Рішення № 62311305, 13.10.2016, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Єдиний унікальний № 328/4103/15 Головуючий у 1 інстанції: Курдюков В.М.

№ провадження 22-ц/778/3814/16 Суддя-доповідач: Савченко О.В

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

„13" жовтня 2016 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі:

головуючого: Савченко О.В.

суддів: Кочеткової І.В., Маловічко С.В.,

при секретарі: Остащенко О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 04 липня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Токмацький завод «Прогрес» про визнання недійсними наказів про відпустки та про звільнення, зміну формулювання звільнення, -

В С Т А Н О В И Л А:

У жовтні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ПАТ «Токмацький завод «Прогрес» про визнання недійсними наказів про відпустки та про звільнення, зміну формулювання причин звільнення.

В позові зазначав, що він з 03.12.1981 року працював у відповідача на посаді юрисконсульта.

У листопаді 2000 року його без його заяви та без погодження з профспілковою організацією було відправлено у відпустку без збереження заробітної плати, а наказом № 163 від 30 листопада 2000 року - звільнено з посади на підставі п.4 ст. 40 КЗпП України за прогули, вчинені з 1 по 27 листопада 2000 року.

Посилаючись на незаконність наказу про надання йому у листопаді 2000 року відпустки без збереження заробітної плати та на незаконність звільнення, оскільки прогулів без поважних причин у період з 1 по 27 листопада 2000 року він не вчиняв, просив суд накази за листопад 2000 року про відпустку та про звільнення його визнати недійсними, змінити формулювання причин звільнення на п.1 ч.1 ст. 36 КЗпП України.

Ухвалою Токмацького районного суду Запорізької області від 04.07. 2016 року провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_2 до ПАТ «Токмацький завод «Прогрес» про визнання наказу про звільнення недійсним, зміну формулювання причин звільнення закрито на підставі п.2 ч.1 ст. 205 ЦПК України.

У задоволенні решти вимог - про визнання недійсним наказу за листопад 2000 року про надання відпустки без збереження заробітної плати рішенням Токмацького районного суду Запорізької області від 04.07.2016 року відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить ухвалу суду скасувати, справу в цій частині направити до суду першої інстанції на новий розгляд у іншому складі.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з наступних підстав.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 312 ЦПК України

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_2 працював на посаді юрисконсульта у ЗАТ « Прогрес», найменування якого з 22.03.2011 року змінено на ПАТ «Токмацький завод «Прогрес»(а.с.101), наказом № 162 від 30.11.2000 року був звільнений з вказаної посади на підставі п.4 ст. 40 КЗпП України за прогули.

Закриваючи провадження у справі в частині заявлених ним у жовтні 2015 року позовних вимог про визнання незаконним його звільнення згідно наказу № 162 від 30.11.2000 року та про зміну формулювання звільнення, суд послався на те, що із позовом про визнання зазначеного наказу про звільнення за прогули незаконним, зміну формулювання причин звільнення на п.1 ст. 36 КЗпП та стягнення заробітної плати ОСОБА_2 вже звертався до суду у грудні 2000 року.

Рішенням Токмацького районного суду Запорізької області від 01.02.2001 року, яке набрало законної сили 13.03.2001 року, вказані вимоги ОСОБА_2 вже були розглянути по суті і у їх задоволенні відмовлено.

Заявлені у жовтні 2015 року позовні вимоги до ПАТ «Токмацький завод «Прогрес» щодо незаконності виданого ще у листопаді 2000 років наказу про надання відпустки без збереження заробітної плати позивач мотивував, зокрема, тим, що відпустка надавалась йому відповідачем без його заяви та без згоди профспілкового комітету.

Між тим, порядок надання відпусток без збереження заробітної плати встановлений ст.ст. 25, 26 Закону України «про відпустки» та ст.. 84 КЗпП України.

Відповідно до положень ч.ч.2,3 ст. 84 КЗпП України у редакції, чинній станом на листопад 2000 року, працівнику може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом, але не більше 15 календарних днів на рік, за сімейними обставинами та з інших причин.

У порядку, визначеному колективним договором, власник або уповноважений ним орган у разі простою підприємства, установи, організації з незалежних від працівника причин може надавати відпустку без збереження заробітної плати або з частковим її збереженням.

Відповідно до ст..ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона зобов»язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно положень Переліку типових документів, що утворюються в діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, інших установ, організацій та підприємств, із зазначенням строків зберігання документів, зареєстрованого в МЮ України 17.09.1998 року № 576/3016 і діючого до 12.04.2012 року, та положень Переліку, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12.04.2012 року № 578/5, термін зберігання наказів про відпустки та відомостей про надання відпусток, встановлений 5 років, отже на момент звернення ОСОБА_2 до суду у жовтні 2015 року строк зберігання виданого у листопаді 2000 року наказу про надання відпустки сплинув, а тому підприємством мав бути списаним та утилізованим у встановленому порядку, можливості надати його в якості доказу відповідач не мав.

За вказаних обставин доведення факту видачі такого наказу про відпустку, у зв»язку з яким позивач не виходив на роботу у листопаді 2000 року, та його незаконність являлися процесуальним обов»язком позивача, однак ніяких належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів про видання такого наказу ОСОБА_2 суду не надав.

Відповідно до ч.3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Як вбачається із судового рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 01.02.2001 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ЗАТ «Завод «Прогрес» про визнання наказу про звільнення за прогули незаконним, про зміну формулювання причин звільнення та стягнення заробітної плати, залишеному без змін ухвалою судової колегії по цивільним справам Запорізького обласного суду від 13.03.2001 року, при розгляді зазначеної справи був встановлено факт відсутності ОСОБА_2 на роботі з 01 по 27 листопада 2000 року без поважних причин, доводи позивача про відсутність його у цей період на роботі через відсторонення його від роботи керівництвом або з інших поважних причин ретельно перевірялись судом і підтвердження не знайшли.

Оскільки належними і допустимими доказами вимоги ОСОБА_2 про незаконність направлення його у відпустку і факт видачі у листопаді 2000 року наказу про це підтверджені не були, а факт відсутності його на роботі у листопаді 2000 року без поважних причин був встановлений судовим рішенням і повторному доказуванню не підлягав, висновок суду про неможливість задоволення за вказаних обставин позовних вимог ОСОБА_2 через їх безпідставність є правомірним.

Разом з тим, відмовляючи у задоволенні заявленого ОСОБА_2 у жовтні 2015 року позову стосовно незаконності виданого у 2000 році наказу про відпустку, суд одночасно послався на пропуск позивачем трирічного строку позовної давності, визначеної ст.. 256 ЦК України 2004 року як строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

При цьому суд не звернув уваги на те, що до суду ОСОБА_2 звернувся із позовом до ПАТ «Токмацький завод «Прогрес» за вирішенням трудового, а не цивільно-правового спору, отже норми ЦК України, що регулюють позовну давність, на трудові відносини між працівником та підприємством не поширюються.

Строки звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору визначені, зокрема, ст. 233 КЗпП України, згідно якої працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня , коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

За роз»ясненнями п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 року з подальшими змінами «Про практику розгляду судами трудових спорів», встановлені ст..ст. 228, 233 КЗпП стоки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов»язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити пропущений строк..

Пропуск місячного або тримісячного строку звернення не звільняє суд від обов»язку з»ясувати не лише причини пропуску строку, а й усі обставини справи, права та обов»язки сторін, оскільки у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, оскільки не можуть бути захищені права працівника, які не порушувались.

За вказаних обставин суд вважає за необхідне рішення змінити, виключивши з його мотивувальної частини помилкове посилання на пропуск позивачем передбаченого нормами ЦК України(ст..ст. 256-268) трирічного строку позовної давності, як на одну із підстав відмови у позові.

Ті обставини, на які ОСОБА_2 посилається в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх встановленні та дослідженні норми матеріального та процесуального права судом порушені не були.

Переконливих доводів для висновку про наявність правових підстави для задоволення позову апеляційна скарга не містить.

Керуючись ст.ст. 307, 309, 314, 317 ЦПК України, колегія суддів,

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 04 липня 2016 року по даній справі змінити, виключивши з мотивувальної частини посилання на пропуск позивачем передбаченого нормами ЦК України(ст.ст. 256-268) трирічного строку позовної давності, як на одну із підстав відмови у позові.

В решті рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: