинку, які належали ОСОБА_5, залишились у власності останнього, відносно яких у позивача є довіреність від імені брата ОСОБА_5 на управління та користування цим майном (а.с. 11-14).

Таким чином, з копії технічного паспорту на будинок № АДРЕСА_2 та матеріалів інвентаризаційної справи № 70951 вбачається, що співвласниками з позивачем у будинку є його брати ОСОБА_4, який є власником 1/10 частини будинку, ОСОБА_5, який має у власності 1/10 частину будинку, та ОСОБА_6, який є співвласником 4/10 частини будинку (а.с. 7-9).

Відповідно до довідки Управління «Центр надання адміністративних послуг у м. Суми» Сумської міської ради № 7832 від 03 серпня 2015 року, за адресою: АДРЕСА_2, ніхто не зареєстрований (а.с. 10).

Ця обставина підтверджується також довідками відділу адресно-довідкової роботи УДМС України в Сумській області, в яких вказано, що відповідачі не зареєстровані у спірному будинку, адресна картка за вказаною адресою не заводилась (а.с. 78-80).

У довіреності від 17 серпня 2015 року зазначено, що позивач ОСОБА_3 зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 (а.с. 15).

Згідно листа від 16 травня 2016 року КП «Міськводоканал» Сумської міської ради та листа від 13 травня 2016 року ПАТ «Сумиобленерго» позивач ОСОБА_3 зареєстрований як споживач води і електроенергії, сплачує кошти за користування послугами (а.с. 123-128, 136).

Відповідно до ч.1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Частина 2 ст. 41 Конституції України передбачає, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно ч. ч. 1, 2, 4 ст. 344 ЦК України, особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжувала відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, за рішенням суду набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Згідно п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, правила ст. 344 ЦК України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.

Згідно з роз'ясненнями, які містяться в п. п. 9, 11, 13 - 14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист прав власності та інших речових прав», відповідно до частини першої статті 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК.

При вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке:

- володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності;

- володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна;

- володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування набувальна давність не переривається (частина третя статті 344 ЦК). Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК).

Враховуючи положення статей 335 і 344 ЦК, право власності за набувальною давністю може бути набуто на майно, яке належить на праві власності іншій особі (а не особі, яка заявляє про давність володіння), а також на безхазяйну річ. Отже, встановлення власника майна або безхазяйності речі є однією з обставин, що має юридичне значення, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення суду (стаття 214 ЦПК).

Виходячи зі змісту статей 335 і 344 ЦК, взяття безхазяйної нерухомої речі на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вона розміщена, і наступна відмова суду в переданні цієї нерухомої речі у комунальну власність не є необхідною умовою для набуття права власності на цей об'єкт третіми особами за набувальною давністю.

Ураховуючи положення пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК про те, що правила статті 344 ЦК про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом, та беручи до уваги, що ЦК набрав чинності з 1 січня 2004 року, положення статті 344 ЦК поширюються на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 року. Отже, визнання судом права власності на нерухоме майно за набувальною давністю може мати місце не раніше 1 січня 2011 року.

При цьому суди мають виходити з того, що коли строк давнісного володіння почався раніше 1 січня 2001 року, то до строку, який дає право на набуття права власності за набувальною давністю, зараховується лише строк з 1 січня 2001 року. Разом із тим, якщо перебіг строку володіння за давністю почався після цієї дати, то до строку набувальної давності цей період зараховується повністю.

Можливість пред'явлення до суду позову про визнання права власності за набувальною давністю випливає з положень статей 15, 16 ЦК, а також частини четвертої статті 344 ЦК, згідно з якими захист цивільних прав здійснюється судом шляхом визнання права. У зв'язку з цим особа, яка заявляє про давність володіння і вважає, що у неї є всі законні підстави бути визнаною власником майна за набувальною давністю, має право звернутися до суду з позовом про визнання за нею права власності.

Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або його правонаступник. У разі якщо попередній власник нерухомого майна не був і не міг бути відомим давнісному володільцю, то відповідачем є орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади.

Виходячи зі змісту частини першої статті 344 ЦК, відсутність державної реєстрації права власності на нерухоме майно не є перешкодою для визнання права власності на це майно у зв'язку зі спливом строку набувальної давності, оскільки така державна реєстрація може бути здійснена після визнання права власності за набувальною давністю.

Рішення суду, що набрало законної сили, про задоволення позову про визнання права власності за набувальною давністю є підставою для реєстрації права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (пункт 5 частини першої статті 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Таким чином, спосіб набуття права власності базується на сукупності обставин - тривалого, добросовісного, відкритого та безперервного володіння майном як своїм власним. Добросовісне володіння припускає, що особа не знала і не повинна була знати, що володіє річчю незаконно, тому встановлення добросовісності залежить від підстав набуття майна.

Статтею 60 ЦПК України встановлено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З огляду на встановлені судом обставини справи та зазначені норми матеріального і процесуального права, суд прийшов до вірного висновку про відсутність правових підстав для визнання права власності позивача на 6/10 частини будинку за набувальною давністю, оскільки встановлено, що будинок належить його братам, і фактичне заволодіння позивачем всім будинком, тобто і їх власністю, не є добросовісним заволодінням нерухомим майном в розумінні частини 1 статті 344 ЦК України.

Виходячи зі змісту вказаної норми закону, особи, що мають право на набуття права власності на майно за набувальною давністю, мають бути законними добросовісними володільцями цього майна протягом установленого законом строку. Володілець є добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що ця річ належить іншій особі, тобто умовами набуття права власності за набувальною давністю є добросовісне заволодіння чужим майном та володіння чужим майном протягом певного строку.

Позивач прийняв у 2004 році у дарунок від брата ОСОБА_5 4/10 частини будинку, на належні останньому 4/10 частини будинку він має від брата довіреність на управління та користування його майном, обізнаний про те, що інша спірна частина будинку - 6/10, крім належних йому 4/10 частин, в різних частках належить його братам в порядку спадкування, він знав про відсутність у нього правових підстав для набуття права власності на вказане нерухоме майно, тобто, що він володіє чужим майном, а тому право власності на частину спірного будинку у нього не виникло. Позивач весь час зареєстрований за іншою адресою, має інше власне житло. За таких обставин відсутні правові підстави для визнання за ним права власності на нерухоме майно - 6/10 частини спірного будинку, належні його братам, за набувальною давністю в зв'язку з не доведенням добросовісності його володіння спірним майном.

Його догляд за всім будинком як одним із чотирьох співвласників не породжує права на набуття права власності на весь будинок за набувальною давністю.

Позивачем не надано доказів про місцезнаходження інших співвласників будинку, чи живі вони, не доведено відсутність їх спадкоємців за заповітом чи за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від прийняття спадщини на частини спірного домоволодіння, належні кожному з відповідачів як співвласників, право власності на які зареєстроване за кожним з відповідачів у встановленому законом порядку.

Таким чином, суд, вірно встановивши обставини справи та відповідні їм правовідносини, правильно застосував правові норми та ухвалив законне і обґрунтоване рішення, для скасування чи зміни якого підстави відсутні.

Згідно ч. 1 ст. 303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно ч. 1 ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 16 червня 2016 року в даній справі залишити без зміни.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий -

Судді -