Ухвала суду № 62506044, 31.10.2016, Апеляційний суд Чернігівської області

Дата ухвалення
31.10.2016
Номер справи
750/12815/15-ц
Номер документу
62506044
Форма судочинства
Цивільне
Державний герб України

Справа № 750/12815/15-ц Провадження № 22-ц/795/1659/2016 Головуючий у I інстанції -Жук М. І. Доповідач - Позігун М. І.Категорія - цивільна

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

31 жовтня 2016 року м. Чернігів

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

головуючого-судді: Позігуна М.І.

суддів: Губар В.С., Харечко Л.К.

секретар судових засідань: Халимон Т.Ю.

з участю: позивача ОСОБА_2 (ОСОБА_3.), її представників - ОСОБА_4 та ОСОБА_5, відповідача ОСОБА_6, представника третьої особи - ОСОБА_7

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 18 липня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6, третя особа - орган опіки та піклування Деснянської районної у місті Чернігові ради, про визначення постійного місця проживання малолітніх дітей,

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_6 про визначення постійного місця проживання її малолітніх дітей: ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2 (які на даний час мешкають з батьком у місті Чернігів Чернігівська область Республіка Україна) разом з позивачем у місті Ганновер Федеративна Республіка Німеччина.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 18 липня 2016 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі представник позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 просить скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 18.07.2016 року та ухвалити нове рішення в частині визначення місцем постійного проживання малолітніх дітей ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2, за місцем реєстрації місця проживання малолітніх дітей та їх матері, а саме за адресою: АДРЕСА_1. Незаконність рішення суду представник позивача обґрунтовує тим, що зазначеним рішенням порушено права, свободи і законні інтереси позивача, його малолітніх дітей (правнуків особи, яка подає апеляційну скаргу) ОСОБА_8 та ОСОБА_9 в частині права дітей на всебічно-гармонічний розвиток та повноцінне виховання дітей шляхом систематичного та безперешкодного перебування дітей разом з ОСОБА_4, яка тимчасово діє в інтересах своїх правнуків і від імені матері дітей. Крім того, за доводами особи, яка подала апеляційну скаргу, судом рішення ухвалено за неповно з'ясованих обставин, без дослідження фактичних обставин та без належної оцінки наявних в матеріалах справи доказів, якими беззаперечно підтверджується наявність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки наявними в матеріалах справи належними доказами підтверджено право позивача на проживання на законних підставах в Німеччині, і відповідно на соціальний та інший захист, підтверджено належне матеріальне забезпечення позивача та членів її сім'ї, наявності перешкод зі сторони відповідача позивачу у спілкуванні з дітьми, який використовує дітей як заручників, в діях якого містяться ознаки кримінального правопорушення, який також подав до суду сфабриковані докази. При цьому, як вказує ОСОБА_4, судом рішення ухвалено з порушенням норм матеріального права в сфері сімейних правовідносин, якими врегульовано порядок та правові підстави визначення місця проживання дітей за наявності спору між батьками про їх місце проживання.

Заслухавши доповідача, учасників судового процесу, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до положень ст. 303, 308 ЦПК України під час розгляду справи апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тобто в межах підстав і предмета спору.

Виходячи з аналізу зазначених норм процесуального права, на стадії розгляду справи апеляційним судом виключається можливість зміни підстав і предмета спору, а тому прохання особи, яка подає апеляційну скаргу, про винесення нового рішення щодо визначення місцем постійного проживання малолітніх дітей ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_2, за місцем реєстрації місця проживання малолітніх дітей та їх матері, а саме за адресою: АДРЕСА_1, яке виходить за межі підстав і предмету спору, не було предметом розгляду в суді першої інстанції, відповідно до вимог процесуального закону апріорі не можуть бути задоволені судом апеляційної інстанції.

В межах заявлених в суді першої інстанції позовних вимог судом встановлено, що сторони по справі з 20.01.2007 року по 29.01.2015 року перебували в зареєстрованому шлюбі та є батьками малолітніх дітей: ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2, які на даний час мешкають разом з батьком у чотирьохкімнатній квартирі АДРЕСА_2 Республіка Україна. Батько дітей - ОСОБА_6 працевлаштований на посаді юрисконсульта Громадської організації „ЦЕНТР ДОБРОЧИН", його щомісячний розмір заробітної плати з жовтня 2015 року по квітень 2016 року становить 10800 грн., він здійснює утримання дітей та їх виховання разом із своєю матір'ю. Мати дітей - ОСОБА_3 є громадянкою України, з листопада 2014 року мешкає окремо від дітей у місті Ганновер ФРН згідно посвідки на проживання НОМЕР_1 від 21.08.2015 року, термін дії якої закінчується 18.09.2018 року, вона перебуває у повторному шлюбі, де народила дитину та має ім'я за німецьким законодавством „ОСОБА_2". Органи опіки і піклування Деснянської районної в місті Чернігові ради подали до суду висновок, згідно якого вони не визначились, з ким із батьків повинні проживати діти та покладаються на суд з приводу вирішення цього питання.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд виходив із того, що відповідачем, з яким фактично проживають діти близько двадцяти місяців, створені належні умови для їх виховання та розвитку, а матір'ю дітей, яка не має права постійного проживання в країні перебування, не надано суду доказів щодо розміру отримуваних доходів, наявності житла, його характеристик, які є істотними для вирішення спору, зокрема щодо можливості створення належних умов для виховання та розвитку дітей за межами України.

Висновок суду про відсутність підстав (на час вирішення спору судом) для визначення місця проживання малолітніх дітей ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2 з позивачем у Німеччині, за адресою: АДРЕСА_3 ґрунтується на матеріалах справи і відповідає вимогам закону.

Відповідно до положень ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.

Згідно ч. 1 ст. 150 СК України батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини.

Статтею 153 СК України визначено, що мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

Відповідно до ст. 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

В силу положень статей 160, 161 СК України батьки мають право на визначення місця проживання дитини. Якщо мати і батько дитини, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки і піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Судом першої інстанції не встановлено недобросовісного ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, відсутності прихильності дітей до одного із батьків, а тому з врахуванням наявних в матеріалах справи даних про вік дітей, судом при винесенні рішення було враховано інші обставини, що мають істотне значення.

Зокрема, виходячи з аналізу ч. 2 ст. 161 СК України, при вирішенні спору щодо визначення місця проживання дитини доведеності підлягає наявність у кожного з батьків самостійного доходу.

Хоча в позовній заяві ОСОБА_3 і посилалася на те, що вона має постійний доход, але можливість утримувати дітей обгрунтовувала тим, що її нинішній чоловік працює. Ні в суді першої інстанції, ні апеляційному суду позивачем не надано даних про місце її роботи, характер виконуваних робіт та про розмір саме її доходу, а не її другого чоловіка, на якого на законодавчому рівні не покладено обов'язку по утриманню дітей іншого з подружжя від іншого шлюбу. Відповідно таке утримання буде залежати виключного від його волі. Сам по собі факт наявності у позивача посвідки на проживання на території Німеччини на законних підставах, а відповідно і отримання права на роботу, не може бути належним доказом наявності самостійного доходу.

На відміну від позивача, відповідач має постійну роботу і дохід. При цьому наявна в матеріалах справи довідка про доходи ОСОБА_6, яка є офіційним документом, не визнана в установленому законом порядку фальшивим доказом.

ОСОБА_3 надано апеляційному суду копію свідоцтва про оцінку її житлових умов за місцем її проживання разом з чоловіком ОСОБА_10 та дочкою ОСОБА_11 за адресою: АДРЕСА_3, згідно якої житлові умови родини, а саме двокімнатної квартири площею 48 кв.м відповідають європейським житловим стандартам.

Проте, довідка не містить інформації про те, чи будуть дотримані європейські житлові стандарти при вселенні на спірну площу різностатевих дітей позивача, які не перебувають в родинних стосунках з чоловіком позивача.

При цьому апеляційний суд враховує, що, виходячи навіть з вимог житлового законодавства України, при проживанні різностатевих осіб, крім чоловіка та дружини, в двокімнатній квартирі площею 48 кв.м не будуть забезпечені належні житлові умови.

Натомість, в м. Чернігові за місцем фактичного проживання дітей забезпечено належні умови для проживання дітей, що підтверджується наявними в матеріалах справи належними доказами, зокрема актом обстеження житлово - побутових умов (а.с.207).

Оскільки в силу положень ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим, то посилання позивача на можливість забезпечення належних умов для проживання і розвитку дітей в майбутньому не може бути підставою для безумовного задоволення позовних вимог.

Крім того, виходячи з аналізу зазначених норм матеріального права, ними не передбачено окремого порядку розгляду спору щодо визначення місця проживання дитини, який пов'язаний з необхідністю виїзду за кордон за місцем проживання одного із батьків.

Проте, відповідно до ст. 16 Закону України „Про охорону дитинства" дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право на регулярні стосунки і прямі контакти з обома батьками. Дитина та її батьки для возз'єднання сім'ї мають право на вільний в'їзд в Україну та виїзд з України у порядку, встановленому законом.

Згідно ч. 3 ст. 313 (Право на свободу пересування) ЦК України також передбачено, що фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України, але лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

За таких обставин, апеляційний суд приходить до висновку, що при вирішенні спору, пов'язаного з виїздом дітей за межі України, в обов'язковому порядку підлягають врахуванню відповідні нормативно-правові акти, якими врегульовано порядок виїзду з України.

Відповідно до статей 1, 4 Закону України „Про порядок виїзду з України та в'їзду в Україну громадян України" громадянин має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в'їхати в Україну. Порядок в'їзду до іноземної держави регулюється законодавством відповідної держави. Провадження за заявами про оформлення документів для виїзду громадян України за кордон на постійне місце проживання здійснюється в порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах міграції, у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів. Провадження за заявами про оформлення документів для залишення на постійне місце проживання за кордоном громадян України, які виїхали за кордон тимчасово, здійснюється в порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері зовнішніх зносин. Згідно ст. 3 зазначеного Закону правила перетинання громадянами України державного кордону України встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до п. 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України №57 від 27.01.1995 р., виїзд за межі України громадян, які не досягли шістнадцятирічного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку. Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; а без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків: якщо другий з батьків є іноземцем або особою без громадянства, що підтверджується записом про батька у свідоцтві про народження дитини, та який (яка) відсутній у пункті пропуску; якщо у паспорті громадянина України для виїзду за кордон, з яким перетинає державний кордон громадянин, який не досяг 16-річного віку, або проїзному документі дитини є запис про вибуття на постійне місце проживання за межі України чи відмітка про взяття на постійний консульський облік у дипломатичному представництві або консульській установі України за кордоном; у разі пред'явлення документів, або їх нотаріально засвідчених копій: свідоцтва про смерть другого з батьків; рішення суду про позбавлення батьківських прав другого з батьків, рішення суду про визнання другого з батьків безвісно відсутнім, рішення суду про визнання другого з батьків недієздатним; рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.

Згідно Порядку провадження за заявами про оформлення паспортів громадянина України для виїзду за кордон і проїзних документів дитини, затвердженого Наказом Міністертва внутрішніх справ України від 21 грудня 2004 року №1603 (в редакції, чинній на час винесення рішення судом першої інстанції) за наявності заперечень батьків або законних представників неповнолітніх дітей, які залишаються в Україні, паспорт/проїзний документ оформлюється на підставі рішення суду.

З 1 жовтня 2016 року набув чинності Порядок провадження за заявами про оформлення документів для виїзду громадян України за кордон на постійне проживання, затверджений Наказом Міністерства внутрішніх справ України №816 від 16 серпня 2016 року, згідно підпункту 9 пункту 4 Розділу II якого також передбачено обов'язок заявника у разі звернення щодо оформлення документів для виїзду за кордон на постійне проживання разом з дітьми, які не досягли 16-річного віку, надання копії рішення суду, завіреної в установленому порядку, - за відсутності згоди одного із законних представників на виїзд за кордон на постійне проживання особи, яка не досягла 16-річного віку.

Виходячи з аналізу зазначених норм матеріального права, рішенням суду надається дозвіл на постійне місце проживання за кордон до конкретної держави, а не на проживання за конкретною адресою, а набуття права на постійне місце проживання за кордоном пов'язане зі зняттям з реєстрації в Україні.

З врахуванням викладеного, оскільки позивач має постійну реєстрацію місця проживання в Україні, то вона не набула права постійного проживання за кордоном, а згідно даних копії посвідки на проживання термін її дії закінчується 18.09.2018 року.

За таких обставин, за відсутності у позивача права на постійне проживання в іноземній державі унеможливлюється прийняття судом рішення щодо визначення іноземної держави постійним місцем проживання дітей.

Оскільки згідно ч.1 ст. 3 Європейської Конвенції про права дитини від 20.11.1989 р., ратифікованої Україною 27.02.1991 року (далі Конвенція) в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини, то з врахуванням обставин справи суд вважає, що задоволення позовних вимог, виходячи з підстав позову, не призведе до якнайкращого забезпечення інтересів дітей.

Що ж стосується доводів позивача про необхідність лікування дітей за кордоном, то такий спір між сторонами може бути вирішений в межах іншого спору щодо надання судом дозволу на тимчасовий виїзд за кордон, але не в межах спору щодо визначення місця проживання дітей.

Відповідно до частин 1, 3 ст. 9 Конвенції Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

З врахуванням викладеного, а також того, що позивач є громадянином України, який в силу ч.4 ст. 1 Закону України „Про порядок виїзду з України і вїзду в Україну громадян України" ні за яких підстав не може бути обмежений у праві на в'їзд в Україну, а натомість відповідач не матиме такого безперешкодного права на в'їзд до іноземної держави, то за таких обставин, з врахуванням підстав і предмета спору відмова судом в задоволенні позовних вимог є певним балансом в дотриманні прав та інтересів як самих дітей, так і дотримання рівності прав та обов'язків батьків відносно виховання дитини відповідно до змісту положень ст. 141, 157 СК України.

Оскільки під час розгляду справи в суді першої інстанції орган опіки і піклування фактично ухилився від дачі висновку з приводу вирішення спору, то з врахуванням положень ст. 10 ЦПК України апеляційному суду службою у справах дітей Деснянської районної у місті Чернігові ради було надано висновок щодо визначення місця проживання дітей з батьком, з яким не погодилась позивач.

Проте, оскільки висновок органу опіки і піклування не є обов'язковим для вирішення спору, то посилання позивача на незаконність дій органу опіки і піклування при прийнятті рішення не може бути підставою для задоволення апеляційної скарги і скасування рішення суду.

За викладених обставин, за відсутності підстав для визначення місця проживання дітей за кордоном, відсутності інших вимог позивача в суді першої інстанції щодо вирішення спору про участь батьків у вихованні дітей, оскільки суди розглядають справу в межах заявлених вимог, інші доводи як апеляційної скарги, так і викладені в додаткових поясненнях та в додатково наданих доказах, не можуть бути підставою для задоволення апеляційної скарги і скасування рішення суду з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог щодо визначення місця проживання малолітніх дітей за місцем реєстрації їх проживання та їх матері, а саме за адресою: АДРЕСА_1.

Керуючись ст. 303, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, апеляційний суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 18 липня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Головуючий:Судді:

Попередній документ : 62506041
Наступний документ : 62506046