Постанова № 62389525, 31.10.2016, Чортківський районний суд Тернопільської області

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 жовтня 2016 року Справа № 608/1379/16-а

Номер провадження2-а/608/74/2016

Чортківський районний суд Тернопільської області в складі :

головуючої судді Запорожець Л. М.

за участю секретаря Росляк Т.Б.,

розглянувши в відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в Чортківському районі Тернопільської області про визнання неправомірними дій і зобов»язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

В серпні 2016 року позивач ОСОБА_1 звернувся в суд з адміністративним позовом до Управління Пенсійного фонду України в Чортківському районі Тернопільської області про визнання неправомірними дій і зобов»язання вчинити певні дії. В позовній заяві ОСОБА_1 вказав, що 21 серпня 2015 року Управлінням Пенсійного фонду України в Чортківському районі Тернопільської області йому призначена пенсія по інвалідності відповідно до Закону України «Про загальнообов»язкове державне пенсійне страхування». Призначена відповідачем пенсія з часу її призначення по даний час не виплачується з посиланням на вимогу Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» № 213-VІІІ від 02.03.2015 року. До сьогоднішнього часу він працює державним службовцем на посаді ревізора-інспектора відділу податків і зборів Чортківської ОДПІ. З діями відповідача позивач ОСОБА_1 не погоджується, вважає, що законних підстав для невиплати йому пенсії немає, а тому її виплата не може бути припинена в жодному випадку. Таким чином, дії відповідача вважає неправомірними, оскільки п. 5 розділу ІІІ «Прикінцеві положення» Закону № 213 передбачає, що у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах, скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до спеціальних законів, в тому числі відповідно до Закону України «Про державну службу», однак станом на 1 червня 2015 року та теперішній час спеціального закону щодо призначення всіх пенсій, в тому числі спеціальних, не прийнято. Тому просить визнати неправомірними дії управління Пенсійного фонду України в Чортківському районі Тернопільської області щодо невиплати йому пенсії по інвалідності з 21 серпня 2015 року згідно Закону України «про загальнообов»язкове державне пенсійне страхування» та зобов»язати відповідача відновити виплату пенсії з 21 серпня 2015 року.

Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з»явився, подав суду письмову заяву, якій позовні вимоги підтримує, просить задоволити.

Представник відповідача - управління Пенсійного фонду України в Чортківському районі Тернопільської області в судове засідання не з»явився, від Управління надійшло заперечення на адміністративний позов, просять відмовити в задоволенні позову з огляду на те, що згідно Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» № 213 від 02.03.2015 року, який набрав чинності з 1 квітня 2015 року, визначено: «тимчасово, у період з 1 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 року: особам, на яких поширюється дія цього Закону (крім інвалідів І та ІІ груп, інвалідів війни ІІІ групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія п. 1 ст. 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), у період роботи на посадах, які дають право на призначення пенсії/довічного грошового утримання у порядку та на умовах, передбачених цим Законом, законами України «Про статус народного депутата України»., «Про державну службу», «Про судоустрій і статус суддів», пенсія призначена відповідно до цієї статті, не виплачується. Також Законом України № 911 від 24.12.2015 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії призначаються відповідно до спеціальних законів, в тому числі відповідно до Закону України «Про держану службу». Управління на законних підставах не проводило виплату пенсії по інвалідності ОСОБА_1, як працюючому пенсіонеру згідно Закону України «Про державну службу», тому в задоволенні позовних вимог просять відмовити.

Суд, враховуючи заяву позивача, письмове запереченя та заяву представника відповідача, дослідивши письмові докази, приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню з таких мотивів.

Відповідно до ст.1 Конституції Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Згідно з ч. 2 ст. 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України в Чортківському районі Тернопільської області, як одержувач пенсії по інвалідності, що підтверджується пенсійним посвідченням серії НОМЕР_1, виданим 28.10.2015 року.

З часу призначення пенсії позивач ОСОБА_1 і по даний час відповідачем виплата пенсії по інвалідності не проводиться.

Не погоджуючись з діями відповідача, 08 серпня 2016 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Управління Пенсійного фонду України в Чортківському районі Тернопільської області із заявою про відновлення виплати призначеної пенсії по інвалідності, однак листом № 3793/02 від 11.08.2016 року йому було відмовлено у виплати пенсії з посиланням на ЗУ № 213 від 02.03.2015 року.

Суд вважає, що відповідач, застосовуючи до спірних правовідносин ЗУ № 213 від 02.03.2015 року, фактично допустив звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, шляхом скасування та обмеження наданих державою соціальних прав, гарантій, пільг, компенсацій, які були встановлені Законами України.

Зазначене дає підстави вважати, цим порушено приписи ч. 2 та ч. 3 ст. 22 Конституції України та ч.1 ст. 58, ст. 21 та 24 Конституції України.

Так, статтею 22 Конституції України передбачено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до вимог ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до вимог ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової, або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Пенсії, інші види соціальних виплат для догляду, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Пенсійне забезпечення громадян України, в тому числі порядок призначення та виплати пенсій, визначення розміру пенсії, регулюються Законом України «Про пенсійне забезпечення», Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та іншими нормативно-правовим актами.

Законом України № 213 (пп.2 п.12 розділу 1) внесені зміни в ст. 47 Закону України «Про загальнообов»язкове державне пенсійне страхування», згідно яких: тимчасово, у період з 1 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 року:

- у період роботи особи (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 ст. 10 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту") на посадах, які дають право на призначення пенсії або щомісячного довічного грошового утримання у порядку та на умовах, передбачених Законами України «Про статус народного депутата України», «Про державну службу» «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів»,пенсії, призначені відповідно до цього Закону, не виплачуються. Після звільнення з роботи виплата пенсії відповідно до цього Закону поновлюється.

Крім того, згідно п. 2 розділу ІІІ «Прикінцеві положення» вказаного Закону порядок виплати пенсії (щомісячного довічного грошового утримання) працюючим пенсіонерам, встановлений цим Законом, поширюється на пенсіонерів (утримувачів щомісячного довічного грошового утримання) незалежно від часу призначення пенсії.

Станом на 1 квітня 2015 року посада, на якій працює позивач, дійсно, давала право на призначення пенсії у порядку та на умовах, передбачених Законом України «Про державну службу», у зв»язку з чим, відповідачем було припинено виплату пенсії позивачу з 1 квітня 2015 року.

Позивача позбавлено пенсії у порушення вимог та положень:

- ст. 2 Загальної Декларації Прав Людини (прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року);

- п. 2 ст. 2 та ст. 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року (ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII ( 2148-08 ) від 19.10.73року);

- ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим. 4.ХІ.1950 (Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини) (далі - Конвенція) в поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу з огляду на наступне.

Відповідно до ст.2 Загальної Декларації Прав Людини кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища.

Пункт 2 ст. 2 та ст. 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права передбачають, що Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов»язуються гарантувати, що права, проголошені в цьому Пакті, здійснюватимуться без будь якої дискримінації щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування.

Відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Високі Договірні Сторони гарантують кожній людині, яка знаходиться під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі 1 цієї Конвенції.

Ст. 14 Конвенції передбачає, що здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин майнового стану, народження або інших обставин.

Водночас, всупереч ст.2 Загальної Декларації Прав Людини, п. 2 ст. 2 та ст. 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, ст. 14 Конвенції, які гарантує рівність у здійсненні основних свобод, позивачу з огляду на його рід занять припинено виплату пенсії в той час як без будь-якого об»єктивного і розумного обґрунтування виплата такої ж пенсії проводиться іншим особам, які перебувають в однаковому із позивачем положенні, однак мають інший рід занять. Виплата такої пенсії не зупинена іншим особам, які працюють в інших сферах та секторах державного впливу та економіки.

Таким чином, має місце вочевидь наявне запровадження дискримінації відносно позивача при здійсненні останньою права на мирне володіння майном та отримання призначеної пенсії.

Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Пічкур проти України» № 10441/06 від 7 лютого 2014 року (пункти 48-49) зазначив, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об»єктивного та розумного обґрунтування (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» (Willis v. the United Kingdom), заява № 36042/97, n. 48, ECHR 2002-IV).

Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об»єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» (Van Raalte v. the Netherlands), n. 39, Reports 1997-1).

Також Європейський суд з прав людини в даному рішенні зазначив, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь- якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Ст. 1 Першого протоколу Конвенції (Париж, 20.11.1952) передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст.18 Конвенції обмеження, які дозволяються нею щодо згаданих прав та свобод, можуть застосовуватися тільки з тією метою, з якою вони передбачені.

Надбавки, доплати та пенсії є майном в контексті тлумачення Європейським Судом з прав людини ст. 1 Протоколу 1 до Європейської конвенції з прав людини поняття майно, оскільки існує у вигляді вимог, стосовно яких позивач наводить доводи, що він має принаймні законні сподівання (яке ґрунтується на законодавчій нормі) на набуття права володіння. Таке сподівання виникло у позивача з моменту призначення пенсії.

За правовою позицією Європейського Суду з прав людини, право на соціальні виплати є майновим правом, передбаченим ст. Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (рішення у справі «Хонякіна проти Грузії» (Khoniakina v. Georgia), № 17767/08, пункт 72, від 19 червня 2012 року). Бездіяльність держави щодо прийняття нормативного акту, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших, актах, тримання громадян у невизначеності є невиправданим втручанням у права, передбачені ст. 1 Першого протоколу (рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine), № 68385/10 та 71378/10), від 26 вересня 2014 року).

Відповідно до роз'яснень, наведених у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі, коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткове і регламентації її положень законом.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, неприпустимістю обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція та закони України виокремлюють певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. У рішеннях Конституційного Суду України зазначалося, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за ст. 22 Конституції України не допускається (Рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року N 8-рп/99, від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року N 7-рп/2004, від 1 грудня 2004 року N 20-рп/2004).

Згідно ст. 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду, як джерело права.

Зокрема, Європейський Суд з прав людини розкриває принцип верховенства права через принцип юридичної визначеності, згідно якого остаточне рішення суду у справі не може піддаватися сумніву, навіть у разі зміни законодавства (п. 51, 52 рішення у справі «Рябих проти Росії» від 24 липня 2003 року).

Крім цього, відповідно до роз'яснення Верховного Суду України № 1-5/400 від 14 липня 2006 року, наданого на підставі листа Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у справі «Качко проти України», реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена в залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів як причину невиконання своїх зобов'язань, судами не повинні прийматися до уваги.

Враховуючи викладене, суд вважає, що діями відповідача та положеннями ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213-УІІІ та ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» 911-VIII від 24.12.2015 року, якими були запроваджені тимчасові обмеження до абзацу 2 ч. 1 ст. 47 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо виплати пенсій, особам, які працюють на посадах державних службовців, безпосередньо порушено право позивача на соціальний захист, гарантоване ст.ст. 22, 46, 58 Конституції України, ст. 14, ст.1 Першого протоколу Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод», ст.2 Загальної Декларації Прав Людини, п. 2 ст. 2 та ст. 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права обмеження якого неможливе, враховуючи положення норм вище проаналізованого чинного законодавства.

Хоча Закон №213 від 02.03.2015 року та інші законодавчі акти, якими запроваджено обмеження щодо виплати пенсії не визнані в установленому порядку неконституційними, слід врахувати, що рішення Конституційного Суду України, за наслідками розгляду справи про конституційність певних положень закону, набирає чинності з моменту його постановлення та не поширюється на спірні правовідносини, що виникли до моменту його прийняття.

В даному ж випадку, позивач просить захистити його права за період, у якому відповідне рішення Конституційного Суду України про неконституційність зазначених положень закону відсутнє.

За таких обставин, суд при прийнятті рішення повинен керуватися принципом законності, закріпленим у ст. 9 КАС України, ч. 1, 4 та 6 якої передбачає, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною радою. У разі невідповідності нормативно-правового акту Конституції України, закону України, міжнародному договору, або іншому акту суд застосовує правовий акт, що має вищу юридичну силу. Якщо міжнародним договором, згода якого надана Верховної Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

З наведеного вбачається, що не залежно від відсутності відповідного рішення Конституційного Суду України, саме суд повинен дати правову оцінку спірним правовідносинам на основі законодавства та здійснити захист порушеного права позивача з врахуванням положень ст. ст. 3, 5, 8, 9, 11 КАС України, норм міжнародного права та урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Із системного аналізу ч. 1 ст. 7 ЗУ «Про загальнообовязкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року №1058-ІУ вбачається рівноправність застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообовязкове державне пенсійне страхування.

Враховуючи наведене, і те, що із заробітної плати позивача роботодавцями постійно утримувалися та сплачувалися до Пенсійного фонду України страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, дії відповідача є прямим втручанням у її право на мирне володіння особистим майном (пенсією).

За наведених обставин, суд вважає, що порушені права позивача підлягають захисту шляхом винесення судом постанови про визнання протиправними дій відповідача щодо не виплати йому пенсії та зобов'язання відновлення виплати призначеної йому пенсії.

Згідно вимог ч. 1 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа. Тому на користь ОСОБА_3 підлягають стягненню документально підтверджені витрати по сплаті судового збору в розмірі 551,20 гривень.

Керуючись ст.ст.2, 7-12, 17, 94, 158-163, 183-2, 254 КАС України, ст. ст.1, 3, 8, 19, 21-22, 24, 46, 55, 58, 64 Конституції України, ст.14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, ратифікованою Верховною Радою України 17 липня 1997 року, ст.2 Загальної Декларації Прав Людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, ст.ст. 2, 6-9, 11, 12, 69, 71, 86, 94, 104, 158-163, 167, 186 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в Чортківському районі Тернопільської області про визнання неправомірними дій та зобов»язання вчинити певні дії - задоволити.

Визнати неправомірними дії Управління Пенсійного фонду України в Чортківському районі Тернопільської області щодо припинення виплати пенсії по інвалідності ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, жителю АДРЕСА_1, починаючи з 21 серпня 2015 року.

Зобов»язати Управління Пенсійного фонду України в Чортківському районі Тернопільської області відновити з 21 серпня 2015 року виплату призначеної ОСОБА_1 пенсії по інвалідності згідно Закону України «Про загальнообов»язкове державне пенсійне страхування».

Стягнути з Управління Пенсійного фонду України в Чортківському районі Тернопільської області (м. Чортків, вул. Шевченка, 34, Тернопільської області, 48500) за рахунок коштів Державного бюджету України бюджетних асигнувань суб»єкта владних повноважень на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, жителю АДРЕСА_1- 551 (п'ятсот п'ятдесят одну) гривню 20 копійок сплаченого ним судового збору.

Апеляційна скарга на постанову суду подається в Львівський апеляційний адміністративний суд протягом 10 днів з часу її проголошення, а у разі застосування судом ч. 3 ст. 160 цього Кодексу (проголошення вступної та резолютивної частини постанови), протягом 10 днів з дня отримання копії постанови в повному обсязі.

Суддя/підпис/

Копія вірна:

Оригінал постанови знаходиться в матеріалах справи № 608/1379/16-а

Постанова набрала законної сили " " ______ року.

Суддя: Л. М. Запорожець

Копію постанови видано " " ______ року.

Секретар: