Постанова № 62405197, 01.11.2016, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/27007/15 Головуючий у 1-й інстанції: Мазур А.С.

Суддя-доповідач: Аліменко В.О.

ПОСТАНОВА

Іменем України

01 листопада 2016 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді Аліменка В.О.,

суддів Безименної Н.,В., Кучми А.Ю.,

за участю секретаря Лебедєвої Ю.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 - представника громадянки Російської Федерації ОСОБА_5 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 липня 2016 року у справі за адміністративним позовом громадянки Російської Федерації ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби України у Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И Л А:

У грудні 2015 року громадянка Російської Федерації ОСОБА_5 звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби України у Київській області , в якому просила суд:

Визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 812-15 від 25 листопада 2015 року про відмову у визнанні громадянки Російської Федерації ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Російської Федерації ОСОБА_6 про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 липня 2016 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням ОСОБА_7 - представником громадянки Російської Федерації ОСОБА_5, подано апеляційну скаргу, у якій скаржник просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 липня 2016 року та прийняти нову постанову про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Свої вимоги апелянт аргументує тим, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права та надано невірну правову оцінку діям відповідача щодо правомірності прийняття оскаржуваного рішення.

Відповідно до ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин у адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, виходив з того, що заявником не надано будь-яких доказів на підтвердження відомостей про членство заявниці у релігійних або інших організаціях, а також відомостей про оголошення її у розшук будь-якою країною, обставини, якими позивач обґрунтовує свої побоювання щодо депортації, стосуються лише її чоловіка, а їх правові наслідки не розповсюджуються на позивачку та її дітей.

З таким висновком суду першої інстанції не погоджується колегія суддів апеляційної інтонації, виходячи з наступного.

Так, як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, громадянка Російської Федерації ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1, заміжня, за національністю - узбечка, за віросповіданням - іслам. До України прибула разом із неповнолітніми дітьми 25 червня 2015 року легально за національним паспортом.

28 липня 2015 року ОСОБА_5 звернулась до управління Державної міграційної служби України в Київській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Свою історію побоювань позивач обґрунтував тим, що не може повернутись в Російську Федерацію, оскільки їй там загрожує небезпека, а саме можуть анулювати громадянство її та дітей і депортувати в країну походження останньої -Узбекистан. Позивач зазначив, що в Узбекистані її будуть переслідувати через релігійні переконання, оскільки вона та вся її сім'я - мусульмани.

За результатами розгляду особової справи громадянки Російської Федерації ОСОБА_5 та поданої заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, УДМС України Київській області 13 листопада 2015 року оформлено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням ДМС України від 25 листопада 2015 року № 812-15 підтримано висновок УДМС України Київській області та відмовлено позивачу та її неповнолітнім дітям у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, щодо якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону, відсутні.

07 грудня 2015 року позивач отримав повідомлення №70 УДМС України Київській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і звернувся до суду з позовом про оскарження вказаного рішення.

Встановивши обставини справи, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за можливе перейти до визначення правового регулювання спірних правовідносин та оцінки наданих доказів.

Відповідно до пункту 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI (далі - Закон №3671-VI) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 статті 1 Закону №3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі - Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до частини 6 статті 8 Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Положеннями п.23 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду № 1 від 25.06.2009 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» встановлено наступне.

При розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Відповідно до п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Як вбачається зі змісту заяви позивача, вона не може повернутися в Російську Федерацію (далі - РФ), оскільки їй там загрожує небезпека, а саме її громадянство та громадянство її дітей можуть анулювати, і їх депортують в країну-походження - Узбекистан. В Узбекистані ж її будуть переслідувати через її релігію, оскільки вона та вся її сім'я - мусульмани. В 2013 році анулювали громадянство її чоловіка, а згодом нелегально відправили його в Узбекистан. Європейський Суд з прав людини заборонив екстрадицію її чоловіка в Узбекистан поки ЄСПЛ не прийме рішення з цього питання. Тим не менш, він всеодно був відправлений в Узбекистан, де його посадили у в'язницю просто через те, що мусульманин. Далі ОСОБА_5 зазначає, що зважаючи на те, що сталося із її чоловіком, вона не може повернутися до РФ, бо боїться за своє життя та, що з нею трапиться те, що з її чоловіком (а.с. 31).

З матеріалів справи вбачається, що чоловік Позивача є мусульманином, і протягом останніх 12 років супроводжував інших мусульман у якості гіда під час хаджу до Мекки. Його діяльність переслідування з боку уряду Російської Федерації, а також Узбекистану, підтверджується численними статтями, які знаходяться у вільному доступі російською мовою у мережі Інтернет. Підтвердження слів заявника можна знайти за такими веб-посиланнями (роздрукування витягу зі статей додається до цього позову):

- «ІНФОРМАЦІЯ_4» (ІНФОРМАЦІЯ_2

- «ІНФОРМАЦІЯ_5»

ІНФОРМАЦІЯ_3

- «ІНФОРМАЦІЯ_6

Колегія суддів звертає увагу, що 13 березня 2014 року Чоловік Позивача подав позов проти Російської Федерації до Європейського Суду з прав людини щодо рішення РФ видворити його в Узбекистан. Європейський Суд з прав людини заборонив екстрадувати чоловіка Позивача в Узбекистан поки Суд не прийме по ньому рішення. Тим не менш, він все одно був відправлений в Узбекистан, де його посадили у в'язницю просто через те що він мусульманин і слідує ісламським традиціям.

Чоловік Позивача виграв справу проти РФ в Європейському Суді з прав людини, який 21 травня 2015 року постановив що РФ порушило статті 3, 5 та 34 Європейської Конвенції з прав людини та має заплатити її чоловікові 7500 євро компенсації за моральну шкоду. Не дивлячись на те що Європейський Суд визнав, що екстрадиція чоловіка Позивача до Узбекистану ставила б його під реальну загрозу катування та жорстокого поводження, РФ все одно відправила його в Узбекистан( номер справи 20999/14 міститься за веб-посиланням http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001 -155007).

Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що Позивач та само як і її діти набули громадянства Російської Федерації за заявою її чоловіка, громадянство якого було анульовано, тому побоювання ОСОБА_5 про те що і її громадянство анулюють є цілком обґрунтованим, крім того, судом першої інтонації взагалі не досліджувалися джерела інформації щодо з'ясування ситуації в Узбекистані, колегія суддів зазначає, що в даній категорії справ неможливо робити висновок про безпеку в країні походження заявника без аналізу відкритих джерел інформації про цю країну.

Зокрема, на користь того, що небезпека загрожує і членам сімей «засуджених за екстремизм» свідчить останній звіт Amnesty International «Напрямую к пыткам: похищения и принудительные возвращения из России в Узбекистан», доступний за Веб-адресою: ІНФОРМАЦІЯ_7

Також, поза увагою Відповідача та суду першої інстанції залишилася та обставина, що Позивачка, як і її чоловік, обидва сповідують одну і ту ж релігію (іншого і бути не може), яка заборонена в Узбекистані і вважається кримінально караним злочином - екстремізмом, то якщо влада Узбекистану переслідує чоловіка Позивачки, то цілком логічно, що такі самі переслідування за релігійною ознакою чекають і на саму Позивачку, оскільки за законодавством Узбекистану вона також буде вважатися особою, що займається незаконною екстремістською діяльністю, лише через своє віросповідання

Так, на співбесіді 11.11.2015 року Позивачка вказала, що в Узбекістані проживають брати чоловіка, але: «їм нічого не загрожує, тому що вони не настільки освідчені як мій чоловік». Однак вони є чоловіками, тому їх віросповідання не prima facie є очевидним для влади.

На співбесіді 06.08.2015 року Позивачка пояснила, чому на неї чекають переслідування: «Те, що прописано у Корані заборонено застосовувати в Узбекистані. Наприклад, жінки там не носять платок на голові, а я ношу, бо це передбачено моєю релігією, але за це б мене посадили до тюрми, якщо я б перебувала в Узбекистані». Ці обставини підтверджуються відкритою інформацією про Узбекистан (ІНФОРМАЦІЯ_8

Виходячи з інформації про країну походження, поданою разом з позовною заявою, в цілому в Узбекистані усі релігійні групи зазнають переслідувань за віросповіданнями, що визнає також і ЄСПЛ, в тому числі, і в рішенні щодо чоловіка ОСОБА_5, тому побоювання Позивача щодо релігійних переслідувань, у випадку її екстрадиції в Узбекистан є обґрунтованими.

Так, судова колегія зазначає, що у Роз'ясненні щодо тягаря та стандарту доведення при розгляді заяв про надання статусу біженця УВКБ ООН від 16 грудня 1998 року з цього приводу встановлено, що неспроможність надати документальне свідчення на підкріплення усного твердження не повинно заважати прийняттю позитивного рішення, якщо таке твердження відповідає відомим фактам і загальний рівень правдоподібності заявника високий. Правдоподібність вважається встановленою, якщо заявник представив у своїй заяві історію, що є логічно послідовною та вірогідною, не суперечить загальновідомим фактам, і таким чином, на основі балансування ймовірностей їй можна вірити (пункти 10,11).

На думку суду апеляційної інстанції, заявлені Позивачем обставини Відповідачем та судом першої інстанції не спростовані, оскільки шукач притулку має право подавати ті докази, які є в нього в розпорядженні, враховуючи те, що заявник перебуває на території іншої країни додаткових доказів він надати не в змозі.

Виходячи з положень частини другої статті 71 КАС України, роз'яснень, викладених у пункті 9 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №3 від 16 березня 2012 року «Про внесення змін і доповнень до Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженців, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 червня 2011 року №3, суди під розгляду справ повинні враховувати, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Підсумовуючи наведене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що доводи викладені в апеляційній скарзі не знайшли свого підтвердження, оскаржувана постанова прийнята відповідно до норм матеріального та процесуального права, враховано всі обставини справи, тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції немає.

Згідно до статті 202 КАС України - підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є, зокрема, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.

Керуючись ст. 160, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 254, 265 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - представника громадянки Російської Федерації ОСОБА_5 на Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 липня 2016 року - задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 липня 2016 року - скасувати, прийняти нову постанову, якою адміністративний позов громадянки Російської Федерації ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби України у Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії - задовольнити.

Визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 812-15 від 25 листопада 2015 року про відмову у визнанні громадянки Російської Федерації ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Російської Федерації ОСОБА_6 про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня складення Постанови в повному обсязі.

Головуючий суддя В.О. Аліменко

Судді Н.В. Безименна

А.Ю. Кучма

(Повний текст Постанови виготовлений 02 листопада 2016 року)

Головуючий суддя Аліменко В.О.

Судді: Кучма А.Ю.

Безименна Н.В.