Постанова № 62370952, 31.10.2016, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/584/16 Головуючий у 1-й інстанції: Келеберда В.І.

Суддя-доповідач: Мєзєнцев Є.І.

ПОСТАНОВА

Іменем України

31 жовтня 2016 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого - судді Мєзєнцева Є.І., суддів - Файдюка В.В., Чаку Є.В., при секретарі Войтковській Ю.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_2 та Національного банку України на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 серпня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Національного банку України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 звернулась до суду з адміністративним позовом до Національного банку України про визнання протиправними дій щодо винесення постанови від 20.11.2014 №736, наказу №105-дск, не ознайомлення з вказаними наказами та невиплати заробітної плати у період з 01.01.2015 по 26.02.2016; скасування постанови від 20.11.2014 № 736 в частині не здійснення з 01.12.2014 оплати праці позивачу та наказ №105-од яким позивача не включено до групи працівників, яким виплачується заробітна плата; зобов'язання нарахувати та виплатити позивачу заробітну плату у період з 01.12.2014 по 26.02.2015; зобов'язання нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати з 26.02.2015 по дату прийняття судового рішення у справі.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 серпня 2016 року адміністративний позов задоволено частково.

В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Відповідач, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи та на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до наказу від 26.06.2014 №105-од/ДСК (з урахуванням змін внесених наказом від 07.08.2014 №132-од-дск) з метою безперебійної роботи Управління на базі Головного управління Національного банку України по м. Києву і Київській області, з 01.07.2014 року у відрядженні у місті Києві залучено мінімальну кількість працівників Управління для виконання функцій Управління, при цьому, працівникам Управління, які не були залучені у відрядження до м. Києва, у тому числі позивачці, здійснювалась оплата відповідно до ст. 113 Кодексу законів про працю України.

Згідно із постановою Правління Національного банку України від 20.11.2014 р. №736 "Про окремі питання оплати праці працівників управлінь Національного банку України в Донецькій і Луганській областях та внесення змін до їх граничної чисельності", у зв'язку з нестабільною ситуацією, що склалася в м. Луганську і спричинила через загрозу життю та здоров'ю працівників неможливість виконувати Управлінням Національного банку України в Луганській області своїх функцій, призупинено з 01 грудня 2014 року виконання управлінням Національного банку України в Донецькій та Луганській області частини своїх функцій та прийнято рішення про скорочення чисельності працівників управління Національного банку України в Луганській області на 242 одиниці та затверджено граничну чисельність у кількості 11 одиниць.

На виконання цієї постанови в.о. начальника Національного банку України в Луганській області видано наказ від 26.11.2014 р. №234-к "Про скорочення чисельності працівників Управління Національного банку України в Луганській області" на 242 одиниці.

Пунктом 2 зазначеного наказу визначено обов'язок ознайомити працівників Управління з наказом про скорочення та попередити про наступне вивільнення до 26 грудня 2014 року за пунктом 1 статті 40 КЗпП України у зв'язку із скороченням чисельності працівників (будь-яким можливим засобом зв'язку, зокрема, письмово під розписку особисто, поштовим, телефонним, факсимільним, електронною поштою).

В подальшому, наказом Національного банку України від 26.02.2015 №1210-к ОСОБА_2 звільнена з посади провідного економіста відділу банківського нагляду Управління Національного банку України в Луганській області з 26.02.2015 у зв'язку із скороченням штату чисельності працівників на підставі п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України. Зі змісту наказу від 26.02.2015 №1210-к вбачається, що його прийнято на підставі постанови правління Національного банку України від 20.11.2014 №736, наказу Управління від 26.11.2014 №234-к.

Відповідно до довідки про середню заробітну плату позивача, їй не виплачувалась заробітна плата з 01.12.2014 по дату звільнення.

Заперечуючи проти позову відповідач зазначив, що з 01.12.2014 працівники, які не були залучені у відрядження до м. Києва перебували у відпустці без збереження заробітної плати.

Відповідно до ст. 84 Кодексу законів про працю України у випадках, передбачених статтею 25 Закону України "Про відпустки", працівнику за його бажанням надається в обов'язковому порядку відпустка без збереження заробітної плати.

Водночас, п. 18 ст. 25 Закону України "Про відпустки" (в редакції від 15.01.2015, яка набрала чинності 01.02.2015) визначено, що відпустка без збереження заробітної плати за бажанням працівника надається в обов'язковому порядку: працівникам на період проведення антитерористичної операції у відповідному населеному пункті з урахуванням часу, необхідного для повернення до місця роботи, але не більш як сім календарних днів після прийняття рішення про припинення антитерористичної операції.

Отже, обов'язковою умовою надання відпустки без збереження заробітної плати є бажання працівника, якому надається така відпустка.

Проте, в матеріалах справи відсутні докази того, що позивач зверталась до керівника Управління Національного банку України в Луганській області або до відповідача з заявою (або у будь-який інший спосіб) про надання їй відпустки без збереження заробітної плати, отже доводи відповідача, що позивач з 01.12.2014 перебувала у відпустці без збереження заробітної плати є безпідставними.

Крім того, постанову №736 "Про окремі питання оплати праці працівників управлінь Національного банку України в Донецькій і Луганській областях та внесення змін до їх граничної чисельності" прийнято 26.11.2014, в той час як зазначена вище норма Закону України "Про відпустки" щодо можливості надання відпусти без збереження заробітної плати на період проведення антитерористичної операції у відповідному населеному пункті набула чинності 01.02.2015.

З огляду на викладене, посилання відповідача на п. 18 ст. 25 Закону України "Про відпустки", як на підставу для невиплати позивачу заробітної плати є необґрунтованим.

Згідно ст. 34 КЗпП України простій - це призупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами. У разі простою працівники можуть бути переведені за їх згодою з урахуванням спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця.

Час простою не з вини працівника оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу) (стаття 113 КЗпП).

Як зазначено вище, наказом від 26.06.2014 №105-од/ДСК (з урахуванням змін внесених наказом від 07.08.2014 №132-од-дск) з метою організаційного вирішення питання щодо подальшої трудової діяльності працівників Управління, які не були залучені до відрядження у м. Київ було визначено простій з 01.07.2014 та здійснювалась оплата відповідно до ст. 113 Кодексу законів про працю України без визначення графіку та місця роботи таким працівникам.

В подальшому, постановою Правління Національного банку України від 20.11.2014 р. №736 призупинено з 01 грудня 2014 року виконання управлінням Національного банку України в Донецькій та Луганській області частини своїх функцій, тобто фактично закінчено період простою.

Отже, з 01.12.2014, як зазначає відповідач, закінчився період простою, проте позивачу не була надана у встановлений Кодексом законів про працю України спосіб відпустка без збереження заробітної плати.

Отже, в даному випадку, закінчення періоду простою без оформлення у визначеному законодавством порядку відпустки без збереження заробітної плати, звільнення позивача з підстав визначених Кодексом законів про працю України є підставою для виплати, зокрема, позивачу, заробітної плати у повному обсязі.

Відповідно до роз'яснень, що містяться в п. 31 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року N 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", згідно із ч. 3 ст. 32 КЗпП України в межах спеціальності, кваліфікації і посади, обумовленої трудовим договором, зміна істотних умов праці: систем і розмірів оплати, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміна розрядів і найменування посад та інших - допускається за умови, що це викликано змінами в організації виробництва і праці та що про ці зміни працівник був повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

З матеріалів справи вбачається та сторонами не заперечується, що позивач про закінчення періоду простою повідомлена не була, а згоду на зміну істотних умов праці не давала.

Разом з цим, як вірно зазначено судом першої інстанції, порушення відповідачем норм Кодексу законів про працю України стосовно виплати позивачу заробітної плати за період з 01.12.2014 по день звільнення не вказує на протиправність постанови Правління Національного банку України від 20.11.2014 р. №736, якою врегульовано порядок роботи та оплати всіх працівників управління Національного банку України в Луганській області, а тому відсутні підстави для задоволення позову в частині визнання протиправними та скасування постанови від 20.11.2014 №736, наказу №105-дск.

З матеріалів справи вбачається, що пунктом 7 постанови Правління Національного банку України від 20.11.2014 р. №736 ухвалено здійснювати працівникам Управлінь Національного банку України у Донецькій та Луганській областях які до 20.12.2014 звільняться з Національного банку України згідно з п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України за угодою сторін, за їх заявами за їх заявами виплату одноразової допомоги в розмірі 10 посадових окладів (тарифних ставок), установлених їм на день звільнення.

Судом встановлено та сторонами не заперечується, що з постановою Правління Національного банку України від 20.11.2014 р. №736 позивач не була ознайомлена, отже була позбавлена можливості реалізувати право на звільнення згідно з п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України з виплатою одноразової допомоги в розмірі 10 посадових окладів (тарифних ставок), установлених на день звільнення.

Відповідно до ст. 22 Кодексу законів про працю України відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.

Таким чином, не ознайомлення позивача, зокрема, з пунктом 7 постанови Правління Національного банку України від 20.11.2014 р. №736, позбавило її можливості реалізувати право на звільнення згідно з п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України з виплатою одноразової допомоги в розмірі 10 посадових окладів (тарифних ставок), установлених на день звільнення.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Згідно з ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Суд наголошує, що захист прав здійснюється у разі їх порушення. З цього слідує, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства. Якщо позивач не довів факту порушення особисто своїх прав, то навіть у разі, якщо дії суб'єкта владних повноважень є протиправними, підстав для задоволення позову немає. Звернення до суду є способом захисту порушених суб'єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Об'єктом судового захисту є права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Для розкриття цих категорій необхідно звернути увагу на Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 ЦПК України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 (справа N 1-10/2004). Системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

З урахуванням наведених вище міркувань Конституційний Суд України вирішив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Позивач звернулась до суду за захистом права на отримання заробітної плати у період з 01.12.2014 по 26.02.2015, отже визнання протиправними дій щодо винесення постанови від 20.11.2014 №736, наказу №105-дск, не ознайомлення з вказаними постановою та наказом не матиме правовим наслідком нарахування та виплату позивачу заробітної плати у вказаний період.

За наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що належним способом захисту прав позивача в даному випадку є зобов'язання нарахувати та виплатити позивачу заробітну плату у період з 01.12.2014 по 26.02.2015.

Враховуючи, що відповідачем за відсутності законодавчо визначених підстав не виплачено позивачу заробітну плату за період з 01.12.2014 по 26.02.2015, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про задоволення позову в частині визнання протиправними дій щодо не виплати позивачу заробітної плати та зобов'язання нарахувати та виплатити позивачу заробітну плату у період з 01.12.2014 по 26.02.2015.

Щодо позовної вимоги про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати з 26.02.2015 по дату прийняття судового рішення у справі, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст. 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Згідно ст. 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Аналізуючи вищезазначені норми матеріального права, Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року (справа № 21-1765а15) прийшов до висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, а коли він у цей день не був на роботі. - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі не проведення його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним судом України у постанові від 21.01.2015 № 6-195цс14.

Згідно з частиною першою статті 27 Закону України "Про оплату праці" порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до абз. 1 п. 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

У разі, коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Повними, фактично відпрацьованими останніми двома місяцями роботи, що передують звільненню позивача з роботи є жовтень та листопад 2014 року.

Відповідно до довідки про середню заробітну плату (дохід) від 26.02.2015 №01-05-46/386 ОСОБА_4 отримала заробітну плату за жовтень у розмірі 6968,21 грн., а за листопад 2014 року у розмірі 6118,40. Згідно листа Мінсоцполітики України від 04.09.2013 №9884/0/14-13/13 про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2014 рік, кількість робочих днів за жовтень становить 23 дні, а за листопад 2014 року 20 днів, що загалом становить 43 дні.

Таким чином, середньомісячна заробітна плата позивача становить 6543,39 грн. (6968,21 грн. + 6118,40 грн. / 2 місяці), а середньоденна - 304, 33 грн. (6968,21 грн. + 6118,40 грн. / 43 дні).

Згідно листів Мінсоцполітики України від 09 вересня 2014 року № 10196/0/14-14/13 та від 20 липня 2015 року № 10846/0/14-15/13 Про розрахунок норми робочого часу на 2015 та 2016 рік, кількість робочих днів з 26.02.2015 по 31.10.2016 року становить 418 днів.

Відтак, середній заробіток позивача за час затримки виплати заробітної плати з 26.02.2015 по дату прийняття судового рішення у справі (31 жовтня 2016 року) дорівнює 127 209 грн. 94 коп. (304, 33 грн. * 418 дні).

Проаналізувавши вищевказані норми законодавства та приймаючи до уваги правову позицію Верховного Суду України, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку про наявність у позивача права на отримання відшкодування середнього заробітку за час затримки виплати при звільненні.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст.198, п. 4 ч. 1 ст. 202 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції скасовує її та ухвалює нове рішення, якщо визнає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

За таких обставин, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу Національного банку України - залишити без задоволення, апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково, а рішення суду першої в частині відшкодування середнього заробітку частково скасувати з постановленням нового про задоволення позовних вимог в цій частині.

Керуючись ст.ст. 160, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Національного банку України - залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 серпня 2016 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про зобов'язання нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати з 26.02.2015 по дату прийняття судового рішення у справі - скасувати.

Зобов'язати Національний банк України нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати у розмірі 127 209 грн. 94 коп. (сто двадцять сім тисяч двісті дев'ять гривень 94 копійки).

В решті позовних вимог постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 серпня 2016 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили в порядку, встановленому статтею 254 КАС України та може бути оскаржена безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції в порядку і строки, встановлені статтею 212 КАС України.

Головуючий суддя Є.І.Мєзєнцев

суддя В.В.Файдюк

суддя Є.В.Чаку

Головуючий суддя Мєзєнцев Є.І.

Судді: Файдюк В.В.

Чаку Є.В.