Постанова № 62516271, 01.11.2016, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 750/6379/16-а Головуючий у 1-й інстанції: Карапута Л.В.

Суддя-доповідач: Оксененко О.М.

ПОСТАНОВА

Іменем України

01 листопада 2016 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого - судді Оксененка О.М.,

суддів - Губської Л.В., Федотова І.В.,

при секретарі - Поляковій А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної у м. Чернігові ради на постанову Деснянського районного суду м. Чернігова від 06 вересня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної у м. Чернігові ради про визнання дій неправомірними та стягнення коштів,

В С Т А Н О В И Л А:

ОСОБА_2 звернувся до Деснянського районного суду м. Чернігова з адміністративним позовом до управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної у м. Чернігові ради про визнання неправомірними дій щодо нарахування та виплати щорічної разової грошової допомоги до 5 травня у меншому розмірі ніж передбачено ч.5 ст. 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; стягнення з управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної у м. Чернігові ради на користь позивача 5208 грн. на відшкодування матеріальної шкоди, завданої неправомірними діями та бездіяльністю відповідача щодо недоплати йому, як учаснику бойових дій грошової допомоги до 5 травня за 2016 року.

Постановою Деснянського районного суду м. Чернігова від 06 вересня 2016 року позов задоволено.

Не погоджуючись з прийнятою постановою, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій апелянт просить скасувати постанову суду першої інстанції, як таку, що ухвалена з порушенням норм матеріального права та ухвалити нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з'явилися. Про причини своєї неявки суд не повідомили.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов'язкова, колегія суддів відповідно до ч.4 ст. 196 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності представників сторін.

Згідно ст. 41 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи та дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, позивач має статус інваліда 3 групи, що підтверджується копією посвідчення інваліда 3 групи серії НОМЕР_1 від 17.03.2011 року та має право на пільги встановлені законодавством України для ветеранів війни-інвалідів війни.

09 червня 2016 року позивач звернувся до управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної у м. Чернігові ради із заявою про виплату йому щорічної грошової допомоги до 5 травня за 2016 рік у відповідності до ч. 5 ст.13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у розмірі семи мінімальних пенсій за віком.

Листом від 23 червня 2016 року №06-06/12839 управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної у м. Чернігові ради повідомило позивача, що у квітні 2016 року йому була зарахована грошова допомога в розмірі 2310 грн. відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року №141 «Деякі питання виплати у 2016 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань», ст.13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Вважаючи, що відповідачем здійснено нарахування та виплату позивачу щорічної разової грошової допомоги до 5 травня у меншому розмірі ніж передбачено ч. 5 ст.13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», він звернувся до суду з даним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що для визначення розміру щорічної разової грошової допомоги до 5 травня в 2016 році інваліду війни, необхідно керуватись статтею 13 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», якою інваліду війни передбачено щорічно до 5 травня виплату разової грошової допомоги у розмірі семи мінімальних пенсій за віком, а не постановою Кабінету Міністрів України № 141 від 02.03.2016 року «Деякі питання виплати у 2016 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань», якою учаснику бойових дій в 2016 році передбачено до 5 травня виплату разової грошової допомоги у розмірі 2310 гривень.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Спірні правовідносини, що склались між сторонами врегульовані Конституцією України, Бюджетним кодексом України, Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Відповідно до частини п'ятої ст.13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» щорічно до 5 травня інвалідам війни виплачується разова грошова допомога у розмірах, які визначаються Кабінетом Міністрів України в межах бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України.

Таким чином, розмір щорічної разової грошової допомоги інвалідам війни до 5 травня визначається Кабінетом Міністрів України в межах бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України.

Згідно п. 26 розділу VІ «Прикінцеві і перехідні положення» Бюджетного кодексу України (в редакції Закону України від 28 грудня 2014 року №79-VІІІ) встановлено, що норми і положення, серед іншого, ст.ст.12, 13, 14, 15, 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

У відповідності до ч.2 ст.95 Конституції України виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.

В рішенні Конституційного Суду України № 20-рп/2011 від 26.12.2011 зазначено, що одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень. Передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави. Водночас зміст основного права не може бути порушений, що є загальновизнаним правилом. Неприпустимим також є встановлення такого правового регулювання, відповідно до якого розмір пенсій, інших соціальних виплат та допомоги буде нижчим від рівня, визначеного в частині третій статті 46 Конституції України, і не дозволить забезпечувати належні умови життя особи в суспільстві та зберігати її людську гідність, що суперечитиме статті 21 Конституції України.

В рішенні Конституційного Суду України № 3-рп/2012 від 25.01.2012 зазначено, що суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції, на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України. Однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості.

Повноваження Кабінету Міністрів України щодо розробки проекту закону про Державний бюджет України та забезпечення виконання відповідного закону пов'язані з його функціями, в тому числі щодо реалізації політики у сфері соціального захисту та в інших сферах. Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України.

Суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції‚ на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України.

Крім того, право встановлювати законодавчі обмеження щодо виплати пенсії узгоджуються з правовою позицією Європейського суду з прав людини, викладеною у справі «Валентина Ніканорівна Великода проти України», яка полягає в тому, що зменшення розміру пенсійного забезпечення не є порушенням права власності у розумінні Протоколу №1, оскільки таке зменшення відбувається шляхом внесення законодавчих змін до акту, яким встановлено таке право власності. Крім того, суд стверджує, що перша і найважливіша вимога ст. 1 Протоколу № 1 є те, що будь-яке втручання з боку державних органів в мирне володіння майном, повинно бути законним і що воно повинне переслідувати законну мету в інтересах суспільства. Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним переслідуваній меті. Іншими словами, необхідно знайти справедливий баланс до вимог загальних інтересів спільноти та вимог захисту основних прав особистості. Необхідний баланс не буде знайдений, якщо особі або особам доводиться нести індивідуальний і надмірний тягар. При цьому Суд зазначає, що зменшення розміру пенсії очевидно було обумовлено міркуваннями економічної політики та фінансових труднощів, з якими зіткнулася держав.

В силу вимог п. 1 частини першої № 141 постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 «Деякі питання виплати у 2016 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань» установлено, що у 2016 році виплату разової грошової допомоги до 5 травня, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань», здійснює Міністерство соціальної політики шляхом перерахування коштів на зазначені цілі структурним підрозділам з питань соціального захисту населення обласних, Київської міської державних адміністрацій (далі - органи соціального захисту населення), які через відділення зв'язку або через установи банків перераховують їх на особові рахунки громадян за місцем отримання пенсії (особам, які не є пенсіонерами, - за місцем їх проживання), у таких розмірах, зокрема, інвалідам війни та колишнім малолітнім (яким на момент ув'язнення не виповнилося 14 років) в'язням концентраційних таборів, ґетто та інших місць примусового тримання, визнаним інвалідами загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин: I групи - 2975 гривень; II групи - 2600 гривень; III групи - 2310 гривень.

Як вбачається з матеріалів справи, 11 квітня 2016 року позивачу була зарахована щорічна одноразова допомога до 05 травня в розмірі 2310 грн.

За таких обстави, колегія суддів вважає, що щорічна разова грошова допомога до 5 травня за 2016 рік була нарахована та виплачена позивачу у розмірі 2310,00 грн. відповідно до положень Бюджетного кодексу України та постанови Кабінету Міністрів України №141 від 02.03.2016 «Деякі питання виплати у 2016 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань».

Враховуючи, що оскаржуване судове рішення постановлено судом першої інстанції з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки суду, викладені в оскаржуваному рішенні спростовуються доводами, викладеними в апеляційній скарзі, колегія суддів вбачає наявність підстав для його скасування та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Згідно пп. 1. 3. 4 ч. 1 ст. 202 КАС України, підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, а також порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 160, 196, 198, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної у м. Чернігові ради - задовольнити.

Постанову Деснянського районного суду м. Чернігова від 06 вересня 2016 року скасувати, та ухвалити нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 до управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної у м. Чернігові ради про визнання дій неправомірними та стягнення коштів - відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядок і строки, визначені ст. 212 КАС України.

Головуючий суддя:

Судді:

Головуючий суддя Оксененко О.М.

Судді: Губська Л.В.

Федотов І.В.