Рішення № 62337684, 11.10.2016, Рівненський міський суд Рівненської області

Справа № 569/1140/15-ц

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11.10.2016 м. Рівне

Рiвненський мiський суд Рівненської області в особi суддi ОСОБА_1,

з участю: секретаря судового засідання Ющук О.С.,

позивача ОСОБА_2,

представників позивача ОСОБА_3, ОСОБА_4,

представників ПАТ «ОТП Банк» ОСОБА_5, ОСОБА_6,

розглянувши у відкритому судовому засiданнi в мiстi Рiвному

справу за позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про захист прав споживача, визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки та відшкодування моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В :

Представники позивача ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в судовому засіданні позовні вимоги ОСОБА_2 підтримали та, з урахуванням заяви про зміну предмету позову, просять суд: визнати недійсним кредитний договір № CrL-SME P00/22/2008 від 02 липня 2008 року, укладений між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» та ОСОБА_2; застосувати наслідки недійсності правочину - кредитного договору № CrL-SME P00/22/2008 від 02 липня 2008 року відповідно до ч.1 ст.1057-1 ЦК України; стягнути з відповідача на користь позивача завдані збитки в подвійному розмірі, а саме 53818,66 грн; стягнути з відповідача на користь позивача завдану моральну шкоду в розмірі 120000,00 грн; визнати недійсним договір іпотеки квартири № 111, що знаходиться за адресою: місто Рівне, вулиця Міцкевича,40, укладений між ОСОБА_2 та ЗАТ «ОТП Банк» № РМ-SME P00/022/2008 від 02 липня 2008 року; скасувати державну реєстрацію іпотеки квартири № 111, що знаходиться за адресою: місто Рівне, вулиця Міцкевича,40, за договором іпотеки № РМ-SME P00/022/2008 від 02 липня 2008 року, укладеним між ОСОБА_2 та ЗАТ «ОТП Банк»; скасувати державну реєстрацію обтяження квартири № 111, що знаходиться за адресою: місто Рівне, вулиця Міцкевича,40, за договором іпотеки №РМ-SME P00/022/2008 від 02 липня 2008 року, укладеним між ОСОБА_2 та ЗАТ «ОТП Банк».

В обґрунтування позовних вимог посилаються на те, що 02 липня 2008 року між ОСОБА_2 та закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі ЗАТ «ОТП Банк») правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі ПАТ «ОТП Банк») було укладено договір про надання кредитної лінії № CrL-SME P00/22/2008, що складається з двох частин: перша частина базові умови кредитування, визначення термінів; друга частина права та обовязки сторін та інші істотні умови кредитного договору. Відповідно до даного договору банк зобовязався встановити (надати) позичальнику відновлювальну кредитну лінію на споживчі цілі в сумі 87110,00 доларів США, строк дії кредитної лінії до 03 липня 2017 року, строк дії ліміту кредитної лінії до 04 липня 2011 року.

Зазначають, що на початку грудня 2014 року відповідачем була підготовлена та надана позивачу довідка № РОО-5-5/1145 від 05 грудня 2014 року, зі змісту якої випливає, що ПАТ «ОТП Банк» протягом періоду з 02 липня 2008 року по 01 серпня 2011 року усі здійсненні позивачем платежі спрямовував в якості погашення відсотків за користування кредитом, жодного здійсненого нею платежу не було спрямовано на погашення тіла кредиту, внаслідок чого вона змушена була звернутися за правовою допомогою.

За результатом аналізу кредитного договору зясувалося, що цей договір не відповідає вимогам чинного законодавства, що діяли на момент його укладення, реальна відсоткова ставка за договором виявилася значно вищою, аніж та, яку позивачу було озвучено працівниками відповідача під час укладення договору, та становить 17,05%, спосіб погашення кредиту не належить ані до ануїтентного, ані до класичного (диференційованого) способу погашення, сплачені позивачем суми за період з 02 липня 2008 року по 01 серпня 2011 року банком розносилися лише в якості погашення відсотків, при цьому тіло кредиту жодним чином не погашалося.

Відповідно до п.1.4.1.4. частини № 2 Договору (в редакції від 02 липня 2008 року) плата за користування кредитом здійснюється шляхом нарахування процентів на фактичну суму наданих кредитних коштів. Додатковим договором від 01 серпня 2011 року було змінено порядок нарахування процентів: проценти мали нараховуватися на фактичну суму непогашених кредитних коштів. Пунктом 1.5. частини № 2 Договору (в редакції від 02 липня 2008 року) визначено черговість виконання боргових зобовязань, в останню чергу згідно даної черговості здійснюється погашення суми основного боргу за кредитом (п.п.7) п.1.5. ч.2 договору), тобто погашення чистої суму кредиту, без урахування нарахованих відсотків за користування кредитом.

В період з дати укладення кредитного договору і по 01 серпня 2011 року банком було безпідставно списано меморіальними ордерами кошти, зараховані позивачем на поточний рахунок для сплати кредиту лише в якості сплати чистих відсотків. Такими діями відповідач штучно створив збільшення вартості кредиту, оскільки тіло кредиту протягом 2008-2011 років не зменшувалося, відсотки протягом цього періоду нараховувалися на усю суму наданого кредиту і лише з 01 серпня 2011 року тіло кредиту почало зменшуватися, що призвело і до збільшення реальної відсоткової ставки по кредитному договору, про яку вона зазначала в заяві на отримання кредиту, з 14,5% до 17,05%. І тільки в результаті консультації спеціаліста в галузі права щодо отриманої довідки від 2014 року, позивачу стало зрозуміло, що частина № 2 Договору в редакції від 02 липня 2008 року містить в собі нечіткий порядок погашення кредиту, що суттєво відрізняється від частини № 2 договору в редакції від 01 серпня 2011 року, в якому на відміну від першої редакції чітко вбачається класичний спосіб погашення кредиту.

Вважають, що відсутність графіку кредитування в момент укладення договору та на період по 01 серпня 2011 року, тобто час протягом якого сплати тіла кредиту з ініціативи банку не відбувалася, це навмисне введення в оману споживача кредитних послуг, який не є спеціалістом в сфері кредитування і не володіє спеціальними знаннями щодо обставин, які мають істотне значення в кредитних правовідносинах реальної ціни кредиту.

Крім того, посилаються і на те, що позивача при укладенні кредитного договору не було попереджено кредитодавцем (ПАТ «ОТП Банк») про те, що валютні ризики, які можуть виникнути протягом виконання кредитного договору, несе споживач, тобто ПАТ «ОТП Банк» було порушено пункт 3.8. постанови НБУ від 10 травня 2007 року № 168, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за № 541/13808. Вказують і на те, що в порушення пункту 3.6. згаданої Постанови НБУ додатковими договорами № 1 та № 2 до кредитного договору на позивача було покладено кредитодавцем обовязок щодо сплати комісії за управління кредитом в процентному виразі від суми ліміту кредитної лінії, що також, разом із встановленням в кредитному договорі плаваючою процентною ставкою (фіксований відсоток 6% річних + FIDR, розмір якого в кредитному договорі не зафіксовано та не визначено), є несправедливими по відношенню до споживача кредитних послуг умовами договору, що є порушенням вимог статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» та підставою для визнання такого договору недійсним.

Звертають увагу на те, що вищевказані дії відповідача щодо приховання реальних обставин справи, недотримання вимог закону під час укладення кредитного договору, призвели, окрім непередбачуваних матеріальних втрат, також до довготривалого стресу, та, як наслідок, поганого самопочуття, погіршення стану здоровя позивача, що є підтвердженням завдання їй моральної шкоди відповідно до п.5 ст.4, ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.23 ЦК України.

Вважають, що договір про надання кредитної лінії № CrL-SME P00/22/2008 був вчинений внаслідок обману, з недотриманням в момент його вчинення встановлених ч.1 ст.203 ЦК України вимог, а тому, на підставі ст.ст.203,215,230 ЦК України, даний правочин підлягає визнанню недійсним.

Представник ПАТ «ОТП Банк» ОСОБА_5 в судовому засіданні позов ОСОБА_2 не визнав і в задоволенні позову просить суд відмовити з підстав, викладених у письмових запереченнях на позовну заяву.

Зокрема, посилається на те, що до спірних правовідносин не можуть бути застосовані положення Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки за кредитним договором цільове використання коштів - «на споживчі цілі», а не для придбання продукції, як передбачено Законом. У кредитному договорі передбачено порядок застосування відсоткової ставки із правом відповідача збільшувати та зменшувати проценту ставку. Посилання на відсутність графіку платежів до кредитного договору вважає безпідставним. Вказує на те, що умови кредитного договору визначають валютні ризики. Оскільки у кредитному договорі (пункт 1.4.1.4 частини 2 кредитного договору) зазначено спосіб користування кредитними коштами, то твердження позивача про те, що її ввели в оману, є безпідставним. Вказує, що позивач не зазначила жодну із підстав, що вимагається п.5 постанови пленуму ВСУ № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», а тому вимога про відшкодування моральної шкоди є безпідставною та такою, що не може бути задоволена.

Крім того, представником відповідача було подано заяву про застосування строків позовної давності, яка обґрунтована тим, що оспорюванні кредитний та іпотечний договори були укладені 02 липня 2008 року, а тому строк позовної давності, в межах якого позивач міг би звернутися до суду з вимогою про визнання договору недійсним закінчився 01 липня 2011 року, а з позовом позивач звернулася до суду у січні 2015 року, тобто з пропуском строку позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, дослідивши письмові докази по справі, суд прийшов до висновку, що позов підлягає задоволенню частково.

Судом встановлено, що 02 липня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 було укладено договір про надання кредитної лінії № CrL-SME P00/22/2008, що складається з двох частин: перша частина базові умови кредитування, визначення термінів; друга частина права та обовязки сторін та інші істотні умови кредитного договору. Відповідно до даного договору банк зобовязався встановити (надати) позичальнику відновлювальну кредитну лінію на споживчі цілі в сумі 87110,00 доларів США, строк дії кредитної лінії до 03 липня 2017 року, строк дії ліміту кредитної лінії до 04 липня 2011 року.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за договором про надання кредитної лінії № CrL-SME P00/22/2008 від 02 липня 2008 року, ОСОБА_2 уклала із ЗАТ «ОТП Банк» договір іпотеки № РМ-SME P00/022/2008 від 02 липня 2008 року, предметом якого є квартира № 111, що знаходиться за адресою: місто Рівне, вулиця Міцкевича,40.

На виконання умов даного договору ОСОБА_2 отримала грошові кошти в сумі 81110 доларів США.

До кредитного договору вносилися зміни та доповнення, про що між сторонами були укладені відповідні правочини, зокрема: 14 серпня 2009 року додатковий договір № 1, 10 серпня 2010 року додатковий договір № 2, 01 серпня 2011 року додатковий договір № 3.

Допитана в якості свідка позивач ОСОБА_2 суду пояснила, що для особистих потреб у 2008 році їй знадобились грошові кошти. Із відповідачем у неї вже склалась позитивна кредитна історія, оскільки за укладеними раніше кредитними договорами вона в повному обсязі розрахувалась. Звернулась вона до банку за місяць до укладення кредитного договору. Перед укладенням кредитного договору в банку їй повідомили, що процентна ставка за цим кредитом буде не фіксованою, але максимальний відсоток за кредитом не буде перевищувати 14,5% протягом дії кредитного договору. Погашення кредиту буде відбуватись класичним способом протягом 9 років. Вона погодилась на отримання кредиту у іноземній валюті з тих підстав, що банк її запевнив у стабільності курсу та те, що відсоток у іноземній валюті був нижчим, ніж по гривневих кредитах.

Вона отримала дозвіл кредитного комітету банку на 87110,00 доларів США кредиту. За місяць вона вибрала 81000,00 доларів США. Щомісячну суму до сплати в погашення кредитної заборгованості вона отримувала від банку СМС повідомленнями, в яких значилась щомісячна сума до погашення, але не конкретизувалось спрямування цієї суми (тіло кредиту, відсотки, комісії). Як вияснилось пізніше, банк спрямовував сплачені нею грошові кошти самостійно та з порушенням прав споживача. Оплачувала вона кредит у банку, а їй видавали документ, де в призначенні платежу було вказано: поповнення поточного рахунку. Всі додаткові угоди до кредитного договору підписувались нею з ініціативи банку, у випадку не підписання з її сторони цих угод вона мала б повернути кредит в повному обсязі достроково. Якби при укладенні договору вона знала, що реальна відсоткова ставка буде вищою ніж 14,5%, а сукупна вартість кредиту буде дорожчою за тіло кредиту більше ніж на 50% від вартості кредиту, вона ніколи б не брала кредит на таких умовах.

У 2014 році вона звернулась до банку, щоб дізнатись про те, яку суму їй необхідно сплатити для погашення кредиту в цілому. Їй повідомили суму, яка значно перевищувала суму до погашення, яка була порахована позивачем виходячи з того, що позивач протягом 2008-2014 років переплачувала - сплачувала по мірі наявності коштів більше ніж було зазначено в СМС повідомленнях банку. З метою отримання більш конкретних даних, вона отримала в банку довідку про фактично сплачені нею кошти в погашення кредиту, після чого побачила, що банк, як виявилось, перших три роки кредитування спрямовував сплачені нею кошти тільки на погашення відсотків і не спрямовував на погашення тіла кредиту жодного долара, що, відповідно, і стало підставою такого здорожчання кредиту в цілому. Тому вона звернулась до юристів за консультацією і дізналась про те, що банк обманним шляхом порушив низку законодавчих вимог щодо умов кредитування, а також її права як споживача кредитних послуг, що і стало підставою для її звернення до суду за захистом своїх порушених прав.

Також позивач пояснила, що вищевказаними діями з боку банку їй було спричинено моральної шкоди, яка виразилась у погіршенні стану її здоровя.

Відповідно до абзацу 2 пункту 16 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 30 березня 2012 року за № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», суди повинні з'ясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення статей 11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року № 541/13808 (щодо договорів, укладених після набрання постановою чинності), де передбачено обов'язок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за цим договором несе споживач.

Пунктом 3.8 постанови НБУ від 10 травня 2007 року № 168, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за № 541/13808 (далі - Постанова № 168), встановлено, що у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладання кредитного договору банк зобовязаний попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобовязань за цим договором несе споживач. Також надати інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним.

Однак, відповідачем не було виконано вимоги законодавства щодо попередження про валютні ризики. Після укладення договору значно зріс курс долара США по відношенню до гривні України, що потягло за собою збільшення боргових зобов'язань саме позивача. Твердження відповідача про те, що у пункті 1.4.1.5.4. кредитного договору зазначено про валютні ризики, не відповідає дійсності, оскільки цей пункт не містить жодного посилання на поняття валютних ризиків, що до них включається та хто із сторін несе ці ризики. Також ПАТ «ОТП Банк» не надано ОСОБА_2 інформації щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним.

Пунктами 2.1., 2.5 Постанови Правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168 зазначено, що банки зобовязані отримати письмове підтвердження споживача про ознайомлення з інформацією про умови кредитування. у вигляді окремого документа (довідки, повідомлення, бюлетеня тощо). У процесі розгляду справи встановлено, що ця вимога також відповідачем не виконана, належні та допустимі докази на спростування цього відповідачем суду не надано.

Судом встановлено, що відповідачем не було дотримано вимог, зазначених у частині четвертій статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме, у договорі про надання споживчого кредиту має зазначатись, крім іншого, детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача.

Відповідно до вимог пункту 3.3. постанови НБУ № 168 банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором.

Відповідно до пункту 8.3. частини № 2 укладеного між сторонами кредитного договору, детальний розпис сукупної вартості кредиту визначається банком в додатках до цього договору. Однак, відповідачем не було надано доказів визначення та надання позивачу детального розпису сукупної вартості кредиту. Це свідчить про те, що відповідачем для позивача не було надано повної, доступної, необхідної інформації про сукупну вартість споживчого кредиту, що є порушенням вимог, зазначених у пунктах 3.1, 3.2 Постанови № 168, частині четвертій статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Згідно з пунктами 6 та 7 частини першої статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», договір про надання фінансових послуг (яким відповідно до статті 4 цього Закону є договір про надання споживчого кредиту) повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків та строк дії договору, що також підтверджується і правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові Верховного Суду України по справі № 6-80цс13 від 12 вересня 2012 року.

Відповідно до пунктів 5,6 (пункту 7 в редакції на момент укладення кредитного договору) частини першої статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів» права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію, та якщо ціну продукції визначено не належним чином.

У пункті 14 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» зазначено, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема цивільного кодексу (статті 215, 1048-1052, 1054-1055), статті 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів».

Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Пунктом 3 частини другої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно ціни або способу розрахунку ціни чи наявності знижок або інших цінових переваг.

Отже, приховавши розмір фінансового активу (сукупної вартості кредиту) ціни продукції, яка є істотною умовою кредитного договору, не надавши споживачу графіку платежів на весь період кредитування, не повідомивши споживача про те, що в період виконання кредитного договору валютні ризики несе споживач, відповідач ввів позивача в оману.

Частиною шостою статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької діяльності, є недійсними.

Стаття 230 ЦК України передбачає, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Забороняється нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно, зокрема, ціни або способу розрахунку ціни. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

У Директиві 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11 травня 2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики зазначається, що фінансові послуги через їхню складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи зобов'язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і, таким чином, ефективного вибору. Директива розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди. Згідно пункту 2 статті 7 Директиви, комерційна діяльність вважається такою, що вводить в оману, якщо вона містить недостовірну інформацію або створює загальне враження, що вводить чи може ввести в оману, навіть, якщо інформація вірна у відношенні одного або декількох елементів такої інформації. Разом з тим, бездіяльністю, що вводить в оману вважається така комерційна діяльність, в котрій, виходячи з фактичної ситуації, приймаючи до уваги всі особливості, обставини та обмеження комунікативного середовища, продавець не надає суттєво необхідної середньо-статистичному споживачеві інформації для прийняття обдуманого рішення щодо угоди, що веде або може призвести до укладення середньостатистичним покупцем угоди, яка не була б укладена ним при інших обставинах. Також, вводячою в оману бездіяльністю визнається ненадання продавцем або несвоєчасне надання в двоякій, нечіткій, незрозумілій формі інформації, що вважається суттєвою. Зокрема, суттєвою є інформація про ціну угоди.

Відповідно до пункту 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12 квітня 1996 року «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг).

Пунктом 1.5. кредитного договору визначено порядок виконання боргових зобов'язань. Так, при надходженні до банку коштів для виконання боргових зобовязань банк направляє такі кошти на погашення боргових зобовязань в наступній черговості: 1) прострочені проценти за користування кредитом (якщо прострочка матиме місце); 2) проценти, нараховані на прострочену до повернення суму кредиту (якщо прострочка матиме місце); 3) прострочена до повернення сума кредиту (якщо прострочка матиме місце); 4) пеня за несплату в строк процентів (якщо прострочка матиме місце); 5) пеня за не повернення в строк суми кредиту (якщо прострочка матиме місце); 6) строкові проценти за користування кредитом; 7) сума основного боргу за кредитом.

З наявної в матеріалах справи довідки від 06 грудня 2014 року за № РОО-5-5/1145, наданої представником відповідача, вбачається, що у проміжок часу з 01 серпня 2008 року по 01 листопада 2011 року грошові кошти, які надходили від позичальника, розподілялись лише на погашення відсотків за кредитом, що призводить до збільшення розміру нарахованих відсотків. За умовами кредитного договору (п.п.1.5,1.5.1) банк мав направляти кошти від позичальника і на погашення суми основного боргу (тіла) за кредитом, однак суми грошових коштів, сплачених позивачем на тіло кредиту не зараховувалися аж до 01 листопада 2011 року. Із наданих суду розрахунків встановлено дисбаланс зарахування відсотків та тіла кредиту, що також ставить в тяжке, несправедливе становище споживача в договірних зобов'язаннях.

Суд критично оцінює твердження відповідача, що цільове використання коштів «на споживчі цілі» означає не для придбання продукції, якто передбачено Законом України «Про захист прав споживачів», оскільки поняття «споживчі цілі» включає в себе, в тому числі придбання продукції. Крім того, відповідачем не доведено, що отримані кредитні кошти були використані позивачем не на придбання продукції. Відповідно до наявної в матеріалах справи анкети - заяви ОСОБА_2 на отримання кредиту від 09 червня 2008 року, метою кредитування є саме споживчі цілі.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 визначено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади. Обов'язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України (стаття 151-2 Конституції України, в редакції на момент винесення рішення від 10 листопада 2011 року частина друга статті 150).

Суд критично ставиться до посилання відповідача на те, що позивач не вимагала отримання графіку використання встановленого ліміту та погашення заборгованості за кредитом. Постановою НБУ № 168, статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів», Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлені імперативні норми надання споживачеві графіку погашення заборгованості за кредитним договором, сукупну вартість кредиту, та розміру щомісячних платежів.

Як зазначено у висновку експерта за результатами проведення судово-економічної експертизи від 31 березня 2016 року № 2-31/03, пунктом 8.3 статті 8 договору про надання кредитної лінії передбачено: Детальний розпис сукупної вартості Кредиту визначається Банком в додатках до цього договору. Як зазначалося вище, на дослідження не надані Додатки до договору, передбачені умовам пункту 8.3 договору, в тому числі, додаток стосовно Детального розпису сукупної вартості кредиту.

На момент укладення даного договору, а також Додаткового договору № 1 від 14 серпня 2009 року та Додаткового договору № 2 від 10 серпня 2010 року, Графік погашення кредиту за Договором про надання кредитної лінії № CrL-SME P00/022/2008 від 02 липня 2008 року з детальним порядком сплати щомісячного платежу у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом та загальної сукупної вартості кредиту, не укладався, що суперечить порядку укладання кредитних договорів відповідно до норм чинного законодавства України, в тому числі порядку, визначеного Постановою Правління НБУ № 168 від 10 травня 2007 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за № 541/13808, а також положенням «Методики проведення досліджень з визначення реальної процентної ставки по кредитному договору із застосуванням ануїтетних та диференційованих платежів» зареєстрованої у Реєстрі Міністерства юстиції України 29 січня 2016 року за реєстраційним номером 11.3.36

Матеріали справи містять анкету-заяву ФОП ОСОБА_2 від 09 червня 2008 року на отримання кредиту (іпотечна кредитна лінія) (в копії, неналежної якості (неможливо проводити дослідження), оригінал анкети-заяви на клопотання експерта не надано) на споживчі цілі на суму 87110,00 доларів США у ЗАТ «ОТП Банк» із терміном користування 108 місяців та відсотками за користування кредитом у розмірі 14,5% (6,0% + 8,5%) (плаваюча відсоткова ставка).

Позичальнику ОСОБА_2 не було надано банком повної, необхідної, доступної, достовірної інформації про сукупну вартість споживчого кредиту відповідно до вимог пунктів 3.1 та 3.2 «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затверджених Постановою Правління Національного банку України № 168 від 10 травня 2007 року, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за № 541/13808, а також пункту 2 статті 19 і пункту 1 статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів», що не спростовано і документами, наданими банком.

Всі грошові кошти, які сплачувалися ОСОБА_2 за вказаний період, зараховувались Банком без урахуваня умов п.1.5.1 укладеного договору в частині погашення Позичальником суми Кредиту, починаючи з 5 (пятого) Банківського дня користування Кредитом, не враховуючи дату видачі Кредиту, та впродовж всього строку Кредитної лінії, а також наступних 36 (тридцять шість) календарних місяців, що слідують за останнім місяцем строку дії Ліміту

Відтак, за відсутності чітко визначеного порядку та способу погашення кредиту в договорі про надання кредитної лінії в редакції 2008 року, та у звязку з відсутністю Графіку платежів за період з 02 липня 2008 року по 01 серпня 2011 року в погашення Кредиту за даним договором з урахуванням умов Додаткового договору № 1 від 14 серпня 2009 року та Додаткового договору №2 від 10 серпня 2010 року, в порушення п.3.2. Правил надання банкам України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, Банком не визначено детальний порядок сплати щомісячного платежу у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, а також інших фінансових зобовязань споживача за кожним платіжним періодом та загальної сукупної вартості кредиту.

При цьому, абсолютне значення подорожчання кредиту визначеного Банком лише у розмірі нарахованих відсотків за користування кредитом (31278,00 доларів США), що не відповідає вимогам частини другої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та пункту 2.1. Постанови № 168.

Оскільки Графік платежів в погашення Кредиту за Договором про надання кредитної лінії від 02 липня 2008 року банком не складався та не надавався позичальнику, і відповідно детальний порядок сплати щомісячного платежу у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, а також інших фінансових зобовязань споживача за кожним платіжним періодом та загальної сукупної вартості кредиту не визначалися, встановити, яка реальна відсоткова ставка була заснована банком не видається за можливе.

Що стосується заяви представника відповідача ОСОБА_5 про застосування строків позовної давності з посиланням на те, що кредитний договір було укладено 02 липня 2008 року, а до суду позивач звернулася у січні 2015 року, суд вважає, що підстави для застосування строків позовної давності відсутні.

Відповідно до статті 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

ОСОБА_2, будучи допитаною в судовому засіданні в якості свідка, суу показала, що в листопаді 2014 вона звернулася до банку з письмовим запитом про надання інформації про суму заборгованості по кредиту. На початку грудня 2014 року банком була надана довідка № РОО-5-5/1145 від 05 грудня 2014 року, зміст якої їй виявився не зрозумілим, внаслідок чого вона змушена була звернутися за правовою допомогою. За результатом аналізу кредитного договору зясувалося, що зазначений договір не відповідає вимогам чинного законодавства, після чого вона звернулася до суду за захистом своїх порушених прав.

Суд не враховує в якості доказу ксерокопію наданого відповідачем додатку № 1 до Додаткового договору № 3 від 01 серпня 2011 року до Кредитного договору № CrL-SME P00/022/2008 від 02 липня 2008 року, оскільки справжність цього документу була поставлена позивачем під сумнів, оригіналу цього документу на вимогу суду відповідачем надано не було.

Відповідно до пункту 28 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», до окремих видів вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, встановлено спеціальну позовну давність (частини третя, четверта статті 258 ЦК). Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом статті 261 ЦК України для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Саме такий правовий висновок висловив Верховний Суд України у постанові від 29 жовтня 2014 року при перегляді цивільної справи № 6-152цс14 з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, яка згідно з частиною першою статті 360-7 ЦПК України є обовязковою до застосування судами України.

За встановлених по справі обставин суд приходить до висновку, що саме у грудні 2014 року позивачу стало відомо про порушення її прав, за захистом яких вона звернулася до суду з даним позовом.

Відповідно до вимог частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та протоколи до неї і практику Європейського суду, як джерела права.

Так, у справі Delcourt v. Belgium Європейський суд зазначив, що у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення. У справі Bellet v. Fгаnсе Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права». Отже, як свідчить позиція Суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Як випливає з рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Іліан проти Туреччини», правило встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

У Рішенні Конституційного суду України по справі № 15-рп/2011 від 10 листопада 2011 року зазначається, що споживачу, як правило, об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 ЦК України). Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги.

У пунктах 1,2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09 квітня 1985 року «39/248 (995_903) зазначено такі цілі: сприяти країнам у встановленні або подальшому забезпеченні належного захисту свого населення як споживачів; сприяти створенню структур виробництва і розподілу, здатних задовольняти потреби і запити споживачів; заохочувати високий рівень етичних норм поведінки тих, хто пов'язаний з виробництвом і розподілом товарів та послуг для споживачів; сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою всіх підприємств на національному і міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах; заохочувати створення ринкових умов, що надають споживачам більший вибір при нижчих цінах. При цьому уряди повинні розробляти, укріплювати та продовжувати активну політику захисту інтересів споживачів.

За змістом Директиви 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23 квітня 2008 року про кредитні угоди для споживачів (994_b19) важливим для забезпечення довіри споживачів є пропонування ринком достатнього ступеня їх захист.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Згідно з частиною другою статті 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у випадку визнання договору іпотеки недійсним.

Суд вважає, що, задовольняючи позовну вимогу позивача про визнання недійсним кредитного договору, слід також визнати недійсними договір іпотеки, оскільки цей договір є похідним від основного кредитного договору, та задовольнити вимоги позивача в частині скасування державної реєстрації іпотеки квартири № 111, що знаходиться за адресою: місто Рівне, вулиця Міцкевича,40, за договором іпотеки № РМ-SME P00/022/2008 від 02 липня 2008 року, укладеним між ОСОБА_2 та ЗАТ «ОТП Банк», та скасування державної реєстрацію обтяження квартири № 111, що знаходиться за адресою: місто Рівне, вулиця Міцкевича,40, за договором іпотеки № РМ-SME P00/022/2008 від 02 липня 2008 року.

Суд критично відноситься до твердження позивача про зобов'язання ПАТ «ОТП Банк» відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі, що завдані у зв'язку з вчиненням кредитного договору. В позовній заяві позивач віднесла до збитків, що були завдані їй внаслідок укладення кредитного договору супутні витрати: вартість послуги страхування майна, що передавалося в іпотеку 11767,32 грн; сплачені кошти на отримання довідки відповідача по кредитному договору (комісія) 1050,00 грн; сплачена комісія за управління кредитом 11430,36 грн; сплачені комісії за внесення змін до договору 1911,65 грн; вартість послуг нотаріуса при реєстрації іпотеки 774,00 грн, всього на загальну суму 53818,66 грн.

Відповідно до статті 1057-1 ЦК України, у разі визнання недійсним кредитного договору суд за заявою сторони в обов'язковому порядку застосовує наслідки недійсності правочину, передбачені частиною першою статті 216 цього Кодексу, та визначає грошову суму, яка має бути повернута кредитодавцю.

Відповідно до висновку судово - економічної експертизи, проведеної по даній справі, станом на 27 січня 2015 року (дату подання позовної заяв ОСОБА_2А.) загальний розмір грошових коштів (в доларовому еквіваленті), фактично сплачених позичальником на виконання умов даного договору документально підтверджується на загальну суму 107407,12 доларів США. Таким чином, ОСОБА_2 повернуто банку суму отриманих грошових коштів згідно кредитного договору в розмірі 81000,00 доларів США та сплачено 26407,12 доларів США.

Відповідно до статті 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Таким чином, поверненню з боку ПАТ «ОТП Банк» на користь ОСОБА_2 підлягають грошові кошти в сумі 26407,12 доларів США .

Як зазначено у пункті 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. У разі якщо правочин ще не виконаний, він є таким, що не створює жодних юридичних наслідків (частина перша статті 216 ЦК України).

Що стосується позовних вимог ОСОБА_2 в частині відшкодування моральної шкоди, то ці вимоги суд визнає недоведеними та безпідставними, а тому вони задоволенню не підлягають.

Суд приймає до уваги, що позивач належними та достатніми доказами не довела ні самого факту заподіяння їй моральної шкоди, ні обставин, які визначають її характер та обсяг. Не зазначила позивач і того, з яких міркувань вона виходила, визначаючи розмір моральної шкоди, та якими доказами це підтверджується. Посилаючись на погіршення стану здоровя, як на підставу відшкодування моральної шкоди, позивач не надала суду жодних доказів, які б підтверджували те, що незадовільний стан її здоровя обумовлений неправомірними діями відповідача чи знаходиться у причинно-наслідковому звязку з ними.

Враховуючи обсяг позовних вимог, які підлягають задоволенню, а також офіційний курс НБУ станом на 11 жовтня 2016 року (25,827169 грн за 1 долар США), стягненню з відповідача в дохід держави підлягають судові витраті, що складаються з судового збору, у розмірі 6820,21 грн (26407,12 доларів США х 25,827169 : 100) та 2204,80 грн (551,20 грн х 4 немайнові вимоги), а всього 9025,01 грн.

Керуючись ст.ст.10,11,60,88,209,212,214,215,218,223,292,294 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_2 задовольнити частково.

Визнати недійсним кредитний договір № CrL-SME P00/22/2008 від 02 липня 2008 року, укладений між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» та ОСОБА_2.

Зобовязати публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» повернути ОСОБА_2 отримані від неї за кредитний договір № CrL-SME P00/22/2008 від 02 липня 2008 року грошові кошти в розмірі 26407 (двадцять шість тисяч чотириста сім) доларів 12 центів США.

Визнати недійсним договір іпотеки квартири № 111, що знаходиться за адресою: місто Рівне, вулиця Міцкевича,40, укладений між ОСОБА_2 та закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» № РМ-SME P00/022/2008 від 02 липня 2008 року.

Скасувати державну реєстрацію іпотеки квартири № 111, що знаходиться за адресою: місто Рівне, вулиця Міцкевича,40, за договором іпотеки № РМ-SME P00/022/2008 від 02 липня 2008 року, укладеним між ОСОБА_2 та закритим акціонерним товариством «ОТП Банк».

Скасувати державну реєстрацію обтяження квартири № 111, що знаходиться за адресою: місто Рівне, вулиця Міцкевича,40, за договором іпотеки № РМ-SME P00/022/2008 від 02 липня 2008 року, укладеним між ОСОБА_2 та закритим акціонерним товарситвом «ОТП Банк».

В решті позовних вимог ОСОБА_2 відмовити за недоведеністю та безпідставністю позовних вимог.

Стягнути з публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» в дохід держави 9025 (девять тисяч двадцять пять) гривень 01 копійка судових витрат по справі, що складаються з судового збору.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення до апеляцiйного суду Рівненської області через Рiвненський мiський суд. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя: Ю.П.Куцоконь