Рішення № 62376108, 26.10.2016, Дніпровський районний суд міста Києва

Справа № 755/6287/16-ц

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" жовтня 2016 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді Арапіної Н.Є.

з секретарем Рудь Н.В.

за участі

представників позивача ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3

представника відповідача Климковича Ю.Б., Самойленко А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Дніпровського районного суду міста Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальність "Порше Лізинг України" про визнання договору недійсним,-

в с т а н о в и в:

позивач звернувся в суд з позовом до Товариства з обмеженою відповідальність "Порше Лізинг України" про визнання договору недійсним. Свої вимоги мотивував тим, що 30 травня 2013 року між позивачем та відповідачем укладений договір фінансового лізингу № 00007363, за яким відповідач зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування майно, а саме, автомобіль марки «WV T5 GP Multivan 2.0 BIDTI», а позивач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами договору. При цьому в договорі вказано, що усі платежі, що підлягають сплаті, повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовуватиметься до еквівалентів в доларах США. Згідно графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів, який є невід»ємним додатком до договору про фінансовий лізинг, лізингоодержувач зобов»язаний сплачувати щомісячно лізинговий платіж у доларах США. Вважає, що умова про внесення лізингових платежів в еквіваленті іноземної валюти ставить позивача в край невигідне становище та з урахуванням чинного законодавства про заборону надання споживчих кредитів в іноземній валюті на території України, умови цього договору є недійсними. Також у розумінні ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» умови цього договору мають всі ознаки для визнання таких умов несправедливими. Відповідач використав нечесну підприємницьку діяльність та ввів позивача в оману через те, що не було проведено переддоговірної роботи та не надано детального розпису загальної вартості оплати транспортного засобу. Крім того, діяльність відповідача містить ознаки фінансової послуги та підлягає ліцензуванню, але здійснювалася ним без відповідної ліцензії, що є також підставою недійсності договору. Просив визнати договір фінансового лізингу недійсним.

Позивач в судове засідання не з»явився, хоча належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи. Представництво інтересів здійснювали ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3

Представник позивача ОСОБА_2 підтримав позовні вимоги. Дав пояснення, аналогічні викладеним у позові. Додатково пояснив, що умови кредитного договору в частині застосування еквівалентів в іноземній валюті при розрахунках за договором є несправедливими та встановлюють істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків сторін.

Представники відповідача Климкович Ю.Б. позовні вимоги не визнали. До суду надійшли письмові заперечення, в яких, зокрема, зазначено, що договір фінансового лізингу вчинений у письмовій формі відповідно до ч.1 ст.6 Закону України «Про фінансовий лізинг», який добровільно підписаний позивачем. Безпідставними є твердження позивача про застосування нечесної підприємницької практики, а також про необхідність відповідної ліцензії, оскільки відповідач не є фінансовою установою. Відповідно до ч.2 ст.806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та Законом. При цьому спеціальні норми мають пріоритет у застосування над нормами загальної дії. Між товариством та позивачем було досягнуто згоди щодо предмета договору, додержано усіх істотних умов визначених Законом. Просив відмовити у задоволенні позову.

Представник відповідача Самойленко А.О. підтримала пояснення Климовича Ю.Б. Додатково пояснила, що згідно Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Товариство не залучає фінансові активи від фізичних осіб, не є фінансовою установою, тому не має відповідної ліцензії.

Дослідив матеріали справи, суд встановив наступні обставини справи.

30 травня 2013 року між позивачем та відповідачем укладений договір фінансового лізингу № 00007363, за яким відповідач зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування майно, а саме, автомобіль марки «WV T5 GP Multivan 2.0 BIDTI», а позивач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами договору (а.с.8, 9-10).

Згідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

В силу ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно ст.1 Закону України «Про фінансовий лізинг» фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Згідно ч.1 ст.2 цього Закону відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Відповідно до ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

На окрему увагу заслуговують істотні умови договору лізингу, адже за загальним правилом, визначеним ст. 638 ЦК, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Зокрема, законодавством передбачено два різновиди істотних умов лізингових угод: істотні умови, які є обов'язковими відповідно до вимог закону; та істотні умови, які мають бути внесені у договір за заявою хоча б однієї зі сторін. При цьому за будь-яких умов сторони мають погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов»язковим для виконання сторонами.

Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

Підставою для визнання договору фінансового лізингу недійсним позивач зазначає визначення грошового еквівалента зобов»язання в іноземній валюті.

Положеннями ч. 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

При цьому, відповідно до вимог ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним

Відповідно до п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Пункт 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" містить роз»яснення, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Відповідно до п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Так, у ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» визначено, які елементи можуть включатися до лізингових платежів, та зазначено, що порядок їх сплати має бути чітко визначений у договорі лізингу.

Сторони спірної угоди визначили грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Відповідно до ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Згідно зі ст. 533 ЦК грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативноправовим актом.

Отже, положення чинного законодавства (статті 524, 533 ЦК) хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов»язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов»язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов»язання у випадку зміни курсу національної валюти України відповідно до іноземної валюти.

Гривня є законним платіжним засобом на території України (частина перша стаття 192 ЦК України).

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України).

Такими випадками є стаття 193, частина четверта статті 654 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94 ВР «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Оскільки положення договору фінансового лізингу щодо корегування лізингових платежів внаслідок збільшення курсу долара США відповідно до гривні, які є предметом спору у справі, узгоджуються з вимогами чинного законодавства та не суперечать їм, при укладенні договору фінансово лізингу позивач не заперечував проти його умов, тому відсутні правові підстави, передбачені ч.1 ст.215, ч. 1 ст.203 ЦК України для визнання недійсним договору.

Стаття 18 Закону України "Про захист прав споживачів" містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.

Так, за змістом частини п'ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.

Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону).

Визначення поняття "несправедливі умови договору" закріплено в частині другій статті 18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи норму статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2,3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону).

Судом не встановлено і позивачем не доведено, що умови договору фінансового лізингу в частині застосування еквівалентів в іноземній валюті при розрахунках за договором є несправедливими та встановлюють істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків сторін.

Підставою для визнання договору фінансового лізингу недійсним позивач також зазначає щодо здійснення відповідачем діяльності з надання будь-яких фінансових послуг без відповідної ліцензії .

Згідно пункту 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).

Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Згідно п. 3.2 договору фінансового лізингу сторони погодили, що відповідач придбаває об'єкт лізингу та передає позивачеві об'єкт лізингу на умовах фінансового лізингу.

Згідно довідки про взяття на облік юридичної особи відповідач має право надавати послуги з фінансового лізингу (а.с.51).

Отже, судом не встановлено, що Товариство з обмеженою відповідальність "Порше Лізинг України" є фінансовою установою та здійснює фінансові послуги щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що відповідно до статті 227 ЦК України може слугувати підставою, за її відсутності, для визнання договору фінансового лізингу недійсним.

Також не ґрунтуються на вимогах законодавства посилання позивача на те, що дії відповідача свідчать про нечесну підприємницьку практику з огляду на таке.

Згідно з вимогами частин 1, 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає: вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

У відповідності до ст.ст. 10, 60 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Позивачем не надано жодного доказу на підтвердження здійснення відповідачем нечесної підприємницької практики, тому зазначені посилання є безпідставними.

При укладенні договору фінансового лізингу сторонами додержано вимог, необхідних для чинності цього правочину і передбачених Цивільним кодексом України та Законом України "Про фінансовий лізинг".

За вказаних обставин відсутні підстави для визнання недійсним договору фінансового лізингу, укладеного між ОСОБА_6 та Товариством з обмеженою відповідальність "Порше Лізинг України".

Відповідно до ч.1 ст.88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Відповідно до ст. 22 Закону України "Про захист прав споживачів" позивач звільнений від сплати судового збору.

Згідно ч. 1 ст. 79 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Згідно ч. 3 ст. 79 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать зокрема, витрати на правову допомогу.

Як убачається з матеріалів справи між ТОВ «Порше Мобіліті» та ТОВ «Юридична фірма Вернер і партнери» було укладено договір про надання юридичних послуг № 17/2010 від 09 червня 2010 року, до якого було укладено додаткову угоду № 47 від 15 січня 2013 року, за якою змінився виконавець зобов'язання - на ТОВ «Юридична фірма Вернер», а також додаткову угоду № 206 від 10 серпня 2010 року (а.с. 79-84, 85-88, 89-92).

За вказаним договором ТОВ «Порше Мобіліті» замовило у ТОВ «Юридична фірма Вернер» надання юридичних послуг, які полягають в юридичному консультуванні, підготовці процесуальних документів та участі у судових засіданнях.

Вартість витрат на правову допомогу, відповідно до акту № 555 до Договору про надання юридичних послуг від 09 червня 2010 року складає 10 000,00 грн.

Зазначені витрати відповідач підтверджує рахунком-фактурою № 554 від 26 квітня 2016 року, актом № 555 до Договору про надання юридичних послуг № 17/2010 від 09 червня 2010 року, платіжним дорученням № 50030379 від 17 травня 2016 року (а.с.94, 95, 96) .

Відповідно до п. 47 Постанови Пленуму Верховного суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 10 від 17 жовтня 2014 року «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» право на правову допомогу гарантовано статтями 8, 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України (Рішення від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000; Рішення від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009; Рішення від 11 липня 2013 року № 6-рп/2013).

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 90 ЦПК України, витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору (статті 12, 42,56 ЦПК).

Розмір витрат на оплату правової допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правову допомогу. Разом із тим граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлений Законом України "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах".

Згідно п. 48 вищезазначеної постанови, підстави, межі та порядок відшкодування судових витрат на правову допомогу, надану в суді як адвокатом, так і іншим фахівцем у галузі права, регламентовано у пункті 2 частини третьої статті 79, статтях 84, 88, 89 ЦПК України.

Витрати на правову допомогу, граничний розмір якої визначено відповідним законом, про що зазначено в пункті 47 цієї постанови, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов'язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Згідно ст. 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Однак позивачем не надано суду виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців про здійснення діяльності у сфері права та диплом спеціаліста.

За таких обставин, підстав для відшкодування витрат на правову допомогу за рахунок позивача в сумі 10 000, 00 грн. судом не встановлено.

Керуючись Законом України «Про фінансовий лізинг», Законом України «Про захист прав споживачів», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93, ст.ст. 192, 203, ч.1 ст.215, ст. 217, ст. 524, ч.ч. 1, 2 ст. 533, ч. 1 ст. 626,ст. 627,ч.1 ст.628, ст.ст. 629, 638, 640, 806, 807, 808, 809 ЦК України, п.п.2,5,7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»,п. 47 постанови Пленуму Верховного суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 10 від 17 жовтня 2014 року «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», ст.ст. 10, 11, 60, 61, 212, 213, 215, 218 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальність "Порше Лізинг України" про визнання договору недійсним відмовити.

У задоволенні вимог про стягнення з ОСОБА_6 на користь Товариства з обмеженою відповідальність "Порше Лізинг України" витрат, понесених на правову допомогу, відмовити

Повний текст рішення виготовлено 31 жовтня 2016 року.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку через Дніпровський районний суд м. Києва шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення. У разі якщо судове рішення було постановлено без участі особи, яка його оскаржує, апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя Н.Є.Арапіна